Ми маємо справу з «Воццеком» — змістом без форми, формою без змісту, ні тим, ні іншим, але ніколи не обома водночас, експериментом українського постмодерну 1990-их, який безумовно вдався. Юрій Іздрик створив прецедент: твір про сни у снах, полілог зі самим собою. Автор впустив перехожих у свої думки, дозволив у них загубитись. Нам же потрібно знайти вихід з безкінечних лабіринтів сторінок, рядків, слів, літер, звуків, адже ми маємо справу з «Воццеком», де завжди є шанс втратити зв’язок з реальністю.
Пірнати в подібний текст завше треба обережно, бо запросто можна потонути. Фігура автора приховує за собою глибину думки. Саме тому передовсім приділимо увагу Юрію Іздрику: все-таки до чужої голови негоже заходити інкогніто.
«ІЗДРИК (Дерибас) Юрко — це я. (Див. також «Людина»). За часом народження — шістдесятник. За місцем народження — хімік. За переконаннями — гігієніст. Вічний дилетант. Займаюся музикою, літературою, візуальним мистецтвом. У характері — парадоксальне поєднання демонстративности (на межі з ексгібіціонізмом) і патологічної інтровертованости. Мутант. Герой Чорнобильської битви».
Журнал «Четвер» 1992р.
Прозаїк, художник, поет, музикант, автор легендарного журналу «Четвер» — цілком справедливо таку людину можна назвати «митцем широкого спектру». Творча діяльність автора не вкладається у рамки літературного канону. Іздрик ще у 1990-их почав шукати свободу. У пошуках він виробив власний неповторний стиль, який зробив його одним з найяскравіших представників постмодерну в Україні. Осягнути масштаб такої особистості можна, лише маючи відповідну підготовку.
Особливості переміщення снами
Дозовано можемо поглинати текст. Перше, що помічаємо, — відсутність сюжету, фрагментарність. Як зазначає автор в інтерв’ю Юрію Матевощуку на ютуб-каналі «Мистецький фестиваль Ї», книга фактично написана потоком свідомості і її каркас зроблений зі снів. Сон — симбіоз пам’яті й фантазії. Він — неконтрольований. Прокинувшись, Юрій намагався зафіксувати свої подорожі, що траплялися з ним уночі, його мета була не передати кожну деталь, а простежити за непідвладним процесом.
Як працює пам’ять? Уявіть кількох ваших знайомих. Ви знаєте, як вони виглядають, їхній характер, голос, можливо, звички. Однак ви не підтримуєте з ними контакт постійно, тому з’являються прогалини в їхніх образах. Їх заповнює уява. Пам’ять потрібно стимулювати, бо якщо цього не робити, то зовнішність знайомих розпливатиметься, простий архетип замінить багаторівневий характер, а емоції, отримані поруч із цією людиною, стануть одним цілим: радістю чи сумом. Правило працює також і з предметами, місцями, подіями. І цим можна користуватися…
«Зате люди в твоїх снах не були по-дурному прив’язані до своїх тілесних оболонок, і ти міг вільно комбінувати — поміщати кількох осіб в одне тіло або розділяти когось одного на кілька різних, тасувати, міняти місцями, приміряти різних людей до тіл різних людей або навіть до предметів чи речей, адже сутність речей теж не була встановленою раз і назавжди, вона виявлялася у своєму споконвічному багатстві всіх можливих варіантів».
Роман «Воццек», Юрій Іздрик
Так само легко сни дають можливість переміщатися у часі та просторі: то ви на львівському вокзалі, то вже у ґранд-готелі, а за мить — на березі річки.
«Ти міг розмовляти з жінкою за столиком відкритого кафе, а сам бути і тим столиком, і тією жінкою, і вимощеним бруківкою майданом, котрий виднівся з тераси, і господарем кафе, що поливає бруківку перед виходом, збиваючи відстояну вранішню пилюку, і самою пилюкою або водою, а більш нічим, бо більше нічого й не було у тому сні, світ складався лише з перелічених речей, і з перелічених речей складався ти».
Роман «Воццек», Юрій Іздрик
Виникає відчуття, що некеровані процеси створення сюжетів у снах насправді підпорядковуються читачеві: його бажанням, емоціям, думкам. Не сперечаюсь, це приємно, однак обман криється у фрагментарності. Наша підсвідомість не програє відеоряд повністю, вона показує Tik-Tok, наповнений емоцією, одразу переносячи до іншого. Виникає питання: чи контролюємо ми алгоритми підбору контенту в додатку? Вони залежать від наших уподобань, звісно. Проте, можливо, все навпаки? Можливо, сни визначають наші вподобання? Дилема.
Повернімось до реальності. Ми зрозуміли не лише причину відсутності сюжету, а й опанували спосіб читання цього тексту, порівнявши його з динамікою сучасних цифрових платформ. Виникає логічне питання: чому у 2025 році фрагментарний текст досі викликає складнощі в розумінні? У цифрову епоху ми споживаємо цей світ шматками: не аналізуємо глибоко, а лише швидко скануємо інформацію і робимо поспішні висновки. Юрій Іздрик втілює принцип кліпового мислення в художній формі. Текст не спирається на класичну візуальність — він провокує уяву, змушує створювати внутрішні образи самостійно. Це вимагає зусиль. І саме тому «Воццек» — не просто роман, а виклик мисленню.
Четвертий вид болю
Нам вдалося розібрати структуру твору, але про що він, про кого? Хто такий Воццек? Тамара Гундорова у «Післячорнобильській бібліотеці» пише:
«У “Воццеку” Іздрик удається до своєрідної візуалізації рефлексії “я” в процесі сприйняття реальности. Автор розщеплює суб’єкта на Я, Ти і Той (він). Я — субстанція, що мислить, Ти — поверхня тіла, проєкція свідомости, межа живого-неживого, Той — кого бачу (інший). Це і є Воццек. Отож авторові важливо не лише замкнути свого протагоніста у власних думках, але показати сам процес матеріялізації сприйняття, вихід свідомости поза межі тіла й тілесности».
Таким чином, «Воццек» — це спроба зрозуміти себе через множинність «я». Типовий для постмодерну прийом, однак він є позачасовим. Кожен на певному етапі свого життя стикався з потребою зібрати докупи частини власного «я», структурувати свою природу. І особливо це актуально зараз, коли Україна знаходиться в стані війни.
Наша колективна свідомість розділилась на «до» та «після»: до та після війни, до та після вимушеного переселення, навіть у повсякденні — до та після повітряної тривоги. Кожен українець відчуває внутрішні зміни, не кажучи про особисті проблеми й потрясіння. І якщо Юрій Іздрик говорить про три різновиди болю, що сковують особистість, то, можливо, є і четвертий — біль, який паралізує цілу націю?
Постмодерний термін «ризома» — структура без єдиного центру, зростає не вгору, а вшир, хаотично і водночас закономірно. Так звана «система кореневища», що об’єднує досвід мільйонів, формує зв’язки. Ми не маємо одного центру болю — ми маємо тисячі історій, спогадів, тіл, що несуть свої уламки, які, переплітаючись, утворюють живу й стійку структуру. У ризомі кожна травма може стати точкою зростання, адже параліч насправді не є зупинкою.
«Ризома ж творить карти, а не кальки, вона сперечається з дійсністю, експериментує, має безліч варіативних «входів» і нагадує лабіринт.
За своєю природою ризоморфний лабіринт децентрований і антиієрархічний, тобто він не має переважаючих й опосередкованих у ньому топосів, а всі доріжки, що складають його архітектоніку, не мають по відношенню одна до одної переваг, так само як і відсутні привілейовані зв’язки між ними (кожна доріжка має можливість перетнутися з іншою, тим самим утворивши нову доріжку, націлену на наступне розмноження)».
Зі статті «Концепція ризоморфного лабіринту в культурі постмодерну» Олега Барми
Так само і «Воццек» — не лінійна розповідь, а текст-лабіринт, де зміст виникає у точках перетину фрагментів. Юрій Іздрик писав про свій шлях віднайдення власного «я» і йому вдалося почати «нове життя». І в контексті національної травми, якщо українці знайдуть точки дотику, то колективна психотерапія об’єднає для початку нашого «нового життя», за яке ми боремось.
Інтертекстуальність як зв’язок з реальністю
Юрій Іздрик творить на грані реальності й абсурду. Часто кордон між ними може розмиватися і складно не потонути у фантазіях автора. У хаосі фрагментів, снів, повторів і зсувів, що структурують «Воццека», інтертекстуальність працює як система гачків, за які читач може вхопитися, щоб не втратити зв’язок з реальністю. Це не просто посилання на одиниці культурного коду — це спорядження, яке видає Юрій Іздрик, щоби орієнтуватися в його голові. Починаючи з самого персонажа Воццека з драми Георга Бюхнера, «Іліади» Гомера, закінчуючи самоназиванням та згадками представників української літератури: Юрія Андруховича, Олександра Ірванця, Івана Малковича та інших, автор створює зв’язок зі світом поза текстом.
«“Внутрішня енциклопедія” кожного твору Ю. Іздрика визначає важливі для автора культурні координати, онтологічні цінності. Засобами інтертексту письменник виявляє свої думки, спогади, показує, хто і який естетичний вплив справив на формування його світогляду, мистецької свідомості».
Зі статті «Інтертекстуальність як ознака ідіостилю Юрія Іздрика: онімний аспект текстотворення» Евеліни Боєвої
Інтертекстуальні «гачки» виконують ще одну важливу функцію — структурують хаос, не руйнуючи його. Юрій Іздрик не шукає порядку, але й не залишає мандрівника сам-на-сам з пустотою. Натомість, додаючи культурні маркери, він дає змогу читачеві бодай на хвилину вписати себе в знайомий контекст. Своєрідний натяк з метою заспокоєння, що ви тут не перші.
Таким чином, інтертекстуальність у «Воццеку» — не просто черговий постмодерний прийом. Це механізм виживання у світі, що розпадається, спосіб зачепитися за зовнішнє, коли внутрішнє — нестабільне. Юрій Іздрик не намагається залякати читача складністю побудови свого твору, а навпаки — дає змогу знайти вихід із лабіринту його думок, спогадів, болю.
Безперечно, «Воццек» — не найпростіший твір для сприйняття. Однак ми знаходимо себе в цьому тексті — фрагментованих, перенасичених, дезорієнтованих, але живих. Юрій Іздрик своїм прикладом допомагає нам зібратись і продовжити йти. Все ж світ існує в хаосі, й нам важливо вміти приборкувати його.
