9 премій, що визначають високу полицю: підбиваємо підсумки подкасту «Висока полиця»

Перший сезон подкасту «Висока полиця» добіг кінця. За 18 епізодів Богдана Романцова та її гості встигли познайомити слухачів та слухачок ближче із девʼятьма літературними преміями України та світу, розібратися, за якими критеріями вони визначають лауреатів та лауреаток, і придивитись уважніше до 9 з них. Підсумовуючи сезон, згадаймо особливості, а часом і головні скандали, кожної з нагород сезону. 

Почнімо з найстаршої нагороди — Нобелівської премії, яка до того ж відома своїм найбільшим призовим фондом, а тому має негласний статус найважливішої у своїх галузях, зокрема й літератури. Першого лауреата оголосили ще у 1901 році, ним став французький поет Арман Сюллі-Прюдом. 

Характерно, що від самого початку з рішенням Нобелівської академії багато хто не погоджувався, було чимало повʼязаних з цим скандалів. Не обійшлося без них і в 1998 році, коли нагороду отримав португальський автор Жузе Сарамаґу. Тоді Католицька церква, з якою в письменника був конфлікт ще з виходу роману «Євангеліє від Ісуса Христа», рішучо засудила вибір академії, а португальці почали прихильно ставитися до Сарамаґу вже після його смерті.

За кілька років після Нобеля — у 1903 році — була заснована Гонкурівська премія. Напевне, єдина літературна нагорода у світі, судді якої ухвалюють рішення із ножами в руках, бо обговорення от вже понад століття відбувається в ресторані Drouant у другому окрузі Парижа.

За правилами, премію одному авторові чи авторці можуть присуджувати лише раз, проте це обмеження вдалося майстерно оминути Ромену Ґаррі в 1975 році. Тоді Гонкура вручили такому собі Емілю Ажару за роман «Життя попереду». Лише за 5 років стало відомо, що насправді ніякого Ажара не існувало, весь цей час ним прикидався племінник Ромена Ґаррі, і це лише псевдонім та чи не найбільша містифікація в житті самого письменника. А там є з чим позмагатися…

Вже у наступному десятилітті в 1917 році в США заснували наступну літературну нагороду — Пулітцерівську премію. Вона тісно повʼязана з Колумбійським університетом, якому Джозеф Пулітцер і заповів розпоряджатися своїми статками, тому серед критеріїв вибору кандидата завжди присутні: етичність, відсутність порнографії та «американськість», тобто текст має бути про американське життя. Невідповідність якомусь з цих критеріїв часто ставала формальним приводом неприсудження нагороди очевидним фаворитам. 

Так, наприклад, сталося з Ернестом Гемінґвеєм, коли вийшов «По кому подзвін», або ж з Томасом Пінчоном, коли той написав «Веселку тяжіння». Закономірно, що премія, зіперта на академічну спільноту, протиставляє себе виборам масової читацької думки, проте часом вони все ж збігаються. Так сталося з романом «Дорога» Кормака Маккарті, коли в один рік на нього звернула увагу Опра Вінфрі у своєму читацькому клубі та Пулітцерівський комітет.

У 1953 році було засновано премію Гʼюґо, яку називають найвпливовішою нагородою у жанрі фантастики. За лауреата цього разу голосувати може не лише професійне журі, а й усі зареєстровані учасники Всесвітнього науково-фантастичного конвенту WorldCon, в межах якого і було засновано нагороду. Тому цю премію часто називають «читацькою». На противагу (або ж у компанію) їй Американське товариство письменників-фантастів створило свою премію «Небʼюла», її лауреата вже визначають професійні члени товариства. 

Таким чином читачам і читачкам фантастики та фентезі пощастило, мабуть, найбільше, бо щороку можна почути одразу дві позиції щодо найкращих книжок жанру: читацьку та професійну. Хоча не раз траплялося таке, що обидві нагороди присуджували одному тексту. Серед таких книжок є «Дюна» Френка Герберта, «Нейромант» Вільяма Ґібсона та «Американські боги» Ніла Ґеймана. 

У 1962 році перших лауреатів оголосила Шевченківська премія — в літературі ними стали Павло Тичина і Олесь Гончар. Попри тривалу роботу в радянські часи та цензурні обмеження, нагороді все-таки вдавалося підсвітити митців, які, зокрема, формують зараз літературний канон минулого століття. Премію отримували Микола Бажан, Микола Вінграновський, Іван Драч, Ліна Костенко, Валерій Шевчук.

А після відновлення незалежності України нагородами відзначили посмертно і тих, хто не міг стати лауреатом в радянські часи, до прикладу, Василя Стуса, Івана Багряного, Василя Симоненка, Івана Світличного. Та умови доби все одно постійно відчувалися, часом доходило до майже абсурдних збігів. Так, у 1965 році нагороду присудили Ірині Вільде за роман «Сестри Річинські», а роком раніше — Нікітє Хрущову.

Кількома роками пізніше — у 1969 році — була створена британська Букерівська премія до певної міри як відповідь французькому Гонкуру. Спершу нагорода брала до уваги тексти, написані авторами з країн Співдружності націй (більшість з яких раніше належала Британській імперії), Ірландії та Південної Америки. Проте у 2014 році організатори відмовилися від цієї в дечому досі імперської перспективи і змінили правила. З того часу нагороду може отримати будь-який текст, написаний англійською мовою, навіть якщо це роман написаний американцем про Америку, який раніше претендував би переважно на Пулітцера.

Букерівські тексти часом називають ідеальними книжками для книжкових клубів: в них проговорюються важливі, зокрема культурні, теми, є чимало персонажів та літературних прийомів, щоб було про що поміркувати. Одним з таких текстів безперечно є Possession А. С. Баєтт, який, до речі, зовсім скоро можна буде прочитати українською у перекладі гості «Високої полиці» Ярослави Стріхи.

Найважливіша нагорода іспаномовного світу — Премія Сервантеса — присуджується з 1976 року. Подібно до Нобеля, її також вручають за повний доробок письменника, тому більшість лауреатів — це вже літні письменники, без яких важко уявити розвиток іспанської мови і яких важко було б підважити. Натомість і тут не обійшлося без обурень. Наприклад, Габрієль Гарсія Маркес не отримав премію Сервантеса, хоча навіть був лауреатом Нобеля. Чому так? Бо після Нобелівки письменник заявив, що більше жодної літературної нагороди йому не треба. Тому журі премії так і не наважилося відзначити Маркеса за його життя, а посмертно нагорода, на жаль, не присуджується.

У дечому зворотна ситуація відбулася з лауреатом Сервантеса та центральною постаттю західного літературного канону — Хорхе Луїсом Борхесом.  Попри загальну визнаність Нобелівський комітет так і не присудив письменнику нагороду, хоча його кілька разів номінували. Кажуть, що причиною стало звання почесного доктора, яке Борхес отримав у Чилі часів правління Августо Піночета.

З 1993 року літературний конкурс «Смолоскип» щороку поповнює український літпроцес новими іменами. З лауреатства «Смолоскипа» розпочинали ті, без кого зараз важко уявити культурний простір: Сергій Жадан, Анатолій Дністровий, Олена Гусейнова, Софія Андрухович, Любов Якимчук, Мирослав Лаюк. Серед усіх згаданих премій цей конкурс має наймолодших лауреатів, бо подавати свої поетичні тексти можна лише авторам до 35 років, а есеїстику — до 40. Також тут ідеться про рукописи, які ще не були ніде опубліковані.

Лауреати I та II премій конкурсу (тексти який оціненій найвище) якраз і отримують можливість видати власний текст, а фрагменти рукописів призерів нижчих категорій можуть публікуватися в антологіях видавництва. Більшість переможців «Смолоскипу» не зупиняються на одній виданій книжці, наприклад, лауреат 2021 року Дмитро Скочко після виходу його переможного роману «До слова» вже видав і наступний текст — «Сміття».

І врешті, вже у 2000-х була заснована Німецька книжкова премія в межах Франкфуртського книжкового ярмарку — однієї з найбільших видавничих подій року у світі. Нагорода щорічно присуджується автору чи авторці за текст німецькою мовою. Особливістю цієї нагороди є велика медійна увага не лише до переможця, але й до авторів, що пройшли у довгі та короткі списки. У них беруть інтервʼю, їх кличуть на дискусії, їхні книжки обговорюють на читацьких клубах. Останні роки у фокус премії потрапляють тексти про кроскультурний досвід, проблеми ідентичності та кризи адаптації.

Цю тенденцію можна вести від 2010 року, коли лауреаткою вперше стала письменниця зі Швейцарії — Мелінда Надь Абоньї за текст «Голуби злітають». За наступне десятиліття книжок, які описують досвід міщанства, написаних авторами-мігрантами, зібралося чимало, тому і тут не без драми, деякі літературні критики висловлюють певне занепокоєння стилем тих текстів. Мовляв, за деякими з них помітно, що письменник чи письменниця не володіють мовою вповні, що може негативно повпливати на якість і інших німецьких текстів.