Чіткість, наведена на порожнечу. Огляд «Українського конкурсу» WIZ-ART 2026

Із 21 по 27 вересня у Львові триває 17-й міжнародний кінофестиваль Wiz-Art — найстарший регулярний майданчик в Україні, присвячений короткому метру (хоча із 2025 року у програмі демонструють і повнометражні фільми). На фестивалі були представлені українська і міжнародна конкурсні програми, окрема секція фільмів про підлітків, найкращі короткі метри Європи та багато іншого.

У цьому огляді ви прочитаєте, на чому пропонують тримати фокус фільми із фестивальної програми «Український конкурс», а також про що і як ці стрічки говорять.

Тема цьогорічної української програми Wiz-Art — «Тримай фокус». Формулювання фестивальних тем, якщо це стосується кінопрограм, зазвичай грає радше допоміжну роль. Головне для кожного відбору — зібрати найкращі, найцікавіші, найактуальніші фільми на своєму майданчику. Проте, навіть якщо фокус-тема не визначає вибір творів, усе одно дає спільну для них всіх оптику, крізь яку варто розглядати їхнє сусідство.

Перше, на що звертаєш увагу в плані цілісності програми, — це сетинг: воєнний час. Війна є центральною темою чи бодай згадується в 16/18 стрічок програми. І навіть про ті два винятки за великої потреби можна запитати: а чи не через війну хоче покінчити з життям герой фільму «Одпустило»? І чи не воєнна напруга перетворила тварин із «Не бешкетуйте» на маніяків?

Один із найвпливовіших теоретиків кіномистецтва Андре Базен наголошував на ідеї «онтологічної ідентичності» кадру — зображення не просто репрезентує реальність, а є його прямим продовженням. Життя є матеріалом, який органічно переходить на екран, і буденні проблеми, і масштабні трагедії рівноправно перетворюються на витвір мистецтва, бо вони пережиті чи почуті.

Війна залишає потужний відбиток не лише на самих історіях, а й на їхньому емоційному наповненні: біль, розпач, тривога, розгубленість. Фільми «На щиті» й «Повертайся» дарують глядачеві триллерний саспенс, а «Прощай, моє дерево» може легко ввігнати у сльози.

Проте навіть за таких обставин у програмі є 4 (чи «лише», чи «цілих» — судіть самі) фільми зі значною роллю комічного. Це і буденна комедія про великодню пригоду працівників ТЦК («Пасхальний день»), і сатира на кінофестивальну культуру («Кінофестиваль Війна»), і гротескна історія про спробу самогубства («Одпустило»), і скажена буфонада за участю домашніх тварин («Не бешкетуйте»). 

У всякому разі комічне не є самоціллю — це форма для проговорення серйозних тем. Сміх дає змогу позбавити фільм зайвої дидактики, зіграти роль психологічного захисту, а також продемонструвати контроль над описаною ситуацією: я сміюся, значить, я сильніший за обставини.

«Тримай фокус» — зосередься, не забувай. Не забувай про права ЛГБТК+ людей, не забувай про тяжку службу наших захисників та захисниць, не забувай про своїх рідних, навіть якщо вони далеко, навіть якщо вони не здатні підтримати.

Фільми програми можна поділити на чотири тематичні групи, чотири напрями того самого «фокусу»: втрата, людяність, адаптація та амбіції. Розгляньмо їх детальніше.

Працівника евакуаційної служби Дмитра сповіщають про необхідність забрати полеглого в Покровську — місті, де безвісти зник син його колеги-водія Юрія. Загиблий чоловік того ж віку, що й син Юри, тому водію треба не лише успішно евакуювати тіло, а й бути готовим зустрітися зі своїм найбільшим страхом.

Оксана Артеменко, сценаристка за освітою, створює напружену історію про невідворотність зустрічі зі своїм страхом та необхідність, хоч і вимушено, побороти його. Фільм наповнений повторюваними образами — куріння як спроба відволіктися, кросівки як символ мирного життя, вимивання салону автомобілю від крові як очищення задля виконання обов’язку.

Це доволі тихий фільм, який озвучується далекими вибухами, наче кроками фатуму. І якщо він крокує, то колись точно дійде.

Ліза не може згадати свою бабусю. Вона зникає навіть із архівної хроніки на екрані, стає тільки порожнім силуетом, котрий лиш нагадує про втрату.

Цей анімований фільм-есей створений за допомогою ціанотипії — старовинного методу фотографічного друку, який дає монохромні зображення насиченого синього або блакитного відтінку. «Прощавай, моє дерево» вражаюче та відверто досліджує людську пам’ять, і навіть уподібнюється їй — складається з різних шматків, які можна вирізати чи тасувати. Ми навіть чуємо два голоси Лізи — маленької та старшої, бо в пам’яті минуле й теперішнє єдині. Чого не можна сказати про родину. 

Головне слово стрічки — «здається». Це і розгубленість, і надія, бо якщо нічого не можна стверджувати до кінця, то все можна змінити, і бабуся з’явиться на плівці. Але навіть якщо так, чи буде це та сама бабуся?

На початку повномасштабного вторгнення хлопець Ярослав залишає Україну, щоб за кілька років повернутися додому в тілі робопса, якого він контролює з кімнати в Польщі. Робот проходиться рідними місцями, спілкується з місцевими та хоча б на деякий час повертає матері її сина.

Пес милий, але в його механічних кроках відчувається щось тривожне, наче цокання годинника, що відмірює час до прощання. Кіно не тільки про втамування ностальгії, а й про те, що місця втрачають людей так само, як люди втрачають місця. 

В якийсь момент хлопцю треба відійти до кур’єра, і мати не може до нього догукатися. Цей важливий момент повертає глядача до суворої реальності — перед матір’ю сидить не її син, а лише робопес.

На тихій річці стоїть човен, де рибалить чоловік. Він дістає рибу, милується природою, плаває та мовчить у тіні дерев, але скоро в ідилію проривається все більше напруги.

Крім головного героя та людей на фото, ми бачимо хіба сома та собаку без лапки. Чоловік єднається з природою, але що ближче до кінця відпочинку, то більше вона нагадує про свою неідеальність. 

Цей медитативний фільм нагадує сон, де в будь-який момент може статися фантасмагорія, що відсилає до твоїх переживань та страхів. У цьому випадку — про втрату. І, як і уві сні, в кінці завжди буде пробудження.

Активісти та активістки борються за збереження історичної пам’ятки в центрі Києва — будинку на вул. Рейтарській, 37, який хоче знищити забудовник. Ми бачимо їхню діяльність, судовий процес та кадри архівної хроніки, що мають концептуальну функцію.

Фільм використовує відеоряд з фільму «Пам’яті загиблих споруд» про знищення київської архітектури в 1930-х роках, а також із радянського кіножурналу про успіхи виробництва. В якийсь момент хроніка починає перетинатися з сучасністю, звук і зображення з різних епох накладаються одне на одного. 

І саме голос із хроніки ставить ключове питання цього винахідливого та надактуального фільму: як можна самим затоптувати своє ж минуле?

Під зернистим фільтром на чорному тлі стоїть яскраво нафарбована жінка, перші слова якої: «я померла 24 лютого 2022 року». Фільм від народження до «смерті» (та навіть пізніше) від першої особи розказує біографію режисерки, яка прийшла від аполітичності до активної участі в Революції Гідності.

Фільм побудований на фото- та відеоархіві Неллі, вставок із новин та хроніки. У певний момент з есею стрічка навіть перетворюється на репортаж, ледь не скоромовкою наводячи статистику російських злочинів в Україні. Особисте не може існувати без контакту з політичним.

«Я не зникаю» не є біографією — це історія про болісну втрату. І хоч це фільм не без банальностей, його динамічна та яскрава подача повністю розкриває героїню та її лихо.

Павло і Влад — пара відкритих геїв, що служать у війську. Павло дуже активний та експресивний, дає інтерв’ю та влаштовує фотосесії. Влад більш спокійний та не такий публічний. Фільм занурює нас у побут таких різних людей у моменти ніжної близькості та напружених сварок.

І що ж провокує ці сварки? Чи це напруга від військових обов’язків, чи тиск телекамер, чи різниця темпераментів? Чи відповідь криється в минулому?

Це кіно про здатність любити, про те, як травми визначають наше життя, а також про прийняття, для якого завжди потрібен час. Тільки скільки часу необхідно?

Хлопець одягає костюм, запалює свічки та збирається втопитися у ванній, але тут його зупиняють, бо треба винести сміття. На такому контрасті піднесеного та буденного побудований увесь фільм — історія про різні спроби самогубства, причини якого ми не знаємо.

Сюжет фільму заснований на оповіданні Богдана Жолдака «Шукати логіки», і це відчувається як у мовленні персонажів, так і в цікавому поєднанні абсурдності та сентиментальності.

Це експресивне та смішне кіно, в аудіоряді якого є «Реквієм» Моцарта і пісня гурту «Курган & Agregat». Якраз під пісню українського гурту стається подія, яка демонструє, що іноді врятувати життя можуть лише людяність і ніжність.

Під час Великодня двоє солдатів-рекрутерів патрулюють столицю, вишукуючи кандидатів на службу. Раптом  вони зупиняють хлопця, з яким надалі побувають у магазині, відділі ТЦК та навіть церкві. 

Після перемоги фільму на Краківському кінофестивалі можна було почути багато претензій про «виправдання звірств ТЦК», але фільм ставить іншу мету — розкрити людяність, без якої неможливе адекватне існування будь-якого суспільства. 

Ця зворушлива комедія має всі шанси стати справжньою великодньою класикою, якщо більше українців її побачать, а головне — захочуть зрозуміти її задум.

У військовослужбовця здали нерви — він виїжджає з позицій та не слухає ані прохань, ані прямих наказів побратимів. Він давно не бачив свою родину, тому не повернеться за жодних умов.

На фоні тривожно грає пісня українського постпанк гурту «Оселедець», заснованого у 1980-ті у Польщі людьми, що були так само далеко від Батьківщини, як герой «Повернись» від своїх побратимів.

Наприкінці кіно перетворюється ледь не на горор, а неочікуваний поворот порушує вкрай важливе питання адаптації людей до мирного життя та їхню здатність позбутися травм минулого.

Київська пекарня Good Bread, де працюють люди з інтелектуальними порушеннями, забезпечує хлібом нужденних в радіусі 769 кілометрів. 

Адаптація тут відбувається на кількох рівнях: це й адаптація нейровідмінних людей до звичайного життя, й адаптація українських сіл до гуманітарних проблем, й адаптація українського бізнесу до вимог часу.

Це дуже чуйне кіно, що говорить про мистецтво, потрібність та єднання дуже різних людей, а також те, що міста, відстань між якими 769 кілометрів, може об’єднати піклування і тепло свіжого хліба.

Кіра, українська емігрантка в Польщі, ще не змогла відійти від пережитого жаху війни, як з’являється нова проблема — вона вагітна, дитину не хоче, а в Польщі аборти під забороною.

Почувши від Кіри українську, літня жінка починає проганяти її з автобуса. А здразу опісля героїня бачить на зупинці великий плакат з українським прапором та написом «We are with you» (з англ. — ми з тобою). Кіра тут чужа, але чи краще вдома, де війна?

Попри деяку картинність, надто прямолінійну подачу, фільм пропонує кілька вкрай яскравих епізодів на межі реальності та уяви, та й ключова тема стрічки — поступове прийняття себе та умов, у яких ти живеш, —  завжди відгукуватиметься глядачам.

Найдовший фільм програми, в якому майстерно спланований хронометраж, — показує життя воєнного Харкова під час комендантської години. Тут і незаконні нічні походи за цигарками, і дві відчинені аптеки на ціле місто, і робота ППО, яку сингапурка Меґумі Лім споглядає, наче феєрверк.

Це дуже тихий та мінімалістичний фільм, зроблений з великою любов’ю до Харкова. Історія про адаптацію цілого міста до умов, коли навіть вночі війна не припиняється, а подекуди стає тільки помітнішою.

На тренувальний полігон прибуває група мобілізованих чоловіків. Досвідчений сержант з позивним «Татарин» має зробити з цих незнайомців — побратимів, а з простих чоловіків — солдатів.

Одна з установок «Татарина» звучить так: «своє цивільне життя можете перекреслити й залишити, поки що складіть його до сумочки, живіть тим, чим живемо ми, вберіть у себе армію». 

Фільм реалістично проходиться деталями солдатського життя — виснажливі тренування, ментальна підготовка, але також і гра в Mortal Kombat на приставці. І коли на початку ми бачимо розгублених чужих людей, у кінці вони перетворюються на колектив.

Молодий режисер, випускник КНУКіМ надіслав свій короткий метр на фестиваль «Молодість», але все ніяк не може отримати відповідь. У пошуках спокою він гуляє Києвом, спілкується з друзями, перетинається з колегою, в якого був закоханий, але все, про що він може думати, — це фільм та власні амбіції.

По-юнацькому сентиментальний «Гігант» привертає увагу бентежним головний героєм, який у власному егоцентризмі не звертає уваги на інших. І хоч більшість ситуацій стрічки виглядають награними, фінальний акорд з перемиканням уваги від себе залишає приємний та обнадійливий післясмак.

Досвідчений учитель музики готує дитячий духовий ансамбль до виступу з композицією Мирослава Скорика «Намалюй мені ніч». Але триває війна, і викладачу доводиться все частіше грати не в залах, а на кладовищах. 

Фільм ідеально підійшов би й до секції «Адаптація»: старий Назарій пристосовується до воєнних реалій. Але важливішою є дитяча лінія — перші заняття, репетиції та випускні концерті, констатація, що війна не зупинить дитячі амбіції.

Це дуже зворушлива історія, і навіть якщо ми не почуємо фінального виконання українського гіта, то можемо бути впевненими, що пізніше ці діти зіграють його ще не раз.

У «Будинку Кіно» в Києві відбувається War! Film Festival, за визначенням одного з героїв стрічки, — фестиваль класу W. На ньому зібралися найвпізнаваніші режисери столиці: Андрій Всебацючий, Божена Хоуп, Антон та інші. Вони презентують свої унікальні проєкти та дискутують про долю українського кіно.

Це надзвичайно дотепне мок’юментарі, що проходиться по всіх гріхах кіноіндустрії: надмірний пафос, нескінченні штампи, індустріальне лицемірство і безліч інших явищ. Тут можна почути фрази на кшталт «Мій фільм — це крик, мій фільм — це шепіт», або ж дізнатися про прем’єру новаторської стрічки «Як ми трахалися під час війни».

Це прекрасна сатира, яка може виглядати трохи кустарною, але при тому подарує просто шалену кількість задоволення, якщо вам знайома кінофестивальна культура.

Як вже писалося, програму «Тримай фокус» можна схематично поділити на чотири сегменти, але в жоден із них до кінця не пролазить анімаційний фільм учня сучасного класика української анімації Микити Лиськова.

Після чого починається… дещо. Це саме той випадок, коли немає сенсу переказувати, а лише дивитися, тим паче триває він менш ніж 5 хвилин, а подієва наповненість там більша, ніж у багатьох тригодинних артхаусах. 

Це хуліганське, сміливе, жорстоке, ексцентричне та абсурдне кіно, і хоч яким би злим воно не було, знайте, що переможе в ньому добро (якщо його можна так назвати).