Як і що ми їмо? П’ятий епізод подкасту «Не ґуґли»

авторка, редакторка подкастів Ліза Цареградська - 30.01.2024 в Культура

У п’ятому епізоді подкасту «Не ґуґли» від медіа «Сенсор» журналістка й редакторка подкастів медіа Ліза Цареградська поговорила з нутриціологинею, гелс-коучинею Катериною Мацюпою про здорове харчування, продукти, які можна або не можна вважати корисними, та про переваги того, щоби складати план свого харчування. Наша версія конспекту подкасту — в матеріалі.

Що означає «правильно харчуватися»?

Здорове, або правильне харчування — поняття, що для різних людей може означати різні речі. Проте ключове у ньому — обмежити або дозувати певні продукти у раціоні. Йдеться про:

трансжири — це маргарин, кондитерський жир, рослинна олія (пальмова, соняшникова, навіть кокосова, яка в більшості асоціюється з чимось «здоровим»). Трансжири утворюються при нагріванні рослинних олій, тобто сюди зараховуємо їжу, приготовану у фритюрі — наприклад, фастфуд. Водночас котлети й биточки не завжди можуть бути трансжирами, оскільки все залежить від режиму приготування;

рідкий цукор — так звані «солодкі води» (наприклад, Coca-Cola Zero), пакетовані соки (адже містять у своєму складі підсилювачі смаку);

копчене — процес, під час якого зневоднюють продукт і просочують його димом. Це копчені риба, м’ясо й навіть сири;  

солодощі — навіть «біопечиво» без цукру, може містити цукрозамінник стевію, котра підходить не всім. А взагалі найкраще солодке в пачці, яке точно буде корисне, — це ягоди та фрукти.

Здорово харчуватися не означає відмовлятися

Важливо, щоби людина була чесною з собою. Якщо їсти солодке приносить їй задоволення, вона не має повністю відмовлятися від цього. Водночас рішення споживати постійно тільки біо- чи екопродукти, наприклад, печиво без цукру, тому що це «здорове» харчування, не є абсолютно правильним варіантом.

Ідеться саме про дозування таких продуктів або їх мінімізацію в раціоні: наприклад, солодке можна їсти не щодня, а головне після основного прийому їжі. Це стане і першим кроком до правильного харчування, і врешті приноситиме задоволення, аніж якби людина відмовилася повністю від солодкого, а в якийсь момент зірвалася б. 

Здорове харчування — це не про випадок, коли щось обов’язково потрібно виключати з раціону. Тут справа міри споживання й часу прийому того чи того продукту.

Як почати харчуватися правильно

Найперше й найголовніше — скласти реалістичний план свого харчування. 

Прийоми їжі мають бути структурованими, тому слід виокремити свій час та необхідний ресурс для споживання. Немає ідеальної формули, скільки разів на день кожному потрібно їсти: нормально це робити тричі або й шість разів. Важливо — домовитися з собою про власну частоту прийомів, щоби уникнути додаткових і незапланованих «під’їдань».

Звичайно, не все може скластися одразу ідеально, адже ніхто не застрахований від форс-мажорів — про це теж важливо пам’ятати. Для початку планування потрібно зосередитися на своєму рутинному способі життя, на тому, як прийоми їжі відбуваються зазвичай і що в цьому можна змінити чи додати.

Наступне — урізноманітнити свій раціон. Те, що білки треба їсти окремо від вуглеводів, а продуктів, які містять жири, узагалі уникати, — міф. Навпаки усі ці речовини є поживними для організму людини, забезпечують ситість і сприяють гарному самопочуттю.

Важливим складником правильного харчування є й розуміння того, що їсти на сніданок, обід, вечерю, перекуси. Тобто сформувати план закупівлі продуктів і план самого харчування. Часто людина може переоцінити те, скільки їй потрібно з’їсти й чого саме. Такий план допоможе і краще зрозуміти себе, свої потреби, і грамотно розподілити всі необхідні ресурси.

Чи можна харчуватися правильно поза домівкою

Зазвичай їжа в закладах харчування відрізняється від їжі, яку ми готуємо. Буває, що власник закладу зацікавлений у тому, аби людям усе сподобалося і вони надалі точно відвідали цей ресторан чи кафе знову. Для цього, до прикладу, до страв у різних закладах досипають більше солі, цукру (не тільки у солодощі, а й до соусу), тому що це буде смачніше. Проте, звичайно ж, усе залежить від певного закладу.

Якщо говорити про «біо» та «еко» продукти, які в Україні тепер набувають популярності, то тут важко зрозуміти, адже така етикетка ні до чого не зобов’язує виробника. Проте не може бути винятком, що, наприклад, в магазині, який позиціонує себе як еколавка, продаються справді гарні й якісні продукти.

Не бійтеся нового — досліджуйте

Полички супермаркету можуть стати чудовим полем для експериментів. Не потрібно обмежувати себе усталеним способом споживання й продуктами харчування. Наприклад, мало хто знає, що серед цільних круп є багато бобових, наприклад, маш, сочевиця. А ще набуває популярності нут, із якого роблять хумус.

Популярні харчові міфи

Почати здорово харчуватися — це і їсти кожного дня сирі овочі. Насправді, якщо людина до цього не мала в раціоні овочів, то їх різке збільшення може призвести до розладу травлення. Починати з чогось потрібно поступово, щоби і собі не нашкодити, й отримувати від прийому їжі задоволення. Також не забувати урізнюманітнювати свій раціон. 

Потрібно виключити жири. Ні, вони мають бути в кожному прийомі їжі, часто буває, що вони входять до білкової групи, якщо говорити про м’ясо (курятину), рибу (оселедець зокрема). До дієтичного харчування теж важливо включити продукти, що містять жири, наприклад, олія до салату чи горіхи. 

Кефір як найкорисніший продукт. На жаль, часто переоцінюють кефір. Він може бути частиною повсякденного раціону, але це точно не той засіб, що лікує при розладах кишечника, наприклад. Такі практики споживання не мають нічого спільного зі здоровим харчуванням.

Молоко як джерело кальцію. У США, наприклад, молоко фортифікують, тобто навмисне збагачують кальцієм. В Україні виробники переважно до такого не вдаються. З одного стакану молока насправді можна отримати дуже мало білка, зовсім трохи жиру, але багато природного рідкого цукру, оскільки це лактоза.

Безпечна доза алкоголю. Насправді немає такого поняття, адже швидкість, із якою рідина метаболізується в організмі людини, індивідуальна. Відмовитися від алкоголю чи споживати його в певній кількості — це має стати свідомим вибором кожного.

Неможливо спланувати прийоми їжі. Перфекціонізм — це наш жахливий ворог, буває нормальним, якщо людина раптово зірветься у своєму прагненні харчуватися здорово, проте полишати цю ініціативу остаточно не варто. Важливо почати з хоча би з одного — наприклад, запланувати для себе суто корисний сніданок. Ніхто не ідеальний, а все ж цілком реально можна досягти бажаного, якщо починати з малого. 

У подкасті згадана:

Книжка Олени Стяжкіної «Смак радянського: їжа та їдці в мистецтві життя й мистецтві кіно (середина 1960-х – середина 1980-х років)»

Пояснення складних термінів, про які йдеться у четвертому епізоді подкасту «Не ґуґли»:

трансжири — це різновид ненасичених жирів, які від звичайних жирів відрізняються структурою і властивостями. Невелика їх кількість може бути в натуральних харчових продуктах (молоці, різних видах м’яса), проте вони не становлять небезпеки. Йдеться про шкідливість саме штучних трансжирів, тобто отриманих у процесі гідрогенізування рідких рослинних олій (приєднання атома водню). Такий процес здешевлює продукцію; 

продукти глікації — результат узаємодії цукрів і білків, тобто глікування. Ця хімічна реакція може відбуватися як при приготуванні їжі, так і в нашому організмі при підвищенні рівня глюкози. Урешті утворюються кінцеві продукти глікування, що «засмічують» клітини організму;

стевія — натуральний цукрозамінник, проте на відміну від інших натуральних цукрозамінників вона не містить енергетичну цінність і не бере участі у вуглеводному обміні;

целіакія — генетичне і рідкісне аутоімунне захворювання при якому організм не переносить глютен;

«Гарвардська тарілка харчування» — термін, що позначає приклад правильного раціону для людини. Цю формулу розробили експерти з харчування Гарвардської школи громадської охорони здоров’я. Вона позначає, що: фрукти й овочі мають займати половину щоденного раціону, цільнозернові — чверть, білкові продукти — ще чверть, також у міру рослинні олії (оливкова, рапсова, соєва, кукурудзяна, соняшникова або арахісова) та напої (вода, чай, кава, молочні напої до 1-2 порцій на день, соки — 1 невелика склянка на день).

Слухати подкаст: Spotify, Apple, YouTube, Sound Cloud, NV Подкасти, Megogo.

авторка, редакторка подкастів
Ліза Цареградська

Останній тиждень прокату «Ля Палісіада»: як відгукується про стрічку кіноспільнота

авторка Іванна Рубан - 29.01.2024 в Кіно

До 31 січня в українському кінопрокаті можна подивитися  дебютний повнометражний фільм Філіпа Сотниченка «Ля Палісіада». Світова прем’єра відбулася 29 січня 2023 року на 52-гому Роттердамському міжнародному кінофестивалі, а українська — 12 жовтня в межах Київського тижня критики.

На Роттердамському фестивалі, одразу після прем’єри, дебютна стрічка отримала приз FIPRESCI, невдовзі забрала нагороду за найкращий фільм на Вільнюському міжнародному кінофестивалі Kino Pavasaris, згодом таку ж номінацію здобула і на 41-му Туринському кінофестивалі, де у коментарях журі підкреслило високий рівень майстерності режисерської роботи. 

Також Філіп Сотниченко отримав відзнаку «Серце Сараєво» як «Найкращий кінорежисер» на Міжнародному кінофестивалі в Сараєво. А на шостій Національній премії кінокритиків «Кіноколо» фільм здобув перемогу як «Найкращий повнометражний фільм», де в номінації з ним змагалися «Довбуш» Олеся Саніна, «Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіча та «Степне» Марини Вроди. 

Стрічка має дві сюжетні лінії: сучасність, з якої починається фільм, та 90-ті, які і є основним ядром. 1996 року, за кілька місяців до скасування в Україні смертної кари, за невідомих обставин вбивають підполковника. Справу розслідують судовий психіатр Олександр та слідчий Ільгар. Вимальовується головний підозрюваний, проводяться слідчі експерименти, але щось у цій справі не так. 

Оцінка на сайті IMDb станом на кінець січня — 6,5 з 10.

З одного боку, фільм отримує нагороди на фестивалях, здебільшого  позитивні відгуки критиків, захоплені рецензії кінолюбителів, натомість з іншого, — непоодинокі спантеличені коментарі. Що ж вабить та що в стрічці відштовхує? Ми зібрали відгуки кіноспільноти.

Чи не найбільше уваги в усіх матеріалах про «Ля Палісіаду» приділено саме сюжетові. Кінокритик Ігор Кромф у рецензії для Лірум пише про те, чому фільм може роздратувати та захопити глядача водночас:

«Сотниченко вдається до “сюжетного тероризму” і викидає частину необхідних елементів пазла, іноді замінюючи їх пазлами з іншої коробки. (...) Очевидно, що такий “некомфортний” підхід змушує дратуватися, але якщо ж вам вдалося витримати півтори години вдумливого перегляду — ви відчуєте емоції близькі до захопленості».

Кінокритик Дмитро Сидоренко у своєму відгуці на фейсбуці називає стрічку цікавою книгою, з якої добряче повиривали сторінок. Його колега Антон Фролов на Cineast каже, що основна проблема фільму в тому, що глядачеві складно виокремити основну тему стрічки:

«Вона, здається, відходить на другий, третій або навіть четвертий план, і це може заплутати глядача. Однак, на мій погляд, саме ця складність додає фільму глибини».

Кінооглядач Метью Джозеф Дженнер, якого «Ля Палісіада» заразом вабить і тривожить, у рецензії для International Cinephile Society також згадує про хаотичність оповіді та не зовсім зрозуміле зміщення між сюжетними лініями. Водночас він підкреслює, що бачить у такій манері оповіді свідоме структурне рішення: 

«У цьому божевіллі явно простежується певний метод, оскільки режисер зосереджується на дослідженні цього матеріалу, який зрештою зводиться до серії розмов про ідентичність та існування — двох широких тем, котрі що далі, то більше ускладнюються протягом усього фільму, коли ми починаємо бачити кореляції між ними по ходу розвитку фільму».

Творці називають фільм «пострадянським нуаром» та «іронічним детективом», однак, як застерігає критик Дмитро Майстренко у статті на сайті Yabl, не слід чекати на типову жанрову оповідь:

«Детектив, як і все у фільмі, також нетиповий — складається враження, що для повного розуміння бракує пазлів, без яких картина все ж таки складається, але складається вже в щось інше, можливо, менш зрозуміле, але більш цікаве. Тому на це кіно не варто йти як на суто детектив, бо може спіткати розчарування».

На «гумор у лоб» розраховувати не варто: кінооглядач Рой Стеффорд для  ресурсу itpworld пише, що комізм у фільмі походить радше від дрібних деталей і того, як оповідь «занурює» нас у розслідування. Згодна з ним і режисерка Ірина Цілик у своєму відгуці на фейсбуці:

«Автори позиціонують цей фільм як іронічний детектив, і в ньому справді багато тонкого гумору (UPD: Але ви маєте бути готові, це не традиційне глядацьке кіно, а авторське доволі незвичне висловлювання). Почерк Філіпа цікавий і самобутній, ця стрічка може вас місцями дуже дивувати (наприклад, відчуттям, що перші 20 хвилин ви наче дивитеся якесь одне кіно, а потім – якесь зовсім інше). І, якщо чесно, особисто мені взагалі було неважливо, про що саме розповідає ця історія. Я насолоджувалася тим, ЯК режисер та його команда все це розповіли».

Стихійні ринки, застілля, «Черепаха-аха», перемоги «Динамо», хутряні шапки та хлопаки в спортивних костюмах — дев’яності режисер зобразив вдало та переконливо, не романтизуючи їх та водночас не вдаючись до надмірної демонізації. Саме на цьому наголошує кінооглядач Кирило Троїцький у матеріалі для УП.Культура:

«Фільм не належить до двох тенденцій (звісно, умовних) зображувати 90-ті — ані до романтизації “дикого капіталізму” та бандитського способу життя, ані до спепеляючого реалізму девальвації усіх попередніх уявлень про добро і зло. Філіп Сотниченко певною мірою “очуднює” всю добу “девʼяностих”, показує нам, яким дивним є наше минуле. Стрічка переносить той період в площину абсурду, що утворився з анархії на стику епох. Наче розшматовує радянський конструктор на найменші деталі, які випадково складає в чудернацькі фігури».

Частина фільму знята на VHS-камеру 3:4 для підсилення автентичности, що, як каже оглядач Нейл Янґ у рецензії на ScreenDaily, режисерові вдалося:

«Знімаючи на відеокамери тієї епохи, Сотниченко та його оператор Володимир Усик (разом із художницею-постановницею Маргаритою Кулик) досягають разючої правдоподібності в деталях та атмосфери того часу. Це забезпечує міцне тло для їхнього сюжету, заснованого на віньєтці».

Професійні критики все ж радять стрічку до перегляду, однак, як і Станіслав Тарасенко у рецензії на Свідомі, суголосно застерігають, що фільм таки може певною мірою спантеличити пересічного глядача:

«“Ля Палісіада” — це радикальне немасове кіно, представлене в експериментальній та навіть незручній для перегляду формі. Пряма цільова аудиторія стрічки — досвідчені кіномани, які готові дивитись щось на кшталт “Атлантиди” Валентина Васяновича».

Текст створено в межах студентського стажування.

авторка
Іванна Рубан

Дайджест культурних подій цього тижня (з 29 січня по 4 лютого)

авторка Софія Богуславець - 29.01.2024 в Події

29 січня

«Далі: я поверну собі життя, обіцяю»

Київ, Squat 17b
Графік роботи: з 11:00 до 23:00

Виставка фоторобіт Максима Кривцова (Далі), яка доповнена його поезіями. Експозиція діятиме до 3 лютого.

Більше про подію в інстаграмі простору.

«Гранат. З рубінів і перлів»

Київ, Національний музей «Київська картинна галерея»
Графік роботи: щодня крім понеділка й четверга, з 11:00 до 17:00

Виставка сучасного українського художника Бориса Єґіазаряна, котру художник присвячує вірменсько-українському режисеру Сергію Параджанову. Це експозиція, в роботах якої переплітаються дві культури: українська й вірменська. Водночас це й автобіографічна виставка, де через полотна можна простежити основні мотиви у творчості Єґіазаряна. Відвідати експозицію можна до 25 лютого.

Читати про виставку в інстаграмі музею.

Концерт-лекція за романом Герман Гессе «Гра в бісер»

Київ, Відділ мистецтв Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки
Початок: 18:00

Музично-літературна подія, під час якої відбудеться лекція про творчість німецького письменника Германа Гессе, передусім про його твір «Гра в бісер», де переплітаються і слово, і музика. А також після цього відбудеться концерт за мотивами.

Про подію у фейсбуці.

«Імпульс самопізнання»

Київ, КультМотив
Початок: о 18:00

Відкриття виставки-діалогу двох мисткинь: Тамари Сафарової та Ренати Асанової. У своїх роботах авторки розмірковують про самовизначення в контексті війни, а також прагнуть пробудити такий імпульс до пізнання у відвідувачів. Виставка триватиме до 11 лютого.

Читати про подію.

30 січня

«Д.І.М.»

Київ, МЦКМ «Жовтневий палац»
Початок: о 18:30

Прем’єра вистави від танцювального театру INSHA Dance Company. Це балет на дві дії, котрий пропонує свій погляд на тему дому, його фізичне та метафізичне значення для людей, котрі змушені покинути свою землю. «Дім — це шлях, а отже, ми всі на шляху додому…» — розповідають про виставу

Читати про подію у фейсбуці.

Презентація книжки Дмитра Скочка «Сміття. Харківський детектив у часи постапокаліпсиса»

Київ, book.ua
Початок: о 19:00

Презентація й обговорення книжки Дмитра Скочка. Модеруватиме розмову письменниця, авторка романів «Проєкт Лабіринт» та «Морок над містом» Олена Кузьміна.

Про подію на сторінці книгарні.

«Шевченкіана. Свою Україну любіть»

Київ, Київська картинна галерея
Графік роботи: щодня крім понеділка і четверга, 11:00-19:00

Експозиція робіт митця Івана Марчука, виконаних у техніці гризайлю за мотивами поетичних творів «Кобзаря» Тараса Шевченка. Водночас це серія робіт, яка позначає ще один творчий етап художника, його історіософію. Виставку можна відвідати до 25 лютого. 

Читати про подію в інстаграмі музею.

1 лютого

«Donat & Донат»

Івано-Франківськ, Асортиментна кімната
Графік роботи: з четверга по суботу, з 12:00 до 18:00

Виставка робіт художниці Маргарити Болгар. Це серія про роль донатів і те, як цей народний спільнокошт може змінювати події, долі людей або характер суспільної взаємодії. Експозиція триватиме до 10 лютого.

Детальніше про виставку у фейсбуці простору.

2 лютого

«Чи промінь, чи ніч»

Одеса, Музей сучасного мистецтва Одеси
Початок: о 15:00

Відкриття виставки відеоарту й акціонізму про вплив соціальних і культурних розломів на сучасне суспільство. На експозиції представлять роботи художників Дмитра Ерліха, Миколи Карабіновича, Олександра Ройтбурда, Альони Токовенко, Надії Шошиної та інших. Подію реалізують спільно з Одеським музеєм західного і східного мистецтва. Відвідати виставку можна до 3 березня. 

Більше про концепцію проєкту у фейсбуці.

Камерний концерт у два акти гурту «Пиріг і Батіг»

Київ, Музичний простір V’YAVA STAGE
Початок: о 19:00 відкриття, початок концерту: о 20:00

Виступ українського фольк-гурту «Пиріг і Батіг», які представлять співану поезію українських поетів й поетес в оригінальному авторському виконанні та поділяться особливостями свого творчого процесу.

Про подію в інстаграмі простору.

«Зачарований ліс»

Львів, Львівський палац мистецтв
Початок: о 17:00

Відкриття виставки світлин Олега Огородника, виконаних у техніці ціанотипії. Подію організовують Українське Фотографічне Товариство (УФОТО) спільно з Львівським Фотомузеєм, Львівською філією спілки фотохудожників України та Львівського палацу Мистецтв. 

Більше про подію у фейсбуці.

«Степ Міккі Маусів»

Одеса, Одеський національний художній музей
Початок: о 16:30

Відкриття виставкового проєкту-дослідження від творчого дуету митців Даніїла Ревкоського та Андрія Рачинського, які зібрали архів світлин танків, підбитих на території України за останні сто років. В основі фантасмагоричної метаформи: жаргонна назва радянських танків, чиї відкриті люки нагадували військовим Другої світової війни вуха Міккі Мауса.

Виставка складається з двох частин: архіву фото, що доповнені химерними малюнками, та показу фільму «Степ Мікі Маусів. Шукачі», знятий у Харківській області. Відвідати експозицію можна до 5 травня.

Детальніше про виставку у фейсбуці.

World Press Photo 2023

Дніпро, Галерея Артсвіт
Початок: о 18:30

Виставка переможців щорічного конкурсу World Press Photo, де представляють найкращі роботи фотожурналістики та документальної фотографії. Дніпро стало третє місто у всеукраїнському турі цієї експозиції. Відвідати її можна до 24 лютого.

Більше про виставку у фейсбуці.

3 лютого

«Анатомія звуку»

Львів, Галерея Львівського органного залу
Графік роботи: з 13:00 по 18:00

Експозиція-міркування про природу музики і її магічний вплив на людину: своєрідна препарація цього виду мистецтва, розкладання його на фізичні явища. Автор проєкту — учасник команди Львівського органного залу Євген Червоний. Виставку можна відвідати до 1 березня.

Читати про експозицію.

4 лютого

«Традиції дому Франків»

Львів, Дім Франка
Початок: о 14:00

Театралізована екскурсія, присвячена розповіді про традиції, які плекали в сім’ї Івана Франка.

Більше про подію у фейсбуці.

11 відео про 11 учасників нацвідбору

авторка Марина Губіна - 27.01.2024 в Музика

Вже за тиждень відбувається національний відбір на Євробачення, де зʼясується, хто представлятиме Україну цього року на конкурсі у Швеції. Цьогоріч організатори вже вдруге вирішили не робити півфінали, тому всі 11 учасників та учасниць будуть в одному ефірі 3 лютого. Тому саме час познайомитися з конкурсантами та конкурсантками ближче, дізнатися більше про пісні, з якими вони виступатимуть на нацвідборі, та їхній шлях до Євробачення.

Розмова з гуртом NAZVA на каналі «hromadske.зміст»

Ведучий подкасту «СучЦукрМуз» Альберт Цукренко поговорив із галицько-донбаським дуетом. Павло Гоц зі Львова та Ярослав Яровенко з Горлівки створили гурт на початку повномасштабного вторгнення і вже незабаром створили Тік-Ток-хіт «Сіґеле-міґеле». Як дует готується до нацвідбору на Євробачення та які в них очікування від конкурсу? Чому театрали вирішили зайнятися музикою? Та чим радянська естрада відрізнялася від української?

Інтервʼю з дуетом NAHABA на каналі «Євробачення в Україні»

Ведуча Роксолана Кривенко поспілкувалася з гуртом про їхню творчість, шлях до Євробачення та очікування від конкурсу. Який в учасників музичний бекґраунт та попередні проєкти? Хто з дуету більший фанат Євробачення? Чи вдавалося поєднувати репетиції зі службою Андрія? Та чим особлива музика гурту?

Розмова з гуртом Ziferblat на каналі «Радіо Промінь»

Ведуча шоу Ксенія Івась поговорила з гуртом про процес створення пісні, її сенси та чому їхній стиль такий британський. Чого Ziferblat очікують від Євробачення? Що для гурту означає «написати пісню»? Які музиканти вплинули за звук Ziferblat, а які впливи їм навʼязують? Та скільки людей вони планують залучити до виступу на нацвідборі?

Інтервʼю з INGRET на каналі «Євробачення Україна»

Ведуча Анна Тульєва розпитала співачку, як вона змінилася за минулий рік, які сенси вкладала у новий проєкт та чому додала у «Keeper» скандинавські мотиви. Чим INGRET надихалася під час створення пісні на конкурс? Чому у зйомках кліпу брали участь військові 3-ї штурмової бригади? Та чи справді виконавиця співпрацювала з росіянкою?

Інтервʼю з DREVO на каналі «Євробачення в Україні»

Ведуча Роксолана Кривенко поспілкувалася з виконавцем про спробу потрапити на нацвідбір минулого року, попередні проєкти та співпрацю з Pianoбоєм. Як DREVO почав займатися музикою? У чому місія Євробачення для виконавця? Чому він вирішив піти на відбір вдруге? Та для чого йому потрібен цей конкурс?

Розмова з alyona alyona & Jerry Heil на каналі «Радіо Промінь»

Фрагмент програми «Вікенд Нової Музики», в якому ведуча Ксенія Івась поговорила з дуетом про їхню спільну творчість: мініальбом, тур, а тепер і пісню на Євробачення. Чому співачки вирішили брати участь у нацвідборі разом? Скільки пісень Jerry Heil та alyona alyona подавали на конкурс і чому одна з них порушила правила? Як тривала робота над треком? Та чому Jerry Heil вирішила знову повернутися на Євробачення?

Інтервʼю з гуртом YAGODY на каналі «Перший Західний»

Засновниця гурту Зоряна Дибовська та авторка тексту пісні «Tsunamia» завітали в студію Радіо Перше, щоб розповісти, як триває підготовка до нацвідбору, чому на жеребкування й усілякі інтерв’ю приїжджають не всі учасниці та що промовляє сама композиція. З чого народилася пісня та яке її кредо? Чим YAGODY відрізняється від інших учасників та учасниць? Та з якою виконавицею гурт часто порівнюють?

Розмова зі SKYLERR на каналі «Радіо Промінь»

Ведуча шоу «Вікенд Нової Музики» Ксенія Івась розпитала співачку, чому вона змінила стиль до нацвідбору, коли прийшло розуміння, якою має бути пісня, та чи відповідає назва треку його змісту. Як триває підготова до виступу? Яким буде сценічний костюм виконавиці? Що для SKYLERR означатиме перемога на нацвідборі? Та що, з того, що пишуть про співачку в інтернеті, правда?

Інтервʼю з ANKA на каналі «Євробачення Україна»

Ведуча Анна Тульєва поспілкувалася з Анною Корченовою про її новий проєкт ANKA, який вона створила для участі у нацвідбору. Які виклики чекали співачку на шляху до конкурсу? Чи очікувала ANKA звинувачень від Наталі Валевської у плагіаті? Чому співачка вирішила використовувати етномотиви у своїй творчості? Та яким буде виступ виконавиця на відборі?

Розмова з MÉLOVIN на каналі «Радіо Промінь»

Ведуча Ксенія Івась поговорила зі співаком про його вже третє повернення на нацвідбір. Чому Меловін відчув потребу ще раз взяти участь у конкурсі? Як прийшла ідея пісні «Dreamer» і до чого тут Володимир Івасюк? Яким буде цьогорічний перформанс співака на відборі? Та яку місію MÉLOVIN транслюватиме, якщо потрапить до Швеції на саме Євробачення?

Інтервʼю з YAKTAK на каналі «Євробачення Україна»

Ведуча Анна Тульєва розпитала співака, з чого розпочалася його карʼєра, який секрет популярності його пісень та чим він займався до зацікавлення музикою. Чи відчуває YAKTAK конкуренцію між учасниками та учасницями нацвідбору? Якою була промокампанія пісні  «LaLaLa»? Чи буде співак на сцені з гітарою? Та чим для виконавця є Євробачення?

Головна ілюстрація — Суспільне Культура

авторка
Марина Губіна

Книжки про Голокост як етнічну травму

авторка журналістка, книжкова оглядачка Наталія Колегіна - 27.01.2024 в Книжки

До Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту зібрали добірку з семи книжок про єврейську етнічну травму. Є тут книжки самовидців подій — щоденникові записи й спогади, біографія, дві книжки короткої прози про концтабір та антисемітизм, а також діалоги про травму другого покоління, книжки про пошук втраченої єврейської ідентичности й Голокост очима дітей.

«Чи це людина», Прімо Леві, «Видавництво Старого Лева», 2017

Автобіографічна книжка від уцілілого під час Голокосту італійського єврея Прімо Леві. Хімік за фахом, 24-річний Прімо потрапив у концентраційний табір в Аушвіці 1944 року як підозрюваний у причетності до антифашистського руху. Перебуваючи в ув’язненні, чоловік фіксував власні спостереження та думки, а також намагався розгадати закони функціонування табору. Молодий та довірливий, Прімо часом страждав від підступів інших ув’язнених, капо (в’язнів-наглядачів) та есесівців.

Ключове питання книжки: як сталося так, що в таборі було стільки ненависти й нелюдського ставлення до людей? Письменник намагається розгадати, що спричинило постання потворної системи концтабору, де виринали найбільш відразливі риси людини.

«Найщасливіша людина на землі», Едді Яку, видавництво Vivat, 2020

Абрагам Соломон Якубович, для товаришів — Едді Яку, народився 1920 року в німецькому Ляйпциґу в єврейській родині. Заарештований у 1938-му, Едді побував у кількох концентраційних таборах, але вцілів і у віці 100 років розповів власну історію в мемуарах під назвою «Найщасливіша людина на землі». Попри пережите, Едді створив життєствердну книжку, в якій спогади про його юність та шок від жахів Голокосту переплітаються з набутою життєвою мудрістю чоловіка, що прожив ціле століття. Книжка поділена на невеликі розділи, кожен із яких розпочинається короткою повчальною сентенцією, а далі — спомини про події, висновки та порада уцілілого сучасній людині.

Є у книжці й гіркота, котру переживав Едді — німецький єврей, який раптом став чужинцем серед своїх та небажаним німцем за кордоном.

«У нас, в Аушвіці…», Тадеуш Боровський, «Видавництво 21», 2014

Сила короткої прози польського єврея Тадеуша Боровського — в одвічному протистоянні Еросу і Танатосу, любови та смерти. У його оповіданнях концтабір — це химерна система, створена спільними зусиллями наглядачів та в’язнів, катів та їхніх жертв. Книжка «У нас, в Аушвіці» цінна тим, що не прикрашає жахливі речі, які були елементами табірного життя. Воно видається до неможливого гротескним, бо поруч з крематоріями, де людей спалюють живцем, муром завтовшки 2 метри, щоб неможливо було підкопати, спонтанними розстрілами в’язнів та поодинокими анемічними деревами на території табору тут ніби є цивілізація та культурне життя — оркестр із 30 в’язнів щовечора дає концерти, відбуваються боксерські бої, є газони, ковдри на ліжках і навіть огляди лікаря. 

Не намагається Боровський облагородити й зухвалі вчинки своїх героїв. Є тут грек, який дістав 25 ударів по дупі через надкушену людську печінку, а є матір, яка зрікається власної дитини, ігноруючи її плач, щоб мати шанс вижити.

Тексти Боровського транслюють чітке усвідомлення причетності до злочинів, скоєних у табірному комплексі Аушвіца, а також деструктивну провину уцілілого, яка падає на плечі кожного, кому вдалося вибратися на волю.

«Сад відпливає», Іда Фінк, «Видавництво Старого Лева», 2021

Лаконічна, глибока й болісна книжка. У короткій прозі польсько-ізраїльської письменниці не пролунає слова Голокост, але мовиться про велику єврейську трагедію, яка розгорталася, зокрема, й на теренах України. Уродженка Збаража на Тернопільщині Іда Ландау в юному віці стала самовидицею багатьох втрачених життів і доль. У коротких оповіданнях вона транслює багатоголосся історій про єврейську етнічну травму. Є тут і фрагменти історії родини самої письменниці. На щастя, Іді з сестрою вдалося врятуватися під час «дикої операції» у Збаражі, коли 70 євреїв стратили на ринковій площі міста.

Жаскі картини погромів, утисків і страт. Обірвані голоси. Німий крик. Тут час вимірюється акціями, коли людей збирали у серцях міст, відправляли в табори чи вбивали, а простір відчужується — бо ж євреям негоже мати власний клапоть на цій землі, власні будинок і сад. А ще у книжці бачимо, як почувається людина, постраждала від етнічної дискримінації, — потопає у самозвинуваченнях та докорах сумління, бо не може захистити себе та рідних.

«Я звинувачую Аушвіц. Родинні історії», Міколай Ґринберґ, «Видавництво 21», 2020

Що таке травма Голокосту в другому поколінні? Це мусити з’їсти обід до останньої крихти. Не хворіти. Не жалітися. Приховувати власні емоції та почуття. Не відчувати. Бути сильним чи сильною. Ніколи не запитувати про те, що пережили батьки. Мовчати. 

Книжка польського єврея Міколая Ґринберґа зібрала 24 родинні історії людей, які не були свідками Голокосту, але зазнали беззаперечного впливу травми своїх батьків. 

Двадцять п’ятою історією є розповідь про травму самого автора, яка фрагментарно виринає в кожному інтерв’ю. Хтось із батьків цих дорослих єврейських дітей заперечує власну ідентичність і боїться назватися євреєм, щоби знов не бути переслідуваним. А їхні діти дізнаються про своє походження у зрілому віці й борються з травмою батьків. Інші батьки мовчать, живуть так, ніби нічого не сталося, а тим часом їхній досвід перетворюється у стигму. «Я звинувачую Аушвіц» — це спроба ословити травму своїх батьків, щоб частково побороти її наслідки й вийти з тіні Аушвіца.

«Аустерліц», Вінфрід Ґеорг Зебальд, Komubook, 2020

Роман «Аустерліц» написаний німцем, який не пізнавав жахи єврейської катастрофи. Проте однією з важливих ліній цього тексту є осмислення Голокосту як масштабної трагедії європейської цивілізації. Історію такого собі Аустерліца переказує оповідач, котрий стає слухачем і продовжувачем його пам’яти. Історія в історії, де головний герой шукає себе, здійснює складну й тривалу мандрівку власними спогадами й різноманітними місцями, щоби пригадати загублене дитинство. 

До чого тут рефлексія про Голокост? (Далі — спойлер.) Виявляється, що Аустерліц не просто далекий від славетного французького минулого, на яке оманливо натякає його ім’я, а є сином тих, кому не вдалося вціліти під час Голокосту. У такий нетривіальний спосіб Зебальд говорить про травму в другому поколінні, пошук чи відновлення ідентичности та схильність людини нищити інших людей.

«Піжмурки зі смертю. Дитячі розповіді про недитячу історію», «Дух і літера», 2021

Зроблена у форматі коміксу, дитяча книжка «Піжмурки зі смертю» розповідає про долі єврейських дітей Буковини. Тут є дві часові лінії — теперішнє й минуле. Двоє сучасних тринадцятирічок Еріка та Олексій досліджують документи в чернівецькому Музеї історії та культури євреїв Буковини та мандрують вулицями міста, щоби пізнати історії чотирьох єврейських дітей: Герберта, Мімі та двох Йосипів. Їхні сім’ї переслідували й намагалися знищити почергово румунська, німецька та радянська влади.

Комікс розпочинається невеличкою розповіддю про єврейські традиції та цінності, а далі почергово Еріка й Олексій розбираються в історії міста під час Другої світової війни та показують, що відбувалося із сім’ями малих героїв. Згадують тут і про визначних чернівецьких поета й поетку Пауля Целана та Розу Ауслендер.

авторка журналістка, книжкова оглядачка
Наталія Колегіна

Національний відбір 2024: учасники, жанри, ідеї

авторка Яна Опалєва - 27.01.2024 в Музика

Щорічне єднання українців навколо участі в Євробаченні вже розпочалося! Україна бере участь у конкурсі з 2003-го року й відтоді має аж трьох переможців: Руслана, Джамала та Kalush Orchestra (у цьому нам дорівнялася поки що тільки Швеція). Також Україна — це єдина країна, окрім країн-засновниць, якій завжди вдавалося потрапити до фіналу Євробачення. 

Формат національного відбору з’явився лише у 2009-му році. Нацвідбір є такою ж гучною подією для української публіки, що й саме Євробачення. Через колективне прагнення бажаної репрезентації спільноти та культури на світовій сцені конкурс щорічно стає місцем зародження чималої кількості конфліктів. Наприклад, Нацвідбір 2019-го року зібрав цілий букет: дует «Анна-Марія», яким так і не вдалося відповісти на питання «Чий Крим?», російський паспорт учасниці Yuko, переможниця відбору MARUV, яка не погодилася на умови, що серед них було і  скасування концертів у Росії. Зрештою цей відбір став настільки виснажливим, що потенційні кандидати теж відмовилися від участі. У зв’язку з цим у 2019-му Україна вдруге пропустила Євробачення з моменту участі (вперше — у 2015-му в зв’язку з російським вторгненням). Не можна не пригадати й гучний скандал з фальсифікацією результатів відбору на користь Аліни Паш у 2022-му році, яка, як виявилося, також намагалася приховати факт того, що їздила в окупований Крим.

Цього року, як і минулого, продюсером шоу став Дмитро Шуров. Серед нововведень — лише один загальний фінал (раніше це було два півфінали, переможці яких зустрічалися у фіналі — за аналогією до самого Євробачення). Окрім того, відбори дещо цифровізувалися на користь більшої залученості глядачів: одинадцятого фіналіста (ANKA) та склад журі (Андрій Данилко, Джамала та Сергій Танчинець) глядачі мали змогу обрати шляхом голосування в Дії. Суспільне Мовлення, яке щорічно опікується конкурсом, повідомило, що Нацвідбір відбудеться 3-го лютого. Організацією шоу займаються 1+1 Production, ведучими відбору стали Тимур Мірошниченко, Юлія Саніна та Василь Байдак.

Якщо для глядачів основною вимогою стає бажана репрезентація української спільноти та культури на світовій сцені, то у конкурсантів спектр потреб та мотивацій дещо ширший. Нацвідбір щедро пропонує шанс для молодих виконавців прорекламувати власну творчість, як це сталося з Go_A, які з майже повної невідомості вийшли на світову арену. Але це зовсім не виключає участь уже знаних в Україні артистів, як-от Світлана Тарабарова чи The Hardkiss, які бачать місце для перезапуску кар’єри чи презентації нової творчості, яка ще й дозволить охопити ширшу публіку, якщо вдасться дійти до сцени Євробачення. Разом з тим конкурс має власну історію, що неодноразово впливало на заявки учасників, які інколи обирали дещо відмовитися від особливостей власної творчості, аби завоювати прихильність єврофанів. І тут не лише про жанри —  часто таким кроком є англомовність, рішення, яке з роками стало навіть бажаним для конкурсантів, хоча й ніколи не було гарантією перемоги (пригадаймо 24-те місце О.Torvald).  

Тож пропонуємо ближче познайомитися з учасниками цьогорічного відбору та дізнатися думки музичних експертів щодо запропонованих композицій.

alyona alyona & Jerry Heil — Teresa & Maria

Найпопулярнішими виконавицями, що беруть  участь у відборі на Євробаченні, став дует alyona alyona та Jerry Heil. Для Jerry Heil це вже не перша спроба, і якщо у 2021-му році її пісня «#ВЕГАН» багатьом здалася чи то не надто серйозною, чи то просто сирою, то у 2022-му її WHEN GOD SHUT THE DOOR довела гнучкий композиторський потенціал співачки, яка здатний адаптуватися під запит часу. Щодо alyona alyona, то у її тематичній різнобічності не випадає сумніватися ще від початку кар’єри, а здатність зачепити будь-яку аудиторію зайвий раз підкреслило й те, що співачка отримує запити щодо саундтреків до серіалів для Netflix чи гри Need For Speed. З погляду ж  української публіки, це перспективний дует двох креативних жінок, які не вперше вирішують об’єднати творчі зусилля. Так, вони вже мають спільний мініальбом Dai Boh та чимало інших синглів, як-от «Рідні мої» та «Чому?». Як і в уже згаданих спільних роботах, alyona alyona & Jerry Heil продовжили досить меланхолійну й ліричну тему осмислення війни, а також звернулися до культових жіночих образів Діви Марії та Матері Терези.

«Думаю, що це очевидний фаворит. По-перше, це вже третя спроба Jerry Heil, і, думаю, якби вона не була впевнена у пісні, вона б не ризикнула йти програвати ще раз. По-друге, якщо ми до alyona alyona вже звикли, то для європейського слухача це може бути приємним відкриттям, вона потужна і яскрава артистка. По-третє, Jerry Heil врахувала помилку минулого разу, коли в пісні було намішане все, що треба й не треба, і Teresa & Maria — набагато вивіреніша композиція, яка має хук, та западає в душу за перші ж 20 секунд», — Олексій Бондаренко, головний редактор медіа «Лірум».

ANKA — Палала

Учасниця, яку глядачі обрали шляхом голосування в Дії, — ANKA. Хоча виконавиця називає себе початківцем, вона дещо лукавить, адже до Нацвідбору була відома під псевдо Korchenova й устигла попрацювати над чималою кількістю патріотичного попу; має, зокрема, колаборації з Geonozis та зі Славою Камінською. У своєму новому проєкті Анна Корченова не надто радикально змінює репертуар, проте дещо відмежовується від того, що слухачі поспішають називати байрактарщиною, пробуючи у співпраці з Іваном Клименком підходити до фольклорних мотивів більш чуйно та виважено. І хоча здавалося, що успіх Go_A та Kalush Orchestra дещо пригальмував бажання аудиторії й надалі відправляти на відбір бодай щось подібне, Анну обрали саме слухачі. 

«Подобається гнучкість і умовність наголосів у приспіві, така свобода характерна для української традиції. Проте в самій пісні мені не вистачило особистості — наразі я б не відрізнив ANKA від Мамаріки чи Таянни. До того ж це знову чисто локальна історія, і, судячи з написання назви треку, — для самої виконавиці теж.

А головне, ім’ям рожевої панами на провідникові Укрзалізниці, будь ласка, поки що досить тягнути сопілку під трепові біти. До речі, у “Стефанії” та “Палала” один продюсер — Іван Клименко», — Сергій Кейн, музичний критик.

Drevo — Endless Chain

Усупереч майже абсолютній непопулярності року на щорічних відборах кількість учасників, що уперто виступають з такою жанровою пропозицією, здебільшого незмінна, і молодий виконавець Drevo (Максим Дерев’янчук) став одним з таких. Це не перша його заявка на Нацвідбір, однак лише зараз він дійшов до ефірів, у яких ухвалюють остаточні рішення. Хоча в його репертуарі домінують композиції українською, для Євробачення музикант досить категорично обирає англійську, адже лише тоді, на його думку, меседж артиста точно буде зрозумілим. Глибокий голос, рок — це те, на що варто було очікувати від Drevo і що справді підтвердилося. Дискусійним моментом стало те, що Максим виступав на концерті Шурова після своєї першої невдалої заявки, що вимушено порушує тему певної прихильності продюсера до цього конкурсанта, проте під прискіпливим наглядом фанів Євробачення  бажаний успіх залежатиме лише від його власних сил.

«У моїй музичній бульбашці подібну музику називають батроком (привіт Finn McKenty), і якщо вже робити саме рок для Євробачення, то, мабуть, це коректний хід — і виділишся трохи на фоні попсовиків, і вушка слухачам не травмуєш. Але й здивувати такою нехай і якісною, але не надто оригінальною музикою хоч когось важко, тож перспективи  Drevo з цим треком, на мій погляд, дуже туманні», — Ярина Денисюк, головна редакторка Neformat Ukraine.

INGRET — Keeper

INGRET певний час не з’являлася на великих сценах, не в останню чергу через фокус на особистому, а не професійному житті. Для багатьох виконавиця запам’яталася ще з часів її участі у шоу «Голос країни», однак і свій перший Нацвідбір вона вже відбула у 2018-му році та, як і майже що половина учасників, обіцяла не повертатися на відбори. А проте ми знову маємо можливість почути її пісню, яка сильно різниться від попередньої творчості. Поодинокі сингли INGRET вирізнялися концептуальною електронікою та англійською мовою виконання. Проте останній повноформатний альбом, реліз якого відбувся у 2021-му році, був російськомовним, і, можливо, він теж зіграв свою роль у потребі перезапуску власної публічності. Цього разу виконавиця не ризикує з електронними експериментами, а обирає рух в бік інтимної лірики про жіночу душу.

«Якісна попмузика, гарний вокал і гідна конкуренція SKYLERR та решті, якщо підходити виключно з технічної сторони. Але особисто мене дуже тригерить звернення до заяложених патріархальних установок — “Ми дочки, матері, наречені”. До берегинь і церкви з кухнею — пів кроку. Я розумію, що така позиція близька великій частині українського суспільства, але й не хотіла би, щоб саме вона репрезентувала сучасну Україну», — Ярина Денисюк, головна редакторка Neformat Ukraine.

MÉLOVIN — Dreamer

Для MÉLOVIN Нацвідбори — уже майже друга домівка. Це його третя поява в ефірі конкурсу, до того ж нагадаємо, що він уже встиг потрапити на Євробачення 2018 з піснею Under the Ladder, посівши там 18 місце. Навіщо ж знову повторювати пройдений шлях, і для чого взагалі виконавці приходять на відбори, адже більшість прямо говорить, що власне сцена Євробачення — це додатковий плюс, а не мета? Для MÉLOVIN це не перезапуск кар’єри, а радше певне нове самоусвідомлення, яке вимагає підтвердження своїх можливостей. Артист ненав’язливо підкреслює, що зрозумілі й відомі усім переживання стресу та тиску спонукають до переосмислення контролю над власним життям. У випадку MÉLOVIN такі відчуття привели його знову в ті умови, де він отримав найбільш комфортний і бажаний йому виклик. Отож, Нацвідбір 2024 дає потрібний йому старт для нових мрій на місці вже досягнутих.

«Музичний стиль MÉLOVIN для мене загадка. Його тягне то в чистий поп, то в рок, то він шукає щось третє… Тому я не можу якось однозначно схарактеризувати пісню Dreamer. Фрагмент з фальцетом нагадує Muse і, на мою думку, є найсильнішою частиною пісні. Але не можу сказати, що вона виділяється як з-поміж інших конкурсантів, так і в межах творчості самого Мела. А як показує досвід, щоб виграти на Євробаченні, гурт або артист має повезти туди якщо не найкращу свою пісню, то хоча б одну з найкращих», — Олексій Бондаренко, головний редактор медіа «Лірум».

NAHABA — Glass

Дует Vakyolia (Олі) та Андрія досить молодий, проте і їхня музична діяльність нині не є найголовнішою складовою їхнього життя — Андрій служить у ЗСУ, тож часу на репетиції обмаль. NAHABA використовують у своїй музиці фольклорні елементи, проте замість звичної для відборів фолктроніки вони пропонують відверте техно з похмурими, навіть горорними сюжетами, що чудово підкреслює мікс високого жіночого вокалу та чоловічого екстриму. Якщо натхненників їхнього звучання можна шукати в широченній палітрі від хаузу до металу, то за фінальною формою їхні пісні можна зарахувати до послідовників не нової, але точно знову актуальної форми народного гніву — пісні-прокляття. Зазвичай Євробачення сприймається як «свято музики», але гурт NAHABA у своїй творчості радше сповідує енергетичну й настроєву свободу, і зрідка це вивільнення стосується саме позитивних емоцій. Незважаючи на це, виконавці справді можуть пообіцяти ефектне шоу, яке дістане слухача навіть крізь призму телеефіру.

«Дует NAHABA підійшов до вибору звучання  відносно оригінально і вирішив звернутися до музичної спадщини, якій вже перевалило за десяток років. Хто свого часу копав глибше, почув там ефекти з треків Crystal Castles і тому подібних команд, а хто не дуже — російський гурт “t.A.T.u” Відтак мікроскандалу в медіа уникнути не вдалося, хоча під самим відео є і чимало схвальних коментарів. Подивимося, що переважить для масового слухача та поважного журі — російський душок чи естетика Еліс Ґласс», — Ярина Денисюк, головна редакторка Neformat Ukraine.

NAZVA — Slavic English

Цього разу до відборів дійшла не надто типова команда, але з дуже характерною для останніх років української молодої музики театральною естетикою — гурт NAZVA, багатьом відомий завдяки пісні «Сіґеле-міґеле». Учасники є вихідцями з Галичини та Донеччини, і хоча здебільшого це перша інформація, яку пропонують хлопці, вони не надто люблять розмови про власну регіональну репрезентацію. Особливістю гурту є не лише те, що вони є прихильниками виступів у театралізованому форматі, але й те, що вони самі є музикантами, а концепція їхнього гурту вимагає саме інструментального перфомансу чимось нагадуючи історію Dakh Daughters. Хоча сцена Євробачення передбачає, що єдиним живим звуком на сцені має бути вокал, та й далеко не вперше різним гуртам доводиться вчитися імітувати гру, залишається лише чекати, як з таким викликом упораються NAZVA.

«Чи не єдиний “живий” трек з усієї підбірки фіналістів, мій фаворит. Решта звучить переважно надто технічно і вилизано, наче їх позбавили душі. Втім, можливо, для Євробачення це нормальна ситуація. А от Slavic English видався дуже самоіронічним і дуже в контексті конкурсу, наскільки я його розумію і пам’ятаю з часів, коли телевізор був не для PlayStation. Утім, як влучно підкреслив мій колега, це радше музика для редакторів медіа і хіпстерів, а не для просто слухачів. Тому не певна, чи гурт виграє, але точно бажаю удачі саме цим хлопцям!» — Ярина Денисюк, головна редакторка Neformat Ukraine.

SKYLERR — Time Is Running Out

SKYLERR (Валерія Кудрявець) багатьом запам’яталася як виконавиця тікток-хіта «Вечорниці (Добрий день everybody)». Попри те, що вона точно є представницею нового покоління українських виконавців, SKYLERR цілком може розділити свою творчість на два періоди: тікток та телебачення. Зокрема помітно як поп з етномотивами різко замінили ліричні, а інколи навіть драматичні телевізійно-радійні пісні, тим самим даючи змогу співачці вийти на ширшу аудиторію. Це уже друга спроба Валерії потрапити на сцену Євробачення, і цього разу вона дійшла до відборів. Цікаво, що цьогоріч є ті, хто представляють звук, який не лише звичний для єврофанів, але й точно знайомий загальному українському слухачеві, а SKYLERR, схоже, вдало підпадає не лише під обидва формати, але ще й під традицію українських фіналісток Євробачення. Alyosha, Міка Ньютон, Злата Огнєвіч, Марія Яремчук — виконавиці з вартісним вокальним перфомансом завжди дозволяли Україні розраховувати на високі позиції в фіналі.

«SKYLERR — представниця попсцени, про яку музичні оглядачі зазвичай не пишуть. Бо її головний хіт “Вечорниці” — дуже не вишукана пісня. Та й загалом її творчість більше скидається на спроби потрапити на радіо й телеканал М2, а не на усвідомлений мистецький шлях. Тим дивніше, що Time Is Running Out — цілком притомна і навіть приємна пісня, з доволі обережним використанням драм-н-басу. Ба більше, я вважаю, що на сьогодні це найкраща пісня SKYLERR, яка заявляє про неї як про артистку, а не копіпаст інших естрадних співачок. Водночас, потенціалу виграти нацвідбір я в ній не бачу. Але як спроба заявити про себе на нову аудиторію — дуже хороший хід», — Олексій Бондаренко, головний редактор медіа «Лірум».

YAGODY — Tsunamia

Цьогоріч театральна тема виявилася по-справжньому популярною, принаймні вихідців з театру вдосталь, щоб вони навіть не були в суміжних жанрах. Гурт YAGODY — для Нацвідбору у складі 5 учасників — готові запропонувати етніку та драму. Хоча часто їхня творчість зосереджена на переосмисленні й адаптації фольклорних пісень, відповідно до правил Євробачення вони пропонують авторську пісню, у якій все ж збережені характерна ритмічність та народна естетика. Етнічна тема серед учасників завжди була популярною, і цей рік не виняток, але що вигідно відрізняє гурт YAGODY, це відчутно професійний підхід до переосмислення народного, адже для їхньої творчості це не поодинокий експеримент, а вся сутність. Окрім того, здається, майже всі конкурсантки зосередилася на темі жіночого єства та його виявів у воєнний час, і гурт YAGODY теж створив оригінальний образ «Цунамії», який можна описати як майже хтонічне уявлення про жіночу силу.

«За заграваннями з етнікою може здатись, що тут використовуються народні рядки, проте пісня авторська, і відрізнити насправді нескладно: неясно, про що вона. Метафори не складаються в наратив, цілісний посил губиться між словами. Та й етніка, крім короткої врізки цимбал, тут умовна, універсалізована, коли не впізнати, це Карпати чи Ваканда.

Загалом Tsunamia звучить як студентський номер, і в цьому масштабі можна впевнено ставити залік. Театрально гіперартикульований шаманський вокаліз у приспіві має потенціал або завіруситись у тіктоці, або викликати апостола Мунтяна. Говорячи про шанси на Нацвідборі, ситуацію могло б покращити захопливе шоу — наприклад, з незвичною хореографією», — Сергій Кейн, музичний критик.

YAKTAK — Lalala

Продовжуючи тему виконавців, що й без Нацвідбору зараз здобувають чималу популярність серед української публіки, одним з таких конкурсантів став виконавець з Волині, на що він сам неодноразово наголошує — YAKTAK (Ярослав Карпук), автор пісні «Порічка». За статистикою Spotify YAKTAK — найпопулярніший український артист 2023 року, зокрема завдяки досить активним гастролям. Знову ж таки, про жодну експериментальність не йдеться, а радше навпаки — про легкість, що почасти справді має позитивний ефект, адже зростає шанс сподобатися більшості. Проте, на відміну від SKYLERR, YAKTAK уже отримує відгуки про те, що це музика для українського ринку, а не для Євробачення. Але чи справді потрібно соромитись уподобань українців?

«В українському контексті це хіт. Співак давно тяжіє до танцювальщини, і у його дискографії Lalala — поки що найтанцювальніший трек, чіпкий, із зухвало примітивними хуками. Але це абсолютно домашній хіт. Прямолінійне аранжування, неангломовний текст — трек не спрацює на міжнародну аудиторію. Окремо зупинюсь на настрої пісні, щоб на цьому прикладі підкреслити: Євробачення — насамперед політична подія, і наше рішення має бути політичним. Інші країни можуть собі дозволити на конкурсі відірвану від реальності творчість, але не ми, не зараз. А образ безтурботних танців дав би світу контроверсійні сигнали про ситуацію в Україні.

Сподіваюсь, YAKTAK це розуміє і просто використовує Нацвідбір як майданчик для домашнього промо, а організатори Нацвідбору взамін отримують ласу публіку. 18-річний парубок нещодавно зібрав у Києві повний зал-тисячник Atlas двічі за один день, крім того кожні кілька місяців їздить у тури на десятки концертів — на нього чекають рідні землі та майбутні Палаци спорту», — Сергій Кейн, музичний критик.

Ziferblat — Place I Call Home

Гурт з трьох учасників Ziferblat — широко відомий у вузьких колах як поціновувачі й послідовники The Beatles, а також ретро-настроями у власній творчості — не завжди обмежується конкретним часом, а поступово змінює, до якої епохи хоче зістарити звук, подекуди надихаючись літературою та іншими видами мистецтв. Хоч музиканти й відверто пристрасно дотримуються картинного естетизованого минулого не тільки у музиці, але й в образах, гурт, принаймні на словах, старанно відмежовується від надмірних ускладнень, і навіть зараховує себе радше до звичайного попу, попри сукупні впливи власних музичних уподобань. Терапевтична сесія ностальгії, на яку можна розраховувати від цих виконавців, звучить, як схильна говорити більшість, «по-західному». Залишається лише очікувати такого ж сильного живого виступу.

«Вишуканий київський арт-рок гурт показує себе старанними учнями британської пісенної школи шістдесятих-сімдесятих. Безумовно наймузичніші артисти й наймузичніший трек цьогорічного Нацвідбору.

Якщо сценічна режисура знайде спосіб не виглядати статично, а посилити пісню, підкреслити харизму учасників, неземних принців із мрій дівчаток і хлопчиків, Ziferblat серед аудиторії Євробачення могли б стати нішевим культом. Але давайте відверто, чисто математично ніхто з шортлиста не дотягує до переможних шансів alyona alyona та Jerry “не-артистки-яка-виступає-по-євробаченнях” Heil», — Сергій Кейн, музичний критик.

авторка
Яна Опалєва

Небезпечні книжки, або Підводні камені читання

авторка Валерія Сергєєва - 25.01.2024 в Книжки

Про користь книжок написані тисячі й тисячі статей, натомість про їхню шкоду неофітів читання майже ніколи не попереджають. А книжки тим часом можуть кусатися, отруювати й навіть змушувати читачів спілкуватися з прибульцями. Аби ви були поінформовані й таким чином озброєні, «Сенсор» склав перелік випадків, коли книжки виявлялися небезпечними.

Фізична небезпека: укуси та отруєння

«Жахлива книга жахіть»

Книжки бувають кусючими не тільки інтелектуально, а й цілком фізично. Прикладом зубастої небезпеки є, авжеж, «Жахлива книга жахіть», яку лісник Гоґвортсу Геґрід дарує Гаррі Поттеру на 13-ті уродини. Відштовхуючись палітурками, злий томик навіть спроможний самостійно рухатися, погрозливо ляскаючи пащею, тож навряд чи від нього вийде деінде сховатися й тихо пересидіти напад. У книгарні на алеї Діагон «Книги жахіть» зберігають у залізній клітці — настільки вони небезпечні (бідолашний книгар мало не плаче від підручників із гострими іклами). Тож аби вкоськати цього монстра, учні Гоґвортсу вдаються до різних вигадок: Гаррі перетягує книжку шкіряним ремінцем, а Герміона заклеює її чароскотчем.

Уже на уроці догляду за магічними істотами Геґрід пояснює, що для того, аби «Жахлива книга жахіть» злагідніла, достатньо погладити її по корінцю. За логікою Геґріда, зі всіма книжками-чудовиськами можна мирно ладнати, якщо бути терплячим і знати секрет. Заковика полягає лиш у тому, що секрет можна дізнатися трохи запізно, коли вже лежатимеш покусаним у лазареті мадам Помфрі.

Кадр із фільму «Ім'я рози» (1986)

Але рекреації в лазареті — річ насправді не найгірша. Від деяких книжок можна й зовсім урізати дуба. Причому що захланніше читаєш, то швидше надходить смерть. Так, монах Венанцій із роману «Ім’я рози» Умберто Еко читав таємну книжку і, сарака, слинив пальці, аби перегортати злиплі сторінки. За якийсь час він помер. Мораль цієї історії подвійна: 1) не слиньте книжку, бо це погано для книжки; 2) не слиньте книжку, бо це погано для вас (сторінки можуть бути отруєні). Таємною книжкою виявилася друга частина «Поетики» Арістотеля, яка розповідає про комедію. Бібліотекар Хорхе, що виголошує анатеми проти сміху, намастив книжку отруйною маззю, аби монахи, котрі сунуть носа не у свої справи, опісля злочину цікавості вже недовго животіли.

Монах-детектив Вільям із Баскервіля, здогадавшись, у чому річ, перш ніж доторкнутися до тексту Арістотеля, вдягає рукавички, але в них майже неможливо розділити крихкі сторінки, не пошкодивши їх. Тож, так чи інакше, читати хоч і безпечно, та все ж страшенно незручно. Зрештою, друга частина «Поетики» таки не заціліла — саме нею ви вже не отруїтеся.

Але ж лиходіїв як Хорхе завжди хоч греблю гати, тож важливо бути насторожі й тисячу разів подумати, чи вартує того любов до книжок.

Психічна небезпека: мрійництво і божевілля

Гюстав Доре. Ілюстрація до видання роману (1863)

Ще однією жертвою читання є Дон Кіхот — персонаж, який, проковтнувши дюжину рицарських романів, зовсім сплутав світ книжковий і світ реальний. У задурманену книжками голову старого гідальго приходить ідея, що він мандрівний лицар. Тож химерник захищає цю мрійливу голову шоломом (якщо чесно, це таз для гоління), бореться з велетнями (насправді вітряками) і допомагає дружньому війську на полі бою (несамовито штрикає стадо овець списом). Наслідки цього божевілля-мрійництва доволі плачевні — і здебільшого для тіла самого ж Дон Кіхота.

З цього можна зробити висновок, що на обкладинках деяких романів мали б грубим шрифтом писати побічні ефекти: «Обережно! Вам виб’ють усі зуби, а ще ви смердітимете гірше від вашої коняки».

Та якщо ви думаєте, що вас ці застороги не стосуються, бо рицарські романи не входять до ваших читацьких пристрастей, а через текстуальне посередництво «Дон Кіхота» божевілля не передається, мусимо вас заскочити неприємною новиною.

За спостереженням Хорхе Луїса Борхеса, цирульник і священник виявляють у книгозбірні Дон Кіхота книжку самого Сервантеса. То що, читали в школі «Премудрого гідальго Дон Кіхота з Ламанчі»? Ото й маєте.

Візія «Короля в Жовтому», з вільних джерел

Божеволіють від читання й герої готичного письменника Роберта Чемберса. Після гортання таємничої книжки «Король у Жовтому» на них нападає незбагненна туга. Спочатку персонажі перебувають у заціпенінні від моторошної краси тексту, з яким вони ознайомилися, а опісля їм з’являються дивні видива, що провокують не менш дивну поведінку. Так, божевільний містер Кастейн коронує себе латунною короною в сухозлітках, котру він зберігає в банці з-під печива, а художник чує, як по нього приїжджає катафалк, котрим править сторож церкви, котрий помер багато місяців тому. Найцікавіше те, що ніколи не знаєш, коли «Король у Жовтому» з’явиться у вашому житті: може, цю книжку хтось незабаром підкине чи подарує. А можливо, вона вже стоїть на книжковій полиці, просто заклопотаний читач/читачка ще не розгледіли її.

Соціальна небезпека: відлюдкуватість та іншопланетні контакти

Деякі з книжок, окрім психічної, ладні завдати читачам ще й соціальної шкоди. Герой Борхесового тексту «Книга піску» випадково купує книжку, яка, мовби пісок, не має ні початку, ні кінця. Ця магічна нескінченність так вражає читача, що той перетворюється на бранця книги: проводить, схилившись над нею, увесь свій час, потроху втрачаючи глузд і ті нечисленні зв’язки, які ще тримають його в межах соціуму. Злякавшися того, що він і сам починає уподібнюватися цій облудній книжці-марі, читач підкидає її на один зі стелажів бібліотеки. З вигляду вона, між іншим, цілком звичайна. 

Фрагменти з ілюстрованої адаптації «Книги піску» (2014) дизайнерки Меґан Малголланд

Тож тепер, якщо бібліотекар(-ка) запитає, чому ви ходите в кепському гуморі й довго не повертаєте заборговану книжку, можете таємничо натякнути, що вас затягнув сипучий пісок літератури. І, дай біг, не зустріти в ньому ще й черв’яків, як у «Дюні» Френка Герберта.

Обкладинка українського видання (2018)

Брак спілкування з людьми можуть компенсувати інтеракції з іншопланетянами. Наприклад, у книжці «Якщо подорожній одної зимової ночі» Італо Кальвіно підлітки спостерігають за НЛО і вірять, що прибульці неспроможні на прямий контакт із людьми, тож за потреби запаковуватимуть свої послання в роман якогось письменника. Причому чим майстерніше зроблений роман, тим більше шансів, що саме через нього іншопланетяни намагаються порозумітися із землянами. Тож якщо книжка викликає у вас «неземні» емоції, можливо, ви читаєте цидулку, написану на летючій тарілці.

Шкода (любовному) життю

Впливає читання і на любовне життя — до того ж доволі непередбачувано: схожі книжки можуть як розпалити пристрасть, так і розчарувати читачів у власних почуттях. На химерах кохання й літератури про нього знаються героїні Ґюстава Флобера та Валер’яна Підмогильного.

Кадр із фільму «Мадам Боварі» (1991)

Емма Боварі — екзальтована персонажка, яка пірнає з головою в усе, за що береться: служіння Богу, любовні пригоди й, авжеж, читання книжок (саме вони й вирішують її долю). У підлітковому віці Емма, як віддана вихованка монастиря, хотіла навіть піти на постриг, віддавши своє спрагле серце небесному нареченому. Та завадила цьому підпільна мережа забороненої літератури: раз на тиждень жінка, що підшивала білизну пансіонаток, діставала з кишені фартуха любовні романи, якими юні панни потайки зачитувалися в дортуарі. Так, замість божественного екстазу, Емма починає мріяти про екстаз цілком земної любові.

І мріє вона пишно й різноманітно: менестрелі, гондольєри, прекрасні лицарі, східні султани. Всі ці прегарні любові казково упадають за обраницями десь там, за мурами монастиря, а отже й Еммі не місце в божому домі. Вже й одружившися з лікарем Шарлем Боварі, вона все ще продовжує шукати книжковий ідеал. Цей пошук стає сенсом її життя і, на жаль, причиною її смерті.

Якщо в житті Емми Боварі книжки стають точкою відліку кохання, то для Марти Висоцької — персонажки «Невеличкої драми» Валер’яна Підмогильного — описи чужих закоханостей лунають лебединою піснею її роману з біохіміком Юрієм Славенком.

Обкладинка видання роману (2023)

Мрійлива Марта, вірячи у неповторність власних почуттів, міркує, так би мовити, словами Володимира Сосюри, що ніхто на цілісінькій планеті ще не кохав так палко, як вона. Та любовні романи в бібліотеці свідчать про зовсім інше: у кожній фразі й русі героїв Марта впізнає себе — і від цього впізнавання їй стає скрушно й гірко (адже, по-перше, любов стара як світ, а по-друге, це почуття — радше правило, аніж винятковий досвід). Щоби нарешті вчинити щось надзвичайне і звернути з протоптаного шляху, дівчина пориває стосунки з коханим. Однак тріумф цей короткотривалий: за якийсь час їй до рук потрапляє «Комедія кохання» Ібсена, де юнка Свангільд розлучається з юнаком Фальком, аби зберегти силу й кришталеву чистоту свого кохання. Ці рядки відбирають в Марти її «право на багатство» інакшості. Вона знову одна з багатьох.

Найрадісніша любов — взаємна. Це стосується і книжок. Тож якщо книжка-аб’юзер намагається завдати читачеві шкоди, краще її покинути. Від цього розриву читач безперечно виграє, бо й здоров’я збереже і місце для нового — товариськішого — читання звільнить.

Головна ілюстрація — кадр із фільму «Гаррі Поттер і таємна кімната» (2002)

Сьомий епізод подкасту «Висока полиця»: Німецька книжкова премія — найбільш кроскультурна нагорода країни

авторка Марина Губіна - 25.01.2024 в Культура

У 7 епізоді подкасту «Висока полиця» ведуча, літературознавиця Богдана Романцова поговорила з перекладачкою Роксоляною Свято про Німецьку книжкову премію — найважливішу літературну нагороду німецькомовних країн. 

Роксолана Свято розповіла, як влаштований літературний процес в Німеччині, чи легко в нього пробитися невеликим видавництвам та які звʼязки між книжковими ринками німецькомовного простору. Богдана Романцова розпитала про склад правління Спілки книговидавців, роботу членів журі та шлях лауреатів премії до та після нагородження. Літературознавиці поміркували, чому премія робить такий великий акцент на кроскультурні тексти, яку роль відіграю позалітературні чинники під час визначення переможця, та через що прогресує інфляція книжкових нагород у Німеччині.

Німецьку книжкову премію заснувала Спілка видавців та книгарів у 2005 році з наміром створити аналог британському Букеру та французькому Гонкуру, але для німецькомовних країн. Нагороду вручають щорічно у жовтні у понеділок перед відкриття Франкфуртського книжкового ярмарку — наймасштабнішої події у видавничому світі. Таким чином книжка-переможниця та 5 текстів, що потрапили до коротких списків, одразу отримують неабияку продуктивну промоцію на найбільшому професійному літературному фестивалі.

Особливістю премії є те, що окрім лауреата, який отримує 25 000 євро грошової винагороди, відзначають ще й усіх авторів з шортлиста — по 2500 євро кожному письменнику чи письменниці. Крім матеріальної підтримки автори отримують також чималу увагу від преси. З моменту оголошення довгих списків із 20 імен, які оголошуються у серпні, за кілька місяців до жовтневого Франкфуртського ярмарку, увесь процес подальшого відбору відбувається під пильним наглядом ЗМІ. Особливо активно виходять рецензії на книжки-номінантки, в їхніх авторів беруть інтервʼю, вираховують, хто з членів журі особливо підтримує якого конкретно номінанта. Таким чином Спілка книговидавців щорічно підвищує публічність та попит на 20 книжок. 

Щоб книга потрапила до списку претендентів на нагороду, її має подати видавництво. Кожне з них може оформити заявку на лише 2 тексти, які мають вийти друком між жовтнем попереднього року та вереснем поточного. Правління німецької книжкової премії, яке складається з 11 представників книжкової та медіаіндустрії, щороку визначає новий склад журі. Зазвичай це письменники, критики, журналісти та книгарі. Кожен член журі має ознайомитися з книжками-номінантами, кількість яких часто складає кілька сотень, та сформувати короткі й довгі списки.

Брати участь у премії можуть видавництва з Німеччини, Австрії та Швейцарії. Найбільшу кількість нагород отримують німецькі письменники та письменниці — 15 перемог за 20 років існування премії. Попри таку нерівність, нагороду не дуже активно критикують за це, натомість премії часто закидають «позалітературність» критеріїв, якими журі вимірює номіновані тексти та їхній авторів.

Послухати епізод можна на усіх подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Sound Cloud, НВ Подкасти, Megogo, Litcom.

авторка
Марина Губіна

Відбудеться прем’єра фільму «Сісі і я»: як відгукуються про нього критики

авторка Софія Богуславець - 24.01.2024 в Кіно

25 січня в Україні в прокат вийде кінострічка «Сісі і я» від німецької режисерки Фрауке Фінстервальдер та швейцарського письменника, автора сценарію Крістіана Крахта. Це розповідь від імені фрейліни Ірми, котра супроводжує імператрицю Елізабет Баварську — вона ж Сісі — у її мандрівці Європою. 

Світова прем’єра фільму відбулася в лютому 2023 року на 73-му Берлінському міжнародному кінофестивалі, тож західні критики вже встигли ознайомитися з цією історією.

Що говорить світова преса про стрічку? Зібрали добірку відгуків про фільм.

Оглядачка Сюзана Ґоттліб вважає, що хоча протягом короткого часу світ уже побачив три кінороботи про життя відомої Сісі, проте режисерці Фінстервальдер все ж вдалося запропонувати свій оригінальний підхід до цієї історії. Через показ химерних випробувань, котрі змушена пройти Ірма, щоби стати супутницею імператриці, фільм критикує й висміює всі ілюзії та фальш, які сповідують придворні::

«“Сісі і я” знята за мотивами мемуарів справжньої Ірми й приправлена лукавим гумором (хоча й не всі жарти влучні), а ще може похвалитися добіркою “гострих” композицій виконавців Nico, Portishead та Le Tigre. Завдяки цим деталям кінострічка і створює багатогранний образ Сісі. Йдеться про жінку, яка прагне більше свободи й відмовляється жити за суворими правилами свого двору. Але також вона привілейована маніпуляторка, котра всіма способами домагається свого. “Сісі і я” втілює саме таку оповідь, через яку можна влучно розповісти про сучасну монархію».

Кінокритикиня Козіма Луц у своїй рецензії для Filmdienst пише, що нова робота від творчого дуету Фінстервальдер та Крахта створила особливу мову, завдяки якій можна цікаво розповісти про кітчевих персоналій. Зазвичай авторські домисли, особливо якщо вони стосуються історичних подій і постатей, шкодять фільму. Проте це не про «Сісі і я». Кінострічка вже з перших сцен — найпоказовішою є серія дивних ритуалів, коли треба оцінити кандидатку в супутниці до імператриці, — промовляє до глядачів про те, якою саме буде ця історія про Сісі та її фрейліни:

«Навіть на рівні найменшої ролі другого плану, вибору костюмів і музики (наприклад, композицій Portishead чи японського рок-гурту Seagull Screaming Kiss Her Kiss Her) автори створили такий підхід до оповіді, що навіть найбільші огріхи можна виправдати через історичний контекст та магічний вимір самої кінострічки. Дія фільму “Сісі і я” відбувається в анархічному перехідному просторі між правдивістю та вигаданими повсякденними ритуалами імператриці, між тим, що вже ніхто не може розповісти певно».

Оглядач Кан Дункан у відгуці на The Curb зазначає, що режисерка добре впоралася зі створенням костюмованої драми та дофантазовуванням. Однак, на його думку, 132 хвилини — це забагато для такого фільму, а загальний темп оповіді не сприяє довготривалому впливу на глядача. Спроби балансу між історичною оповіддю та комедією не завжди вдаються, легкість, яка присутня в певних сценах, виникає ніби ненароком.

Дункан вважає, що головна перевага фільму — більш радикальне зображення життя Елізабет:

«Коли нещодавні кінороботи, як-от “Корсаж” Марі Крейцер (2022) і “Спенсер” Пабло Ларраїна (2021), намагалися олюднювати принцес, котрі боряться проти задушливої та жорсткої аристократії, “Сісі і я” зробив цікавий вибір: Елізабет — більше посудина для історії, аніж активна персонажка. Це стилістичне рішення може бути вигідним для теми відстороненості, але насамкінець він залишає фільм надто клінічним у спостереженні за розгортанням подій».

Головна редакторка Film Police Reviews Прінцес Кінок у рецензії на «змішаний з жіночим ґранджем та андеґраундними мелодіями 70-их» фільм також дає схвальні коментарі рішенню показати життя імператриці через альтернативну точку зору — з боку її останньої фрейліни. Коментує й акторську гру: на її думку хоч і Сандрі Гюллер у ролі графині Ірми та Сюзанна Вольф, яка грає Сісі, чудово доповнюють одна одну, водночас важко заперечити, що це є насамперед шоу Гюллер:

«Складно посперечатися з фактом, що “Сісі і я” — прекрасний фільм для перегляду. У своїй спробі піти ва-банк на модернізацію, ніби промовляючи, що ці історії співіснують з будь-яким поколінням, він дає нам інший погляд на цих монархів як на простих смертних, котрі намагаються зводити кінці з кінцями. Безумовно, імператриця Сісі була однією з тих королев, які ненавиділи своє становище, і, відверто кажучи, добре, що ми нарешті побачили його чиїмись іншими очима, а не її».

Марина Павідо у своєму огляді назвала цей фільм найбільш феміністичною версією всіх художніх стрічок, присвячених постаті Елізабет Баварської. На її думку, режисерка змогла створити ідеальне не-місце (перша локація — грецький острів Корфа), де Сісі живе в оточенні переважно жінок, вільна від своїх обов’язків та контролю чоловіка:

«Біганина левадою, стрибки зі скелі, божевільних сміх після проби гашишу, татуювання й спіритичні сеанси — усе це формує перед глядачем нетрадиційний портрет імператриці, а її фрейліну висвітлити як чудову протагоністку не в останню чергу завдяки чудовій харизмі акторки Гюллер. Фінстервальдер не побоялася наважитися на такий експеримент. Вона навіть натякнула на можливе домашнє насильство імператора над своєю дружиною».

Феномен брейккору. Як правильно ламати музику?

Ілля Рудійко - 24.01.2024 в Музика

Ламаний мешап знайомих мелодій перекручується в тугі вузли звуку, басові партії змушують тремтіти стіни, BPM зашкалює й постійно повторюється амен-брейк — усе це означає, що грає дивний за звучанням і назвою музичний жанр брейккор. Але звідки він з’явився? Чому він саме такий? І з яких причин він зараз став популярним?

Стенограма шаленства

Брейккор (breakcore) — це музичний жанр, що концентрується на ударній партії, яка задає ритм й атмосферу звучання. Зазвичай це надшвидкий, агресивний, ламаний різними електронними ефектами біт, домінація якого інколи є антимелодичною — бо ж коли слухаємо брейккор, то йдеться тут не про цілісну звукову картину, а про імпульсивну й мінливу ритміку, яка на рейві змушує пульсувати весь простір довкола і не стає просто фоном.

Звідси й певна імпровізованість жанру: брейккор-треки майже гарантовано постають з мешапів і семплування, тобто з використання вже готових звукових поєднань та їхнього реміксування в режимі реального часу. Але найпоширеніший патерн, знову ж таки, стосується біту — це схема амен-брейку. Так називають ударну партію зі специфічною перебивкою, яка вперше з’явилася в пісні гурту Winstons Amen, Brother (звідси й назва цього брейку) на 1:26.

Потім ця партія стала культовою для електронної музики, зокрема для драм-ен-бейсу. Брейккор теж активно послуговується амен-брейком, і саме ця звукова схема в різних своїх втіленнях стала візитівкою жанру. Особливо це помітно у творчості Shitmat, котрого можна вважати представником олдскульного звучання брейккору. Наприклад, у цьому його треку біт справді впізнаваний – аж надто схожий на ударну партію з Amen, Brother.

Та ще однією важливою рисою брейккору (як і багатьох інших подібних жанрів) є його невизначеність: ви ніколи не зможете точно сказати, де закінчується брейккор і починається джангл, чи хардкор-техно, чи якийсь із піджанрів драм-ен-бейсу. У цьому й особливість такої музики — це завжди еклектика з абсолютно різних елементів, котра зрештою синтезує щось унікальне й цікаве. Тому, наприклад, подекуди можна натрапити на справді екзотичні поєднання, як-от у легенди цього жанру — Venetian Snares. У своїх треках він наважується інтегрувати патерни агресивного брейккору в класичні композиції.

Або, до прикладу, Igorrr, чий стиль навіть називають барококор, адже він поєднує мотиви барокових композицій, екстремальний вокал й гітарні соло від металу та ударні партії з електроніки.

Окрім цього, брейккор часто використовує мотиви реґі, раннього джанглу, індастріалу, дабстепу — цей перелік можна продовжувати довго. Але важливо те, що елементи всіх цих жанрів конденсуються в брейккорі незмінно довкола ударної партії — це тут основне.

Дітище буремних 90-х?

Історія цього жанру не менш цікава, ніж його характеристика. Брейккор зароджується наприкінці минулого століття, коли активно розвивається культура IDM. Що це таке? Якщо дуже спрощено, то є загальновідомий і популярний феномен EDM (Electronic Dance Music) — це традиційна й поширена електронщина, усеможливі піджанри house, які зазвичай грають в клубах, на фестивалях абощо. Натомість IDM (Intelligent Dance Music) — це значно більш експериментальна й нішева музика, щось ближче до техно, котре звучить на рейвах. Саме другий напрям дає імпульс для появи брейккору. 

Проте цю історію можна виводити з іще раніших часів — від першої половини XX століття. У 1920-1930-ті роки викристалізувався такий жанр джазу як джангл. Він характеризувався дисонансним звучанням, своєрідною хаотичною поліфонією гучних і різних за тембром звуків — і з цього хаосу зрештою народжувалася специфічна мелодія. Найчастіше джазовий джангл асоціюється з іменем Дюка Еллінґтона, а риси згаданого музичного жанру можна впізнати в його відомій композиції Take the “A” Train.

Ця поліфонія збереглася ще в одному жанрі, який також отримав назву джангл — але цього разу йдеться про електронну музику, котра стала популярною в 1980-1990-ті. Тут теж виникає нагромадження різних партій, коли бас не припасовано до ударних, чи апеляції до екзотичних мотивів, зокрема до мелодики реґі, і саме тут починають з’являтися перші семпли та набирають популярності ударні перебивки (брейкбіти). Зрештою, саме класичний джангл (його ще називають олдскул-джангл) варто вважати батьком драм-ен-бейсу, який еволюціонував у 90-х. Цікаво навіть порівняти композицію Дюка Еллінґтона з джангл-треком класика цього жанру Roni Size (особливо – з 2:35).

Можна сказати, що брейккор теж виріс із джанглу, адже в обох цих жанрах синтезовані звуки наростають на скелет ударної партії. Власне цим жанрам дуже часто і не потрібно нічого, окрім самого лише біту, та й навіть біт інколи обмежується перкусією, снейром і клепом. Але що далі рухався брейккор, то агресивнішим і ламанішим він ставав.

З’явившись як експеримент й імпровізація, брейккор почав стрімко розгалужуватися на різні за мотивами стилі, при тому самі стилі зазвичай обмежувалися одним-двома виконавцями, як-от уже згадані й неповторні у своєму виконанні Venetian Snares та Igorrr. Тобто кожен писав брейккор так, як вважав за потрібне, а тому спільних знаменників у різних композицій цього жанру ставало дедалі менше. З цієї причини жанр почав активно асимілюватися в інших видах електронної музики. Що лишалося незмінним – то це тільки впізнавана ударна партія.

Дистанція до трушності

Та все це — уже відомі пасажі з історії музики. Найцікавіше ж починається у 2023 році, коли в TikTok набирають популярність відео з гештеґом #gorpcore. Цей черговий кор — відносно нова естетика, мода чи навіть субкультура, яка розвивається довкола романтизації походів, особливо гірських, популяризації аутдор-одягу тощо. Який стосунок він має до музики? Річ у тім, що на відео з панорамними гірськими краєвидами любителі аутдору накладали частину треку 143ways to lose urself виконавця usedcvnt.

Як уже можна було здогадатися, ця композиція є прикладом новітнього брейккору, який — хвала алгоритмам TikTok! — знову став трендовим і популярним. Поступово з’являються все нові імена виконавців, на брейккор-треки дедалі легше натрапити в мережі, а сам жанр почав активно обговорюватися. Проте не дуже важко помітити, що новий брейккор сильно відрізняється від старого. Тепер він не такий агресивний, але — більш мелодичний, глибокий, з використанням елементів ембієнт-музики.

Такі зміни можна пояснити як впливом трендів (наприклад, виконавці роблять свої треки саме такими, бо вони легко стають популярними в TikTok), так і загальними тенденціями розвитку музики, адже сучасні фонк чи лоу-фай насправді рухаються в схожому напрямку. Ба більше, сам брейккор починає обростати певними атрибутами й поза музикою: дуже часто з цим жанром асоціюються аніме-персонажки, естетика субкультур нульових (зокрема готів та емо), неон, компакт-диски тощо.

Очевидно, тут трендсетером стала ще одна визнана ікона брейккор-сцени — легендарна rory in early 20s. Музика цієї виконавиці значною мірою відрізняється від нових течій у жанрі, адже тут постійно з’являється агресивне звучання й анігільований прискоренням й ефектами біт, що так притаманно старому доброму брейккору. Утім, сам сконструйований образ rory in early 20s став орієнтиром для тих, хто піддався новим віянням брейккору.

А все ж таки  багато фанів трушного, олдскульного брейккору запротестували проти переосмислення жанру: мовляв, усе це зовсім не брейккор, а так собі, дитячі забавки в легкий джангл. Схожа історія щодо невдоволень відбувалася раніше і з фонком: старі фани апелювали до мемфіса, ставлячи його в приклад справжнього й непідробного жанру, а нові тенденції та звучання — відкидали. Та у випадку з брейккором ці претензії видаються дещо надмірними, адже брейккор як жанр сам по собі з’явився з постійних експериментів, імпровізацій, поєднань елементів інших музичних напрямів, еволюції електроніки. То що ж дивного у тому, що ця мінливість зберігається й зараз?

Та в будь-якому разі брейккор є без перебільшення феноменом. Це жанр, який відносно успішно триває от уже близько 30-ти років (що солідно, як для електронної музики); це жанр, що вже встиг пережити свій ренесанс і навіть віднайшов свою візуальну естетику; це жанр, котрий, як і багато інших, викликає жваві дискусії щодо трушності та розвитку музики взагалі, а разом з тим — оприявнює неоднорідні процеси комбінації та синтезу, що постійно відбуваються в музиці. Зрештою, брейккор довів, що навіть ламання музики може звучати цікаво. Чи це не успіх?