На початку серпня з’явилась новина про те, що об’єднання документалістів «Група Кінотрон» планує оцифрувати близько 200 унікальних документальних фільмів періоду Незалежності, знятих на плівку. Ці фільми, як і тисячі інших, лежали забутими на горищі «Національної кінематеки України».
Про те, як кіно пускали на срібло, скільки рідкісних архівів лежить по горищах та підвалах українських державних установ та що таке Київська студія науково-популярних фільмів, розповідає кінокритик Ігор Кромф у своєму репортажі.
Будівля на «Лісовій»
Щоб зробити цей репортаж, дату зустрічі ми погоджували кілька разів. Останній раз враховували відключення світла, адже без нього показати всю цю спадщину неможливо.
Будівля Національної кінематеки України розташована поблизу станції метро «Лісова», посеред типової промзони київського лівобережжя: сучасні безрозмірні ангари нейтральних кольорів тут співіснують з дикорослими кущами та радянськими будівлями, обшитими теплою пастельною плиткою.
«Ніколи б не подумала, що тут може існувати робоча культурна інституція», — зауважує фотографка Анастасія, коли ми підходимо до будівлі Національної кінематеки. Чотириповерхова будівля з балконами, на одному прибитий Державний Прапор. При вході, що нагадує заводську прохідну, зустрічає цитата італійського режисера Федеріко Фелліні: «Зануритись в кіно — те саме, що повернутися в лоно матері: ти сидиш у темряві і чекаєш, коли на екрані з’явиться життя».
Ігор Кромф та Олексій Радинський
Будівля була зведена в 1966 році для Київської кіностудії науково-популярних фільмів, спадкоємницею якої у 1993 році стала Національна кінематека України. На цій студії знімали досить специфічне кіно: навчальні фільми-посібники для різних галузей народного господарства — від організації садівництва до використання фрезерувальних станків. Також студія знімала буквально сотнями радянське пропагандистське кіно: всі ці фільми про наймасштабніші будівництва, найрекордніші удої та найщасливіших людей — це теж продукти Київської кіностудії науково-популярних фільмів. Інший великий напрям студії — створення анімаційних фільмів. Відомі з дитинства мультики про пригоди козаків, «Капітошка» та химерна «Аліса в Країні Див» — все це кропітка праця аніматорів з Київнаукфільму.
Після краху СРСР для кінематографа, який залежав від державного фінансування, настали складі часи. Водночас Київнаукфільм продовжував працювати певний час, зокрема завдяки замовленням різних оборонних відомств на навчальні фільми. Однак у 1993 студія Київнаукфільм припинила існування. Її реорганізували у Національну кінематеку України, якій залиши документальне та навчальне кіно й студію Укранімафільм, куди відійшла вмирати українська анімація.
Національна кінематека продовжувала знімати наукові та навчальні картини до кінця 1990-х. Рятували студію замовлення від силових органів: ЗСУ, Нацгвардії, міліції, прикордонних військ та служб МНС. Однак що швидше закінчувалася перша декада української Незалежності, то гірше йшли справи у Національної кінематеки. Протягом 2000-2010-х років на студії зняли буквально кілька документальних стрічок, найвідоміша — «Небезпечно вільна людина» Романа Ширмана у 2005 році. Сьогодні на базі студії іноді знімають фільми, з найвідоміших — «Відблиск» Валентина Васяновича та «Ти — космос» Павла Острікова.
Щодо студії Укранімафільм, то її доля склалася значно печальніше. Студія існувала на межі банкруства і лише завдяки ентузіастам анімації. Найбільший і фактично єдиний успіх студії стався у 2003 році, коли пластилінова анімація Степана Коваля «Йшов трамвай №9» здобула «Срібного ведмедя» на Берлінському кінофестивалі. У 2019 році студії Укранімафільму ліквідували шляхом приєднання до Довженко-Центру, який став правонаступником студії та отримав у розпорядження архів анімації, знятої в радянську добу та за часів Незалежності.
11 тисяч забутих кіноплівок
Проминувши прохідну з охоронцем, потрапляємо в типовий великий хол радянської установи. Наче на експозиції, у залі розташована кінотехніка радянських часів: масивні кінокамери, якийсь химерний стілець, що нагадує той, до якого прив’язували героя фільму Стенлі Кубрика «Механічний апельсин», та інші прилади, у функціональності яких без освіти кіномеханіка не розібратись. Також тут експонуються окремі частини декорацій науково-фантастичного фільму Павла Острікова «Ти — космос», який нещодавно презентували на кінофестивалі у Торонто.
На горищі нас зустрічає Олексій Радинський — режисер-кінодокументаліст та один зі співзасновників творчого об’єднання «Група Кінотрон». Назва об’єднання пов’язана з постаттю українського радянського режисера Фелікса Соболєва (1931–1984). Він працював на Київнаукфільмі та був одним із творців «київської школи наукового кіно» — це був різновид наукової документалістики, присвячений фільмуванню експеримента. Таким чином фільм сам собою перетворювався на частину наукового дослідження. Поняття кінотрон було закладене у філософії Соболєва: над одним проєктом довгий час повинна працювати одна група однодумців, яку не змінюватимуть адміністративними рішеннями. У дусі марксистської філософії Соболєв бачив у кінотроні спосіб подолання відчуження кінематографістів від продуктів власного виробництва.
«Над архівом ми працюємо втрьох: я, продюсерка Люба Кнорозок та монтажер Тарас Співак», — пояснює Олексій, проводячи нас типовим бетонним коридором технічних приміщень.
Ми заходимо у невеличку занедбану кімнату. Запах у повітрі схожий до бібліотечного — пил та залежані книги. Майже повністю кімната заставлена металевими стелажами, на яких лежить головний скарб цього горища — тисячі алюмінієвих коробок з целулоїдними плівками, на яких зняті сотні архівних фільмів.
«Мені потрібні були деякі архівні кадри для одного проєкту, який досі не вийшов у світ. Я не міг їх знайти. Тоді архівіст Микола Попелуха порадив мені звернутись до Національної кінематеки, бо в них в архівах це мало бути. Однак розмова з тодішнім керівництвом кіностудії зразу не склалась. Все змінилося у 2020 році, коли ми нарешті змогли потрапити сюди», — розповідає Олексій.
За його словами, тоді на горищі був просто смітник з купи металевих коробок з плівками, які лежали скинуті гамузом. Команда з десяти людей протягом кількох місяців розбирали та каталогізували цей архів. Тепер він є у зручному онлайн-форматі на сайті Національної кінематеки. Всього архівісти знайшли 11 тисяч бобін кіноплівки.
«Воно все було тут списане. Тобто ці плівки роками лежали не потрібними нікому на горищі. Скільки вивезли з цього горища, мабуть, ніколи не буде відомо. Треба розуміти, що, плівку іноді “пускають на срібло” — змивають із неї срібну поверхню і здають як дорогоцінний метал. Коробки з алюмінію просто здавали на брухт. Скільки і яких втрачено таким чином фільмів, можна лише здогадуватись», — пояснює Олексій, відшукуючи один з раритетів серед стелажів.
Олексій дістає дископобідну металеву коробку з дійсно унікальним фільмом — «С.Параджанов. Відкладена прем’єра» 1995 року. Це фільм Юрія Репіка про стрічку Параджанова «Київські фрески», який так і не побачив світ. Існують лише відновлені проби цього фільму. І ось посеред горища майже 30 років чекав документальний фільм про цю роботу Сергія Параджанова.
Документаліст із любовʼю дістає плівку та починає закладати її в монструозний радянський апарат для перегляду стрічки. Величезний металевий стіл з купою кнопок, тумблерів, лампочок та циферблатів нагадує пульт управління зорельота. Увінчаний стіл двома масивними колонками та невеликим екраном. У Національній кінематеці є один співробітник, який працює тут з 1980-х та здатен ремонтувати й обслуговувати цю апаратуру.
Олексій заряджає плівку. Вона з теплим хрускотом прокручується через прибори, вмонтовані у поверхню столу, і відбувається справжня кінематографічна магія в наш цифровий вік — на екрані з’являється зображення. М’який голос диктора лунає через колонки.
«Це унікальний фільм. Але є й цікавіші знахідки — це різні робочі матеріали, які не увійшли у фільм. Такого, окрім ось цього архіву більш ніде немає», – пояснює Олексій.
Відеоархів Незалежності України
Студія Київнаукфільму, яка в 1993 році перетворилась у Національну кінематеку, протягом усіх 1990-х років не зменшувала темп виробництва кіно, попри в цілому печальну ситуацію в галузі. Щорічно виходило кілька сотень фільмів.
«Можна спостерігати динаміку того, як вона занепадала по роках. Щороку тут ставало спершу на кілька сотень, а потім уже на кілька десятків фільмів менше. Вони знімали переважно навчальні фільми для оборонних установ. Ось там на стелажі лежить щонайменше шість фільмів про Національну гвардію. Тільки не цю, що відродили у 2014, а ту, яка виникла на початку нашої Незалежності у 1991 році», — розповідає Олексій.
За його словами, таку інтенсивність роботи студії забезпечували у такий спосіб: наприклад, Нацгвардія замовляла якийсь навчальний фільм, студія його знімала і передавала замовнику, який показував його через свою закриту мережу, зокрема курсантам профільних училищ. А копія зберігалась тут.
«Зараз за підтримки Українського культурного фонду (УКФ) ми оцифровуємо 200 коробок із кіноплівкою, з фільмами цієї кіностудії, створеними за роки Незалежності. Хоча насправді деякі дуже важливі роботи створені ще 1990-го року, коли перебудова вже вийшла з-під контролю і кінематографісти почали дозволяти собі те, чого раніше не могли й уявити. Деякі з фільмів, створених після 1991-го року, збереглися лише тут — вони відсутні в інших кіноархівах України. Стрічки про нашу Незалежність є лише тут, і оцифрування їх допоможе краще розуміти, які процеси відбувались у 1990-х роках».
За словами Олексія, у цьому архіві є вкрай унікальні речі, як, наприклад, фільм «Моя Батьківщина Крим» 1990 року, який зняв Ростислав Плахов-Модестов (1939-2017).
«Зараз багато знімають художніх фільмів про кримських татар, їхню історію й культуру. А це дійсно справжній кінохронікальний документ того, як повертались кримські татари до Криму після років вигнання. Їм певний час не давали можливості отримати власне житло і вони жили буквально в наметах. Власне, все це показано в цьому фільмі», — розповідає Олексій.
З кімнати ми переходимо дуже вузьким коридором, що ділиться секціями бетонних перестінок горища. У напівтемряві збоку стоять інші металеві дископодібні коробки з фільмами. Врешті ми потрапляємо у ще одну кімнату. Довга, розділена на кілька секцій, вона зберігає сотні плівок. Кімната теж виглядає, як звичайне трохи занедбане технічне приміщення.
«Зараз через постійні відключення світла часу працювати тут небагато, щоб віддивитись хоча б частину матеріалу. Тому провести генеральне прибирання просто не доходять руки», — пояснює безлад Олексій.
Як оживає забуте кіно
Беру до рук бобіну зі стосу у майже власний зріст. На картонній наклейці написано, що це навчальний фільм про застосування прикордонних військ у їхній службово-бойовій діяльності.
«Я правильно розумію, що тут є фільми, які, найпевніше, не мали жодного глядача за своє існування?» — запитую.
Олексій ствердно киває: «Так, найімовірніше, тут більшість таких фільмів. Взагалі, якби не Микола Попелуха, який колись працював у Національній кінематеці, то скоріше за все цього архіву взагалі ні в якому вигляді не існувало би. Власне він доклав усіх можливих зусиль, щоб хоч якось зберегти частину колекції».
За словами Олексія, в архіві Укркінохроніки, що на Печерську, також є таке ось завалене архівними плівками приміщення, і ситуація його критична.
Найбільші кіноархіви в Україні наразі — це Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г. С. Пшеничного та Довженко-Центр у Києві. Звісно, також мають свої архіви кіностудії, Суспільне мовлення тощо.
Режисер показує, як відбувається процес пошуку необхідної плівки. Працювати потрібно в рукавичках та масці, адже частина плівок після десятиліть недбалого ставлення покрилась грибком. Олексій дістає з-під низу великого стосу металевих дископодібних коробок необхідний артефакт.
«Це шоста частина фільму “Кінець світу переноситься на…” (режисера Володимира Хмельницького) про секту “Біле братство”. Це заключна частина, і тому ми можемо повністю його оцифрувати та зовсім скоро продемонструвати. Це теж унікальний документ епохи 1990-х. Тут є, наприклад, досить рідкісний матеріал із захопленням Софії Київської “Білим братством”», — розповідає Олексій.
Із затхлої кімнати виходимо на дах Національної кінематеки. Перед нами відкривається краєвид Деснянського району, поплямований незліченними кронами дерев. Вдихати свіже повітря після перебування в запиленому архіві дійсно вдвічі приємніше.
«Деякі з цих фільмів, особливо навчальні, виглядають зараз досить крінжово, та й думаю у 1990-ті вони виглядали крінжово. Але зараз цікаво дивитись на цей зріз епохи. Те, що стосується радянської спадщини, зараз взагалі може виглядати по-іншому. Наш із командою фільм “Там, де закінчується Росія” складається з фрагментів фільмів, які знімали режисери Київнаукфільму під час їхніх відряджень до Сибіру, де вони мали знімати будівництво БАМу та інші подібні речі, або фільми про корінні народи Півночі. Сьогодні ці матеріали сприймаються як свідчення радянської колоніальної політики щодо цих народів. Звісно, найважливіше — це ті кадри, які не увійшли в ці студійні фільми, але зберігались. Вони були тут у робочих матеріалах — як-от барачні поселення, де жили “будівничі БАМу”. Це ніколи б не потрапило в кадр, але якимось дивом вони це зняли та зуміли зберегти», — розповідає Олексій про свій новий короткометражний фільм, зітканий з архівів, знайдених у Київнаукфільмі.
Також частина цих архівів лягли в основу фільму іншого учасника «Групи Кінотрон» Тараса Співака — «Під знаком якоря». Історія про Київське вище військово-морське політичне училище, яке готувало офіцерів-замполітів для радянського флоту попри те, що розташовувалось далеко від моря. Цей фільм отримав відзнаку кращого короткометражного фільму на фестивалі документального кіно DocuDays. Співак монтує не лише радянські архіви про життя курсантів в училиші та на авіаносці «Київ», а й те, як військовий виш трансформувався в Києво-Могилянську академію, а радянський авіаносець — в китайський парк розваг.
Робота з архівами, яку провадить «Групи Кінотрон», — яскравий приклад того, як може працювати пам’ять через документалістику. Завдяки медіа-археології документалісти створюють портрет сучасних суспільних розбіжностей, шукаючи першоджерела у непростому та насправді погано осмисленому недалекому минулому.
Однак наразі перед «кінотронівцями» стоїть не менш амбітне завдання: оцифрувати цей архів. УКФ виділив грант на 200 фільмів, які в певному форматі можна буде подивитись у відкритому доступі, що однозначно дасть поштовх для нових робіт кінознавців та інших фахівців з гуманітарних досліджень. Однак лише на цьому горищі лежить 11 тисяч кіноплівок, більша частина з яких тут в єдиному екземплярі. І всі вони потребують спеціальних архівним умов та оцифровки. А скільки ще архівних плівок, документів та інших артефактів заховано по горищах, підвалах та інших технічних приміщеннях? Лишається тільки сподіватись, що віднайдена пам’ять про епоху нашої Незалежності не зникне через відсутність фінансування, а зможе повторно ожити і наповнитися новими смислами та сенсами.
