Що таке переклад?

«Словникове» визначення перекладу — це відтворення форми та змісту оригінального тексту засобами іншої мови. А вдаючись до метафори переклад — це уможливлення зустрічі із текстом іншої культурної традиції в інтерпретації перекладача або перекладачки. Саме з цих «зустрічей» беруть свій початок багато національних літератур, зокрема з перекладів Біблії та інших священних писань.

Інтерпретація — обовʼязковий елемент перекладу. Вона була особливо помітна у переспівах — текстах, написаних за мотивами оригіналу, в яких перекладач наближається у своїй ролі до автора, бо міняє не лише форму, а й модифікує змісти. Саме тому, наприклад, зʼявлялося чимало варіацій античних сюжетів, які перекладали національними мовами і тлумачили залежно від культурного контексту.

Сучасні вимоги до перекладів не дозволяють такої свободи, яка була у добу поширених переспівів.

То де ж тоді захована інтерпретація? Вона лишається у деталях: виборі слів, які мають не одне значення, інтонацій, задля збереження яких інколи варто віддалитися від дослівного перекладу, синтаксису, який різний у кожній мові та на якому тримаються звʼязки тексту.

Перекладений текст — це передусім словник перекладача, лексичні пошуки та рішення. Наприклад, немає єдиного правильно варіанту як відтворити українською лондонський діалект кокні, або ж відповіді, чи варто перекладати власні назви у вигаданих світах фантастики та фентезі. Тому знайомий фанатам фільмів Більбо Беґінз, у перекладі «Гобіта» Олени ОʼЛір був Торбином, а в Олександра Мокровольського взагалі Злоткінсом.

«Гобіт» Джона Толкіна насправді виняток: одразу кілька його перекладів можна одночасно купити у книгарнях. Зазвичай визнані тексти, якщо і мають кілька перекладів, то один з них створений ще у ХІХ столітті, наприклад Пантелеймоном Кулішем, або ж на початку XX — Валерʼяном Підмогильним, а другий — сучасніший, часто вже доби незалежності. І тільки один з них доступний у книгарнях. А є чимало текстів, які вперше вийшли українською нещодавно, як-то культовий «Улісс» Джеймса Джойса, або й взагалі ще чекають на свій переклад.

Неповнота традиції помітна й у спробі накреслити перекладацьку спадковість. З одного боку можна помітити, що, наприклад, Микола Лукаш взорувався на Пантелеймона Куліша через його лексичні знахідки, за якими зрештою дещо губився стиль оригіналу. З іншого, варто сказати, що традиція українського перекладу радше представлена потужними особистостями, як-то Євген Попович, Максим Стріха, Ольга Сенюк, Віктор Дмитрук, аніж цілими школами.

А якщо озирнутися назад, то серед перекладачів було чимало знайомих імен: Іван Франко, Леся Українка, Максим Рильський, Агатангел Кримський, Микола Зеров. Для них, діячів культури, закутої в колоніальних умовах, переклад був одною з форм відокремлення від імперії і набув націєтворчої функції. Тобто, в умовах, коли всі міжнародні звʼязки відбувалися за посередництва імперії, переклад з мови оригіналу на мову підпорядкованої нації робив діалог з іншими культурами можливим.

Варто визнати, що аудиторія перекладної літератури у ХІХ столітті — це інтелігентні верстви населення, які і самі знали різні мови, тому з боку аудиторії перекладені тексти не були потрібні суто інформаційно, а радше ідейно. Українські переклади Шекспіра, Гомера та Байрона свідчили, зокрема, про повноцінність мови. А також саме завдяки перекладним текстам формувалася та лексика, яка не могла розвинутися у колоніальних умовах: мова армії, науки, уряду, церкви.

Проте не лише сподвижницька націєтворча ідея мотивувала наших класиків перекладати, а й мистецькі пошуки. Тоді масив неперекладеного був величезним, і кожен вибір тексту для перекладу був не випадковий з естетичного або ідейного боку. Сьогодні ця прірва меншає із кожним новим релізом від видавництв, а те, що Чайльд Гарольд та Гамлет можуть промовляти українською мовою, вже очевидно. Та все одно є ще чимало текстів та світових культур, знайомства з якими попереду.