Що подивитися нового на українському ютубі?

авторка Марина Губіна - 03.02.2024 в Культура

Цього разу пропонуємо порівняти Київ 1927–1930 років із сучасною панорамою міста, розібратися, який вигляд насправді мав Пьотр I, а яким його часто зображали у живописі, додати кілька нових фільмів до свого вочліста з топу найкращих стрічок 2023 року, дізнатися, як триває відбудова Миколаївщини, послухати пʼєсу сучасного українського композитора та подивитися, які скіфські артефакти зовсім нещодавно повернулися в Україну.

Київ у кінохроніках 1920-х років на каналі «Дмитро Горбатюк»

Яким був Київ у хроніках 1927–1930 років? До того, як місто стало столицею УРСР,  його вигляд мало чим змінився з дореволюційних часів: старий Хрещатик, поселення на Трухановому острові, Контрактовий ярмарок, парк на Володимирській гірці. Чи можна впізнати сучасний Київ на тих кадрах? Та які будівлі не збереглися до нашого часу?

Книжковий клуб по Томасу Манну на каналі «Палає»

Емма Антонюк та Яна Брензей поговорили про перший том вибраної новелістики Томаса Манна: тексти «Ніч у Венеції», «Трістан», «Тоні Крегер» та «Маріо і чарівник». Яким було життя письменника? Як Томас Манн працює з деталями, вибудовує персонажів, закладає символічність? Чи справді його тексти такі складні для читання? Та які новели є улюбленими у ведучих книжкового клубу?

Випуск про зображення Петра I у живописі на каналі «Культуртригер»

Богдан-Олег Горобчук розповідає про незбіги у зображення Петра I на картинах, намальованих за життя, та після його смерті. Чи справді цар виглядав так, як на тих портретах, які переважно тиражуються? Яке зображення тривалий час атрибутувалося як правдиве навіть російськими мистецтвознавцями? Чи справді Пьотр I був «замухрижиним дикуном», яким його малювали на деяких портретах? Та як зображення царя характеризує художників, які створювали ті картини?

Підбірка найкращих фільмів 2023 року на каналі «Vertigo»

Юрій Поворозник та Микита Тищенко діляться своїми улюбленими фільмами за минулий рік. Які місця у їхніх топах посіли гучні «Оппенгеймер», «Барбі» та «Людина-павук: Крізь Всесвіт»? Які фільми зайняли найвищі позиції у їхніх списках? Та яку підбірку найкращих фільмів сформували патрони проєкту?

Лекція Остапа Українця про культуру під час війни на каналі «Varosh»

В межах проєкту «Varosh Talks» письменник і перекладач поговорив про розвиток культури в умовах війни. Чому вона на часі, і важливо не зупинятися, а підтримувати, зберігати та розвивати традиційну українську культуру, не чекаючи на «після перемоги». Що таке взагалі традиційна культура? У чому цінність народних колективів? Та як саме варто берегти культурну спадщину?

Випуск про відбудову Миколаєва на каналі «Ukraїner»

Третій епізод документального проєкту «Відновлення» команда Ukraїner розповідає про співпрацю Миколаєва з українськими та міжнародними партнерами, щоб оцінити збитки та спланувати майбутню відбудову. Бої за місто тривали з лютого по листопад 2022 року: житлова інфраструктура, лікарні, заклади освіти та комунікації сильно потерпіли від артилерійських обстрілів. Як Шевченківська громада стала щитом для Миколаєва? За яким принципом триває відбудова деокупованих територій? Та на які перспективи чекає місто?

Інтервʼю з Денисом Квебеком на каналі «Армія TV»

Денис Квебек — військовий та інструктор, який після поранення у 2017 році навчає вогневій підготовці. У розмові він поділився, чим займається зараз, що таке система вогневої підготовки, як проходить адаптація нових військових та як ці процеси можна покращити. Що має вміти кожен у державі, яка воює? Які є больові точки, над якими треба працювати збройним силам? Та чого в першу чергу треба навчитися у ворога?

Запис пʼєси Олексія Шмурака «Відповідь риб святому Антонію» на каналі «Alexey Shmurak»

Композитор, піаніст та один з ведучих музичного подкасту «АШОШ» опублікував запис премʼєри своєї пʼєси у виконанні ансамблю Latenz під керівництвом диригентки Фредеріке Шойнхен.

Зустріч з Павлом Маковим на каналі «cowo guru – середовище мислення та дії»

Філософ Олександр Філоненко поговорив із художником, членом Академії мистецтв України Павлом Маковим про українську культуру, мистецтво та українськість як таку. Що робить людину, яка вміє малювати, писати чи створювати музику, митцем? Які три головні вороги заважають українському суспільству розвиватися? Та що має робити держава і громадська спільнота, щоб їх подолати?

Випуск про «скіфське золото», яке було повернуто з Нідерландів, на каналі «Реальна історія»

Ведучий Акім Галімов та провідна наукова співробітниця “Скарбниці Національного музею історії України” Оксана Ліфантій показують та розповідають про «скіфське золото» — скарби, за які росіяни судилися з Україною протягом 9 років. А до того вони століттями полювали на скіфські артефакти, що були знайдені на українській території. Хто такі скіфи? Чому їхні скарби такі цінні для росіян? Які справді цінності ховаються за умовною назвою «скіфське золото»? Та чому повернення скарбів до Києва є радше винятком з правила на тлі історії привласнення артефактів?

Розмова з Анастасією Зухвалою на каналі «Центр протидії дезінформації»

Ведуча Анастасія Іванцова поспілкувалася зі стендаперкою про самотабуювання в гуморі під час війни, пошуки натхнення для жартів у російській пропаганді та виступи для військових близько лінії фронту. Чому наша нова реальність сповнена парадоксів? Як росіяни вкрали абсурд не лише у Василя Байдака, а й в решти коміків? Та чим відрізняється досвід виступів перед цивільними глядачами й перед військовими?

авторка
Марина Губіна

Притча про людину на тлі хмародерів. Рецензія на «Ідеальні дні» Віма Вендерса

кінокритик Ігор Кромф - 03.02.2024 в Кіно

Лютий в українському прокаті починається з нової роботи живого класика німецького кіно Віма Вендерса «Ідеальні дні»(англ. Perfect Day), який здобув Приз екуменічного журі Каннського фестивалю та приніс фестивальну нагороду за найкращу акторську роботу виконавцеві головної ролі — японському актору Коджі Якушьо. Також «Ідеальні дні» номіновані від Японії на «Оскар» за найкращий міжнародний фільм. Велика рідкість, коли ця країна номінує режисера-іноземця.

На сайті-агрегаторі рецензій Rotten Tomatoes фільм отримав 93% «свіжості» на основі 76 рецензій. Сайт Metacritic оцінює «Ідеальні дні» на 76 зі 100 на основі 15 рецензій. А оцінка на сайті IMDb станом на ранок 1 лютого — 7,9 з 10.

Кінокритик Ігор Кромф подивився «Ідеальні дні» ще минулоріч і тепер пояснює, чому вважає цей фільм однією з найкращих стрічок 2023 року.

Komorebi як стиль життя

Зовсім сивий ранок. Ледь чутний звук мітли перериває чорно-білі сни Хіраями — японця, трохи старшого за умовний середній вік. Після чого запускається звичний режим дня чоловіка. Він чистить зуби та голиться. Поливає свій мініатюрний сад. Вдягає робочу уніформу, з якої стає зрозуміло, що працює він прибиральником громадських вбиралень у Токіо. Потім він п’є каву з алюмінієвої бляшанки та їде на роботу у маленькому фургончику. 

Дорогою Хіраяма слухає рок-музику 1970-х: Патті Сміт, Лу Рід, The Animals та The Rolling Stones. Вендерс неймовірно поетично римує музику з краєвидами за вікном: переломненням сонячних променів, людьми, що кудись поспішають, чи урбаністичними та мовчазними видами Токіо.

До своєї роботи Хіраяма ставиться із дзенською медитативністю. Прибирання туалетів (які вражають своєю футуристичністю) допомагає і прибиранню зайвих думок із голови.

Після роботи життя Хіраями теж обертається навколо ритуалів: громадська лазня, вечеря в локшичній та читання перед сном. Причому читає він переважно західних класиків — на кшталт Вільяма Фолкнера.

І так — день у день. Здавалось би, такий «механістичний» стиль життя мав призвести до емоційної відчуженості та ескапізму, — однак не для Хіраями. Його вивірений мехінізм життя наповнений рефлексіями, емоціями та — головне — дослідженням світу. Його хобі — фотографування на плівковий фотоапарат крон могутніх кленів у парку, де він обідає. Однак суть не в кронах, а в сонячних променях, які проходять крізь листя та гілля. В японські мові існує окремий термін — Komorebi (яп. 木漏れ日), який перекладається як «сонячне світло, що пробивається крізь листя дерев». Komorebi стає своєрідним позначенням стилю життя Хіраями, який так само крізь непроглядну крону буденності та урбанізму просочує своє інше, духовне життя. 

Документалка про громадські вбиральні

Події фільму відбуваються переважно в одному районі Токіо — Шібуї. Вендерса запросили до Токіо зняти документальний фільм про реновації в цьому районі. Режисер спостерігав за «туалетною службою» міста, яка прибирала 17 громадських вбиралень Шібуї, які оновили 16 дизайнерів. Початково Вендерс планував зняти короткий документальний метр, але згодом проєкт почав переростати в серію коротких метрів, але врешті гер Вендерс зупинився на ідеї окремого повнометражного художнього фільму про прибиральника з цієї комунальної служби. 

Японія і японський кінематограф — дуже важливі для творчості Вендерса явища. Режисер не приховує, що саме «Токійська повість» (яп. 東京物語 То:кьо: моноґатарі) Ясуджіро Одзу вплинула на його рішення знімати кіно. У 1983 році Вендерс уже відвідував Токіо і зняв документальний фільм «Токіо-Ґа» (англ. Tokyo-Ga), в якому порівнював власне бачення міста з образами свого духовного наставника Одзу. Пізніше Вендерс також зняв документальну стрічку «Записки про одяг та місто» (нім. Aufzeichnungen zu Kleidern und Städten), присвячений творчості японського дизайнера Йоджі Ямамото. 

Духовний наставник Вендерса Ясуджіро Одзу знімав поетичне кіно, в якому життя героїв нагадувало тонку витинанку з простих, але чуттєвих моментів. В «Ідеальних днях» Вендерс намагається робити те ж саме. Кожен день Хіраями — це механістичний процес чергування буденних ритуалів, але щоразу в ньому знаходиться місце для чого ніжного, дивного, іноді навіть певною мірою авантюрного. 

Кадр з фільму «Ідеальні дні»

Ігровий фільм Вендерса виріс із ідеї документального кіно про реновацію району Токіо. Споглядальницький підхід Вендерса-документаліста перетворив ту ідею на медитативну історію, сповнену урбаністичної поетики Вендерса-художника. Ця дуже лаконічна стрічка недарма отримала приз екуменічного журі Каннського кінофестивалю, адже нею відзначають фільми за видатну соціальну чи гуманістичну тематику. Фільм Вендерса сповнений цього гуманізму до пересічної людини, якою і є Хіраяма.

Особливо звісно варто відзначити, що номінація на «Оскар» від Японії німецького режисера — це унікальне явище, яке свідчить про те, що Вендерс зумів створити таку історію, яка не займається орієнталізмом та не екзотизує японську дійсність, як, наприклад, «Труднощі перекладу» (англ. Lost in Translation) Софії Копполи. Натомість вона  змальовує соціальну картину японської дійсності такою, якою вона є насправді.

Чому так цікаво дивитись за цих механістичним життям японського комунальника? Можливо тому, що в його тихому та рутинному ритмі глядач може побачити особливу сердечність та теплоту, уміння не втрачати себе в потоці марудних і щоденних справ та зобов’язань. «Ідеальні дні» стають прекрасною елегією життя людини у метушні великого міста.

Притча про людину на тлі хмародерів

Життя Хіраями в «Ідеальних днях» — це елегійна ода побутовій простоті та дрібницям навколо. Дивовжим чином Вендерсу вдається створити естетику майже з нічого: бляшанкової кави, чорних сміттєвих пакетів, холодних кахлів, пророслих стеблин клена, книг, знайдених у маленькій крамничці серед стосів макулатури, плівкових касет та чорно-білих фото. 

Налагоджене життя Хіраями постійно сповнене якихось тихих пригод. То його напарник-роздовбай потрапив у халепу. То в нього закохується і цілує його в щоку значно молодша дівчина, якій він вмикає Лу Ріда та Патті Сміт. Раптом на порозі дому з’являється племінниця, яка проводить з ним багато часу, аж поки її не повертає додому матір, із якою в Хіраями вже давно тихий і «зарубцьований» конфлікт. Хіраяма спілкується з випадковими відвідувачами бару, продавчинею у книжковій крамничці та власником локшичної, що завжди пригощає його напоєм «за невтомну працю».

«Ідеальні дні» — це історія про маленьку людину у великому місті.

Але тут це не класичний сюжет про здійснення мрії, яка є одним із безлічі варіантів «місця під сонцем». І не драматична історія про свавільний бізнес чи глитайську бюрократію, що придушує свободи цієї «маленької людини». «Ідеальні дні» — це камерна і тиха історія про людську самотність і радість від кожного дня та дрібниць навколо. 

Кадр з фільму «Ідеальні дні»

У самому фіналі картини Вендерс вводить любовну лінію. Але це не така пафосно-солодка історія, як у рандомному ромкомі, й не щось трагікомічне, як у Вуді Аллена чи Акі Каурісмякі. Це щось ледь вловиме, як сонячне проміння, що пробивається крізь крони паркових кленів. Щось дуже тонке і ледь дотичне, але від чого Хіраяма починає світитись, а йому резонує меланхолійно-ліричний Лу Рід і його Perfect Day. 

Джим Джармуш починав свою кар’єру як асистент Віма Вендерса. Його передостання стрічка «Патерсон» (англ. Paterson) сюжетно нагадує «Ідеальні дні». Щоправда, там події відбуваються не в Токіо, а в Нью-Джерсі, а головний герой — це не самотній прибиральник туалетів, що фотографує дерева, а водій автобуса (у якого є кохана дружина і кумедний пес), що пише дуже красиві вірші. Однак тема того, що буденність не поглине тебе, якщо ти цього не захочеш сам, прослідковується і в Джармуша, й у Вендерса. Але якщо фільм Джармуша — це сповнена любові стрічка про талант, то фільм Вендерса — це камерна притча про людину на тлі хмародерів.

кінокритик
Ігор Кромф

5 років мистецькому об’єднанню PLAI з Вінниці: подорож гірською стежкою Апокаліпсису

Михайло Чорнопиский - 02.02.2024 в Культура

У січні мистецьке об’єднання PLAI з Вінниці відсвяткувало п’ятиріччя від дня створення. Громадській організації, заснованій групою ентузіастів, вдалося не лише розвинути культурний осередок у місті, але й наростити темп роботи у часи коронавірусної кризи та великої війни. 

Під час вечірки на честь ювілею серед привітань лунає жарт, який досить влучно описує пройдений командою шлях: «Вам сьогодні п’ять років, чотири з яких несеться Апокаліпсис». І це, на жаль, не перебільшення. На зміну карантинним обмеженням через COVID-19, які загальмували проведення мистецьких подій в Україні, прийшло руйнівне повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році. Але замість «спустити вітрила» команда продовжила «йти проти течії».

Початок

Поштовхом до створення PLAI стало проведення AIR Гогольfest, який у 2018 році вперше перебрався до Вінниці. Ініціативній групі, яка була місцевою проєктною командою, задіяною в організації, так припала до душі спільна робота, що учасники вирішили продовжити її у новому форматі. 

«Нам неймовірно сподобалося працювати разом. Саме тоді з’явилася ця думка. Ідеї були різні, розглядали навіть варіант приєднатися до якоїсь міської структури, щоби це робити, але в підсумку ми зійшлися на тому, що, напевно, нам слід організувати незалежну структуру. Ми чудово розуміли обмеження, які є, наприклад, у представників міського самоврядування, у державних органів. Їхні дії скуті, тому що є купа кодексів, статей, де прописані правила, витрати і таке інше. Саме тому й стався PLAI як громадська організація, а згодом і міський культурний простір ПІЧ як перший майданчик — не державний, не комунальний, а саме окремий осередок для незалежних проєктів», — пригадує один із засновників PLAI поет Богдан Куценко.

До першого складу громадської організації увійшли Даша Іванович, Марина Однорог, Владислав Кремінський, Богдан Куценко, Олександра Венславовська, Володимир Щерба, Олександр Щерба та Тетяна Щерба, а згодом приєдналися Володимир Подолян і Богдан Богрин. За час діяльності склад команди змінювався, деякі учасники вибули, а інші долучалися. Сьогодні організація налічує п’ятеро людей: Олександра Венславовська, Володимир Подолян, Олександр Щерба, Інна Сивак та піарниця Ірина Бабенко.

Члени громадської організації не мали профільної освіти з менеджменту культури чи ґрунтовного досвіду — все компенсували завзятістю та інтуїтивним рухом. Подібне створювало як переваги — можливість сприймати та навчатися новому, — так і проблеми, згадує голова об’єднання Олександра Венславовська.  

«Завжди було і залишається важко обґрунтовувати свою діяльність. Говорити про те, що культура — це важливо, — найскладніше, що може бути на цьому шляху. Культура — це невидимий процес, який триває, і часто ми не можемо його обчислити, перевести в економічні показники. Сьогодні ми працюємо над цим, але, коли в тебе немає досвіду і ти умовно “зелений”, маєш багато амбіцій, але мало знань  — через це, звичайно, набиваються “шишки”. Найголовніша проблема — це одержати підтримку, бути почутим, щоб тебе сприймали на рівних, як партнера. До цього теж потрібно дорости. Я вже не кажу про фінансування. Держава не може забезпечити стабільного фінансування громадських організацій, тому це такий шлях, коли ти сам собі директор, сам собі придумуєш проєкти, сам шукаєш під них кошти і реалізуєш, а успіх залежить від того, наскільки ти сміливий, впевнений і мотивований», — каже Олександра.

Назва

Складний шлях просування культури відображається й у назві організації. Одне з тлумачень слова «плай» — «гірська стежка», але воно не єдине. Цікаву історію про те, чому обрали саме таке «ім’я» для мистецького об’єднання, згадав один зі співзасновників Володимир Подолян:

«Спочатку таку назву мала ініціативна група, що існувала ще до створення громадської організації. А вигадали її так: команда займалася організацією концертів у Вінниці. Після одного з виступів музикант гурту “MORJ” Сергій Білозьоров, який приятелював з Олександрою Венславовською, а вона родом з Молдови, отримав від неї молдавські леї. Він прочитав на купюрі “plai” і попросив пояснити, що означає це слово. І Сашка каже, що це з румунської “світ”, “мир”, типу все хороше. І він порадив саме так назвати цю ініціативу. Ну, а українське тлумачення цього слова — “стежка в Карпатах”, і це дуже гарне пояснення того, що ми робимо і як живемо».

Щоб оцінити п’ятирічні старання команди, варто поглянути на статистику. З 2019 року менеджерам без профільного досвіду вдалося організувати 11 фестивалів, 70 концертів, створити у 2022 році документальний серіал «Ми з України», презентувати 23 виставки та 9 вистав та багато-багато іншого. 

Загалом ідеться про понад 300 подій. А перелік тих, кого привозили до міста, варіюється від Dakh Daughters та Latexfauna до Олега Сенцова та Alyona Alyona. Але наскільки це великі масштаби для Вінниці? Чи мали ці події вплив на культурне життя міста? Оцінку просимо дати людині, яка, власне, відповідає за промоцію обласного центру — директорові департаменту маркетингу міста та туризму Вінницької міської ради Олександрові Вешелені, який завітав привітати команду з ювілеєм створення.

«PLAI дуже вчасно інституціонувався. Раніше це були творчі люди, які збиралися десь на квартирниках і менеджерили якісь проєкти музикантів та, можливо, театралів, але рішення створити громадську організацію — це завжди розуміння певної міри відповідальності. Водночас PLAI не створював ГО, щоб монополізувати якусь нішу. З самого початку мені здалося, що ті люди, які склали ядро організації, думали про об’єднання ширшого кола, ніж лише однодумців. І через масштабні фестивалі, і через хороші ініціативи з року в рік сама команда дуже сильно виростала й підтягували за собою не лише глядачів, але й культурний сектор. PLAI урізноманітнив та масштабував усе те, що існувало у Вінниці вже не одне десятиліття хорошим потенціалом і зародково не тільки в творчому, але й у менеджерському плані», — ділиться Олександр Вешелені.

Посадовець міської ради розповідає про мистецьке об’єднання не з чуток. З 2019 року міська влада Вінниці спільно з PLAI проводить (попри коронавірус та повномасштабне вторгнення) фестиваль «Територія SUN». 

У межах нього занедбаний дитячий табір на березі річки Південний Буг щорічно перетворюють на місце вільного творчого вираження з майстер-класами, концертами, виставками та обміном досвідом. Цей досить нішевий захід знаходить свій відгуку серед тих, хто свого часу виріс на фестивалі «Артполе». Подію розглядають як один із магнітів для туристів, тому планують розвивати й надалі. Уже готують наступний крок завдяки залученню грантових коштів. 

З командою втілювалися й інші проєкти. Серед таких, наприклад — фестиваль-правонаступник Гогольfest, AIR Fest Vinnytsia. Мультидисциплінарному фестивалю сучасного мистецтва вдалося на три дні оживити будівлю колишнього кінотеатру «Росія», яка тривалий час пустує у центрі міста. 

Навіть під час повномасштабного вторгнення Росії члени громадської організації знайшли можливість безпечно провести благодійні мистецькі вихідні ON AIR. Для цього у липні 2023 року влаштували виступи музикантів у підземному бункері колишнього заводу «Кристал».

«Вплив саме менеджерів дуже відчутний, — продовжує Олександр з міської ради. — Промацування аудиторії споживачів креативного продукту Вінниці, міста з населенням у 400 тисяч… свого часу я назвав це “моделлю Ісландії”. У цій країні також мешкає 400 тисяч осіб, але там є все. Населення Вінниці також складає 400 тисяч, а це означає, що такі організації, як PLAI — важлива складова екосистеми з дуже різноманітних людей різних професій, поглядів, яких збирають докупи чимало об’єднавчих чинників. Цінно, що PLAI творить і допомагає творити продукт, придатний для експорту».

Вінниця, безумовно, має менші масштаби аудиторії, а культурне життя тут відбувається не так помітно, як у містах — визнаних мистецьких центрах країни Києві, Львові, Одесі чи Харкові, де календар заходів переповнений, удосталь майданчиків та уваги з боку закордонних артистів і діячів. Але всі учасники громадської організації, з якими вдалося поспілкуватися, говорять про це не як про недолік, а як про перевагу.

«Багато є проблем, питань, які вирішуємо тут. Ми залишаємося у Вінниці. Насправді, я вважаю, це теж дуже велика перевага і наш особистий пріоритет. Ми не їдемо в столицю, не їдемо у Львів. Хай яке місто могло би привабити нас своєю перспективою, ми залишаємося у Вінниці й бачимо тут дуже великий потенціал. А важливіше — маємо мотивацію змінювати щось саме тут», — говорить очільниця PLAI Олександра Венславовська.

«Якщо порівняти з великими містами — бо інколи такі розмови заходять: наприклад, от якби ми “Плаєм” поїхали в Київ, Харків, Львів тощо, — там ми будемо черговою ланкою у великому середовищі. З одного боку, можливо, там працюватиметься простіше, тому що аудиторія підготовлена, знає, куди їй іти. Але з іншого, самій організації складніше сформувати якесь своє ком’юніті. У Вінниці, де нас (організаторів культурних подій — М.Ч.) можна перерахувати на пальцях однієї руки, ніби все спрощується, але тут інші виклики. Та, незважаючи на них, ми все одно дуже любимо те, що робимо», — каже Володимир Подолян.

«Однією з складових будь-якої публічної діяльності є помітність. Якщо говорити про PLAI і про нашу спільну діяльність, то це однозначне зростання помітності міста Вінниця на культурній мапі. Культура об’єднує різні напрямки, а Вінниця на цій мапі точно є», — додає співзасновник громадської організації й учасник згаданої ініціативної групи, яка існувала на початку, Богдан Куценко.

Перепони

Головні перепони, з якими за п’ять років довелося стикатися команді, не можна назвати оригінальними для українських реалій. Серед них — відсутність сталого фінансування та достатнього досвіду для реалізації більш складних та масштабних культурних проєктів. Але й тут PLAI є чим пишатися. Якщо у перший рік існування культурним менеджерам-початківцям вдалося залучити на реалізацію своїх задумів 210 тисяч гривень, то до 2023 року ця цифра зросла в понад десять разів та склала 2 мільйони 520 тисяч гривень. Місцева ініціатива після навчання на власних помилках уже подорослішала, реалізує загальнонаціональні проєкти та не планує зупинятися.

«Все, чому ми навчилися за ці роки, — це робота “в полях”». Ніхто з нас не має профільної освіти культурних чи проєктних менеджерів, але всі ми вчилися від своїх партнерів. Завдяки тому, що це шлях навчання й водночас твоєї діяльності, він безперервний, і, хочеш того чи ні, але ти зростаєш, проєкти зростають, зв’язки розширюються. Сьогодні це дуже помітно, тому що ми почали співпрацювати з організаціями на всеукраїнському рівні, а далі я дуже сподіваюся, що це будуть партнерства на рівні світу, європейських організацій, які зараз теж дуже сильно підтримують Україну та українську культуру. Ми працюємо над цим, але не все так просто», — говорить президентка організації.

Іншою складністю стала відсутність у Вінниці підготовленої аудиторії з постійним інтересом до сучасного мистецтва та регулярних культурних заходів. Створення спільноти, яку цікавив би подібний продукт, — це один із викликів, з яким команда працює й досі. Для цього експериментують з форматами, підтримують зв’язок на рівні різних каналів, а також зацікавлюють творчими підходами. 

Водночас камерний формат — це своєрідна фішка Вінниці, зауважує Олександр Вешелені. За останні роки в обласному центрі так і не виникли власні масштабні локації на кшталт Faine Misto. Але розмах компенсують душевністю, і мистецьке об’єднання в цьому вправне, як ніхто інший, визнає директор департаменту, що безпосередньо відповідає за збільшення потоку туристів і гостей до міста. 

«Те, що вплітали формати PLAI, — це така дуже “вінницькість”, яка показує, що можна і в камерному вимірі залучити вдячну публіку з інших міст та регіонів і перетворити їх на амбасадорів Вінниці. Навіть музиканти, які беруть участь у таких заходах, потім їдуть і розповідають, що це улюблене місце, де їм доводилося виступати. Громадська організація є флагманом саме цього напрямку, але, безумовно, не вони єдині», — додає Вешелені.

Повертаючись до цифр статистики, яку озвучували на святкуванні, загальна кількість відвідувачів усіх заходів, організованих PLAI за п’ять років, склала 50 тисяч людей. Мало це чи багато? Залежить від того, з чим порівнювати, але для міста з менш ніж пів мільйонним населенням — помітно. 

Погляд збоку

Олександр Нікітюк — визнаний український художник, який часто очолює різні креативні події. З командою PLAI їх пов’язує не лише дружба та спільне мистецьке коло. Митець був куратором візуальної частини всіх Гогольfest, які відбувалися у Вінниці. 

Сучасний художник, якого часто запрошують до участі в різних культурних заходах та ініціативах як в Україні, так і за кордоном, маючи з чим порівняти, відверто говорить і про вінницьких організаторів.

«Їхня діяльність у Вінниці важлива. Формується мистецьке середовище, і не лише серед митців, бо митці у нас, на жаль, виїжджають у заможніші міста, більш придатні для реалізації амбіцій. Але з’явилося коло шанувальників мистецтва, і це мотиватор для діяльності художників. Для Вінниці це важливо, бо в нас якраз не вистачало такого. Знаю, що і міська влада підтримувала певні проєкти: ту-таки “Територію SUN”, фестиваль АIR Fest, залучали до якихось міських заходів. Сьогодні через війну фінансування на дозвілля суттєво скорочено, а в PLAI націлені саме на такий формат — дозвілля, концерти, — тому їм складно. Але навіть у таких умовах вони змогли організувати благодійні ініціативи, збирати й передавати кошти і робити це прозоро, що дуже важливо на тлі нещодавніх скандалів, наприклад, з Сонею Морозюк, коли через культуру відмивали кошти. Водночас PLAI — неприбуткова організація. Я працював з багатьма формами організації, наприклад, у Кейптауні, Німеччині чи навіть у Польщі, і тамтешні можливості не порівняти з нашими. Так, часто фінансування невеличке, але не раз ідеш навіть на те, що погоджуєшся на безкоштовне партнерство заради реалізації спільних цілей. Маємо допомагати одне одному», — говорить Нікітюк.

Поетка, письменниця та перекладачка, лауреатка Шевченківської премії 2023 року Катерина Калитко також часто бере участь у подіях вінницької команди й організовує за її допомогою власні. Наприклад, так відбулася презентація поетичної збірки «Люди з дієсловами» у березні минулого року. Цікавимося і в Катерини, чи помітила вона вплив діяльності PLAI на культурно-мистецьке життя Вінниці.

«Звісно. Мені завжди бракувало якогось сталого майданчика, де відбувалися б знакові культурні події, куди можна було б запросити гостей з інших міст. Раніше, коли я запрошувала колег-письменників — це були або виступи в книгарні, або незалежні майданчики, а тепер є ця точка збірки, де ці події відбуваються сталою кардіограмою, постійним пульсом, і це дуже добре для міста (йдеться про незалежний мистецький простір ПІЧ, який створила та яким опікується організація, — М.Ч.). Це та інституційність, якої нам бракує, щоби щось існувало роками й мало хороше реноме, — зауважує Калитко. — Вони створили середовище. Кожне місто мусить мати своє богемне середовище, і Вінниця в цьому сенсі була не те що обділеною, але дуже розпорошеною. А тепер є цей майданчик, цей енергетичний простір, де ми обмінюємося ідеями, проводимо щось разом і відразу ж плануємо нове. Так воно й має працювати — у постійному самовідтворенні».

Згаданий мистецький простір ПІЧ відкрили у 2020 році. Цокольне приміщення у центрі Вінниці, яке раніше належало обласній федерації альпінізму і скелелазіння, перетворили на локацію для різних заходів PLAI. Мистецький лофт обладнаний проекторною зоною, сценічним простором для музичних, поетичних виступів і моновистав, а стіни використовують для виставок картин.

Усі, з ким вдалося поговорити, так чи інакше сходяться в одному — незважаючи на пройдений шлях, команді точно не бракує ентузіазму, а набутий досвід дозволяє братися за проєкти нового, вищого рівня. Водночас співрозмовники визнають, що PLAI хоч і не став тією організацією, яка нанесла Вінницю на мистецьку мапу України, але однозначно увиразнив місто на ній.

Замість підсумку

За словами голови громадської організації Олександри Венславовської, серед нереалізованих за ці 5 років задумів досі залишається відкриття великого культурного центру у Вінниці, який справді міг би стати гоноровим осередком сучасного мистецтва. Проте команда пишається Гогольфестами, які дали старт платформі, а також втіленою цьогоріч Boost_4_Culture — резиденцією з теорії та практики проєктного менеджменту в культурній сфері. Команда почала ділитися з іншими власним досвідом, отриманим за пройдені роки, й це можна назвати новим рівнем. Громадська організація тепер не лише поширює культуру, але й дозволяє їй зростати через інших.

Ілюстрації — фото з офіційних сторінок PLAI, Територія SUN, AIR Fest Vinnytsia.

10 думок публічної лекторки й есеїстки Діани Клочко

авторка Іра Пригор - 02.02.2024 в Мистецтво

З початку повномасштабного вторгнення життя мистецького світу зазнає чималих трансформацій, і це відображається не тільки у виданих книжках, написаних музичних композиціях чи створених полотнах. Також глобальна зміна відтворення та переосмислення торкнулися сфери стріт-арту. Зараз у міському просторі можна спостерігати численну кількість стінописів, які є рефлексіями художників на воєнні події в країні. Ці рефлексії спричинили низку проблем та оберталися справжніми публічними скандалами, спостерігати за якими ми мали можливість у соцмережах. В основі таких суперечок стоїть насамперед сенс та естетичність муралу, які безпосередньо формують загальне враження та сприйняття суспільством.

Про естетику стінописів, її межі у художньому світі та ставлення до кітчу у воєнному стріт-арті поговорили з Діаною Клочко — мистецтвознавицею, лекторкою, авторкою статей та багатьох книжок, серед яких зокрема «Сховане мистецтво: есеї, розмови, коментарі», «65 українських шедеврів: Визнані й неявні», та співавторкою книжки «Культурна експансія». Діана Клочко поділилася власним ставленням до українського воєнного стріт-арту і думками про те, чи є естетичним сучасний стінопис.

1. Втрачена індивідуальність

Сучасний стріт-арт наразі має більше проблем, ніж здобутків. Зокрема, у всьому, що стосується так званого воєнного мистецтва, не тільки стріт-арту. Художники, які створюють мурали чи пам’ятники, орієнтуються в основному на фото чи відеоматеріали, і в цьому головна біда. Чомусь вважається, що документальна фотографія та відеоматеріали не формують власної мови у мистецтві та не мають художньої цінності. Що саме художник надає їм цінності, естетики, коли перетворює світлину з екранного зображення на зображення в більшому, масштабнішому вимірі, як, наприклад, стінопис. Це помилкове уявлення. У світі будь-яке зображення атестується як складова візуальної мови. Візуальне так чи інакше вже має в собі естетичне. Кожна людина, що йде вулицею зі смартфоном і хоче зробити фото будівлі чи шматка дороги, робить це за певними правилами, навіть не знаючи їх, — використовує певну естетику. Це відбувається підсвідомо, і якраз тому сприймається наче щось звичне без доданої естетичної та художньої цінності. Тому деякі художники беруть на себе роль «просвітника людських умів», вважаючи, що чим більший мурал вони створять з чужого фото, тим ціннішим буде первісне фото чи відео.

2. Сучасний український мурал — не сучасний

Уже в ХІХ столітті імпресіоністи зрозуміли, що потрібно створювати іншу оптику й, відповідно, естетику, тому що реалістичність зображення відтворювала фотографія. У нашому суспільстві ХІХ і ХХ століть імпресіонізм з різних причин витіснявся за межі суспільно прийнятного мистецького методу, бо був «занадто буржуазним», і закріплювалось уявлення, що саме фотографія — це найточніша реальність. Проте тоді фотографія не почала  сприйматись як частина візуальної мови, натомість у всьому світі вона перетворилась на жанр візуального мистецтва, повноцінне медіа. У нас і донині у більшості користувачів візуального контенту існує сприйняття фотографії як чогось поза межами мистецького, художнього, естетичного. Використання фотографії, відеофрагментів, екранних скрінів у стріт-арті, по суті, відкидає нас знову у ХІХ століття, в позаминуле. Варто віддати належне нашим монументалістам середини ХХ століття, котрі розуміли, що для стіни, екстер’єру, для існування зображення в публічному просторі важливо напрацювати іншу мистецьку мову. Для цього вони вивчали стінописи, фрески, мозаїки, рукописи, переосмислювали досвід традиційних селянських стінописів, і набутими знаннями та вміннями формували зовсім іншу мову мистецтва. Ця тенденція, на жаль, зараз не розвивається.

3. Довга аналітична робота — успіх витвору

Варто дивитися на світові тенденції у монументальному мистецтві. Ті ж наші монументалісти середини минулого століття, не зважаючи на обмеженість «кліткою совка», знаходили можливості спостерігати за творчістю колег у вільному світі, дивилися уважно на досвід мексиканських муралістів, на того ж Дієго Ріверу і Хосе Сікейроса. Дивились, вивчали, сперечались про колір, динаміку, площинність. На жаль, зараз за створеним муралом не стоїть робота з ескізами, матеріалами — це робиться стихійно і дуже швидко, а потрібно насамперед пройти деякі стадії обробки первісного матеріалу, фото чи відео.

Гарним прикладом послужить історія видатної монументалістки Алли Горської. У 1964-му році створений з колегами вітраж, присвячений образу Тараса Шевченка, розбили в головному корпусі КНУ ім. Т. Шевченка. Мисткиня була певний час у стані, котрий ми нині назвали б депресією, та активно шукала, який обрати напрям у мистецтві, у якому його виді, жанрі працювати. Виставка Ганни Собачко-Шостак «Квіти України», яку відкрили на час здобуття Шевченківської премії, дозволила Горській і її колегам Григорію Сороці, Опанасу Заливасі почати дискутувати про те, що таке «народне» у монументальному мистецтві. Невдовзі Горська почала працювати з ескізами декоративних розписів, — вона їх робила «для себе», вивчаючи принципи формотворення, які їй здавалися дуже цікавими в пошуку не просто колориту, а модерністичного колориту, використання кольорів, в яких би відчувалось національне. Вже пізніше, коли працювала над монументальним панно для ресторану «Вітряк», вона вивчала можливості, що дозволяють передати таку «тендітну» форму, як вітер. У монументальному мистецтві до того цього завдання не було взагалі. Горська зрозуміла, яким чином передати рух квітів, щоб був відчутним вітер, надавши листю і квіткам у керамічній смальті іншої форми. 

Тобто йдеться про дуже довгу аналітичну роботу для того, щоби внести інновацію, яка базувалася на свідомій модерністичній варіації національних мотивів. Навіть якщо для цього довелося гостро дискутувати з колегами в листах.

Так, я розумію, що у стані війни у людей немає сили на таку довгу рефлексію, бо хочеться дуже швидкої відповіді на те, що відбувається. Хочеться дуже швидко зробити щось у відповідь на насилля — але чи повинна ця відповідь бути монументальною? Ось це головне запитання. Подивіться на мурал «Свята Джавеліна», мурали, присвячені Олександру Мацієвському та багатьом інших. Звідки така амбіція у художників — робити це саме монументально, максимально збільшуючи фото чи відео, які самі за розміром із смартфон? Ось це, на жаль, те, на що поки відповіді немає. Відповідь дасть тільки ставлення спільноти, громадян на такі особистісні амбіції художників.

Мурали «Свята Джавеліна», робота творчої групи Kailas-V
Мурал, присвячений Олександру Мацієвському, робота Крістіана Гемі (С215)

4. Кітч

Мурал за мотивами роману «Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюго, робота Євгенії Фуллен

У нашому монументальному мистецтві він присутній, на жаль, все більше і більше. Оскільки кітч завжди спекулює традиціями, він пов’язаний із ними, тому я постійно наголошую, чому це все дуже часто кітчеве, бо апелює до традицій позаминулого століття без рефлексії на їх доречність. На жаль, в основі нашого кітчу — підрадянське шароварництво як поверхове ставлення до традиції. Ця совкова прокладка проростає, наче бур’ян, до якого українці надзвичайно сприйнятливі. Ми любимо буяння, вегетативний розвиток, але часто бур’яни не відрізняємо від культивованих сортів, якщо скористатись метафорою ботанічною. Це виправляється, варто тільки почати інтерпретувати сенс, який нам хочуть транслювати через арт об’єкти. 

5. Свідомість художника

Ніколи в історії не створювалось стільки артефактів під час воєн, які би продукували професійні художники. Під час Другої світової війни українські художники і фотографи були або на фронті, або в евакуації, — вони не знали, що відбувалося, оскільки були за межами публічного, а те, що фіксували і перетворювали в артефакти, робилося під впливом пропаганди.

Можливо, в цьому бажанні використати великі площі у публічних просторах, перетворити документальне на монументальне є також пропагандистський спадок? Важливо над цим подумати. Зупинитися і подумати: що рухає ось цими бажаннями заповнювати такі масштабні простори? Чи не пропаганда це? На це питання у мене немає відповіді, але якщо нам чомусь незручно бути поруч із цими творами, якщо нас чомусь етично «крутить», отже щось тут не те. У зображенні щось втрачено, і треба подумати, подискутувати публічно, що ж тут не так. Етично і естетично. 

Бо коли зникає естетичне — зникає етичне! 

Естетичне повʼязане з етичним. Ідеальна естетика повʼязана ідеальною етичною пропозицією, а коли деформується естетичне? 

6. Позаестетичний стріт-арт

Памʼятник Олександру Мацієвському на території Київської фортеці також слід зарахувати до жанру стріт-арт. Те, що його закрили скляним боксом, є руйнуванням усіх ознак пам’ятника, це знищення самої ідеї памʼятника, тому що ми замість памʼятника отримуємо музейний експонат, за склом. Тобто це вже така гра на межі не те що етичного, а на межі взагалі якихось субкультурних засад. Підміна пам’ятника у відкритому публічному ландшафті є естетикою музейної експозиції. Адже уся історія музеєфікування — це рештки пам’ятників, які зберігають у закритому приміщенні, а тут замість вічного (бронза, камінь) маємо тимчасове, замість героїзації — увічнення моменту, зафіксованого вбивцею.

Чому музейний експонат називають пам’ятником? Я не пригадую памʼятників, накритих склом. У нас ще й знищується поняття памʼятника як чогось довговічного, чогось, що протистоїть часу. Тут навіть не йдеться вже про естетичне — а радше про підміну, велику підміну.

Камінь і бронза є довговічні матеріали, які саме поняття «увічнення героя» переносять з площини часу в площину протяжності за межі одного людського життя. Ці матеріали протистоять руйнуванням, які здійснює час. А що ми маємо із зображенням, закритим склом? 

До того ж, ті ж самі мурали — вони ж зникомі від руйнування природою, і про цей нюанс їх принципової недовговічності (на відміну від керамічних панно, до речі) також варто памʼятати.

7. Масштабування НЕ корисне

Усі дорослі люди розуміють, що ми зараз є суспільством травми. Додатковий аспект, що художники, які «кидаються на стіни», роблять це як представники народу чи авторського висловлювання? Вони хто? Вони анонімні творці чи творці із власним «Я».  Можливо, варто замислитись та проаналізувати, чи доцільно взагалі в таких масштабах створювати мурали? Може, краще створити щось менше — марку чи листівку, — а не підіймати своє его за рахунок інших творів на величезних стріт-об’ємах. Люди, що живуть поруч, працюють, страждають і теж є травмованими, — можливо, вони не хочуть це бачити? Я ні в якому разі не кажу, що стріт-арт не потрібно розвивати, але можна це робити не в такому шаленому вираженні травматизації від пережитого і принаймні брати до уваги наслідки для впливу на оточення.

8. На що потрібно звернути увагу

Ми живемо в дуже активному часі. Що там Свята Джавеліна? Це вже дуже далеке минуле. Джавеліни вже працюють на фронті, там вже що хочеш працює. Так чому треба увічнювати Джавелін? Чому нам треба на неї знову і знову дивитись? Як на історію? Як на сучасність? До прикладу, у нас на Подолі є мурал, присвячений «Привиду Києва». Є такий величезний брандмауер, замальований цим зображенням. Це умовний образ, адже за шоломом не видно обличчя. Це стінопис, який зараз не актуальний, а меморіальний. Тобто ми забуваємо про те, що мурали втрачають дуже швидко свою актуальність, і погодні умови їх знищують швидше, ніж інформаційний потік.

Мурал «Привид Києва», задум команди благодійного фонду «Для моєї України», втілення Андрія Ковтуна

Я порадила б таке: 

  • перший пункт: поміркувати, як мурал вписується до архітектурного середовища та взаємодіятиме з ним;
  • другий пункт: скільки в ньому «авторства», тобто поміркувати, де в цій роботі автор. Адже це створила людина — значить, має бути автор. Якщо за основу взяли чиюсь роботу — вибачте, це вже маніпуляція;
  • третій пункт: поміркувати, наскільки це буде актуальним за місяць чи за рік.

9. В Україні є естетичний авторський стріт-арт.

Мені подобались роботи Гамлета Зіньковского у Харкові. Це були повністю авторські зображення, стиль, написи, гумор, навіть якщо інколи похмурий. І власне — згода Гамлета на те, що це недовговічне. Він на це погодився. Я стежила за його роботами, і вони ніколи не стосувались квадратних метрів, не претендували, щоби стати велетенськими. Він ніколи не працює так, щоб замальовувати якусь велетенську стіну. Ніколи не змінює докорінно бачення середовища, навіть, якщо воно зруйноване. Зараз не багато муралістів хочуть працювати графічно — всі хочуть живописно. Щоб уже «бабахнути» фарбою так, аби у всіх засвітилось в очах, емоційно вразити. У Гамлета якраз-таки в цьому сенсі все дуже гармонійно. У нього такий, по суті, міський комікс, урбаністичний, який він створює, додаючи підписів, що дуже доречно.

Мурал «Ця стіна — мій дім»
Мурал «Українська вишиванка зараз — це маскувальна сітка», роботи Гамлета Зіньковського

10. Є інші методи трансляції саморефлексії

Я вважаю, що нам потрібен музей фотографії! За цю війну накопичилась велетенська кількість фото- та відеоматеріалів. Це війна, яка відрізняється від усіх воєн людства тим, що продукується величезна кількість світлин з усіх подій. Якби був музей фотографії (а це не настільки дорого), було б зовсім інше ставлення до того, що таке фотографія і що таке художній вимір. Якраз через невизнання фотографії мистецтвом вона ніби весь час присутня в ось таких артефактах, які, я наголошу, повинні розділитися. Мова памʼятників, мова муралів, мова фотографії — усе це різні види візуального мовлення. Поки ми цієї операції не зробимо — не вирвемося з цієї пастки механічної розмальовки у велетенському масштабі. 

Зараз те, що створено за ці кілька років, — мистецтво травми, мистецтво, яке намагається прокричати біль. Я б сказала, що за ним можна прослідкувати основні больові точки. Прийшов час проаналізувати, відрефлексувати цей період — гарячковий і великою мірою кітчевий. Це складно та боляче, але необхідно, щоб рухатись далі й використовувати у публічних просторах міст інші типи візуалізації. 

авторка
Іра Пригор

У прокат виходить фільм «Ідеальні дні», номінований на «Оскар». Що про нього пишуть критики(-ні)

авторка Єлизавета Сушко - 01.02.2024 в Кіно

1-го лютого в Україні розпочнеться прокат стрічки, завдяки якій Японія опинилася серед номінантів 96-ої премії «Оскар» у категорії «Найкращий міжнародний фільм». Це нова робота Віма Вендерса — німецького режисера, що знімає кіно в різних країнах світу вже понад 50 років. 

«Ідеальні дні» — поема надзвичайної витонченості, яка оспівує буденність та красу життя. У центрі сюжету фільму — прибиральник туалетів у Токіо, на ім’я Хіраяма. Він повністю задоволений своїм простим життям: дотримується структурованого розпорядку дня, а вільний час присвячує своїй пристрасті — слуханню рок-музики, читанню книг та вирощуванню дерев. Однак низка несподіваних зустрічей розкриє інший бік особистості Хіраями та повертає його в минуле. 

Премʼєра фільму відбулася на Каннському кінофестивалі 2023-го року, де актор Кодзі Якусьо був нагороджений як найкращий актор, а стрічка отримала Приз Екуменічного журі. 

На сайті-агрегаторі Rotten Tomatoes стрічка отримала 93% «свіжості» на основі 76 рецензій, на платформі IMDb «Ідеальні дні» мають оцінку 7,9 з 10, а на Letterboxd — оцінку 4,2 з 5 можливих. 

А що кажуть про фільм кінокритики(-ні)?

Кадр з фільму "Ідеальні дні"

Ґай Лодж у своїй рецензії для Variety підкреслює, що ветеран німецького кіно після низки незавершених ігрових проєктів влучає в ціль з новою історією — простою, зворушливою одою робочій рутині та повсякденним людським взаєминам. Він підкреслює, що цей фільм — щирий і невибагливий, переповнений сентиментальністю та добрим гумором:

«“Ідеальні дні” знаходить своє втілення в підбадьорливій, нехитрій формі: у ньому немає складної філософії, як у “Небо над Берліном”, або проникливої поезії культурного спустошення, якою був “Париж, Техас” Вендерса. Натомість режисер знаходить гуманістичний, сповнений надії погляд на повсякдення, що робить нову роботу його найсвіжішим, найкориснішим і найбільш дружнім до мистецтва ігровим фільмом за останні 30 років».

Деймон Вайз для Deadline відзначає особливу тонку роботу Вендерса з країною, яку він зображує. Без романтизації Японії, котру можна побачити, наприклад, у «Труднощах перекладу» Софії Копполи, режисер додає неочікувану глибину в просту рутинну історію: 

«Кодзі Якусьо керує екраном здебільшого тихо, без перебільшень. Його спокій заразливий, він ідеально доповнює мінорну режисуру Вендерса та додає неочікуваної глибини, здавалося б, простому посланню фільму: “Світ складається з багатьох світів. Деякі пов’язані, а деякі — ні”».

Кадр з фільму «Ідеальні дні»

Елена Лазіц для видання Cineuropa назвала «Ідеальні дні» ніжною одою про пошуки щастя. Вона підкреслює, що однією з найкращих речей, які може зробити кіно, є можливість змусити нас, глядачів та глядачок, уповільнити темп життя й оцінити простий факт того, що ми живі. Нова стрічка Вендерса дає таку можливість, яка є такою рідкісною в сучасному світі. 

Вона також виділяє музику як важливий елемент драматургії у стрічці, що додає поетичності та гірко-солодкого присмаку в непростий сюжет:

«Якщо дні Хіраями можуть бути по-справжньому ідеальними лише тоді, коли він один, то як це відображається на інших? Вендерс дозволяє нам поміркувати над цим питанням самостійно».

Про це пише і Філ де Семляйн для Time Out. Він називає фільм реалістичною драмою, яка при цьому розказана з казковою легкістю, згадує попередні роботи режисера та підкреслює глибоке дослідження ролі актором:

«Усе це нагадує повільний спостережливий стиль фільму Вендерса “Аліса в містах”, який так само фіксує тихі моменти, що залишаються на фоні метушливого міського пейзажу. Прекрасна гра японського ветерана Кодзі Якусьо — це дослідження характеру зі справжньою глибиною».

Крім відсутності романтизації, критики підкреслюють несподіваність світу, який гармонійно поєднує в собі рутину та задоволення. Про це особливо точно пише Девід Руні для The Hollywood Reporter, підкреслюючи технічні прийоми Вендерса:

«Вім Вендерс завершує свою красномовну та емоційно насичену японську драму “Ідеальні дні” таким кадром, який міцно тримається на надзвичайно виразному обличчі Кодзі Якусьо. Такий акцент часто є ефективним способом висвітлити будь-які думки та почуття, що крутяться в голові персонажа, щоб вони резонували з глядачами та залишалися надовго на посмаку. Прийом добре працював у “Назви мене своїм ім’ям” Луки Гуаданьїно, “Благословенні” Теренса Девіса, “Майклі Клейтоні” з Джорджем Клуні та працює в ”Ідеальних днях”».

Восьмий епізод подкасту «Висока полиця»: «вічно чужа» героїня, Балкани та розмаїття емігрантських досвідів у романі Мелінди Надь Абоньї «Голуби злітають»

авторка Марина Губіна - 01.02.2024 в Культура

У 8 епізоду подкасту «Висока полиця» ведуча, літературознавиця Богдана Романцова поговорила з перекладачкою Роксоляною Свято про лауреатку Німецької книжкової премії Мелінду Надь Абоньї та її роман «Голуби злітають». 

Роксоляна Свято поділилася досвідом перекладу роману, розповіла про специфіку мови Мелінди Надь Абоньї та її володіння німецькою, порівняно з іншими письменниками та письменницями, для яких німецька друга й вивчена у пізнішому віці. Богдана Романцова розпитала про переваги оптики «постійно чужої», яку авторка використовує в тексті, поняття «Балканізму» й необхідності нюансування та яким є простір Балкан у цьому текстів. Літературознавиці поміркували про відмінність емігрантських досвідів різних поколінь родини, літературних батьків письменниці та зробили прогнози щодо майбутніх тенденцій книжкових премій. 

Мелінда Надь Абоньї — письменниця, яка народилася у 1968 році у місті Бечей, провінції Воєводина тодішньої ще Югославії й у віці 5 років переїхала з батьками до Швейцарії. Родина авторки належала до угорської меншини, тому, навіть без еміграційного досвіду, письменниця мала подвійну ідентичність, яка згодом ще й потроїлась. У 2010 році вийшов її, мабуть, найвідоміший роман «Голуби злітають» — місцями автобіографічний текст про вибір без вибору, який доводилося відчувати багатьом представникам другого покоління еміграції. 

Головна героїня роману Ілдіко Кочиш справді проживає у дечому схожу історію на життя самої авторки. Вона має таке ж складне походження, так само вимушено переїжджає до Швейцарії разом з батьками та, на цей раз, з сестрою. Проте, не варто постійно шукати, де у тексті вигадане замінює реальність, приписувати вчинки персонажки письменниці. Здавалось би успішний переїзд викликає у головної героїні спротив новій реальності, який тільки поглиблюється з початком війни на Балканах. Дається взнаки й складна ідентичність персонажки: народжена в Югославії дівчина не може бути повною мірою корисною, бо не знає сербську, лише угорську. Перед нею повсякчас постає необхідність вибору: асимілюватися чи зберегти тожсамість, досягти матеріального успіху чи зберегти гідність, підлаштовуватися чи стояти на своєму. 

 У 2010 році роман «Голуби злітають» був відзначений Німецькою книжковою премією і за рік розійшовся накладом у понад 125 тисяч примірників. Мелінда Надь Абоньї стала першою швейцаркою, яка отримала цю нагороду. Це поклало початок періоду особливої уваги премії до текстів про кроскультурні досвіди. Пізніше лауреатами також ставали Саша Станішич за частково автобіографічний роман “Herkunft” («Походження») про югославські війни й інтеграцію та Антьє Равік Штрубель за текст “Blaue Frau” («Синя жінка») — історію про незбіг культур памʼяті Східної та Західної Європи та дисбаланс влади між статями.

Послухати епізод можна на усіх подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Sound Cloud, НВ Подкасти, Megogo, Litcom.

авторка
Марина Губіна

Книжкові новинки, видані у січні 2024 року

авторка Валерія Хаупшева - 31.01.2024 в Книжки

Для читачів початок року — це завжди щось особливе, гостро цікаве та відповідальне. Видавці діляться анонсами та планами на рік, оголошують перші передзамовлення, а читачі ставлять цілі, доповнюють вішлісти та дають собі обіцянки читати більше.

Уже зовсім скоро ми зможемо побачити на полицях книжкових крамниць перші видання, анонсовані в січні. Наприклад, КСД планує у лютому видати аж 19 книжок: серед них як додруки, так і новинки в серії «КультRead». А видавництво Artbooks продовжить дивувати читачів романтичними сюжетами та неймовірними дизайнами. Окрім того, команда запустила масштабний челендж для читачів: протягом року вони мають заповнювати листівку «Моя книжка року 2024» та ділитися результатами у соцмережах. Усі учасники, які дотримаються правил, отримають приємні подарунки на початку наступного року. «Лабораторія» планує видати близько 100 книг, зокрема, в них має з’явитися зарубіжна класика: Френсіс Скотт Фіцджеральд, Джек Лондон, Віктора Гюґо і безліч інших відомих письменників. Vivat також поділився видавничими планами у своєму телеграм-каналі, де назвав 50 позицій, серед яких — романи Алі Гейзелвуд, фентезі Сари Дж. Маас, продовження «Служниці» й інші бестселери та зірки буктоку.

Протягом січня українські видавництва випустили 83 новинки в розрізі як української літератури, так і перекладної:  заплутані детективи, відверті романи, історії злетів і падінь, казочки для найменших тощо.

Хочемо зазначити, що деякі з книжок у цьому переліку вийшли друком наприкінці 2023 року, але потрапили до читачів уже в 2024-му.

Художня література

Подорожі у часі, романтичні побачення, переслідування та химерні вбивства… Детективи, романи, фентезі, оповідання — тут знайдеться жанр на будь-який смак.

Фентезі

«Знищ мене. Книга 1», Тагере Мафі

Переклала Вікторія Зенгва, «Клуб сімейного дозвілля», 256 с.

Що може статися з сімнадцятирічною дівчинкою, яка від народження має «дар» убивати доторком? Її можуть тримати під вартою та використовувати як зброю. Проте це не сценарій для Джульєтти — головної героїні цього роману, — тому вона наважується на сміливі кроки, аби врятуватися від такої долі. 

«Розгадай мене. Книга 2», Тагере Мафі

Переклала Вікторія Зенгва, «Клуб сімейного дозвілля», 381 с.

Обережно, спойлери! 

Джульєтта разом зі своїм другом Адамом знаходять союзників та виявляють, що є й інші люди з надзвичайними здібностями. В Омега-Пойнті головна героїня має шанс дізнатися більше про свій смертельний дар та сили, які приховує її тіло.

«Темніший колір магії», Вікторія Шваб

Переклала Єлизавета Долгозвяг, Nebo Booklab Publishing, 328 с.

Келл — чаклун, який може переміщатися між паралельними Лондонами: Червоним, Сірим, Білим і Чорним. Хлопець таємно допомагає подорожувати світами людям, які не мають такої здатності, але мають гроші. Проте такі вилазки мають небезпечні наслідки, з якими Келл обов’язково розбереться, якщо зможе вижити.

«Ворони», Меґґі Стівотер

Переклали Ольга Левченко та Тетяна Яремчук, Nebo Booklab Publishing, 368 с.

Блу Сарджент — дочка провидиці, через чиє тіло проходять мерці. Дівчинка ніколи не бачила їх — до одного разу. Хлопець на ім’я Ґензі виявився одним із учнів академії Аґліонбі, яких усі називали «воронами». Блу заборонено спілкуватися з ними, але її все більше затягує у зловісний світ Воронів.

«Пекельна пісня. Книга 1», Вікторія Шваб

Переклала Ірина Вернигора, «#книголав», 360 с.

«Серед людей чимало чудовиськ. І чимало чудовиськ уміє прикидатися людьми». Ця історія — про дівчинку Кейт, яка прагне бути жорстокою та безжальною, та хлопчика Огаста, який хоче бути доброю людиною попри те, що він є чудовиськом. 

«Танхельм», Юлія Романюк

«Фабула», 400 с.

Якщо хочете потрапити у королівство морфів — наполовину людей, наполовину тварин, — то вам у Танхельм. Ейла Одноока є ключем від «Книги Стихій», на яку полює Ерголом — новий правитель. Їй доводиться ховатися та робити все, щоб книга не потрапила до рук жорстокого мага.

«Закон третьої крові», Андрій Новік

Nebo Booklab Publishing, 512 с.

У європейських містах створюється підпільний протестний рух, учасники якого звуться борцями. Вони прагнуть знищити трьохрівневих та вступають у бійки з ними. Поки Едмунд вивчає можливості подорожей позавиміром, у маленькому шведському місті стається викрадення давньогрецького папірусу з таємними алхімічними рецептами. Читачам доведеться дізнатися, як саме переплітаються та впливають на історію ці події.

«Двір срібного полум’я. Книга 4», Сара Дж. Маас

Переклала Тетяна Іванова, Vivat, 896 с.

Ставши фейрі не з власної волі, Неста Арчерон щоденно тренується із Кассіаном. Вона досі не може оговтатися від жахів війни та відчуття самотності. Тим часом якась із королев на континенті укладає небезпечний союз. Несті доведеться якомога швидше пізнати свої набуті сили та вступити у нову битву.

«Коронована зорями. Книга 1. Одна істинна королева», Дженніфер Бенкау

Переклала Ірина Савюк, РМ, 336 с.

Це був звичайний день Мейлін, але в якусь мить в її очах потемніло, і вона опинилася у зовсім іншому світі — королівстві Ляскі. У цьому місці її хочуть убити всі (навіть дерева!), крім незнайомця, який захищає дівчину та допомагає їй. Пізніше Мейлін дізнається, що вона має стати королевою Ляскі, а в цьому місті це прирівнюється до смерті.

Детективи

«Шепіт мертвих. Третє розслідування», Саймон Бекетт

Переклала Євгенія Канчура, «Клуб сімейного дозвілля», 368 с.

Продовження розслідувань судового антрополога Девіда Гантера. У цій частині чоловік долучається до свого наставника, який розслідує вбивство. Пізніше стає зрозуміло, що це не простий злочин: Гантер має справу із серійним убивцею, який чудового володіє навичками криміналіста.

«Справа Аляски Сандерс», Жоель Діккер

Переклав Леонід Кононович, «Видавництво Старого Лева», 680 с.

Тіло Аляски знайшли на березі озера у містечку Нью-Гемпшир. Справу швидко закрили та не згадували про неї одинадцять років, допоки сержант Перрі Ґегаловуд не отримав анонімного листа. До повторного розслідування долучають письменника Маркуса, який прославився у попередніх романах Жоеля Діккера.

«Аргайл», Еллі Конвей

Переклав Віталій Ракуленко, «Клуб сімейного дозвілля», 400 с.

Надзвичайно небезпечний російський олігарх Федоров прагне знайти Бурштинову кімнату, яка допоможе йому прийти до влади. Це може спричинити повний хаос, тому ЦРУ наймають команду професіоналів, які мусять знайти цю кімнату раніше. Серед вправних агентів опиняється один новачок, який виконає головну роль у цій грі. І це — Обрі Аргайл.

«Убивство — це легко», Аґата Крісті

Переклала Аліна Недзеленко, «Клуб сімейного дозвілля», 320 с.

Під час мандрівки потягом поліцейський Люк Фіцвільям слухає історію міс Пінкертон, яка прямує у відділок, щоб повідомити про серію вбивств. Чоловік не вірить жодному слову, проте щойно старенька виходить з поїзда, її збиває машина. Ця подія змушує Люка розібратися: невже ця дивна історія була правдивою?

«Інститут Шляхетних убивць», Валерія Малахова

«Ранок», 368 с.

В Інституті шляхетних дівчат відбувається низка загадкових убивств: троє вихованок уже загинули від руки демона. За цю справу береться слідчий, який «приручив» демоницю. Відомо, що ці створіння готові на все, щоб вижити, тому їй доводиться допомагати з розслідуванням.

«Дохла кішка», Микола Гришаєв

«ТУТ», 448 с.

Містичний роман про розслідування дивних ритуальних убивств. Кореспондент Тарас приїздить до міста Хуст із повною впевненістю в тому, що надприродного не існує. Чи змінить він свою думку після всіх пригод, що з ним трапляться?

«Тесак і скальпель», Алайна Уркхарт

Переклала Олена Оксенич, «#книголав», 196 с.

Однієї ночі двоє людей виходять на полювання: серійний убивця зі схильністю до медичних експериментів — у пошуках жертви, а також судмедекспертка Рен Мюллера, яка ідеально підходить для пошуку злочинця.

«Смерть у Берестові», Петро Кралюк, Олександр Красовицький

«Фоліо», 352 с.

Книжник і мандрівник Симеон стає свідком того, як розгортаються події середньовічної історії Української держави. І йому належить розібратися, хто ж винен у смерті відомої людини. Читачі зустрінуть багато знайомих історичних постатей, дізнаються багато таємниць і зануряться в атмосферу Київської Русі.

Драма

«Припини свої вигадки», Філіпп Бессон

Переклала Марина Марченко, «Лабораторія», 208 с

Історія про підліткове заборонене кохання двох протилежностей: один — старанний та сором’язливий, інший — харизматичний та бунтівний. Пристрасть між ними підсилена спільною таємницею, проте тиск суспільства та неприйняття власної ідентичності руйнують ці стосунки. Як це вплине на їхнє майбутнє?

«Фанат», Нік Горнбі

Переклала Наталія Палій, «Клуб сімейного дозвілля», 336 с.

Роб мешкає у Лондоні та має власний музичний магазин, який опинився на межі банкрутства. На додачу Роб щойно розійшовся з дівчиною. У роздумах про стосунки він створює свій власний топ — п’ять історій кохання з поганою кінцівкою.

«Я не знаю, як про це писати: збірка оповідань та есеїв»

Курувала Ірена Карпа, «#книголав», 488 с.

На курсі Ірени Карпи My Story студенти писали твори, засновані на реальних подіях, про власні життя та життя їхніх близьких під час повномасштабної війни. Так і виникла ця збірка оповідань. 

«Імперфекціоністи», Том Рахман

Переклала Вікторія Дудик, «Фабула», 304 с.

Базована в Римі англомовна газета, власник якої є мультимільйонером, має шалений успіх до того, як приходить епоха інтернету. Видання досі не має сайту, наклади падають, проте репортерів і редакторів це геть не хвилює, адже вони повністю поглинуті особистими інтригами.

«Венера в хутрі», Леопольд фон Захер-Мазох

Переклала Наталія Іваничук, «Видавництво Старого Лева», 192 с.

Двоє людей укладають договір: вона стає господинею, а він — її відданим рабом. Ванда фон Дунаєва та Северин фон Куземський вирушають до Італії, де кожен задовольняє свої потаємні бажання.

«Картонні замки», Марк Аксельрод

Переклав Роман Гардашук, «Видавництво Старого Лева», 328 с.

Химерний та заплутаний роман про письменника Дункана Каца. Цей чоловік не боїться розмов зі Смертю та позовів на Бога. У творі поєднано багато художніх елементів, алюзій та метафор, які розповідають про людське порозуміння та розкривають героїв.

«Хороша пам’ять», Марина Єщенко

«Фабула», 224 с.

Оповідання про втрати та страждання українців під час війни, які попри всі негаразди прагнуть зберегти оптимізм, стійкість і жагу до життя. 

«Кушмарджак», Сергій «Колос» Мартинюк

«Наш Формат», 504 с.

Кушмарджак — напівміфічна істота, яку автор придумав у дитинстві. Події відбуваються у вигаданому містечку на київському Поліссі, де герою доведеться боротися зі спогадами та долати травми минулого.

«Лінія зусилля», Таіс Золотковська

«Видавництво XXI», 352 с.

У романі йдеться про трьох людей, які намагаються вибратися з темряви та досягнути щастя. Герман бореться із внутрішнім Злом. Його мати Ханна прагне знайти себе та йде проти своєї релігії. Віра має досвід невдалих стосунків із близькими та хоче розкрити сімейну таємницю.

«Вдома чекає Марко», Галина Лицур-Щадей

«Видавництво XXI», 280 с.

Тридцятисемирічна Дана живе мріями та амбіціями своєї нереалізованої матері. Вона має успішну кар’єру, власну квартиру та чисту репутацію, але не має самої себе. Розуміючи це, Дана звільняється з перспективної роботи та йде працювати продавчинею у квіткову крамницю. Це її шанс здійснити власні мрії.

«Назустріч світанку», Олена Павленко

«Ліра-К», 238 с.

Мірра та Матвій були парою зі спільними планами та мріями. Проте сталося так, що доля розлучила їх і зруйнувала весь внутрішній спокій. Героям доведеться переживати втрату і вчитися втілювати свої мрії поодинці. Чи вийде у них?

«Товаришки. Новели», Олена Пчілка

«Віхола», 248 с.

З оповідань Олени Пчілки можна дізнатися багато деталей із життя заможних українських родин і столичної еліти наприкінці XIX століття. Ми познайомимося з першими українками, які поруч із іншими змогли навчатися у Швейцарії та здобувати лікарський фах. Так відбувалося зародження жіночої університетської освіти.

«Лондонські хроніки: леді Амелія, Кітті», Місіс К.

ТУТ, 320 с.

Ви опинитеся в аристократичному Лондоні доби Регентства. Ця романтична історія розповість про вишукану леді Амелію та мовчазну міс Кітті. Жінки зустрінуть на своєму шляху справжніх джентльменів, які пробудять у них невідомі та дивовижні почуття.

«Кішка Далай-Лами», Девід Мікі

Переклала Світлана Кулінська, Vivat, 240 с.

Розповідь веде Кішка Його Святості, Далай-Лами, яка поділиться своєю мандрівкою до щастя. Це не вчення про буддизм — це історії про людей у розпачі, які змогли поглянути на звичні речі по-іншому, і це врятувало їх. 

«44 розділи про 4 чоловіків», Бібі Істон

Переклала Катерина Корнієнко, «Лабораторія», 272 с.

Бібі виходить заміж за ідеального чоловіка, оселяється в ідеальному будинку, народжує двох дітлахів та живе ідеальне життя. Проте спогади про бурхливе життя в юнацькі роки не дають їй спокою. Вона починає описувати своє минуле у щоденнику, який згодом знаходить чоловік. Він починає відтворювати описані сексуальні сцени, а жінка вправно користується цим. До чого ж приведуть її маніпуляції?

«Щоденник агресії. Книга 2», Андрій Курков

«Фоліо», 256 с.

Автор вирушив за кордон, щоб розповісти світу про українців, їхню культуру та мужність. Під час подорожі він писав есеї в період із серпня 2022 року до кінця жовтня 2023, а потім зібрав їх у цій книжці.

Романтичні комедії

«Усе, що з нами навіки», Люсі Скор

Переклала Дарія Беззадіна, Artbooks, 524 с.

Поєднання трьох популярних тропів: grumpy and sunshine, the enemies to lovers trope, fake relationship. Наомі тікає зі свого весілля та опиняється у маленькому незнайомому містечку, обманута сестрою-близнючкою, яка викрала машину та гроші, залишивши свою одинадцятирічну дочку. За цим спостерігає Нокс, татуйований брутальний самітник, який починає допомагати жінці налагодити життя.

«Люди, яких ми зустрічаємо у відпустці», Емілі Генрі

Переклала Анна Процук, Artbooks, 424 с.

Поппі й Алекс — двоє найкращих друзів, які не мають нічого спільного. Щоліта вони разом вирушали у тижневу відпустку. Але це було до того, як два роки тому вони посварилися. Поппі хоче виправити все, тому запрошує хлопця у подорож, яка назавжди змінить їхні стосунки.

«Щаслива катастрофа. Книга 2», Медді Довсон

Переклала Оксана Дятел, РМ, 400 с.

Марні та Патрик уже декілька років живуть разом. Відмінність у їхніх характерах дає про себе знати: вона — за зміни, він — за стабільність. Проте стається дещо, що повністю перевертає їхній світ. Чи зможуть вони відновити баланс у стосунках і зробити крок назустріч змінам?

«Зимове сонцестояння», Розамунда Пілчер

Переклала Анастасія Дудченко, РМ, 688 с.

Маєток у шотландському містечку Крейґан об’єднає чотирьох різних людей, щоб кардинально змінити їхні життя. Акторку Елфріду, яка тікає з великого міста, щоб розпочати все з початку, Оскара, який готовий на будь-які жертви заради доньки, Керрі, життя якої схоже на драму, та Сема, який переживає розставання з дружиною.

Трилери

«Барні 613», Юлія Чернінька

«Видавництво Старого Лева», 152 с.

Відома співачка Марія Лакрицька переживає складний етап у своєму житті. В якийсь момент вона починає підозрювати, що хтось переслідує її: дивні повідомлення від невідомих абонентів, предмети, які опиняються не там, де їх лишала співачка. За нею дійсно стежать чи це просто бурхлива уява травмованої жінки?

Поезія

«Усі вірші. 1993–2023», Сергій Жадан

Meridian Czernowitz, 1440 с.

У цій книжці зібрано та розставлено у хронологічній послідовності всі вірші Сергія Жадана. У такому форматі можна спостерігати за злетами та падіннями у житті автора, глибше зануритися в рядки та зрозуміти їхні сенси.

Наукова фантастика

«Двері у Літо», Роберт Гайнлайн

Переклала Олеся Малая, «Клуб сімейного дозвілля», 288 с.

Ця історія про інженера Дена Девіса, якого зрадили найрідніші. Наречена та друг Дена відправляють його туди, звідки не повернутися. Проте чоловік мусить зробити неможливе, адже вдома його чекає кіт, про якого треба піклуватися.

Нонфікшн

Нонфікшн-література завжди була легким способом зрозуміти складні речі. До добірки новинок цього місяця увійшли книжки про ведення бізнесу, економіку та історію, материнство та життєві шляхи відомих людей.

Історія

«Перемога або смерть. Український визвольний рух у 1939–1960 роках», Іван Патриляк

«Клуб сімейного дозвілля», 688 с.

Книга висвітлює основні історичні події у період 1939–1960 років. Про те, як була створена УПА, яка була її мета та яку роль вона відіграла в нашій історії.

«Як українці зруйнували імперію зла», Олександр Зінченко

Vivat, 560 с.

Поденне відтворення подій 1991 року з реальними фактами із секретних архівів ЦРУ і КДБ. Як відбувся розпад СРСР та хто насправді зруйнував імперію зла — відповідь у цій книжці.

«Єврейські фотографи та фотостудії Львова (1860–1939)», Ірина Котлобулатова

«Видавництво Старого Лева», 672 с.

У монографії зібрано знімки фотографів-євреїв (професіоналів та аматорів), у яких відображені зміни у житті львів’ян наприкінці XIX та на початку XX століть. Пам’ятки та культурні об’єкти, патріотичні та протестні маніфестації, поява технічних інновацій — усе зібрано у цьому виданні.

«Битва за життя: щоденник 2022 року», Анатолій Дністровий

Vivat, 408 с.

Це щоденник початку розгортання великої війни, у якій автор був не лише спостерігачем, а й учасником. У книжці ви відчуєте відлуння голосів письменників, військових, журналістів, політиків та жертв війни. Вона доповнена ілюстраціями автора, деякі з яких були намальовані під час блекауту.

«Маріуполь. Вихід з пекла», Сергій Духно

«Фоліо», 288 с.

Сергій Духно провів із родиною 25 важких днів у бункері «Азовсталі» — єдиному знайомому для них прихистку. Щоденник розповість про те, як вони жили у цьому пеклі та як змогли вибратися з нього.

«Війна і ми. Лікарі на війні», Василь Князевич

«Фоліо», 416 с.

У створенні цієї книжки брали участь медики різних напрямів з багатьох регіонів України. Вони розповіли про стратегії виживання та відновлення фізичного та психічного стану українців. 

Бізнес та економіка

«Переможець. Чудовий самовчитель для тих, хто мріє завоювати світ бізнесу», Джек Велч, Сюзі Велч

Переклала Олена Савінова, «Клуб сімейного дозвілля», 368 с.

Джек Велч — генеральний директор General Electric. Сюзі Велч — колишня головна редакторка Harvard Business Review. У цій книзі вони поділяться досвідом та пояснять основи створення власного бізнесу: як почати, як скласти бюджет, як створити дружній колектив та як зробити багато інших важливих речей.

«Популярна економіка. Як зрозуміти економіку та полюбити її», Віктор Пинзеник

«Брайт Букс», 248 с.

Автор розповідає про основи економіки простою мовою, щоб допомогти розібратися у цій складній науці. Він пояснить, що таке гроші, ринкова ціна та НБУ. Можливо, саме після цієї книжки ви зможете полюбити економіку та перестанете її боятися.

Мемуари

«Це Ґауді», Моллі Клейпул, Христина Христофору

Переклала Ірина Серебрякова, «Видавництво Старого Лева», 80 с.

Насичена біографія відомого генія та митця Антоніо Ґауді. Він надихався природою, божественним началом та каталонською культурою. А зараз його архітектурні творіння прикрашають вулиці Барселони, часом навіть визначаючи їхній вигляд.

«Шалено, глибоко. Щоденники Алана Рікмана», Алан Рікман

Переклали Олег Колесніков та Анна Пащенко, «Наш Формат», 512 с.

Алана Рікмана завжди вважали тим, ким він не був, а безліч ролей ще більше викривили  для багатьох образ актора. Про те, ким насправді він був, ви зможете дізнатися з 26 його щоденників, у яких ідеться про період від 1993 до 2016 року.

Психологія

«Згораючи бажанням бути хорошою мамою», Гезер Човін

«Смакі», 248 с.

Гезер поділиться особистою історією та дасть поради з виховання дітей, догляду за домом і саморозвитку. Вона розвіє міф «Я все встигаю» та надихне на покращення якості життя.

«Містерія зустрічі. Стосунки як шлях відкриття», Стів Бріо

Переклала Олександра Радкевич, «НАІРІ», 140 с.

Будь-які стосунки впливають на нашу особистість та будують нас зсередини. Хоч ми і прагнемо індивідуальності, проте все одно йдемо за спільнотою та хочемо бути в її колі. Ця книга відкриє секрети справжнього значення стосунків у людському житті — не лише з партнерами та коханими, а й із сім’єю, друзями та колегами. 

Кулінарія

«Відьмак. Офіційна кулінарна книга», Аніта Сарна, Кароліна Купецька

Переклали Олександра та Юрій Поворозники, Mal’opus, 256 с.

У цій кулінарній книзі зібрано вісімдесят рецептів поживних страв із серії комп’ютерних ігор «Відьмак». Для фанатів гри це змога скуштувати кухню фантастичного світу «Відьмака» та зануритися у його атмосферу ще більше.

Секс

«Секс — це ок», Володимир Юшманов

«Прометей», 160 с.

Автор розповідає про різні прояви людської сексуальності та відповідає на безліч запитань про секс. Що таке секс? Що варто знати на початку статевого життя? Які є сексуальні норми та як урізноманітнити ваш секс?

Дитяча література

Повчальні історії, віршики та казки для найменших читачів. Гарні яскраві ілюстрації допоможуть малечі ще краще зануритися у сюжет і полюбити читання.

«Шерлок Бонз та Справа про замок з привидами. Книга 4», Тін Коллінз

Переклала Олена Соломарська, «Клуб сімейного дозвілля», 192 с.

Детективна історія про Шерлока Бонза, який вирушає на чергове завдання з усунення привида разом із помічницею, докторкою Джейн Кетсон. У розпалі подій детектива викликають у Лондон, тож дівчині доведеться самостійно розгадати цю таємницю. 

«Фламінго-балерина», Белла Свіфт

Переклала Юлія Підгорна, РМ, 152 с.

Маленька Фіфі вперше вирушає у теплі краї разом із дорослими фламінго. Через власну цікавість і неслухняність вона відбивається від зграї. На допомогу їй приходить дівчинка-балерина, якій Фіфі хоче віддячити за порятунок.

«Снігопад», Ганна Гаґеруп, Гільда Гаґеруп, Ане Ґуставсон

Переклала Галина Кирпа, «Крокус», 152 с.

Ця історія — про дев’ятирічну Сельму, яка найбільше мріє про родину. Тому на Різдво вона пише лист для гномів, які мешкають у Снігопаді. Якимось чином разом із листом там опиняється й дівчинка, навіть попри те, що звичайні люди не мають змоги туди потрапити. Можливо, Сельма — не звичайна маленька дівчинка? 

«Єдиноріг, який мріяв про сніг», Вікторія Солтис-Доан

«Мандрівець», 48 с.

Це збірка терапевтичних казок, які заміняють повчальні бесіди. Кожна історія має на меті навчити чомусь дитину, розказати, як правильно діяти у різних ситуаціях та реагувати на небезпеку. 

«Гектор Лис і Загадкова мапа. Книга 4», Астрід Шекелс

Переклала Олександра Орлова, «Читаріум», 32 с.

Гектор Лис і його друзі знаходять старовинну мапу та вирушають у далеку подорож, щоб знайти скарби. Опинившись у пастці голодних койотів, вони доводять свою хитрість, кмітливість і хоробрість та тікають, щоб усе ж дістатися до скарбу.

«Мікова книжка», Лауріс Ґундарс

Переклала Ліна Мельник, «Видавництво XXI», 24 с.

Історія про ведмедика Міка, якому довелося подолати чимало перешкод у жорстокому світі. Останнім променем надії героя був той, хто його любить, і те, що любить він, — Латвія. 

«Незвичайні хобі», Алла Гутніченко, Юлія Коломієць

«Видавництво Старого Лева», 88 с.

Завдяки друзям у Ліни немає часу на нудьгу, адже вони займаються захопливими та незвичними речами. Проте дівчина досі не вирішила, яке заняття буде у неї. Книга присвячена різноманітним хобі, які будуть цікаві дітям різного віку. 

«Українські науковці та винахідники. Розповіді для дітей», Оксана Поліщук

«Видавнича група Основа», 80 с.

Це — збірка біографічних оповідань про постатей, які жили в період з XV до XXI століть. І є одна річ, яка їх об’єднує, — колись усі вони зробили щось грандіозне та неочікуване.

«Темноліс», Надія Ширін

Переклав Максим Калініченко, «Читаріум», 240 с.

Лисенята Тед і Ненсі вимушені тікати з міста через сварку з однією кішкою. Вони опиняються у Темнолісі — дивному місці зі специфічними мешканцями, де качки грають у театрі, а борсуки роз’їжджають у кабріолеті. Лисенятам доведеться з’ясувати, що ж це за місцина, в якій їм доведеться жити. 

«Від Змія до Мачухи: українські вірування в міфах і казках», Ольга Журенко

«Видавнича група Основа», 80 с.

Це збірка ілюстрованих оповідань про українських міфічних та казкових героїв. Вони не лише знайомлять дітей із легендами, а й пояснюють, як у давнину формувалося розуміння світоустрою. 

«Стейсі у пошуках щастя. Частина 1», Олександра Гнелецька

ІРІО, 89 с.

Стейсі — дівчинка, яка протягом історії шукатиме відповіді на різні запитання: що таке дружба, звідки береться щастя, ким вона стане. А допоможе їй БіМ, з яким вони вирушать у космічну подорож.

«Крута історія перемог», Інна Ковалишена

«Моя книжкова полиця», 164 с.

Ця дитяча енциклопедія розповість дев’ять історій XX століття, які сталися у світі. Серед них буде і похід армії УНР, і арабські повстання, і бунти українців у концтаборах. Усі ці історії доведуть, що для перемоги однієї сили мало — потрібні ще й єдність, упевненість і винахідливість. 

«Носата красуня», Марія Пасіка

«Чорні вівці», 32 с.

Краса всередині нас — основний меседж книжки. Ця історія — про добру щиру мавпочку, яка мала довгий ніс. Вона завжди приходила всім на допомогу, та раптом сама потрапила у халепу з алігатором. Чи врятують її інші звірі? Чи зможе вона пізнати свою істинну внутрішню красу?

«Сонечка в ситі», Олександра Ковальова

АССА, 64 с.

Збірка віршів про наш чудовий світ: природу, тварин та любов. 

«Кицька на ім’я Мицька», Іван Попович

ТУТ, 88 с.

Повчальна казка про маленьку розумну кицьку та її захопливі небезпечні пригоди. Вона легко знаходить нових друзів та долає усі труднощі, щоб повернутися до мами.

«Корисні казки. Як навчитися дружити?», Олена Йігітер

Crystal Book, 32 с.

У цій збірці казок — історії тваринок, які зрозуміли, що не поводяться як справжні друзі. Баранчик занадто багато хизувався та скаржився на інших, а бурундучок був неввічливий. Проте вони зможуть змінитися та навчаться берегти дружбу. 

«Корисні казки. Хто живе в космосі?», Олена Йігітер

Crystal Book, 32 с.

Комета — маленька мандрівниця, яка хоче розібратися, що таке космос і наш Всесвіт, та на своєму шляху зустрічає справжніх друзів. Вона потоваришує із Сонцем, а також з Венерою та іншими планетами Сонячної системи, навіть познайомиться з чорною дірою. Тож вирушайте у подорож разом із нею. 

«Світ почуттів та емоцій. Зрозуміла психологія»

Crystal Book, 48 с.

Емоційний інтелект — дуже важлива складова у розвитку дитини. Що краще він буде розвинений, то легше буде дитині впоратися зі своїми емоціями та зрозуміти свої почуття. Це допоможе їй швидше адаптовуватися до змін і знаходити друзів. 

«Абетка. З Україною в серці»

Crystal Book, 48 с.

Ця книжечка не просто навчить дитину літерам, а й розповість багато цікавих фактів про нашу країну. За допомогою ілюстрацій та коротких віршиків навчання буде ще цікавішим.

Підліткова література

Ці книжки для підлітків будуть цікаві навіть дорослим. Через призму романтичних, фентезійних і детективних історій вони розповідають про дорослішання, відповідальність і перші проблеми, з якими доведеться зіткнутися в дорослому житті. 

Фентезі

«Винахід Гюго Кабре», Браян Селзнік

Переклала Марта Сахно, Artbooks, 544 с.

На початку XX століття Гюго Кабре рятує із згорілого паризького музею автоматон —  механічну ляльку, яка вміє писати. Гюго вирішує відремонтувати механізм та виявляє, що автоматон не пише, а малює. Хлопчику доведеться дізнатися, які секрети приховує малюнок, та знайти його власника.

«Різдвяна пісня у прозі. Святкова повість із духами», Чарльз Дікенс

Переклав Олександр Мокровольський, РМ, 176 с.

Завзятий скнара Ебенезер Скрудж завжди зневажав радість і свята. Щоб змінити це, до нього завітають духи Різдва. Чи вийде у них переконати Скруджа, що його життя може бути яскравішим і щасливішим, ніж воно є зараз?

«Зграя. Книга 6. Борвій собак», Ерін Гантер

Переклав Тарас Бойко, АССА, 272 с.

Нарешті зграю очолила справедлива альфа, проте мир не настав: з’являється нова небезпека. Лютопси хочуть знищити всіх, а Щасливець передбачає, що скоро розпочнеться Борвій собак.

Романтичні комедії

«Якби він був зі мною», Лора Новлін

Переклав Святослав Зубченко, РМ, 392 с.

Отем та Фінн були найкращими друзями, проте щось раптово змінилося, і це зруйнувало їхню дружбу. Тепер Фінн — найпопулярніший хлопець у школі, а Отем — дивачка в тіарі. Обох продовжує переслідувати думка, що все мало бути інакше. Та чи не запізно вони це зрозуміють?

Драма

«Пакс. Книга 2. Мандрівка додому», Сара Пенніпакер

Переклала Марія Головко, РМ, 208 с.

Рік тому дороги Пітера і Пакса розійшлися. Тепер Пакс має Сердиту та виводок лисенят. Пітер подався до спільноти Водні воїни, яка допомагає землі оговтатися від війни. Стається горе: одне з Паксових лисенят захворіло, тож лису доводиться звернутися по допомогу до Пітера. Незважаючи на свої образи, хлопець не може проігнорувати прохання колишнього друга, тому їхня спільна мандрівка починається знову. 

«Космос, прийом», Марк Лівін

Vivat, 240 с.

Історія про дівчинку Зоряну, якій не цікаві звичні захоплення підлітків. Вона витрачає всі заощаджені кошти, щоб знайти свого батька, про якого мовчить уся родина. Коли їй це вдається, чоловік  розповідає, що насправді він ветеран міжгалактичної війни. Чи правда це та що відбувалося з татом Зорі в минулому?

«Нічний подорожній. Книга 2», Галина Пагутяк

«А-БА-БА-ЛА-МА-ГА», 304 с.

Продовження першого в Україні підліткового роману про УПА. У цій частині п’ятнадцятирічний Ільок, зв’язковий УПА, буде мандрувати з діамантом «Око світу». Саме йому, дитині, доведеться боротися з московськими окупантами.

«Пригоди Олівера Твіста», Чарльз Дікенс

Перекладали Мар Пінчевський, Галина Пінчевська-Чекаль, Олександр Терех, РМ, 656 с.

Олівер Твіст виріс у притулку для бідних, який ще називають робітним домом. Хлопчик вирішує тікати, зрештою потрапляючи на безжальні вулиці Лондона, де вчиться виживати.

«Лампадка», Аннет Схаап

Переклала Ірина Коваль, «Крокус», 328 с.

Ця історія — про море та його мешканців, про піратів та їхні легенди. Лампадка — дочка доглядача маяка, який щоночі запалює світло. Проте одна ніч змінює все: сильний шторм починається саме тоді, коли закінчуються всі сірники, і це перевертає спокійне життя героїв. 

«Цієї зими», Еліс Осман

Переклала Катерина Ткачук, «Видавництво», 144 с.

Ця історія про сім’ю Спрінґ, якій доводиться переживати важкий рік. Останні кілька місяців із ними відбувалися жахливі події, з якими доводиться розбиратися Торі та Чарлі, а їхній братик Олівер просто хоче гратися з ними, як раніше. Чи зможе Різдво знову об’єднати їх?

Текст створено в межах студентського стажування.

Фільм «Ґолда»: погляд кінокритика та історика

Єгор Брайлян - 31.01.2024 в Кіно, Культура

Медіа «Сенсор» запропонувало кінокритику Ігорю Кромфу та історику Єгору Брайляну сходити на допремʼєрний показ фільму «Ґолда», а потім — поспілкуватися, адже ізраїльський контекст актуальний для українців сьогодні. Що глядач може взяти з цього фільму? В які історичні контексти варто глибше зануритися перед переглядом? Чому ця стрічка важлива? Ігор та Єгор перечитали розшифровку своєї розмови та додали коментарі про історичні контексти та кінематографічні прийоми. 

Ігор Кромф: Єгоре, розкажи, будь ласка, як тобі як історику було дивитись «Ґолду»?

Єгор Брайлян: Кіно було дуже цікавим. Свого часу я написав декілька текстів про Ізраїль, зокрема про російську пропаганду щодо хасидів, російський агітпроп і напад ХАМАС на Ізраїль у жовтні 2023 року. Було дуже цікаво подивитися, як будуть показані відносини США та Ізраїлю. Є традиційне уявлення, що Ізраїль — союзник США на Близькому Сході. У фільмі звучала фраза: «Американці нас не кинуть». Думаю, сьогодні для українців вона звучала трошки іронічно. Центральний персонаж — Ґолда Меїр, перша жінка на посаді прем’єр-міністра Ізраїлю. Інна Іоффе  (директорка Єврейської конфедерації України) та Анна Фурман (Старша радниця Благодійного Фонду «Якщо не зараз, то коли») під час виступів на допремʼєрному показі наголошували на важливості показу фільму в Україні. Вони розповіли, що пишаються, що Ґолда Меїр народилася в Києві. А мер столиці Віталій Клико навіть заявив, що в Києві відкриють сквер, який буде названий на її честь.

Коментар історика:

Українсько-єврейські відносини мають тривалу історію. Перші згадки про євреїв на території України містяться в джерелах про античні міста Північного Причорномор’я в I ст. до н.е. Іудейські громади були в Пантикапеї (I–VIII ст.) та Херсонесі Таврійському (II–VIII ст.). Хозарський каганат, згодом розгромлений київським князем Святославом, був державою, головною релігією якої був іудаїзм. Найдавнішим джерелом з відомостями про хозарів-євреїв у Києві є «Київський лист» — документ, написаний стародавнім івритом. 

Уже з XI ст. на територію Русі переселяються євреї із Західної Європи, які тікали від хрестоносців. Згодом тенденція переселення євреїв на українські землі, особливо на Галичину, продовжилася в XIII–XIV ст. Хоча найбільша міграція відбулася після Люблінської унії 1569 року та утворення Речі Посполитої, коли польська шляхта почала освоєння території Лівобережної України. Під час Хмельниччини євреїв примусово навертали в православ’я, їм влаштовували погроми. У першій половині XVIII ст. на Поділлі виникає хасидизм — релігійно-містичне вчення, відгалуження юдаїзму, яке відкидало ортодоксальні погляди. Засновником хасидизму був єврейський цадик (праведник) Ісраель бен Еліезер (1698–1760). Пізніше раббі Праведний Нахман із Брацлава (1772–1810) заснував брацлавський хасидизм, а його могила в Умані вже за незалежної України стала місцем паломництва під час святкування єврейського Нового року (Рош га-Шана).

Після входження Наддніпрянської України до Російської імперії в другій половині XVIII ст. виникла «смуга осілості» — територія, де імперська влада дозволяла оселятися євреям. Переважно це були землі сучасної України, Білорусі, Литви та Польщі. У межах цих земель євреї мешкали в штетлах — єврейських містечках. 

На території України народився і жив один з найбільш визначних діячів сіонізму, письменник Володимир Жаботинський, який сприяв створенню Єврейського легіону в лавах британської армії під час Першої світової війни (1914–1918). В уряді Української Народної Республіки було генеральне секретарство (пізніше — міністерство) єврейських справ, очільником якого був Моше Зільберфарб. Окрім Ґолди Меїр, прем’єр-міністерки Ізраїлю в 1969–1974 роках, на території України народилися й інші визначні ізраїльські політики — зокрема, Іцхак Бен-Цві, президент Ізраїлю в 1952–1963 роках.               

Єгор: Як на мене, Ґолду Меїр показали живою людиною з реальними вадами. Вона не «забронзовіла» політикиня, а звичайна людина, яка курила і жартувала. І це мені сподобалося найбільше. У фільмі було показано образи різних ізраїльських воєначальників. Зокрема, Моше Даяна, міністра оборони Ізраїлю (1967–1974), не показали якимось особливо хвацьким героєм — радше звичайною людиною зі своїми емоціями. Загалом я б хотів сказати, що фільм — історично достовірний у тому, як він демонструє особливості ситуації на Близькому Сході у 1970-х роках. Арабські держави, зокрема, Єгипет і Сирія, підтримували Радянський Союз. Його називали Росією, а не Радянським Союзом. Це правильно, тому що під час Холодної війни на Заході ніхто не вживав терміну «Радянський Союз» або «СРСР». Це все була для них Росія або Радянська Росія.

Ґолда Меїр та Моше Даян

Єгор: Для мене було важливо, що бойові дії і військових показували без зайвого пафосу і героїзму. Коли були провали, то демонстрували провали, а коли були перемоги, то показували перемоги. Я думаю, українському глядачеві важливо побачити, що в армії Ізраїлю воюють звичайні люди, які так само можуть загинути. Це не герої коміксів. Вони справді воюють за свою Батьківщину. Якщо говорити про костюми — те, яким чином було відтворено одяг Ґолди Меїр, воєначальників, — то все також цілком достовірно. Я впевнений, що фільм можна показувати школярам і студентам як точний опис подій 1973 року. Чому так сталося? Тоді Саудівська Аравія оголосила ембарго на експорт нафти до країн Заходу через їхню підтримку Ізраїлю, і це спричинило значну економічну кризу, зокрема, в США та Великій Британії. 70-ті роки ХХ століття загалом увійшли в історію як кризові. І це, безумовно, вплинуло на світ і його подальшу історію. Тоді на Заході почали вперше серйозно говорити про альтернативні джерела енергії (вітряки, сонячні батареї). СРСР натомість не став частиною цих обговорень, у 1970-х – на початку 1980-х отримуючи надприбутки через високі ціни на нафту й природний газ.  

Історія Ізраїлю знає як перемоги, так і поразки. Нам треба враховувати їхній досвід, але не вважати його абсолютним.

Як показано у фільмі, був шанс, що за день до нападу Ізраїль міг би провести мобілізацію як превентивний захід, щоб попередити раптовість агресії з боку Сирії та Єгипту. Цього не було зроблено передовсім через людський фактор. Один із воєначальників забув увімкнути прослуховування, й ізраїльтяни дізналися про плани ворогів пізно, буквально 6 жовтня, напередодні Судного дня. Я думаю, що події в Ізраїлі 50-річної давнини — яскравий приклад того, що не треба покладатися лише на союзників. Разом з тим необхідно мати власні сили і розуміти ситуацію.

Як показала Війна Судного дня, Ізраїль був готовий чинити опір агресорам не через те, що їм допомагали чи не допомагали США, а через те, що вони розуміли: це їхня земля, інші держави здійснили вторгнення, щоб знищити їх. Це екзистенційна війна.

Євреї розуміли це тоді і розуміють зараз. Я думаю, це один із важливих історичних уроків для українців, які ми можемо винести з тих часів. Можливо, це один з тих моментів, які об’єднують євреїв та українців. Обидва народи розуміють, що триває війна за існування їхньої держави. У фільмі є дуже крутий момент — коли Ґолда сказала своїй асистентці: «Я живою не дамся арабам, ти мені в цьому допоможеш». Це квінтесенція ізраїльської самосвідомості. Люди готові були скоїти самогубство, але не здатися в полон до ворога.

Коментар історика: 

Усього війна тривала три тижні: з 6 по 25 жовтня 1973 року. Загальні втрати Ізраїлю після Війни Судного дня такі: 2521–2800 вбитими, 7250–7800 пораненими, 293 взято в полон. Основним наслідком війни був початок примирення між арабськими державами та Ізраїлем.

Ігор: Ґолда Меїр — героїня за межами Ізраїлю і суперечливий персонаж у самому Ізраїлі. Мені здається, що весь фільм будується навколо цього. Він показує Ґолду як достатньо суперечливу постать. З одного боку, вона дійсно стверджує, що вони закінчать війну, коли знищать усіх арабів, але з іншого — часто мислить як політик. Наприклад, коли генерал каже їй, що треба мобілізувати 200 тисяч, вона каже, що вони не можуть мобілізувати стільки, це зруйнує уряд. І вже говорить про мобілізацію 120 тисяч. І таких кадрів, які демонструють її суперечливість в Ізраїлі, — чимало.

Кадр з фільму "Ґолда"

Фільм узагалі можна сприйняти доволі клаустрофобним. Багато подій відбуваються в замкненому, вузькому просторі в темних кольорах. Кадр фіксує або крупні плани, або зовсім віддалені димні центри. Ти згадав про те, що Ґолда курить. Творці дуже класно зіграли з цим. Вони використали дим як перехід між кадрами — від ситуації до ситуації. Куріння Ґолди надавало фільму окремої естетики.  

Гелен Міррен, що зіграла Ґолду, є головним надбанням цього фільму. На мій погляд, стрічка має певні вади в репрезентації історичних подій. Одразу видно, що фільм знімав ізраїльський режисер: було багато моментів, контекст яких зрозумілий лише місцевим глядачам. Якщо глядач не дуже розбирається в питаннях Війни Судного дня, сцени з командних пунктів не будуть йому зрозумілими.

Єгор: Так, показується просто перспектива зверху і все. 

Ігор: Власне, і значну частину боїв нам передають просто тим, що герої фільму слухають перехоплення, і не до кінця зрозуміло, що відбувається. Наприклад, я дивився фільм із дівчиною, і вона мене запитала: «Чому провалилася місія з танками, які їхали рятувати людей з оточення?».

Єгор: 400 людей…

Ігор: Вона каже: «Незрозуміло, то загинули ті, хто поїхали їх рятувати, чи араби?».

Єгор: Або ті, кого визволяють. Це незрозуміло, згоден.

Ігор: Так, там є моменти, не до кінця зрозумілі, якщо ти не спеціаліст. Але загалом фільм можна назвати достатньо приємним. У нього досить старомодна режисура.

Єгор: Ніби історичні фільми 1990-х. 

Ігор: Я б сказав, що радше схоже десь на початок 2000-х. Взагалі Ґай Наттів — дуже важливий для Ізраїлю режисер, який має «Оскар» за короткометражний фільм «Шкіра». Для Ізраїлю це дуже велике досягнення: у них не дуже масштабний кінематограф, навіть порівняно з українським. Видно, що багато в чому творці намагалися наслідувати Спілберґа,але зі значно меншим бюджетом. Хоча фільм отримав номінацію на цьогорічний «Оскар» за найкращий грим. Якщо подивитися, який вигляд у житті має Гелен Міррен (виконавиця головної ролі) і як її загримували під Ґолду, то стає очевидно, що гримери провели справді велику роботу. Взагалі Міррен — прекрасне надбання цього фільму. Я здивований, що в неї немає номінації за найкращу жіночу роль на тому-таки «Оскарі». Це той випадок, коли на одній акторці тримається більша частина драматургії фільму.

Коментар кінокритика:

Ізраїльський кінематограф переважно зосереджений на темах своїх воєн з арабами, а також на питаннях національної ідентичності та співіснування. Серед найбільш важливих ізраїльських фільмів можна виокремити анімаційну драму «Вальс з Баширом» (2008) Арі Фольмана, «Ліван» (2009) Самюела Маоза, а також популярний серіал «Фауда» (2015–…) Ліора Раза й Аві Ісахарова. 

Єгор: Біля мене сиділа незнайома дівчина і після завершення показу вона сказала своїм друзям, що їй сподобалися два моменти: з борщем (коли Ґолда примусово зробила так, що Генрі Кіссінджер з’їв борщу, приготованого її домогосподаркою) і коли було перше зібрання воєнного кабінету й вона попільничкою стукнула по столу, змусивши всіх замовкнути.

На багатьох моментах — зокрема, там де «кинуть нас американці чи ні», чи в епізоді з  борщем — аудиторія оживала. Можливо, такий і був задум режисера: щоб навіть у серйозному фільмі глядач міг моментами посміятися.

Кадр з фільму «Ґолда»

Ти правий, що не треба ідеалізувати Ґолду. І в Ізраїлі так само є свої вразливі місця, і ми розуміємо, що треба знати їхній досвід, але не робити його абсолютним і не казати: «А давайте все будемо робити так, як в Ізраїлі». Євреї так само критично ставляться до своїх політиків. Ще один момент, про який варто згадати, — це відносини між політиками й військовими, а також конкуренція між воєначальниками. Кожен хотів видатися головним і крутим. У кінці, наприклад, показали, як Ґолда літала на гвинтокрилі до ізраїльських військових на Суецькому каналі. При цьому, щоправда, була показана й історія сина машиністки, який загинув біля Суецького каналу. Проте мені все ж не вистачило перспективи Війни Судного дня, так би мовити, знизу, де можна було показати сцену якогось із боїв — наприклад, на Ґоланських висотах коли розпочалося раптове вторгнення Сирії.

Ігор: Я тут згоден з тобою. Ба більше, вони бій показували лише той, де Моше Даян дивиться з вертольота. Він достатньо розмитий, там до кінця взагалі не зрозуміло, що відбувається, просто темрява, в якій лунають вибухи. Потім уже нам подано контекст у кабінеті про те, що це нібито вони програли Північ.

Єгор: А чому, на твою думку, батальні сцени зняли саме так?

Ігор: Мені здається, завдання режисера полягало якраз у тому, щоб показати, як війна відбувається в кабінетах, максимально відсторонитися від лінії фронту, від героїчного пафосу чи цього бруду і жаху, показати, як ухвалюються рішення. Режисер хотів показати більше контекст самої Ґолди, а вона все-таки не була безпосередньо на війні, в польових умовах.

Стрічка вийшла достатньо кабінетна, і від того теж клаустрофобна. Мені здається, суть у тому, щоб показати, як точиться війна не лише на лінії фронту, а й значно далі. У цьому суть.

Єгор: Війна не з точки зору трагедії, а з точки зору менеджменту?

Ігор: Можна й так сказати. Радше з точки зору якоїсь політики. Але знову ж таки, у фільмі залишено персонажів, як-от машиністка, в якої загинув син. Залишили людське обличчя в цій війні. Ну, і, власне, тут дуже цікавий момент про жертви. Ґолда кожен раз, коли їй говорять, що хтось помер, позначає кількість загиблих в особистому записнику. Вона ніби проживає кожну смерть насправді. Там є сцена на слуханнях, де в неї запитують: «А скільки померло?». Вона каже: «Якого дня?» — бо в неї записано, якого дня й скільки померло. Вона справді рахувала цих загиблих, вони справді для неї щось значили. Фінальна сцена, коли вона зустрічає домовини в аеропорту, достатньо трагічна. А до того в принципі нема великої кількості воєнних сцен. Цей фільм — про політику під час війни. Ти часто говориш про український урок — що українцям треба винести якийсь урок з цієї війни, — і я насправді, коли дивлюся цей фільм, багато ловлю якихось триґерів, близьких до української реальності. Наприклад, коли вони сидять у кабінеті й звучить повітряна тривога.

Єгор: Ага, і ми такі: «Що? Виходити?».

Ігор: Звук сирени — абсолютно ідентичний тому, що в нас. Знову ж таки, перше, що Ґолда намагалася вибити в Кіссінджера, — це були літаки «Фантоми». Це зараз дуже перекликається з F-16.

Єгор: Однозначно, так. Я не знаю, яка була оcновна ідея режисера. А коли він вирішив знімати цей фільм? Не знаєш? 

Ігор: Його зняли, здається, рік тому, ще до початку війни, що триває в Ізраїлі зараз. Фільм дуже класно підійшов під контекст подій, вийшов дуже вчасно.

Єгор: А коли почався світовий прокат? 

Ігор: Світовий прокат почався ще у 2023-му: у серпні — в США, а у Великій Британії — 6 жовтня, за день до початку війни з ХАМАСом. Так склалося історично. Цей фільм дуже актуально увійшов у контекст нинішньої ізраїльської війни, і легко можна провести паралель і з нашою війною. Попри те що, можливо, у фільмі є якісь недоліки, невдалі місця, він чудово сприймається, його цікаво дивитись. Плюс мені подобається, що фільм не дуже довгий. Зараз у кіно є тенденція до дуже великих історій: дві з половиною, три години. Тут фільм на годину і сорок хвилин сприймається досить компактним, це теж приємний момент.

Коментар кінокритика:

Власне, ось ця історія про те, як визначні історичні події відбуваються в кабінетах, — це один з базових сценарних прийомів для політичного трилера, коли саспенс досягається завдяки нагнітанню обставин ухвалення рішення. «Ґолда» за своєю суттю є не байопіком, а саме політичним трилером. Як приклад можна навести інші подібні стрічки: «Секретне досьє» (2017) Стівена Спілберґа, «Фрост проти Ніксона» (2008) Рона Говарда, «Темні часи» (2017) Джо Райта. 

Важливий елемент байопіка — в тому, що він намагається розкрити людину якнайповніше, тобто показати її життєвий шлях і те, як вона дійшла до свого успіху чи краху. Іноді це подається лінійно, а іноді події починають демонструвати уже з важливої точки в житті людини, а весь шлях — це флешбеки та флешфорварди. Як правило, для хорошого байопіка використовують біографічні нонфікшн-книги. Наприклад, «Оппенгеймера» (2023) Крістофер Нолан знімав за мотивами міцного літературного джерела — книги Кая Берда та Мартіна Дж. Шервіна «Американський Прометей: Тріумф і трагедія Дж. Роберта Оппенгеймера». Іноді, звісно, бувають і унікальні випадки: наприклад, Стенлі Кубрик у процесі підготовки до свого нереалізованого байопіка про Наполеона зібрав одну з найбільших архівних колекцій про нього.

Єгор: Так, я, коли дивився, не відчував, що це довгий фільм, — якось так сіли й подивилися. Щодо росіян — це, мабуть, завершальний момент від мене як історика. Ґолда в спілкуванні з Ксісінджером згадує про росіян. Що вони були антисемітами. Що її родина була змушена виїхати через антисемітизм у Російській імперії. І це так само важливий меседж сучасному світу — що росіяни за своєю суттю не змінилися. Існує багато моментів, які ускладнювали відносини між Україною та Ізраїлем. Стосунки між українцями та євреями були багато в чому зумовлені політикою Російської імперії чи Радянського Союзу. Ми не можемо просто-таки всю відповідальність покладати на росіян, але багато до чого вони все ж доклалися, зокрема, до створення ворожого образ євреїв у масовій свідомості. Я думаю, що зараз, особливо після нападу ХАМАСу на Ізраїль, багато хто зрозумів, що все пов’язано. Мені б дуже хотілося бачити, що країни Заходу так само це зрозуміли, особливо США. Є інтереси союзника. Ми можемо це по-різному називати: партнер, союзник, але є інтереси держави, яку ви підтримуєте, і треба це захищати до перемоги. Американський фактор у цьому фільмі — особливий: іронічний і повчальний.

Ігор: Є момент, коли Ґолда вперше розмовляє з Кіссінджером телефоном, а потім кладе слухавку й пояснює всю цю історію хитросплетінь і те, чому він не зацікавлений у підтримці Єгипту для ослаблення СРСР. Його головне завдання — знищення СРСР, а Ізраїль — лише якийсь додатковий елемент у цьому. Ці хитросплетіння достатньо явно корелюють із тим, що відбувається зараз. У цьому плані спостерігати було окремо цікаво.

Кадр з фільму «Ґолда»

Єгор: Ще на завершення хочу сказати, Ігорю, що історичності додають документальні уривки. Глядач бачить Гелен Міррен в образі, а тоді — документальні кадри справжньої Ґолди з її виступами по телебаченню чи перед солдатами. Є відчуття, що ти ніби поруч із нею. 

Ігор: Так, ефект присутності там трохи є. Я не можу сказати, що «Ґолда» — це найкращий фільм року чи просто шедевр. Це досить насичений, компактний, наповнений саспенсом фільм. І він достатньо актуальний. Я, наприклад, його радив би подивитися.

Єгор: Я теж радив би. Особливо як контент для студентів чи школярів. У мене свого часу був предмет «Історія Сходу» (друга половина ХХ століття, після Другої світової війни). Було так: сьогодні лекція про Ізраїль, наступна — про Пакистан, далі — про Туреччину. Я думаю, якщо б ми могли написати рецензію на фільм чи зробити щось схоже, це б додавало інтересу до кожної з тем. Ясно, що я history geek, мені подобається, так би мовити, професійна історія, але думаю, що художній фільм — це ще один спосіб зацікавити людей певною темою.

Ігор: Однозначно. Це працювало би. Було би більше заглиблення в контекст і легше сприйняття. Плюс history geekʼа — посидіти повибирати, що достовірно, а що — ні.

Єгор: У фільмі є смішний момент: коли ізраїльські військові перетнули Суецький канал, то сказали по секретному зв’язку у командний пункт, де була й Ґолда Меїр, що вони в Африці. До речі, вони постійно кажуть не «Суецький канал», а просто «канал». Не треба навіть пояснювати. Це до того, що ти казав про контекст. Глядачі навіть не відразу можуть зрозуміти, що мова про Суецький канал.

Ігор: Досить багато такого ізраїльського контексту, який потрібно пояснювати. Це частково можна було й виправити під час переозвучки. 

Кадр з фільму «Ґолда»

Єгор: В озвучці звучало просто «канал», так. Це якраз мова про ізраїльський контекст, який дещо відокремлений від міжнародного і потребує додаткового ґуґління.  Мені сподобалася гра актора, що виконав роль Аріеля Шарона (Охад Кноллер). Хоч це й епізодична роль у фільмі, він дуже класно обіграв постать військового командира, завдяки якому відбувся переломний момент у війні.  

Ігор: Так, маленька — з точки зору фільму, — але безумовно цікава роль. Мені сподобалося, як показали Моше Даяна, бо це людина, в якої зовнішність і дії кардинально відрізняються. Його зовнішність дуже бравурна, на фото він здається доволі жорстким чоловіком. Насправді ми знаємо, що Моше Даян, був одним із головних лобістів переговорів з арабами. Хоча в якийсь момент він зривається і починає переконувати, що треба застосувати ядерну зброю, через що Ґолда його відсторонює від обов’язків, але при цьому не знімає з посади, бо розуміє, що зміна міністра оборони під час війни  може спричинити катастрофу. Міністр існував де-юре, але де-факто — ні, і це цікавий момент.

Кадр з фільму «Ґолда»

Єгор: Я, мабуть, дуже коротко поясню історичний контекст. У 1948 році Давид Бен-Гуріон оголосив про створення держави Ізраїль, і тоді точилася боротьба в ООН — чи буде місце двом державам: арабській і єврейській? Тоді Ізраїль сам вирішив проголосити незалежність. Араби також відстоювали своє право на державність. Так почався новітній арабо-ізраїльський конфлікт. У 1948–49 роках була Перша арабо-ізраїльська війна, в якій арабські держави, зокрема Єгипет, Сирія, Йорданія, воювали проти Ізраїлю. Тоді якраз, як не дивно, Ізраїлю допомагав Радянський Союз (це, до речі, показано у фільмі) — у пізні сталінські часи Москва геополітично підтримувала Ізраїль. Після проголошення незалежності Ізраїль почав створювати свою новітню державність. Важливою подією була Суецька криза 1956 року. Суецький канал було збудовано в ХІХ столітті французами. Згодом контроль над ним отримали британці, щоб швидше переправляти товари з Індії до метрополії. У 1956 році Британія і Франція вирішують заново отримати контроль над каналом, який націоналізував єгипетський президент-соціаліст Гамаль Абдель Насер. Британії і Франції це не вдалося, все завершилося фіаско для Лондона і Парижа, а в арабському світі посилився вплив Єгипту. Арабські держави не залишали спроб знищити Ізраїль, їх тепер підтримувала Москва. Останній було вигідно вкладати гроші у військову та економічну допомогу цим державам (зокрема, Сирії і Єгипту).

Ігор: Давай звернемо увагу на цей контекст. У 1948 вони допомагали Ізраїлю, а потім переключилися на арабів?

Єгор:  У пізні сталінські часи були думки, щоб отримати контроль над Лівією (колишня італійська колонія), але цього не сталося. У фільмі показано, що наприкінці 1940-х років Сталін підтримував Ізраїль. Ґолда каже: «Тоді, в 1948-му, нам допомагала Москва, тепер допомагають США». Уже в часи Хрущова зовнішня політика переключилася на арабський світ. Це було пов’язано з деколонізацією. У цих країнах до влади почали приходити люди лівого спрямування (той-таки Насер). У 1967 році відбувається Шестиденна війна, коли спроба арабських держав захопити Ізраїль не вдалася. Буквально менш ніж за тиждень Ізраїль сам захопив території. Під його контролем опинилися Синайський півострів, Суецький канал, Ґоланські висоти біля Сирії, східна частина Єрусалима (є історичне фото з ізраїльськими військовими біля Стіни Плачу). Кордони 1967 року певний час визначали геополітику на Близькому Сході. Треба також уточнити, що в Єгипту не було дипломатичних відносин з Ізраїлем. Анвар Садат, який став президентом Єгипту в 1970 році, спочатку орієнтувався на Радянський Союз (розірвав дипломатичні зв’язки з Ізраїлем у 1967 році). Війна Судного дня стала поворотним моментом, і Єгипет почав орієнтуватися більше на США. Це було виражено в Кемп-Девідських угодах 1978–79 років, які призвели до тимчасового миру на Близькому Сході. Війна Судного дня стала «вододілом» у примиренні між арабськими державами та Ізраїлем. Для цього треба було пройти цю війну, що спочатку була провальною для Ізраїлю і переможною для арабів, але зрештою закінчилася навпаки.

Ігор: Я думаю, що на цьому можна завершувати наш імпровізований подкаст. Дякую тобі, що ти дав стільки історичного контексту. Цікаво було поспілкуватися і послухати. До наступних історичних фільмів.

Єгор: Так, давай, дякую, Ігорю.

кінокритик
Ігор Кромф

Джокер у «Щенячому патрулі». Рецензія на «Догмен» Люка Бессона

кінокритик Ігор Кромф - 31.01.2024 в Кіно

Новий фільм Люка Бессона «Догмен» (англ. DogMan) презентували на минулорічному Венеційському кінофестивалі. Стрічка мала стати великим поверненням французького режисера у світ кіно після чотирирічної перерви та попереднього крінжового бойовика «Анна» (англ. Anna). Однак натомість обернулась найбільшим касовим провалом у кар’єрі Бессона та принесла йому лише негативну критику і кпини. 

На сайті-агрегаторі рецензій Rotten Tomatoes фільм отримав 58% «свіжості» на основі 24 рецензій. Сайт Metacritic оцінює «Догмен» на 37 зі 100 на основі 11 рецензій. А оцінка на сайті IMDb станом на вечір 26 січня — 6,7 з 10.

Кінокритик Ігор Кромф подивився «Догмен» і готовий розповісти, чому на цей фільм можна сміливо підняти задню лапку, щоб помочитись.

Якби Джокер потрапив у «Щенячий патруль»

В основі сюжету фільму — історія чоловіка на ім’я Даґлас, який більше любить називати себе Догмен. Доля Даґласа-Догмена склалась трагічно й печально. Він виріс у сім’ї психопатичних американських рагулів, які заробляли на життя організацією собачих боїв та вважали, що всім у житті завдячують Богові. Зокрема, сімейним насильством. Даґлас же любив собачок, бо ті, на відміну від батька, його не били.

Але одного разу батькові не сподобалась синова прихильність до собак, тому він закрив сина у клітці з псами. А згодом, щоб життя медом не здавалось, ще й прострелив тому спину, зробивши інвалідом. Після цього Даґлас потрапив до притулку, де закохався в керівницю театрального гуртка. Звісно, невзаємно. Врешті-решт ми бачимо Даґласа прикутим до колісного крісла власником нелегального собачого притулку й актором-кросдресером, який виступає щоп’ятниці в образах співачок 1940–1950-х років. А ще він дресирує собачок так, що ті здатні навчитися чому завгодно — і кольє з хати винести, і конкурентів прибрати, і навіть подати яйця під час замішування тіста на торт. 

Однак у певний момент у тихий маніакальний триб життя інваліда-кросдресера з армією приручених собак вривається латиноамериканська мафія, яка нагадує NPC-персонажів із комп’ютерної гри GTA. Догмен влаштовує їм розправу в стилі «Сам удома» (англ. Home Alone), а опісля потрапляє в божевільню, де й розповідає печальну історію свого життя. 

Кадр з фільму «Догмен»

Навіть якщо глядач не дивився «Джокера» (англ. Joker) Тодда Філліпса — до речі, переможця Венеційського кінофестивалю, — а лише бачив трейлер чи бодай якісь фрагменти в Тік-Ток, він усе одно помітить, як бездарно Бессон намагається копіювати роботу американського колеги, створюючи образ високоорганізованого психопата. Причому весь цей до болю наївний і умовний «псячий» антураж нагадує не якесь жорстке кіно про собачу агресію в людському виконанні, а скоріше історію з мультика «Щенячий патруль» (англ. PAW Patrol), у центрі якої — маніяк-убивця з марксистсько-ленінським ставленням до розподілу суспільних благ. 

Зламана мультижанровість

Найгірше в «Догмені» — те, що визначити його жанрову належність украй непросто. Бо, хай яким буде вибір жанру, фільм виявляється далеко не найкращим його представником. 

Як на трилер тут бракує старого доброго саспенсу, що є основою жанру. Ніщо не тримає глядача в напрузі, навіть не намагається. Окей, можливо, дещицю саспенсу містить сцена з голодними собачими очима, що чекають на команду «фас», — втім, не більше, ніж у ситуації, коли ви бачите великого приблудного пса, що бігає по вулиці й люто обгавкує всіх навколо. 

Якщо ж розглядати цей фільм як бойовик, то це радше пародія на жанр, ніж його представник. Екшн-сцени зняті так примітивно, що навіть Джейсон Стейтем зі своїм «Бджолярем» (англ. The Beekeeper) виглядає еталоном жанру. Сцена, де бандити з картелю потрапляють у пастки в закинутому будинку, справді нагадує спробу алюзії на такий улюблений для багатьох «Сам удома» з Маколеєм Калкіним. 

Якщо ж на хвилинку уявити, що перед нами кінокомікс, то виникає одразу кілька критичних зауважень. Перше: якщо це кінокомікс, то де, власне, друковане першоджерело? «Джокер», тіні якого трішки дісталось навіть Бессону, — це культовий персонаж DC, на якому тримається основна сюжетна лінія «Бетмена». Чи існує комікс «Догмен»? Звісно, ні.

Так, персонаж Догмена виглядає досить опукло, як на комікс: важке дитинство, інвалідність, нахили до кросдресинґу, «суперсила» у вигляді прирученої армії псів. Є й купа дрібних деталей, що працюють на образ, на кшталт його любові до куховаріння чи вінілів із піснями 1940–1950-х. Однак уся харизма, якої надає персонажеві гра Калеба Лендрі Джонса (призера Каннського фестивалю за найкращу акторську роль у стрічці «Нітрам»), розбивається об відверто жахливий сценарій. 

«Догмена» можна було б дотягнути до середнякового темного «а-ля кінокоміксу» про чергового маніяка-психопата, але з притаманною жанру гротескністю. Але для цього, наприклад, варто було б використовувати згаданий саспенс, а ще не відводити камеру вбік, коли пси загризають до смерті чергового негідника. І, найважливіше — привести до ладу «зворушливий» (насправді ні) діалог Догмена з судовим психіатром, під час якого герой Калеба Лендрі Джонса говорить цитатами з псевдофілософських ФБ-пабліків та репліками з проповідей телеєвангелістів. 

Кадр з фільму «Догмен»

Очевидно, що в сучасному кіно переважно немає суворо визначених жанрів. Постмодерна парадигма в кінематографі привчила глядача до того, що всі жанри змішані, й один виростає з іншого. Однак проблема «Догмена» полягає в тому, що важко взагалі визначити: що це в біса за жанр? Хай як його називай, ніякі базові характеристики жанру просто «не працюють». У підсумку мультижанровість у «Догмені» зламалась, і на екрані глядач бачить еклектику: «щось типу трилера», «десь наче як бойовик» і «щось на кшталт кінокоміксу».

Амбіції забутих режисерів

Наприкінці 1980-х та в середині 1990-х Люк Бессон «вистрілив» як неймовірно потужна і яскрава комета французького кіно в світі. Спершу — дуже доладний неонуарний трилер «Її звали Нікіта» (фр. La Femme Nikita), згодом — ще одна драма про кілера, явно натхненна «Самураєм» (фр. Le Samouraï) Жан-П’єра Мельвіля, — «Леон» (фр. Léon). Потім з’явилась іронічна космоопера «П’ятий елемент» (англ. The Fifth Element), яка навіть зараз виглядає досить сучасно й свіжо. Також незгіршою за якістю стала історична драма «Жанна Д’арк» (англ. The Messenger: The Story of Joan of Arc). Після цього Бессон на певний час зосередився на продюсерській діяльності, працюючи з різними фільмами — від досить непоганого трилера «Багряні ріки» (фр. Les Rivières pourpres) до посередньої трилогії «Заручниця» (англ. Taken). Вряди-годи він намагався щось зняти сам, але це завжди закінчувалося провалом. На кшталт спроби в кіберпанк — «Люсі» (англ. Lucy) зі Скарлетт Йоханссон чи вже згаданої «Анни», яка виглядає наче жалюгідна пародія Бессона на власний фільм «Її звали Нікіта».

«Догмен» починається з епіграфу-цитати французького поета Альфонса де Ламартіна: «Тому, хто страждає, Господь посилає собаку». У безпорадній спробі вилізти зі скандалів зі звинуваченнями у зґвалтуванні, скажених боргів за провальні проєкти та й просто власної творчої кризи Люк Бессон підкладає своїм глядачам якогось брудного й шолудивого пса, котрого ті мусять лікувати й доглядати своєю увагою та поблажливістю, щоб той не здох до фінальних титрів. 

Дивитись на цей майже двогодинний вимучений мікс нереалізованих амбіцій, погано використаних запозичень і пафосно-крінжових діалогів важко, особливо коли згадуєш, що колись цей режисер знімав дійсно непогане кіно. Про вторинність 18-го фільму Бессона свідчить уже його назва — вперше стрічку під назвою «Догмен» випустив Маттео Гарроне в 2018 році, але то інший, дуже цікавий і драматичний фільм, розмова про який вийде явно змістовнішою, ніж про фільм Бессона. 

кінокритик
Ігор Кромф

Про дитинство з солдатського бліндажа — «Тут були ми» Артура Дроня

авторка Богдана Неборак - 30.01.2024 в Книжки

У 2001 році в Україну з візитом прибув Папа Іван Павло ІІ. Це була особливо важлива подія в регіонах, де найбільш поширеною є греко-католицька церква, бо папа був людиною, яка допомогла цій церкві повернути собі легальний статус після десятиліть радянських репресій. В останній день року, що передував тій події, народився Артур Дронь, поет, сьогодні двадцятитрирічний військовослужбовець з біблійним позивним «Давид», чия друга поетична книжка «Тут були ми» наприкінці 2023 року вийшла у «Видавництві Старого Лева». 50 віршів, оформлені ілюстраціями Катерини Сад і фрагментами листів, які діти надсилають солдатам на фронт. Книжка починається згадкою про візит Папи, який можна відтворити завдяки відео, на якому понтифік каже: «Дощ падає — діти ростуть». Сьогодні, говорить ліричний герой Артура Дроня, «солдати падають — діти ростуть», тобто змінилася система рівноваги світу.

Ми всі походимо з дитинства. «Усі-бо дорослі спершу були дітьми, хоч мало хто з них про це памʼятає», — слова письменника, але що важливіше для українського читача нині — військового авіатора Антуана де Сент-Екзюпері з присвяти до «Маленького принца» (до речі, єдиної прижиттєвої книжки автора, яка вийшла друком у 1943 році). Це книжка, написана військовим під час війни, в якій він брав участь. Попри те що в дискурсі вона існує радше як твір шкільної програми, який вважають надто обтяженим значеннями для школярів і пригадують звідти кілька кліше про приручання і сюжет про хлопчика з лисом і квіткою, це — класична воєнна література від комбатанта, в якій виникає дитина, що має право ставити дитячі запитання й давати дитячі пояснення.

Прикметно, що дитина в Екзюпері — фактично, прибулець із космосу: настільки неприродним є дитинство в час Другої світової війни. Більшість тих, хто свідчить з зони бойових дій та прифронтових територій сьогодні, окремо говорить про дітей: утрачене дитинство, найвищий рівень несправедливості, найбільшу жорстокість, які війна накладає на дитячі життя.

«Тут були ми» Артура Дроня — про дитинство й збереження дітей в усіх сенсах: і тих, кому допомагає благодійний фонд «Голоси дітей», на який скеровується прибуток з продажу книжки, і тих дітей, якими ми всі колись були, і тих, хто є дітьми сьогодні.

Тут військовий, зустрічаючи матір полеглого товариша, «не дивиться жінці в очі, як її син у дитинстві, коли відчував провину»; військовий, звертаючись до товариша, каже «закінчився наш останній обстріл, // а у вухах — // ніби дзвоник // велосипедний»; герой каже, що «ми тут рідко говоримо про надію, // чи про патріотизм чи // про Батьківщину. // Але якщо говоримо, то це завжди // про дітей»; дівчина бідкається до героя, що він «жахливо дорослим став» і каже, що востаннє відчувала себе вдома у реальності до вторгнення; врешті на запитання «хто ми?» звучить відповідь «ми діти». Реальність дому в ліричного героя повʼязана з дитинством, тобто щоб відчувати себе вдома, треба зберігати дитячі риси — здавалося б, не дуже потрібні риси у воєнний час.  

*** 

«Ми були тут, але нас // ніколи про це не спитають», — говорить герой Дроня, міркуючи про акценти в переживанні воєнних досвідів, збереження позиції субʼєкта та запитання, які ставлять пізніше ті, хто не був «там». Наголос стоїть на побратимстві й на рівній мові, тому ті, хто не розділив досвід, не здатні спитати про справді головне. У тексті Василя Герасимʼюка «Коса» ( «Діти трепети», 1991) вояк УПА після оповіді про зимівлю в криївці, де жінці-упівці він не дає відрізати довге волосся як образ останньої краси, відповідає на запитання ліричного героя про те, що трапилося, коли надійшла весна і повстанці вийшли з криївки: «Потому нема, // Чи цікавить геройство? тортури? тюрма? // Може, зрада? відступництво? Може, // доля кожного з нас аж по нинішній час? // Міг би я розказати про кожного з нас, // але це тобі не допоможе». Описи найстрашніших речей, які пережила людина, не гарантують розуміння того, що вона пройшла, — парадоксально в умовах, коли ми підтримуємо ініціативи з документування злочинів в очікуванні майбутнього трибуналу. Проте насправді тут немає суперечностей, адже судовий процес і особисте спілкування між людьми чи поетичний текст, який таке відтворює, — різні речі.

Війна не всюди однакова, якщо ти перебуваєш всередині неї й уважний до нюансів, однак поети ловлять справді універсальні речі, які дійсно — над війною: вони про людину в умовах війни.

Герой «Тут були ми» говорить, що головне — те, що до військових на нулі все одно приходить Миколай «у відбитих руских бліндажах» і приносить мандаринки й снікерс, а бабуся по телефону запитує про погоду й розказує про те, як діти йдуть на шкільну лінійку у вересні. Важливою є увага до людини без атрибутів, особливо в час граничної жорстокості, де приватні деталі можуть здаватися аномалією. Героєві дзвонить бабуся зі словами: «Не кажи, не кажи, де ти є. // Але чи там, де ти є, // вже починались дощі?». Ці нібито дрібні запитання про погоду, спогади про прогулянки — прояви нормальної рутини.

«З обмороженими обморожуйся, // з контуженими блюй в окопі», — це нагадує сучасні рекомендації з психологічної допомоги, які впроваджують українські психологи в межах військових підрозділів услід британським, які засновані на системі «рівний — рівному». Система допомоги після травматичної події полягає в тому, що приховувати щось від побратима не має сенсу. Тобто тільки емпатія до іншого допоможе спробувати досягти розуміння. Реальним побратимом читач стати не здатен, але й поезія занурює у неможливий до пережиття досвід — і наближає читача до розуміння цього стосунку. 

«Поезія, написана на фронті, — це майже ніколи не поезія про війну. Це тексти, в яких війна завжди присутня, але вони не про неї», — каже автор у інтервʼю. «не пиши “війна”, // напиши: // ніхто з них ніколи // не позбудеться того вечора» говорить герой у тексті про те, що віршам зі словом «війна» віритимуть менше. Дронь включає до книжки тексти, написані до й після вторгнення, демонструючи, що для його поетичної мови 24 лютого не є вододілом. Українські письменники в різних варіаціях проговорюють, що сьогодні важливо говорити про свою спільноту і її історію, показуючи українців більшими за сучасну війну. Так само як людина, що вціліла від травми, є більшою за свою травму, так і історія українського суспільства й навіть безпосередніх учасників бойових дій у російсько-українській війні є більшою за факт російської агресії і воєнних злочинів. 

***

У поезії Дроня відчутне читання інших поетів: очевидно важливим автором для нього є Остап Сливинський. Цей діалог звучить і в попередніх текстах поета, сьогодні він викликає в мене особливий інтерес. Сливинський, нині активний волонтер, упорядник кількох антологій воєнної літератури, є у своїх опублікованих натепер поетичних книжках поетом часів, які згадую як кращі: фестивалів, культурних обмінів, безпечного відкриття нових текстів і такого іншого. Артур Дронь добровільно відмовляється від рівня свободи, очевидно важливого для поета (формулює свій актуальний стан фразою «якби був вільним», коли заохочує читачів свого інстаґраму відвідати поетичні читання Івана Малковича в Києві, на які сам потрапити не може), й отримує іншу рамку для написання віршів, яка визначається наказами. Проте поетична мова є чимось більшим, ніж покірним приймачем режиму воєнного стану, тому діалог між поетами продовжує прозоро зчитуватися.

У вірші «Любов» з книжки «Зимовий король» (2018), в якій присутні рефлексії Революції гідності й початку війни, герой Сливинського каже, що «Любов // не обіцяє, не виправдовує, // не переконує, не слугує доказом, // не відвертає війну. // Хай іде. // Хай іде до цивільних, // хай іде до старих і дітей». У Дроня натомість «Любов риє окопи, і живе в них, // і гризе лід із розрізаної пляшки, // коли хоче пити у мінус двадцять», тобто любов переміщається на фронт, стає там присутньою. Послання до Коринтян як великий сюжет, який використовують багато авторів, може звучати по-різному, що бачимо на цих прикладах. 

Християнські мотиви у «Тут були ми» автор підкреслює: він є християнином і для нього особисто — це не так загальнозрозумілий культурний код, а саме опрацювання біблійних текстів, які мають для нього практичне значення, у поетичній мові. Однак ця книжка побудована на архетипних образах, попри конкретику імен та історій. Є теми не менш важливі, на яких не зупиняюся детально: ландшафти міста й окопів, літературний канон, зміна сюжетів Біблії у фронтових умовах, слова, якими говорять про смерть.

Бути молодим поетом досить довго означало їздити на літературні фестивалі й пити вино у літню ніч на тлі урбаністичних пейзажів. Сьогодні це свідомо спрощене трактування змінюється з воєнною та військовою поезією незалежно від того, чи є в авторів саме бойовий досвід, — просто змінився час. Героїв віршів книжки «Тут були ми» не можна звинуватити в інфантильності, однак можна назвати дитинними через тип уважності до приватних деталей. Дитинність виявляється чинником, який дозволяє зберігати людськість і гуманізм у нелюдських, негуманних умовах, у яких багато запитань так і залишаться без відповідей.