Співведучі літературного подкасту «Перефарбований лис» Валентина Мержиєвська та Марія Діденко торік вигадали цікавий формат популяризації читання — літературні ігри. У ньому відомі механіки певної гри, як то «D&D» чи «Мафії», накладаються на сюжети української літератури. Ця ідея народилася під час підготовки до епізоду подкасту про Михайля Семенка та футуристів, які відомі своїми іграми з формами та значеннями. Тоді авторок захопила свобода, якою були просякнуті ці творчі пошуки, і вони вирішили створити щось подібне зараз на літературному підґрунті.
Потреба в спільноті
Зі сторони може здаватися дивним, що українці в часи війни за власне виживання збираються разом і, приміром, вишивають, співають в хорах, танцюють народні танці в публічних місцях, ходять на екскурсії і мандрують компаніями. Але мета цих дій — збиратися і бути разом у певній спільній справі. Якщо при цьому ще й створюється щось цінне — вишивана власноруч серветка, нова навичка, інсайт про Україну або про самих себе — значущість збільшується. Так запускаються механізми психологічної регуляції. Зцілює саме відчуття належності до спільноти і розуміння, що ти не один у своїх переживаннях.
Журналіст Себастьян Юнґер працював у гарячих точках та досліджував теми травми (зокрема, ПТСР) братерства і спільнот, які допомагають нам переживати надскладні часи. Про відчуття потрібності та практики його культивування в різних суспільствах він написав книжку «Плем’я. Про повернення з війни і належність до спільнот».
«Ми маємо еволюційно вироблену потребу бути частиною групи, — пише Юнґер. — Афіліативні соціальні взаємодії знижують рівень стресу. Групове співробітництво сприяє підвищенню такого гормону, як окситоцин, який створює атмосферу довіри й одностайності. Окситоцин підіймає настрій, стимулює відчуття добробуту й будить у людях відданість групі».
Саме цей «гормон прилучення» спонукає нас до соціальних зв’язків, робить зустрічі з приємними людьми цілющими — і виробляється під час цих спіткань сам.
Читання як вид комунікації
Читання книжок також стало одним зі способів переживати нинішні часи. А наступний крок — їх обговорення.
«Насмілюся сказати, що справжня насолода від читання полягає у комунікації: спілкуванні з персонажами книги, уявних дискусіях із автором, обговоренні з близькими, діалогах із собою. В літературній грі, врешті–решт! Коли книга стає більше ніж книгою, коли відкриває приховані сенси — а ми, читачі, знаходимо своїх по духу і перебуваємо з ними», — пише освітянка, письменниця і співзасновниця літературного подкасту «ПереФарбований Лис» Валентина Мержиєвська.
Разом із психологинею Марією Діденко вона вже третій рік «на весь інтернет» ділиться власним досвідом читання українських класичних і сучасних книжок. А з розвитком «ПереФарбованого Лису» народилася і студія навкололітературних ігор.
З тексту в гру: «Лисячі ігри»
Навкололітературні або, як їх називають Валентина і Марія, «лисячі ігри», вони фактично винайшли. У своєму подкасті дівчата руйнують власні упередження щодо української літератури і допомагають слухачам позбутись травми примусового читання в школі. Добралися до літератури 1920-х, до віршів футуристів, і замилувалися, як Михайль Семенко грається зі словами. Потроху сформувалася ідея гри як формату для заглиблення у культуру. В грі зручно спостерігати за різними ситуаціями, змінювати психологічні реакції та сюжети і приміряти ролі інших персонажів, щоб зрозуміти їхню мотивацію.
Валентина зізнається, що до того не зустрічала нічого подібного, — це і не вистава, і не інсценування, і не читання в ролях і не обговорення як таке. «Це особливий вид проживання літературного твору і занурення в персонажів», — підсумовує вона.
Ігровий потенціал прихований у самих текстах, розповідають Валентина і Марія. Приміром, словесно-рольова гра Dungeons and Dragons дозволяє зануритися у непозбувно бентежний світ «Кайдашевої сім’ї». Ба більше — дає змогу вийти за рамки сюжету, спробувати змінити обридливі чи деструктивні поведінкові моделі, які Іван Нечуй-Левицький списав, здається, не зі свого, а з нашого життя! До речі, Dungeons and Dragons відома підліткам, тож «Кайдашів» можна обговорювати на уроках саме за цією грою.
Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні» Панаса Мирного так і просився стати «Мафією». Головний герой протягом сюжету з «мирного» стає «мафіозо», але чи так все однозначно? Ця гра наочно демонструє, як ми схильні навішувати ярлики і робити поспішні висновки. Тим часом сповнений постправди сучасний світ просто-таки вимагає розбиратися, докопуватися, критично оцінювати те, що здається і так зрозумілим.
Гра за мотивами «Intermezzo» Михайла Коцюбинського дозволяє зупинитися, відключитися, забути про шалений інформпотік і усвідомити себе тут і зараз. Під час дебютної гри гравці зізнавалися, що ледь не вперше з початку війни «випали з реальності» і «побули в ресурсі».
«Антологія української поезії» — незмінна «учасниця» буриме. Люди просто сідають і пишуть власні вірші за римами відомих поетів. Виходить по-різному, але завжди непередбачувано.
Деколонізований погляд на класику
«Лисячі ігри» обігрують класику, і невипадково: «Адже твори стали класичними через те, що відгукнулись великій кількості людей, тобто мали вплив на більшість, тому що їх багато хто читав або зрезонували через патерни поведінки, властиві нашому суспільству. Тому саме їх важливо переоцінювати і перепрошивати», — пояснює Валентина.
Крім того, навкололітературні ігри не лише розважають і тішать інтелект. Вони про спільне переосмислення досвіду. «Ми починаємо бачити зв’язки й аналогії, ми припиняємо дивитися на українську літературу зверхньо, як це диктувала російська імперія і потім радянський союз. Ніби стара шкіра, з нас злізає відчуття меншовартості та вивчена безпорадність. Ми відчуваємо співпричетність, стаємо частинкою історії країни — і через сюжети, закарбовані в книжках, і через їхніх авторів. І ось ми вже не просто з осудом думаємо про персонажів, а виявляємо активнішу роль і переграємо сюжети», — коментує Валентина.
Свобода змінювати
Гра — це особливий стан, коли дозволено пробувати. В грі багато творчості, безтурботності, легкості, допитливості і близькості зі своїми бажаннями. А іще свободи, адже примусити до щирої гри неможливо.
Свобода є основною ідеєю українців. За свободу точиться війна, через і заради особистого переживання свободи відбулася Революція Гідності, цінність свободи ми зараз відчуваємо на вістрі. І намагаємося донести вільному світові, що свобода — основа європейських цінностей — є для нас водночас і ресурсом, і метою спротиву.
Неймовірно, як перетнулася така «дитяча справа», як гра, із таким «дорослим» спротивом заради виживання.
«Ключове це те, що в грі ти можеш щось змінити. Ми дуже тривалий час були в рамках, дуже довго користувалися тим, що є, і не мали право змінювати світ під себе. Але зараз ми безпосередньо цим і займаємося — ми намагаємося відкараскатися від росіян як в історичному та політичному плані, так і в культурному! Так, у свідомості окремих людей це зробити складніше — адже внутрішня робота не так помітна, але в невеличкому колі, в спільноті, ти уже не сам на сам з цією задачею, в тебе є група, яка допоможе, підсвітить, підкаже. І саме заради цього у нас є рефлексія в кінці кожної гри, коли можна обмінятися враженнями і таким чином зробити більш видимим ті переосмислення, які відбуваються», — розгортає ідею Валентина і додає, що гра — це чи не єдина діяльність людини, яку не можна робити з примусу.
Сама ситуація гри дає небачену свободу, адже ти можеш пробувати те, на що в житті не наважуєшся, можеш приміряти на себе різні ролі, можеш навіть змінювати правила гри під себе. «Лисячі ігри» — це повна свобода творчості.
Єдність, підкріплена культурою
Минулого року Валентина і Марія виграли ґрант від Українського інституту книги у категорії «Створення тренду читання як дозвілля, читання для навчання» і восени поїхали в тур містами України. У Вінниці зіграли в альтернативній «Боже, вільній школі» у Veteran Hub’і, а в Харкові — у прекрасному «Літмузеї», де познайомилися із фактично колегами, які теж розробляють літературні ігри — повноцінні настолки з винахідливими механіками!
Співведучі літературного подкасту «Перефарбований лис» Валентина Мержиєвська та Марія Діденко
Валентина каже, що цікаво було поспостерігати, що спільного в українців із різних регіонів. Приміром, сюжети відгукувалися всім: пошуки Чіпки з «Хіба ревуть воли, як ясла повні» ясні, адже цей досвід людини з підвищеним почуттям справедливості та загубленістю у світі зрозумілий багатьом.
Гасла про те, що Схід і Захід нібито різні, десятиліттями використовували різні політичні сили, щоб приходити до влади, але вони суто маніпулятивні. Валентина запевняє: мандрівний тур довів, що цього регіонального розподілу — немає. А от спільний досвід — є.
«Як тут не згадати Михайла Коцюбинського — жив у Чернігові та Вінниці, а працюючи на Полтавщині, написав «Тіні забутих предків» про Гуцульщину».
Досвід читання об’єднує всю Україну, зшиваючи нас в одне ціле. І шалена цікавість українців до нашої літературної спадщини росте із прагнення дослідити і повернути собі власну ідентичність.
«Лисячі ігри» на Книжковому Арсеналі
Гра — той випадок, коли краще спробувати, аніж переповідати чи дізнаватися від когось. Пограти у «Лисячі ігри» можна буде під час Книжкового Арсеналу
31.05, п’ятниця, 14:30, Майстерні — Навкололітературна гра за «Кайдашевою сім’єю».
02.06, неділя, 14:30, Майстерні — Буриме за віршами українських поетів.
