В межах другої літературної резиденції імені Олега Лишеги письменник та перекладач Лесь Белей написав есей про поета, з яким був знайомий особисто. З чого складалася система життя та виживання «витісненого покоління» в умовах радянського застою? Чому ця стратегія може бути помічною і зараз? Та які уроки Олега Лишеги варто засвоїти не лише тим, хто знав поета за його життя, але й всім, хто читає або ж тільки збирається брати за його поезії?
***
Пишучи цей есей під час резиденції, а не через років 10 опісля, я грішу проти мистецького методу Лишеги, який виражається у неспішності, щоб не сказати позачасовості, глибокому рефлексивному перетравленні, домінуванні буття і набування тут-і-тепер над роботою з текстом. Але я грішу свідомо, на правах молодшого, що ще не навчився цієї особливої взаємодії з часом.
Олег Лишега належить до так званого «витісненого покоління». Це покоління, яке побачило, що спіткало шістдесятників за навіть кволі намагання непокори, існувало у, здавалося, безкінечному й усеосяжному радянському застої, але виробило свій modus vivendi та дочекалося незалежності.
Саме оце вміння бути поза системою, існувати паралельно з нею, не йдучи ні на співпрацю, ні на конфронтацію, маючи свободу творчості, хай і обмежену вузьким колом найближчих, мене захоплювало найбільше.
Цей спосіб життя затягує, тому навіть коли часи вже давно змінилися, представники «витісненого покоління» вкрай неохоче змінювали свій світогляд. Лишега, мабуть, адаптувався чи не найкраще.
Він писав дуже ощадливо. Його майстерність полягала у перетворенні кількості в якість, хоча, це велике спрощення. Бо якщо ти не вмієш писати і напишеш один текст за життя, він не стане геніальним. Потрібно мати відточений нерв, голос і витримку.
Я почав краще розуміти вірші Олега, коли поговорив з ним про його дерев’яну скульптуру. Він старанно добирав матеріал, розумівся на всіх породах дерева, а працював виключно сокирою: чуття породи і майстерність, відточена не зовсім зручним інструментом.
Так само чутливо він ставився і до видання своїх творів. Мав серйозні вимоги до дизайну, поліграфії та паперу. І, здається, лише декілька його книжок вийшли такими, як хотів він, а не видавці.
З віршів і волтвітменівського вигляду поета можна було подумати, що перед вами пророк-відлюдник, позацивілізаційний шаман. Олег і справді якось по-особливому бачив природу. Міг звернути увагу на птахів на самому краю горизонту посеред шумного міста. Коли ми пили якось вино у київському ботанічному саду, довкола нас почали бігати їжаки. Але водночас Лишега дуже добре знав Львів і Київ. В останньому мав помешкання у бетонних джунглях Лівобережжя.
Лишега був цілком відкритим, принаймні в ті часи, коли ми познайомилися. Він радо йшов на контакт з поколінням, яке годилося йому в онуки (чим відрізнявся від інших представників своєї генерації), ніколи не виявляв зверхності чи менторства, не ганявся за славою і визнанням. Був завжди своїм серед своїх.
Лишега знав, що таке опір системи. Це вона не дала йому довчитися в університеті, змусила працювати на роботах, далеких від поезії, і не дозволяла публікуватися. Тим не менше, він не мав перед нею страху. Виходив на Майдан під час Революції Гідності — саме там ми і зустрілися в один з останніх разів. Разом пройшлися подивитися на так званий «антимайдан» із приреченими рабами-бюджетниками, ходили поміж майданівцями і віталися зі знайомими.
Олег помер наприкінці 2014 року. Помер старомодно, від запалення легень. Згадуючи його тепер, на резиденції його ж імені, думаю про те, що підхід до життя Лишеги, вміння взаємодії з репресивною системою, на жаль, знову актуальні.
Ось уже 10 років Крим і Донбас під окупацією. Майже три роки окуповані Маріуполь, Бердянськ і Старобільськ. Помилково думати, що там залишилися самі симпатики Росії. Окупація — це інформаційний ковпак, і будь-який прямий бунт завершується розправою. Протягом століть росіяни виробили жорстокий і тупий, але ефективний підхід до завойованих територій.
Modus vivendi «витісненого покоління» — побутова невибагливість, готовність до фізичної праці, пошук краси у природі та найближчому оточенні, заняття прикладними мистецтвами, а головне — позачасовість, незважання на час, заперечення часу, — це, мабуть, єдине, що можна цьому протиставити.
Пишучи автографи у своїх книгах, Олег завжди ставив фірмові дві горизонтальні крапки. Одна крапка символізує кінець, три крапки — незавершеність. Дві крапки — це щось середнє, стан поміж, лімінальність, квантова суперпозиція.
Саме вона потрібна для відстороненого сприйняття реальності й поезії. І якщо з реальністю йдеться про те, щоб не з’їдати себе через речі, на які не маєш впливу, то з поезією — про брак категоричних суджень, відкритість без вразливості. Це не про біле пальто, а радше про камуфляж. Той, хто його носить, сам вирішує, коли злитися з ландшафтом, а коли підійти поговорити.
Попри те що я знав Лишегу особисто, мені, на жаль, не вдалося засвоїти багато з його уроків. Але я сам даю собі на це час. Ставлю дві горизонтальні крапки.
