Здається, про життя «вічного революціонера» відомо як не все, то багато чого: і в навчальних закладах його вивчаємо, і дописи щороку на уродини читаємо… Проте навіть знані франкознавці продовжують відкривати для себе, а отже, і для нас багато цікавих фактів про талановитого працелюба.
Спільно з Домом Франка розповідаємо маловідомі факти про життя Івана Франка.
Військова служба Івана Франка
Франко, Погорецький, Рошкевич.
У жовтні 1879 року Іван Франко у віці 23 років розпочинає військову службу в Галицькому піхотному полку графа Гондрекура № 55 як однорічний доброволець на державному утриманні. На цей крок він зважився з кількох причин: особиста драма, брак коштів на навчання та видавничу діяльність тощо.
Проте вже через 3,5 тижні Франка було увільнено з війська «через безсумнівну нездатність». Чи то справді хвороба очей стала на заваді продовженню служби, чи то образ поета як соціалістичного агітатора — франкознавці донині шукають відповідь.
Задля служби у війську Франкові не довелося покидати Львів: свій військовий обов’язок він виконував у казармах по вулиці Курковій (нині вул. Лисенка).
Фундатор організованого туризму в Галичині.
Франко був ініціатором та організатором першої Українсько-руської студентської мандрівки влітку 1884 року. Подорож тривала місяць і була не просто походом, а цілим культурно-освітнім проєктом, як сказали б зараз: учасники мандрівки пізнавали рідний край, учили пісень, слухали лекції про історію та культуру тощо. Спеціально для цієї подорожі Іван Франко написав пісню «В дорогу!», яка стала першим гімном українських туристів і пластовим маршем.
Доктор філософії Віденського університету.
Іван Франко став доктором філософії у 36 років. Його науковим керівником був хорватський учений-славіст Ватрослав Яґич, а тема дисертації звучала так: «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія». На написання наукової роботи пішло лише 9 місяців, і вже наприкінці червня 1893 року Франко блискуче склав всі іспити та наступного дня повернувся до Львова, де на нього чекала дружина і четверо малих дітей.
Хто охороняв дім Франків?
Мало хто знає, але Франки обожнювали тварин: тримали вдома і кролів, і курей, і котів, і собак. Одним із них був Буркусь — справжній гуцульський вівчур, полонинський собака, чи, як його ще називають, карпатська вівчарка. Приблизним відповідником цієї рідкісної, унікальної пастушої породи у міжнародній кінологічній класифікації є південно-східна європейська вівчарка, або буковинська.
Франки привезли песика з вакацій улітку 1903 року з далекого карпатського села Буркута (звідси й ім’я). Виріс Буркусь у великого й лютого пса, що боронив спокій господарів від непроханих гостей і заважав працювати Михайлу Грушевському.
Майже Нобелівський лавреат
Йосиф Застирець
26 листопада 1915 року віденський професор, отець доктор Йосиф Застирець, звернувся з листом до Нобелівського комітету, у якому розповів про «найбільшого українського й одночасно слов’янського поета і вченого», «великого провідника свого народу» — Івана Франка. Нагорода мала б величезне політичне значення для національних змагань українського народу. Звернення підтримала європейська літературно-наукова еліта, проте за пів року Франка не стало — він помер на самоті у власному будинку, знесилений важкою хворобою.
Був похований у чужій сорочці…
Герміна і Володимир Шухевичі
За іронією долі, Іван Франко, що так любив носити вишиванки, був похований у чужій сорочці — і не абикого, а Володимира Шухевича (діда Романа Шухевича).
За спогадами Ольги Роздольської, у покійного не було жодної порядної сорочки для поховання, тож Карло Бандрівський послав когось до Герміни Шухевичевої, яка одразу прислала гарну вишивану сорочку свого померлого чоловіка.
…та чужому гробівці.
Поховали Івана Франка 31 травня 1916 року на Личаківському цвинтарі… також у чужому гробівці — польської родини Мотичинських. Магістрат проігнорував прохання Наукового Товариства ім. Шевченка виділити для Франка місце біля могил Шашкевича й Барвінського.
Останки Івана Франка перенесли в окрему могилу через п’ять років — 28 травня 1921 року, а пам’ятник роботи скульптора Сергія Литвиненка відкрили лише через 12 років — 1933 року.
