Сучасне мистецтво в Україні: від Центру Сороса до ретроспективи Сільваші

Створення Центру сучасного мистецтва Сороса стало значним поштовхом до розвитку сучасного мистецтва в Україні, внаслідок чого постали різноманітні мистецькі інституції. Кожна з них у свій спосіб розвиває сучасне українське мистецтво та знайомить Україну з найкращими зразками світового. Озирнувшись лише побіжно на останні кілька десятиліть, стає очевидно, який складний шлях було пройдено і яка потужна мистецька спільнота сформувалася в Україні. Тож пропонуємо згадати, як це було.

На початку 90-х, після проголошення незалежності, мистецьке життя України перебувало у двох паралельних площинах. З одного боку — ще геть радянські інституції, як-то музеї, будинки культури, офіційні заходи творчих спілок. А з іншого – самоорганізовані незалежні ініціативи творчих та активних людей, як, до прикладу, Мистецьке об’єднання «Дзиґа», засноване спільними зусиллями середовища громадських діячів та митців: Маркіяна Іващишина, Сергія Проскурні, Влодка Кауфмана та інших. На додачу депресивність економічного становища в країні — це все загалом викликало критичну потребу у створенні відповідної інфраструктури та її сталого фінансування, аби відкрити світові творчий потенціал українського мистецького середовища.  

Так, у далекому 1993 в Києві розпочав свою діяльність Центр сучасного мистецтва Сороса (ЦСМ). Це був перший український осередок сучасного візуального мистецтва, заснований задля модернізації мистецького дискурсу як частина мережі аналогічних центрів в інших країнах колишнього соцтабору та на уламках СРСР у понад 20 містах. Мета ЦСМ полягала у підтримці й розвитку сучасного мистецтва, а також у впровадженні грантових програм для виставок українських кураторів, фінансування мистецьких проєктів, участі українських митців у міжнародних подіях та розповсюдженні інформації про можливості стажування в цій галузі.

Інституційно ЦСМ був структурним підрозділом Міжнародного фонду «Відродження» (МФВ) і ним же фінансувався. МФВ — одна  з найбільших українських благодійних фундацій, що з 1990  розбудовує в Україні відкрите демократичне суспільство, надаючи грантову підтримку значущим ініціативам у сферах прав людини, підзвітності влади, євроінтеграційним процесам України та, вочевидь, також — проєктам у сфері культури. Фонд, як і Центр, заснований філантропом Джоржем Соросом. 

Восени 1995 ЦСМ переїхав до відреставрованої будівлі XVIII ст. поруч Києво-Могилянської академії, перетворившись на багатофункціональну мистецьку організацію, та відкривши галерею, яка стала платформою для виставок учасників грантових і освітніх програм Центру. 

У 1992  до Києва прибула Марта Кузьма — американська мистецтвознавиця українського походження, яка стала співзасновницею, а в 1994 першою директоркою ЦСМ у Києві. Її знаковою ініціативою став артпроєкт «Алхімічна капітуляція» на борту флагмана українського флоту «Славутич» у Севастополі. Виставку якоюсь мірою можна вважати першим масштабним деколонізаційним артпроєктом, оскільки вона переосмислювала радянську спадщину, зокрема воєнну та героїчну історію СРСР, і звертала увагу на її колоніальний аспект. Це була перша виставка, на відкриття якої спеціально приїхали критики з видання The New York Times та інших провідних світових медіа.

А Марта Кузьма стала однією з найвпливовіших жінок-українок у світовому мистецтві. Після її «українського» періоду, в 2014  вона стала ректоркою Королівського інституту мистецтв у Стокгольмі. А у 2016 —  призначена професоркою мистецтва і деканкою (вперше за 150-років жінкою на цій посаді) Школи мистецтв Єльського університету. 

У 1997  директором ЦСМ у Києві став Єжи (або Юрій) Онух — польський художник і куратор українського походження. В Україні він став відомим, після того як у 1993 курував першу велику виставку українського сучасного мистецтва «Степи Європи» у варшавському артцентрі «Замок Уяздовський». Назва виставки, обрана Онухом, певною мірою відображає його європоцентричне бачення українського мистецтва.

Його каденція, яка тривала до 2004 р., була вельми успішною для історії центру. Під його керівництвом ЦСМ активно підтримував освіту і популяризацію як українського, так і міжнародного мистецтва. Важливими досягненнями стали представлення роботи таких художників, як Енді Воргол, Йозеф Бойс чи  Нам Джун Пайк.

Під час Помаранчевої революції ЦСМ став політичним центром для молодих активістів, використовуючи свої ресурси для створення «революційного мистецтва». Після роботи в ЦСМ Онух обіймав дипломатичні посади директора Польського інституту в Києві і Нью-Йорку.

У різні роки в ЦСМ працювали зокрема: Олеся Островська-Люта, Людмила Моцюк, Наталія Манжалій, Юлія Ваганова, Катерина Стукалова, Ольга Жук, Надія Пригодич, Катерина Кіт — ціла плеяда висококласних професіоналів, які створили потужну спільноту управлінців та менеджерів культури нового типу. 

Центр сучасного мистецтва Сороса проіснував до 2008, після чого його справу продовжила Фундація Центр сучасного мистецтва та інші організації, які зберігають та розвивають сучасне українське мистецтво до сьогодні.

Проте ЦСМ Сороса в Україні існував не лише у Києві, але й в Одесі: від 1996 до 2003. Директорами Центру були Михайло Рашковецький (1996-2000) і Мирослав Кульчицький (2000-2003).

Фундація Центр сучасного мистецтва (CSM) є спадкоємцем ЦСМ Сороса і продовжує традицію підтримки сучасного мистецтва в Україні. Заснована з метою створення простору для культурних діячів — художників, кураторів, критиків та дослідників, — CSM активно сприяє інноваціям та міжнародній співпраці. Однією з ключових ініціатив CSM є онлайн-журнал Korydor, створений у 2010 як платформа для фахової критики сучасної культури, яка курується письменницею та літературознавицею Вірою Балдинюк.

У 2000-х та пізніше в Україні активно почитають розвиватися мистецькі інституції та ініціативи різних рівнів підпорядкування та спрямування: державні, приватні, громадські. Вони не були «нащадками» ЦСМ і виникали у різний спосіб, але стали свідченням становлення мистецької екосистеми в Україні. 

У 2005 постав Мистецький арсенал — велика державна культурна інституція, що опікується зокрема сучасним мистецтвом. Із 2016 —  під керівництвом артменеджерки та кураторки Олесі Островської-Лютої. А у 2008  бізнесмен і колекціонер Віктор Пінчук відкрив PinchukArtCentre, який декларував новаторський підхід, спрямований на динамічне комбінування: створення нових робіт, їх представлення та зібрання витворів мистецтва.

Проте не лише у Києві зʼявлялися  нові мистецькі простори та інституції, в регіонах їх також ставало все більше. Ще у 1999 у Херсоні розпочав роботу Центр культурного розвитку «ТОТЕМ». До повномасштабного вторгнення організація налічувала понад 150 членів і залучала до культурної та громадської діяльності понад 400 волонтерів щороку. Нині команда здебільшого розпорошена Україною та світом. 

А у 2004 році В’ячеслав Машницький заснував Музей сучасного мистецтва Херсона (МСМХ) та Благодійний фонд ім. Поліни Райко в Херсоні, сформувавши колекцію творів наївістів та інших українських митців. Під час повномасштабного вторгнення художник  свідомо залишився у рідному місті, щоб піклуватися про колекцію МСМХ, але з жовтня 2022 рідні та друзі художника втратили з ним зв’язок. 

У 2008 бізнесмен і меценат Вадим Мороховський заснував Музей сучасного мистецтва Одеси  на основі унікальної колекції неофіційного мистецтва Одеси 1960–80-х років, включаючи твори художників «другої хвилі одеського авангарду» з колекціонера Михайла Кнобеля.

У 2010 у Донецьку засновано Фонд «Ізоляція. Платформа культурних ініціатив», який став простором для обговорення соціально-політичних питань через мистецькі проєкти, дослідження та резиденції. Після початку війни у 2014 р. частина членів команди «Ізоляції» переїхала до Києва, де продовжила розвивати інституцію, а інша — до Маріуполя, де разом з місцевими митцями створили артпростір Платформа «ТЮ», що існував з 2016-го по 2022. У лютому 2022 р. простір припинив своє існування через повномасштабне вторгнення, проте команда вціліла та продовжує працювати по всій Україні та за її межами.

У 2012 почав діяти ЄрміловЦентр — найбільший центр сучасного мистецтва у Харкові. Його названо на честь відомого харківського митця, представника українського авангарду Василя Єрмілова. Інституція продовжує функціонувати попри жахливі регулярні обстріли Харкова. 

У Луцьку в 2018 на території культурно-розважального центру «Адреналін Сіті» був відкритий Приватний Музей сучасного мистецтва Корсаків.

У 2020 була заснована громадська організація «Музей сучасного мистецтва» (ГО МСМ), що має на меті створення нового типу музейної інституції. Ідея Музею полягає у тому, щоб об’єднати професіоналів сучасного мистецтва України та зробити мистецтво доступнішим для різних авдиторій. Команда використовує ідею децентралізації, де існує не один музей, а мережа, що складається з автономних інституцій у різних регіонах України.

«Підтримувати розвиток інституцій, які стають ефективними й служать суспільству – це вже гарна традиція для нашого Фонду. Саме тому ми підтримуємо Музей (ГО МСМ – ред.), який працює над розвитком культурної екосистеми, що є важливим фактором стійкості та згуртованості українського суспільства в умовах війни та повоєнного відновлення, а також сприяє гідному представленню українського сучасного мистецтва всередині країни й за кордоном», – говорить Григорій Баран, директор програми «Соціальний капітал» Міжнародного фонду «Відродження». 

Після повномасштабної агресії Росії проти України, ГО МСМ структурувала свої пріоритети в такі напрямки: 

• підтримка й розвиток поля — забезпечення можливості для розвитку сфери мистецтва під час війни в рамках роботи Українського мистецького фонду екстреної допомоги / UEAF, заснованого в березні 2022 року;
• екосистемні проєкти — робота з системними проблемами гуманітарної, правничої та соціальної сфери України через участь у локальних та міжнародних партнерських проєктах;
• музеєфікація українського сучасного мистецтва й, зокрема, спостереження за художнім процесом після повномасштабного вторгнення.

У межах цих напрямів Музей сучасного мистецтва сфокусувався на проєктах, необхідних у дні війни та після її завершення. Нині за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та спільно з Національним центром «Український дім» Музей реалізує масштабний проєкт: до 27 жовтня тут експонується ретроспективна виставка «Кола Сільваші» відомого українського художника Тіберія Сільваші. 

Ольга Балашова — мистецтвознавиця, кураторка та співкураторка виставки, говорячи про заснування Українського музею сучасного мистецтва в інтерв’ю виданню «Українська Правда.Життя» наголошує, що створювати його треба було хоча б для того, щоб побачити ретроспективу Тіберія Сільваші.

До кураторської групи долучилися такі дослідники й митці, як Лідія Аполлонова, Анна-Марія Кучеренко, Ольга Балашова, Борис Філоненко, Ярослав Футимський. А сам Сільваші на відкритті виставки сказав: «Куратори дозволили мені поглянути на себе зі сторони й побачити у своїх роботах навіть більше, ніж я міг побачити».  

Примітно, що перше, що бачить глядач, заходячи на виставку, — це величезний синій басейн з водою  — інсталяція, яка відсилає у 2000 , коли Тіберій Сільваші спільно з польським художником Леоном Тарасевічем створили подібну інсталяцію для виставки «Малярство» у Центрі сучасного мистецтва Сороса, яку курував Єжи Онух. 

«Річ у тому, що Юрій Онух — це куратор, який завжди глибоко співпрацює з художником. Це співрозмовник, перший глядач, інколи майже співавтор. Тому басейн у виставці «Малярство» був результатом взаємодії художника і куратора, а також двох художників між собою — Леона Тарасевіча й Тіберія Сільваші. Коли готувалася та виставка, йшлося про, так би мовити, тотальне малярство, яке виходить за межі полотна. Тарасевіч запропонував поле кольорової ріллі, по якому міг би ходити глядач, малярство буквально під ногами, тож Онух і Сільваші шукали релевантну для творчості Тіберія форму. Оскільки це були колишні монастирські келії, бароковий склепінчастий простір Староакадемічного корпусу (НаУМКА — ред.), то вони ніби натякали на такий собі релігійний містицизм, і саме таку роль грав басейн, який поглиблював відчуття містичності. А водночас тремтливий відбиток у басейні віддзеркалював синє малярство, яке вийшло з чотирикутного полотна і заполонило весь простір. Басейн, у трохи психоаналітичний спосіб, був потрібен для розпізнавання малярства. Тіберій написав цілий трактат про метафізичні аспекти живопису у формі діалогу з куратором, він зберігся в каталозі виставки», — згадує Олеся Островська-Люта, яка була асистенткою куратора в цьому проєкті ЦСМ. 

Саме цей величезний круглий басейн (на відміну від квадратного) сьогодні, у 2024, демонструє що ця виставка є не лише ретроспективою творчого доробку Тіберія, але й ретроспективою сучасного мистецтва загалом. Адже експозиція також включає роботи 98 митців, з якими український художник мав різні точки дотику: їхня творчість його надихала в різні періоди життя, він навчався у них, співпрацював з ними або поділяв спільне бачення мистецтва. Серед них також ті, хто вважає Сільваші своїм наставником.

Круглий басейн Сільваші та його ретроспектива демонструє тяглість поколінь не лише у спільноті українських художників, але й показує нерозривний зв’язок українського мистецтва зі світовим, який зберігся попри закритість і репресії СРСР тоді та попри нищення нашої культури зараз, під час російсько-української війни, яка триває вже 10 років. Окрім того, «Кола Сільваші» є наочним доказом того, що мистецтво є циклічним і його глибоке розуміння можливе лише при розгляді комплексу різних чинників та впливів на процес його творення.