Автор: sensor

Розпашілі обличчя, гірська долина та епоха, що добігає кінця. Роман Томаса Манна «Зачарована гора» — це історія складної недуги та бентежного кохання, що не мали місця серед повсякдення рівнини. Цей сюжет розпочинається серед хворобливого затишку санаторійної рутини, вивершуючись у складних сократичних діалогах та естетиці декадансу. На тлі альпійського краєвиду Томас Манн описує дивацтва часопростору, в якому епізод із життя Ганса Касторпа обертається нескінченним авторським роздумом про те, чи можливо перебути життя осторонь світу, що змінюється так невпинно. У камерному середовищі туберкульозного санаторію Томас Манн сатирично моделює стан цілого європейського континенту, що неквапом входить у вир Першої світової війни. Меланхолійні рефлексії та палкі диспути про природу людських почуттів роблять «Зачаровану гору» одним із найбільш проникливих висловлювань літератури модернізму про те, як війна втручається у плин людського життя. 

Уперше «Зачаровану гору» було опубліковано німецькою мовою в 1924 році. В українському перекладі Романа Осадчука книга вийшла 2009 року у двох томах, а в 2024-му було видано однотомне видання від «Видавництва Жупанського».

«Зачарована гора» є філософським романом, що охоплює широкий комплекс соціальних проблем і витончено деконструює принципи роману виховання (Bildungsroman) — жанрової варіації, що присвячена складнощам формування особистості та ідентичнісного становлення героя або героїні. Зазвичай сюжет роману виховання охоплює великий подієво-часовий проміжок, показуючи випробування, який герой чи героїня зазнає від дитинства (або юності) до зрілості.

Книга буде цікава поціновувачам складних текстів, готовим приділити уважному читанню низку вечорів (насправді ці 950 сторінок можна прочитати значно швидше припущених автором семи місяців). 

За рівнем складності цей роман може постати справжнім викликом, адже герої Томаса Манна охоче вдаються до філософування про хворобливу природу кохання та чуттєву природу хвороби, обговорюють питання буття і смерті, а описи окремих сюжетних поворотів можуть бути бентежними, а то й тригерними. Але для допитливого читача (з інтересом до анатомування гуманітарних проблем) цей роман може стати цікавим маратоном із відданості своїй читацькій рутині, а всі повʼязані з романом питання завжди можна обговорити на книжковому клубі.

У панорамі німецької літератури доробок Томаса Манна — 8 романів, десятки есеїв та новел — поціновується справедливо високо. Коротку прозу Манн почав писати ще замолоду, але з письменницьким фахом склалося не одразу: криза родинного добробуту та переживання юності спричинили для мрійливого Томаса чимало барʼєрів перед письмом, зокрема внутрішніх. Були відмови, творчі шукання й переписані чернетки. Трохи попрацювавши статистом у страховій конторі, Томас Манн таки полишає бюргерське життя, аби зосереджено писати та більше подорожувати. Перші новели, перший успіх, перший роман про занепад — «Будденброки» (у співпраці з видавництвом S. Fischer) — поступово вимальовували за Томасом Маном ореол усесвітньої слави. У 1929 році Манн отримав Нобелівську премію: передусім за «Будденброків», але й «Зачаровану гору» теж було відзначено.

Задумуючи сюжет «Зачарованої гори» як сатиру на замилування смертю, Манн писав роман із перервами на «Міркування аполітичного» та інші критичні есеї. «Зачарована гора» планувалася «гумористичною противагою» його новелі «Смерть у Венеції» — співмірною за обсягом. Однак у ході писання цього роману санаторійне тло викрило для Манна той унікальний зріз епохи, коли останні звичаї тодішньої форми капіталістичного господарювання ще траплялися, а від суспільного життя молодь охоче відчужувалася серед безтурботності верховин. Цей текст таки потребував іншого обсягу й інших масштабів часу: Томас Манн визначає «Зачаровану гору» відповідно — «романом про час» (Zeitroman). Описуючи сюжетний досвід героя та водночас проблематизуючи час як предмет оповіді, у «Зачарованій горі» Томас Манн, немов зумисно поєднавши ремесла мага та годинникаря, показує, як рік за роком можуть пролетіти водномить.

У літературі модернізму санаторій як топос асоціюється не лише з терапією, але й із самотою та перехідним часом, — це штучний простір, де особисте паломництво шляхами одужання переносить людину в особливі умови, адже перебіг її днів тут обумовлений процедурно-лікувальним графіком. Тема «санаторійної зони» пролунала того ж таки 1924 року й у творчості Миколи Хвильового, який описав типологічно суголосну санаторію «Зачарованої гори» атмосферу замкненого місця, де пореволюційні симптоми суспільства сконцентрувалися у фантомній «зоні», втягненій в осінню меланхолію. Курортний простір був важливим і для прози Лесі Українки, а вже цілком містична санаторійна тема викривленого часопростору прочитується в оповіданні Бруно Шульца «Санаторій під Клепсидрою». 

Своєрідний омаж «Зачарованій горі» читаємо і в сучасному романі сербського письменника Срджана Валяревича «Комо», в якому алкогольно-безтурботна сповідальність головного героя віднаходить притулок у горах, а тема війни відступає як відлуння недопромовленого. У своїй повісті «Санаторій» Рафал Воячек, описуючи день із життя свого (анти)героя, також викрив контроверсійність санаторійного простору, що як вивільнює, так і дезорієнтує людину. Як мотив ностальгійного ескапізму від сучасності санаторна тема діє у романі «Часосховище» Ґеорґі Ґосподінова, де спеціалізовані заклади забезпечують притулок від невизначеностей сьогодення, а їхній вплив поступово розширюється до національного рівня — цілі країни з власної волі замикають себе в обраному періоді минулого.

Вочевидь, кожна літературна епоха по-своєму працює з ідеєю розчарування в часі та споруджує власну «зачаровану гору». Але й сам роман Томаса Манна перегукується з ранішою романтичною інтерпретацією середньовічної легенди про куртуазного співця Таннгойзера (Tannhäuser), який втрачає лік часові, потрапивши в гірську печеру Венери. На Томаса Манна цей сюжет міг вплинути, зокрема, завдяки опері Ріхарда Ваґнера, що оприявнила тему хиткої рівноваги між спокутою та любовʼю. Завдяки впливу вчень Артура Шопенгауера та Фрідріха Ніцше «Зачарована гора» Томаса Манна вирізняється подібним зіткненням уже цілком протилежних ідейних сил: між раціональністю та почуттями, аполонічним та діонісійським, — курорт «Зачарованої гори» стає шляхом до самопізнання головного героя Ганса Касторпа.

Комфортні умови, прегарний вид і розкішне столування: Ганс Касторп прибув у давоський санаторій «Берґгоф» на три тижні, щоби навідати свого двоюрідного брата — хворого на туберкульоз Йоахима Цімсена. «Зовсім новенького і дещо спантеличеного» Ганса Касторпа «тут нагорі» багато чого дивує і навіть смішить, адже одноманітний ритм санаторійного життя породжує для місцевих мешканців вельми специфічний уклад етикету й моралі. Паралельні всесвіти страждання й веселощів тут за замовчанням співіснують: доки лежачі хворі — «морібундуси» — не полишають кімнат, гості долини розважаються, катаючись на лижах. Усіх присутніх єднає не лише звичка до цинізму та румʼянець на щоках — вказівка на спільну недугу всередині, — але й атмосфера звичної нудьги, в якій єдиними інфоприводами слугують флірт і покажчики заміряної температури. 

На момент зустрічі з читачем Гансові Касторпу минав 23 рік, а плановані три тижні спливали швидко. Хоча з дитячих літ йому пророкували майбутнє мариніста — так справно він малював вітрильники й шхуни, — Ганс Касторп довірився успадкованій практичності, тож доки його брат військовий відбував вимушену «службу» в санаторії, на рівнині Касторпа чекала інженерна практика у корабельній фірмі. У «Берґгофі» всі присуди щодо хвороби й одужання виносять місцеві «Мінос і Радамант» — доктор Беренс і доктор Кроковскі. З певністю, що найменшою одиницею виміру часу «тут нагорі» є місяць, іншими його категоріями вони за звичкою зневажають. На перший погляд санаторійна атмосфера — благочинна: Ганс Касторп піддається духу вакацій, вільно міркує про речі, яких ніколи не брав до уваги раніше, та водночас виявляється, що дозвілля він завжди поважав куди більше за «оловʼяний тягар праці», який лише обтяжує людський час зайвими перешкодами. Тож коли його початковий намір відбути подорож суто як гостини до брата замінюється лікарняним приписом залишитися на лікування, Ганс Касторп сприймає це не так зі стоїчною витримкою, як із полегшенням, вправно розстеляючи ковдру для процедури вечірнього лежання на балконі.

Сам Томас Манн свого часу у швейцарському Давосі навідував дружину, яка тоді лікувала в санаторії легеневу недугу. У вступному тексті для студентів Принстонського університету Манн визнає, що описана атмосфера місця часто передає особисті враження від тих вакацій, коли сам він був за крок від «непричетного гостя» до потенційно хворого. Для санаторію «Берґгоф» хвороба — це символ належності до спільноти, її набувають як «талант». Здорові ж пацієнти не вписуються в спільноту позначених симптомами хвороби, розмисли про природу якої приводять Ганса Касторпа до роздумів про те, як інтелект та емоції можуть обумовлювати фізичні та метафізичні недуги (які атмосфера високогірʼя часто лише увиразнювала, адже тоді ще не було відомо, що гірське повітря має двосічну природу: сприяючи як лікуванню хвороби, так і її загостренню). У ХІХ столітті митці розглядали туберкульоз як символ особистого недоброчестя та інших суспільних недуг. Це втілювалося у різних формах: від романтичних опер Верді та Пуччіні до реалізму прозових творів, наприклад, у «Знедолених» Гюґо.

Проти надмірної метафоризації хвороб, зокрема туберкульозу, десятиліттями пізніше застерігала Сьюзен Зонтаґ, оглядаючи у праці «Хвороба як метафора» небезпеку міфотворення навколо симптоматики людського страждання, оскільки така романтизація істотно викривлювала медичний характер проблеми і сприяла стигматизації хворих людей. Томас Манн хоча й долучає тему туберкульозу до ширшої проблематики суспільної кризи, та все ж суголосно пізнішій критиці показує, як у повсякденних масштабах XX століття відлунювали романтичні уявлення про туберкульоз як обраність і наскільки значної шкоди завдавали такі уявлення про хворобу індивідуальним досвідам. У 1913 році Томас Манн писав до свого брата Генріха про те, що «завжди був глибоко захоплений розпадом», — це практично дослідницьке захоплення відчутно простежується і в його ранніх новелах, і в мотивах «Зачарованої гори».

Санаторійний побут «Зачарованої гори» символізує небезпеку знудженості, коли вона стає основою повсякденного життя. Будівля санаторію «через численні балконні лоджії здалеку видавалася дірявою і пористою, мов губка» — таке враження Ганса Касторпа цілком відповідає тому, як санаторій здатен поглинати час та й саму людську особистість. Манн особисто спізнав, наскільки посереднє та помірне є чужим для цих висот — особистий вибір тут здійснюється лише між екстремами, доки дні прошмигують перед очима, як у відпустці чи на лікарняному.

Санаторійний уклад структуровано навколо графіку столування в їдальні — практично сакрального місця, де серед окремих пацієнтів діє дуже складна геометрія потайних почувань. У перші дні своїх гостин Ганс Касторп із братом знайомляться з італійцем Сеттембріні — гуманістом і просвітником, для якого атмосфера курорту «пересичена Азією», бо «кишить типами з московитської Монголії», що для них час цілковито знецінено. У самій їдальні є поділ на «хороший» та «поганий» російські столи, де сидять нібито відповідні представники цього народу. Для Манна на початку ХХ століття вже видається правомірною дихотомія галасливих і недбало одягнених «росіян поганого столу» та «хороших» росіян, що ілюструють ту загадкову й магнетичну сутність, завдяки якій і без того поширений серед персонажів роману шанобливий інтерес до Росії від суто антропологічного набуває радше романтизованих конотацій. 

Розмови із Сеттембріні відкривають для Ганса Касторпа щось між пропедевтикою і вишколом, а коли до них доєднується професор Нафта — єзуїт із галицько-волинського кордону, то ці дискусії перетворюються на справжнє інтелектуальне (а згодом і буквальне) бойовище. Зі своїм старшим братом, письменником Генріхом, відомим українському читацтву за романом «Вірнопідданий», Томас Манн мав непрості стосунки, адже темперамент і цінності братів були разюче відмінними, нерідко виникали суперечки, зокрема на рівні переконань у духовно-інтелектуальній царині: подібне протиставлення класичного та романтичного світоглядів легко вбачити і в диспутах персонажів «Зачарованої гори». Одне з питань, висловлених у суперечці між Сеттембріні й Нафтою, — чи прагне молоде покоління послуху? — зависає у повітрі, та Ганс Касторп давно має свою невисловлену відповідь. 

По інший бік від ідеалів Сеттембріні — патріотизму, людської гідності та літератури — Клавдія Шоша. Ця недужа пані з киргизькими очима втілює те загадкове співвідношення хвороби та емансипації, що стало можливим для жінок у формах мандрівного лікування як незалежного туризму. «Широка натура» цієї російської жінки та грайливе ставлення до життя і людей у ньому є серйозною противагою тому гуманістичному поступу, до якого Ганса Касторпа схиляють бентежні розмови наставників. Блакитно-сіро-зелений погляд очей Клавдії Шоша одразу щось болісно йому нагадує. І вже невдовзі одна самотня лісова прогулянка повертає Гансові Касторпові спомин про власні шкільні роки, коли він позичив механічного олівця в обʼєкта свого сердечного захоплення — однокласника Пшибислава Гіппе на прізвисько «Киргиз». Характерну форму його очей та вилиць нагадали очі Клавдії Шоша, знову і знову повертаючи Гансові Касторпу спомин про виняткове для його ідентичності переживання. 

У європейській літературі мотив закоханого впізнавання певної риси, властивої першому коханню, траплявся й раніше. Рене Декарт зізнавався, як постійно закохувався у косооких жінок, Ернст Т. А. Гофман описував вплив гіпнотично-штучного погляду механічної ляльки, а в Марселя Пруста доленосним для Шарля Свана стало шукання рис із портретів Ботічеллі серед панянок наяву. Для Томаса Манна це був погляд його власного однокласника — Віллірама Тімпе, але суттєвою є не сама біографічна паралель, а мотив тієї втраченої риси, якої неможливо не шукати, — особистого objet petit a, що чинить пожиттєвий вплив. Анатомічні студії та фантазування трохи наближають до Ганса Касторпа обʼєкт його закоханості, але фактично їхні стосунки із Клавдією Шоша довго обмежуються самими поглядами, доки однієї маскарадної ночі вони не розпочинають бесіду французькою, протягом якої Ганс Касторп просить у пані Шоша олівця.

Механічний олівець, який дають, не даючи, — водночас завуальований та іронічний образ для епохи розквіту психоаналізу. Популярними у санаторії «Берґгоф» були й самі ці лекції про природу любові — за змістом (пародійно) подібні до психоаналітичних. У яких подобах повертається любов, як, «недопущена та притлумлена», вона діє на здоровʼя легень — ось запитання, що витають у повітрі. Санаторій як осідок страждання сприяє тому, що життя осмислюється в термінах біохімії: так, студіювання книжок з анатомії допомогало Гансу Касторпу спізнати те, що він не міг би осягнути емпірично — таємничість смерті, кохання та часу, — але аж ніяк не питань найближчого майбутнього. У щоденні пані Шоша носить вишукані наряди, а на свята вбирається в «російський чи то балканський народний стрій», але й для самого Ганса Касторпа атрибути належності до нації не становили предмету суттєвого переймання. Йоахим Цімсен чи не найбільше за головного героя прагне повернутися на рівнину, та Ганса Касторпа дивує, що його брат хоче присягнути прапорові: «Серйозно? Палиці? Якійсь ганчірці?». Ганс Касторп, безперечно, вважає себе німцем, але також — «гуманістом», чия піднесеність над політикою та суспільними проблемами — як фізична, так і подумкова — обумовлює ту свободу, яку також «надає» хвороба.

Рано втративши батьків, Ганс Касторп зростав із дідом, чий опір новизні й старосвітська звичаєвість справили суттєвий вплив на хлопця, який і без того з дитинства мав схильність до зачарування смертю. Томас Манн описує благоговіння свого героя перед родинною реліквією — хрестильною чашею, що «мандрувала, залишаючись на тому ж місці». Подібні відчуття в Ганса Касторпа викликала музика. А також — море: у цій пристрасті до морського ландшафту наш персонаж знову дуже подібний до свого автора. В одному з епізодів Ганс Касторп втрапляє у хуртовину, де йому ввижається обітована земля із середземноморськими краєвидами, — навіть здіймаючи простір своєї оповіді до гірської місцевості, Томас Манн оспівує плескіт хвиль. Далеко від рідного дому Ганс Касторп мусить пізнати, що й простір має плинну природу та докладається до процесів забуття разом із законами часу. 

Події «Зачарованої гори» розпочинаються до «Першої великої війни, з початком якої почалося так багато різного, все те, що так і не зупинилось». Але відлуння майбутніх європейських коаліцій та конфліктів між Австро-Угорщиною та Російською імперією доходять до санаторійних широт із запізненням — Гермес тут опікується ртутними покажчиками замість повідомлення з рівнин. Тож доки словесні дуелі Нафти і Сеттембріні губляться в нескінченності, символічний фінал їхнього протистояння показує, як стрімко нагнітається атмосфера гірського курорту перед початком Першої світової війни: серед пацієнтів частішають спалахи гніву, дрібні сварки переростають у ворожнечу. Війна, «немов удар грому», стрясає основи відомого світу, викидаючи Ганса Касторпа на рівнину. Раніше у сновидному маренні серед хуртовини він обіцяв відкинути вірність смерті «заради любові та добра», але чи та сила, що змусила його до опору хуртовині, порятує його і на полі бою?

Хай яке би враження щодо тривалості читання цього фоліанту склалося в читачів, Томас Манн наголошував на необхідності читання цього роману двічі — задля того, щоби вловити ті філософські й символічні рівні змісту, що за першого, «лінійного» прочитання можуть губитися поміж рядків.

Початковий рівень (перше знайомство із текстом):  

1. Як у романі «Зачарована гора» показано відчуження людини від громадянської спільноти? 

2. Як еволюціонує персонаж Ганса Касторпа протягом оповіді? Чи змінюється його прагнення залишатися осторонь «життя рівнини»?

3. Сюжетна лінія Йоахіма Цимсена: що символізують відмінності двох братів? Чи є між ними щось спільне, зокрема, в питанні обов’язку перед нацією?

4. Символізм музики в романі «Зачарована гора»: як Томас Манн міркує про природу музики та на що вказують конкретні платівки, які полюбилися Гансові Касторпу?

Просунутий рівень (перечитування роману):

1. Як персонажі Сеттембріні та Нафти репрезентують дихотомію між просвітницьким раціоналізмом та радикальною ідеологією в «Зачарованій горі»? Як у їхніх суперечках представлено аргументи на користь націоналізму та космополітизму? 

2. Чи відсилає замилування Ганса Касторпа хрестильною чашею до зазначеного автором мотиву «пошуку Грааля»? Що в «Зачарованій горі» уособлює образ Грааля?

3. Яким чином у романі «Зачарована гора» тема туберкульозу працює як метафора? 

4. Які засоби іронії Томас Манн використовує для опису кохання в романі «Зачарована гора»?

Про «Зачаровану гору» і доробок Томаса Манна українське читацтво говорить усе більше: протягом останніх кількох років у видавництві «Лабораторія» видали переклади декількох його новел та роман «Будденброки». У цьому самому видавництві вийшла книга Фолькера Вайдерманна «Людина моря», в якій ідеться про біографію Томаса Манна крізь призму його глибинної прихильності до морської стихії. Для більш докладного читання роману «Зачарована гора» (з увагою до згаданих у ньому локацій, персоналій та інших деталей) можна звернутися до читацького посібника від Cambridge Scholars Publishing.

Матеріал підготовлено в межах проєкту «Німецька книжкова полиця» у співпраці з Goethe-Institut в Україні.
Ще більше про книгу та її контексти можна дізнатися з відео на каналі Goethe-Institut Ukraine.