Уже давно не секрет, що література – у різних своїх проявах – неабияк добре здатна проникати в інші види мистецтва. Та насправді це проникнення відбувається в обидва боки. Одні книги отримують свої екранізації, а в інших з’являються посилання на фільми; на мотиви книг малюють картини, а деякі з них і самі стають елементами візуального мистецтва; образи із творів втілюють у скульптурі, але в музеях подеколи стоять цілі експозиції, буквально зроблені з книжок, – і цей список інтермедіальних контактів можна продовжувати довго. Те саме стосується літератури й музики, конкретні зв’язки між якими, щоправда, часто лишаються непоміченими.
Джордж Байрон vs Ференц Ліст
Коли Джордж Байрон у 1819 році написав поему «Мазепа», він фактично створив із цього сюжету тренд на довгий час. Образ українського гетьмана став настільки вірусним, що поширився в літературі (зокрема свою версію поеми написав Віктор Гюґо), живописі (картини Делакруа, Верне, Шассеріо), а трохи згодом – і в театрі на Бродвеї, де, щоправда, Мазепу чомусь зображували жінкою. Ця лихоманка не могла оминути й музику. Тож не дивно, що один з найцікавіших композиторів XIX століття, Ференц Ліст, написав 1854 року симфонічну поему “Мазепа” на мотиви поеми Джорджа Байрона.
За динамікою і тональністю ця композиція резонує з оригінальним літературним твором: тут є активніші пасажі, що відтворюють подорож прив’язаного до коня Мазепи, і спокійні частини, наприклад, коли козаки знаходять свого майбутнього ватажка. Тому читання поеми й прослуховування композиції навіть можна поєднати, аби отримати панорамне враження від твору.
Мілєнко Єрґович vs севдалінки
Пишучи про свою книжку «Іншалла, Мадонно, іншалла», Мілєнко Єрґович стверджує: «Всі історії в цій книжці – це прозові ремікси боснійських севдалінок…» Ба більше, в післямові автор навіть перераховує всі севдалінки, котрі надихнули його на те чи інше оповідання. З одного боку, це просто цікава концепція жанру й композиції, коли книгу складають тексти, що нанизані на настроєвий склад пісень. А з іншого боку, це важливий культурний ключ для розуміння твору, а точніше – для його відчування. Адже севдалінки – це боснійські народні пісні, які нагадують синтез слов’янської й мусульманської народо-пісенної творчості, а тематично завжди зав’язані на почуттях туги, журби й ностальгії.
Ось, наприклад, герой оповідання «Дерт» згадує про останній пікнік зі своїми колегами перед Першою світовою і несподіване почуття туги, яке хвилею накриває його при виконанні севдалінки “Що за тугу сутінки приносять”; а герой «Іджтихаду» пригадує, як севдалінка “Джулзулейха” забрала останні сили у співака на його прощальному концерті. Оповідання з цієї збірки Мілєнко Єрґовича описують і викликають такі само емоції в його читача, що й севдалінки в його персонажів, тож паралелі між ними очевидні й навіть відчутні.
Ернест Гемінґвей vs Metallica
Книжку Ернеста Гемінґвея «По кому подзвін» дехто називає найкращим романом про війну. Чи так це насправді – сказати важко, але принаймні на користь такого твердження існує безперечно серйозний аргумент: ця книга надихнула легендарний гурт Metallica на створення композиції, яка зрештою стала однією з найупізнаваніших у їхньому репертуарі. Вона так і називається – “For Whom The Bell Tolls”. З-поміж інших треків цей виділяється тим, що основну мелодію тут задано не електрогітарою, а бас-гітарою, а разом із звуком ударів дзвону це додає композиції брутальності й містичності.
Текст пісні безпосередньо описує події роману, але не варто боятись спойлерів – тут ідеться про побічну сюжетну лінію, котра охоплює всього один розділ: загін партизанів лишається оточеним на вершині гори й приймає свій останній бій; як потім співав Джеймс Гетфілд: “Men of five still alive through the raging glow, // Gone insane from the pain that they surely know”. Як і роману Ернеста Гемінґвея, цій композиції притаманний шалений емоційний надрив, що робить поєднання цих двох творів невимовно епічним.
Харукі Муракамі vs “The Girl From Ipanema”
Найпопулярніший японський автор і просто суперзірка сучасної літератури Харукі Муракамі обожнює музику. Він має величезну колекцію платівок, свій джаз-бар і навіть власну програму на токійському радіо. Власне, музика впливає і на його книжки. Найвідоміший роман письменника – «Норвезький ліс» – буквально названий за піснею The Beatles, а плейлист, що складається зі згаданих в цій книжці композицій, триває понад дві години (це, до речі, ідеальний плейлист для осінніх прогулянок чи затишних посиденьок у кав’ярні). Проте меланхолійний настрій книги найліпше резонує не стільки з піснею “Norwegian wood”, скільки з улюбленим для Муракамі джазом, зокрема босановою.
У романі, наприклад, згадано відому бразильську композицію “The Girl From Ipanema”, і вона на диво добре пасує емоційному клімату «Норвезького лісу», адже в обидвох випадках маємо справу із розпачливим і зворушним спостереженням за дівчиною, яка самою своєю присутністю кардинально змінює сприйняття міської атмосфери й дарує спокій і бентегу водночас. Проте з такими поєднаннями слід бути обережним – надто вони вже зворушливі й сумовиті.
Володимир Діброва vs The Beatles
The Beatles слухали і в Радянському Союзі. Тайкома, щоправда, бо ж «культура занепалого Заходу». А втім, слухали – уважно, самовіддано, драйвово. Про це і пише Володимир Діброва у своїй збірці «Пісні Бітлз». Кожне оповідання тут так чи інакше апелює до конкретної композиції «жуків». Це дивне, майже парадоксальне поєднання юнацького максималізму, бравади, авантюри, підліткових ініціацій з одного боку і типового радянського побуту – з іншого.
А як саундтреки всього цього дійства – “Why Don’t We Do It in the Road?” в однойменному оповіданні, де студент вальяжно йде на море, аж поки його не пакує міліція, чи –“Hello, Goodbye” знову ж таки в однойменному оповіданні, де школярі на комсомольській конференції починають сперечатися стосовно довгої інструменталки в пісні, а ще “Here Comes the Sun”, “Sgt. Pepper’s Lonely Hearts Club Band” та інші хіти британського гурту. Ця насичена, відверта й іронічна книга дуже добре віддзеркалює реальність юності, котра навіть попри безпросвітність СРСР таки знаходила сили на прихований бунт, і мелодії The Beatles задають цьому бунту ритм.
Хуліо Кортасар vs Чарлі Паркер
Ледь не кожне оповідання Хуліо Кортасара можна вважати шедевром. Це визнають і поза літературою – зокрема Мікаланджело Антоніоні за мотивами оповідання «Слина диявола» зняв фільм «Фотозбільшення», котрий став культовим. Але тексти Кортасара також пов’язані з музикою. Його оповідання «Переслідувач» присвячено пам’яті Чарлі Паркера, який вважається творцем бібопу. І ні, йдеться не про ковбоя з однойменного аніме, а про домінантний у другій половині ХХ століття жанр джазу. Така музика помірно жвава і вкрай мелодична (власне, як і оповідання Кортасара), і це помітно, наприклад, у композиції “Summertime” Чарлі Паркера, котру точно впізнають усі. Здається навіть, що персонажі оповідання «Переслідувач» блукають Парижем, екзальтовано говорять про мистецтво й (не)життя, навіженіють, втрачають гроші і глузд, епатажно пускаються берега саме під акомпанемент бібопу. Зрештою, джаз завжди личить Парижу, і Кортасар це добре знав.
Вільям Ґібсон vs SAMURAI
Коли говорять про кіберпанк як про жанр музики, то здебільшого уявляють якусь синтетичну електроніку із високим показником BPM та пронизливими ламаними звуками. Утім, коли батько кіберпанку Вільям Ґібсон у 1980-х писав свої перші тексти в цьому жанрі, наприклад, трилогію «Кіберпростір», то він взорувався на тогочасних представників андеґраунду й контркультури, зокрема на всеможливих рокерів і власне панків (не дарма жанр має саме таку назву). Тож студія CD Project Red, що створила відеогру Cyberpunk 2077, саме в сетингу романів Ґібсона, зробила правильний вибір – як одного з основних персонажів гри розробники взяли рокера-анархіста Джонні Сільвергенда, басиста гурту SAMURAI (його, до речі, зіграв Кіану Рівз).І попри те, що такого музичного колективу насправді не існує, розробники домовилися зі справжнім гуртом Refused, і ті створили кілька композицій саме від імені SAMURAI, наприклад, “Chippin’ In”, “Never Fade Away” чи “A Like Supreme”. Тож тепер ми маємо змогу послухати справжній кіберпанковий хром-рок з драйвовими бас-партіями та агресивним вокалом – так, ніби самі опинилися на концерті в Найт-Сіті
Юрій Андрухович vs Доктор Тагабат
Та вигадані гурти існують і в українській літературі. Наприклад, головний персонаж роману Юрія Андруховича «Радіо Ніч» – Йосип Ротський, що колись був піаністом гурту Доктор Тагабат. У книзі присутні згадки про інших учасників цього колективу, про їхній концерт, та й узагалі тут дуже багато музики, так що Андрухович навіть створив окремий плейлист наприкінці роману. Проте насправді Доктор Тагабат з’явився набагато раніше, майже за 20 років до «Радіо Ночі» – у першому романі Андруховича «Рекреації». Тут згадано, що саме цей гурт мав виступати на ефемерному та екзальтованому «Святі воскресаючого духа», про який ідеться у романі. Власне, аура довкола Доктора Тагабата цілком відповідає домінантам творчості Андруховича: це щось фантомне, карнавальне і містичне (чи навіть метафізичне), щось, що існує як концепт, але не існує наяву, як не існує і «Свято воскресаючого духа», і Чортопіль, у якому це свято відбувається. Хоча, мабуть, воно й на краще, що ніякого Доктора Тагабата (чи то гурту, чи то реінкарнації персонажа з Хвильового) насправді нема.
Ніколя Матьє vs Nirvana
“Smells Like Teen Spirit” – це, без сумніву, легендарна композиція, але її надмірна популярність призвела до того, що тепер її використання є кітчевим, а будь-які згадки про неї у творах мистецтва прирівнюються до штампу. Тим не менш, існує сучасна книга, у якій згадка цього хіта гурту Nirvana не просто не дратує, а навпаки – влучає в яблучко. Ідеться про лауреата Гонкурівської премії 2018 року – роман Ніколя Матьє «Діти їхні». У цій книзі розказано про юність, що наклалася на «лихі 90-ті» у французькій провінції. Зубожіння, крах економіки, руйнування підприємств і проблемні підлітки – здається, більш влучної візуалізації атмосфери “Smells Like Teen Spirit” і бути не може. Тож не дивує те, що за цією піснею в книзі названо перший розділ, після прочитання якого і справді хочеться переслухати треки Nirvana – а це тільки доповнює враження від роману Ніколя Матьє.
