Автор: sensor

Література на літо — таке цікаве явище, коли здається, що все літо попереду і можна зволікати або й зовсім пропустити, бо все одно у школі доведеться перечитувати, щоб згадати. Однак правда в тім, що тексти, запропоновані шкільною програмою, такі різні, що для всякого настрою і типу читача знайдеться щось зі списку літератури на літо. І навіть ті, хто вже давно закінчив школу, також можуть повертатися до творів шкільної програми, адже класичні тексти часто набувають нових барв із новим життєвим досвідом. Тож спробувати варто. 

Свого часу ми всі страждали від того, що, здавалось, увесь світ нас не розуміє і ніколи не зможе. А потім виявлялося, що багато хто писав про схожий досвід і намагався дати нам напрям у юні роки. Навчатись на власних помилках важливо, але є література, яка показує, що всі ми люди і всім нам важко. І з такою літературою нам може стати легше.

Ольга Кобилянська через трьох зовсім різних героїнь у Valse melancolique відтворила складний простір жінки-мисткині у ХІХ столітті, де Софія протидіє постійним обмеженням і намагається зберегти власну індивідуальність та любов до музики. Та гендерні упередження часто бувають лише частиною цілого комплексу обмежень, з якими стикаються підлітки під час дорослішання. Так, у «Каві з кардамоном» Йоанни Яґелло головна героїня потерпає не тільки від сексизму. Негаразди у сімʼї провокують конфлікти з друзями, останні впливають на пошук власного місця у світі, змушують задуматись, чи мистецтво, у випадку головної героїні Лінки — фотографія, варто ризиків сучасного світу. Дівчина самотою має вирішувати як сімейні проблеми, так і особисті та академічні. Сама історія не надмірно драматична, радше цілком реалістична і спрямована на пошук відповідей про себе і світ навколо.

Самотність теж залишає свій слід у житті багатьох, але особливо гостро переживається в юності, коли втрачається близький звʼязок із сімʼєю, але не будуються інші типи взаємин із людьми. Так, прочитавши історію Гамлета з однойменної пʼєси Вільяма Шекспіра, можна перш за все подивитися на моральну кризу і прагнення помсти через страждання від самотності в юному віці. Із Гамлетом перегукуються герої Жадана у «Ворошиловграді», які, так само як Гамлет, утратили родинний звʼязок, подорослішали й мають розвʼязувати дорослі проблеми, але ще не вміють це робити. Як Гамлет, так і герої Жадана показують, що помилок не уникнути і вчитися на них нормально, адже життя таки складне.

Деякі класичні тексти зображують негативні трансформації героїв. Так, головний персонаж «Портрета Доріана Ґрея» Оскара Вайлда бажає зберегти зовнішню красу, забувши про внутрішню, як і про всяку мораль взагалі. Врешті це його прагнення знищує людей навколо нього і його самого. У «Ста тисячах» та «Мартині Борулі» Івана Карпенко-Карого прагнення багатства та статусу псують людей. Ці тексти не стверджують, що бажання краси, багатства чи статусу погані, а тільки вказують, що вони можуть збити на манівці і варто шукати баланс. А зберігати баланс та не переходити межі особливо важливо в хиткий юнацький період.

Література показує, що природа – це також про пам’ять, емоцію і пошук себе. У «Зачарованій Десні» Олександра Довженка природа постає як невіддільна частина дитинства. Він не просто згадує річку чи сади, а бачить їх як частину себе. Десна і звучить, і дихає в ньому. А в гумористичній повісті Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки» природа стає полем свободи. Там небо високе, трава густа, а пригода завжди поруч. Але це не лише простір для гри — це простір становлення. Природа допомагає героям вирости, відчути межі свободи.

Герой новели «Жага до життя» Джека Лондона бореться з природою, але врешті віднаходить у ній не ворога, а виклик і смисл. Природа випробовує і змінює людину, відкриває її справжню сутність. Водночас для Енн із текстів Люсі Мод Монтгомері природа відкривається як поетична реальність. Кожне дерево має ім’я, а кожен луг має історію. Природа для Енн — спосіб мислити і бачити світ у цілому. Вона виростає з любовʼю до світу навколо, і цей світ викликає жагу до досліджень. А у світі Бруно Шульца природа перетворюється на фантасмагорію, частину свідомості автора і займає часто більше простору, ніж герої. Тут не існує чіткої межі між зовнішнім і внутрішнім. Дощ, птахи, ніч — усе перетікає в думки й сни. Це все стає простором несвідомого, тінню снів і пам’яті.

Любов як кохання чи близькість з іншим — частина життя зазвичай незрозуміла і викликає багато питань. Деякі відповіді знаходимо в літературі. Хоча література також любить залишати по собі простір для роздумів. 

«Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського ідуть упритул з «Ромео і Джульєттою» Вільяма Шекспіра і змальовують юне кохання, сповнене емоцій і бажань на тлі чвар між родинами. Проте, там, де в Шекспіра драма і трагедія, у Коцюбинського любов до землі та гротеск. Тексти перегукуються, бо містять подібні переживання, і різниця в століттях та географії їм не стає на заваді.

Фрідріх Дюрренматт у «Гостині старої дами» показує кохання корисливе і несправедливе. Іронічно Дюрренматт показує темний бік кохання, коли воно стає руйнівним. Леся Українка у своїх текстах творить щось схоже. Так, у «Лісовій пісні» кохання між вільною мавкою і обмеженою суспільством людиною зазнає поразки. Це не робить його несправжнім, це робить його іншим, а тому цінним для усвідомлення. Бо це кохання стає силою не для володіння, а для пам’яті. 

Джейн Остін у «Гордості і упередженні» використовує іронію та тонке психологічне спостереження, зображуючи кохання. Стосунки містера Дарсі й Елізабет Беннет не завжди вибухові, іноді це повільне, зате справжнє зростання. І в цьому зростанні — теж інша форма любові.

Бувають дні, коли світ навколо втомлює. У такому разі література на літо пропонує не просто втечу, а вихід у новий світ. Світ, де можна битися з піратами, розкривати змови, подорожувати крізь портали і де неможливе — реальність.

«Порох із драконових кісток» Володимира Арєнєва створює власний туманний і химерний світ, де дракони — це не лише міф, а ще й памʼять, із якою потрібно дати раду. А «Гімназист і Чорна рука» Андрія Кокотюхи — детектив, який пахне київськими бруківками, інтригує таємницями, тінями і кримінальними справами.

Пригоди бувають різні, але часто вони про свободу. Як, наприклад, «Мауглі» Редьярда Кіплінга або «Пригоди Тома Сойєра» Марка Твена. Головні герої обох текстів — хлопчики, які живуть за власними правилами, навчаються в природи або на власних помилках і врешті стають сильнішими саме через свою незалежність. А от «Аліса в Країні Див» Льюїса Керролла — це не просто казка, а експеримент із логікою і мовою, подорож у країну, де все не так, як ми звикли. Або ж є «Чарлі і шоколадна фабрика» та «Джеймс і гігантський персик» Роальда Дала, де усе солодке, трохи дивне, але водночас щиро захопливе і з хорошим гумором.

«Робінзон Крузо» Данієля Дефо — історія про виживання і самотність, а також про винахідливість та цілеспрямованість, які дають віру, що людина має змогу подолати будь-які негаразди. У ще один вигаданий світ можна потрапити, відкривши дверцята шафи у «Леві, Бiлій Вiдьмі та шафі» Клайва Стейплза Льюїса. Так почнуться ваші пригоди у загадковому світі Нарнії зі злими чаклунками і дітьми, які здатні порятувати вигаданий світ, поки дорослі рятують реальний.

Якщо ж «Хроніки Нарнії» вже давно прочитані, а добра і магії бракує, то завжди можна продовжити зі схожими текстами: «Гаррі Поттер і філософський камінь», «Артеміс Фаул» Йона Колфера — історія про юного генія-злочинця у світі фей, «Агенція Локвуд і Ко» чи «Бартімеус» Джонатана Страуда — із привидами, таємничою атмосферою і долею цинізму. А от у «Котах-вояках» Ерін Гантер за справу деруться дикі коти, які розповідають власну, повну честі і небезпек історію.

Якщо хочеться пригод в історичному контексті, то «Айвенго» Вальтера Скотта про лицарські поєдинки, втрачену честь і романтику Середньовіччя — перший вибір. А якщо цікавить тема шпигунства у Києві на початку XX століття, беріть «Шпигунки з притулку «Артеміда» Наталії Довгопол і не думайте. Київ уже був, лицарська Англія теж, а як щодо подорожі до Мексики? «Мексиканські хроніки» Макса Кідрука — це не просто подорожній репортаж, а поєднання фактів, вражень, пригод і гумору. 

А от «Чорнильне серце» Корнелії Функе пропонує дещо іншу мандрівку. Це текст про книжки, про героїв, які виходять за межі сторінок, і про магію, що живе в історіях.

Якщо хочеться зовсім відключити буденність, читайте «Мандрівний Замок Хаула» Діани Вінн Джонс або «Північне сяйво» Філіпа Пулмана. Обидва тексти  — це вхід до світів, де магія природна, герої непрості, а кожна пригода залишає слід у серці. І нарешті, якщо вам просто хочеться посміятися, то «Дивовижні пригоди барона Мюнхгаузена» Еріха Распе якраз для вас. Тут фантазія скаче галопом, а логіка махає їй услід з усмішкою.

Коли світ навколо перевантажує, втеча у світ книжковий — хороший спосіб відновити рівновагу. Згадані тексти допомагають поринути в інший світ і пожити в ньому, щоб із приємністю повернутися у світ реальний.

Сімʼя — це перша частина нашої історії, навіть якщо ми не завжди її розуміємо. Це місце, де вчимося любити й сваритись, підтримувати і тікати. А дитинство — той період, коли світ навколо здається або величезним, або задушливим, але переживання завжди особисті. І література допомагає розплутати ці складні стосунки.

«Кайдашеву сім’ю» Івана Нечуя-Левицького часто згадують як жарт про свекруху, невістку і грушу. Але насправді це історія про мікросвіт, у якому ламається щось більше: ієрархія, гідність. Це текст про те, як родина, яка мала б бути підтримкою, стає полем бою. Водночас він про абсурдність дріб’язковості, яка розростається до трагедії. Роман Іваничук у романі «Мальви» на противагу Нечую створює текст про відірваність — про українських дітей, вивезених у яничари, про матір, яка шукає свою дитину. Поміж цим і про дитинство, яке вкрали, і про культурну пам’ять, яка бореться за повернення. «Мальви» — вже інша родина, інша історія. Тут родинні звʼязки є не лише кровʼю, а й історією.

«Казка про калинову сопілку» Оксани Забужко — це темна, магічна і чесна історія про те, що не кожна родина — про добро. Що найбільша небезпека іноді буває саме вдома. Тут казкове працює, щоб сказати правду, яка зазвичай табуйована. Бо дитинство — не завжди безтурботність, іноді це виживання. А от «Кораліна» Ніла Ґеймана розповідає про дещо схоже, та все ж інше. У ній дитина хоче інакшу сімʼю, сімʼю уважну, привітну, чарівну. Але дуже швидко виявляється, що за привабливою личиною ховається пастка. Це історія про те, як ми вчимося бачити батьків не як ідеал, а як людей. Таким чином, ця історія стає ще й історією віднайдення себе під час пошуків сімʼї. 

Отже, шкільна література в різних жанрах та формах містить у собі всього потрошки, адже її завдання — провести через загальнолюдські й особистісні моральні дилеми, через любов і зневіру, добро і зло, пошук і зраду себе. Через усе те, що є частиною життя. Почніть літо, вибравши собі щось зі списку для читання.

Сьогодні, 6 червня, відзначаємо 150-ліття одного з центральних класиків німецької літератури Томаса Манна. За останні кілька років на українському книжковому ринку зʼявилося чимало перевидань його текстів: від збірок короткої прози до майже 1000-сторінкової «Зачарованої гори». Ба більше, читачі та читачки активно зреагували на повернення цих видань на полиці книгарень. Так, на книжковому клубі ютуб-проєкту «Палає» обговорювали збірку короткої прози «Смерть у Венеції», а книжковий клуб The Ukrainians обрав читати «Зачаровану гору». Мимоволі постає питання: чому Томас Манн лишається для нас таким актуальним, що люди зголошуються читати чималі обсяги його текстів?

Щоб розібратися в цьому, ми поговорили з літературознавцем Ростиславом Семківим, який за неабияким символічним збігом обставин сьогодні також святкує ювілей — 50-ліття.

Своїми стратегіями та практиками читання текстів Томаса Манна Ростислав Семків поділився на події Книжкового Арсеналу, що її організовувало медіа «Сенсор» разом із Goethe-institute в Україні. А текстова версія розмови — далі у матеріалі.

Це кумедно, але я дійсно виростав з усвідомленням того, що Томас Манн також народився 6 червня, ще й також 75 року, тільки 1875, а не 1975. Я загалом люблю такі збіги. От як, наприклад, що Зигмунд Фройд та Іван Франко народилися в один 1856 рік, а потім ще й одружилися в один рік.

Для мене Томас Манн був однозначно високою полицею, він і в бібліотеці моїх батьків стояв дуже високо. І коли я ним цікавився, мені казали «ну, то такі дуже розумні класичні книжки», що тоді виходили українською в чорній серії «Вершини світового мистецтва» видавництва «Дніпро». І серед них був і «Доктор Фаустус», про якого я завжди думав як про щось розумне, а сам добрався до нього вже років у двадцять. Це теж була певна мандрівка бібліотекою вгору, адже до того мені вже трапилися «Будденброки». За це мені трохи прикро, бо, чесно кажучи, спершу Томас Манн видався нуднуватим. Тож якщо говорити, як «правильно» почати читати Манна, то з «Будденброків», певне, не варто. Хоча і тут є нюанс, бо я читав цей роман російською, і цілком можливо, що проблема саме в цьому. Український переклад Євгена Поповича, певне, має геть інший потенціал, але я абсолютно переконаний, що Томаса Манна треба починати з коротких форм. Адже це якраз той письменник, який комусь може дуже сподобатись, комусь може не сподобатися взагалі.

Отож, познайомився із Томасом Манном я давно, десь поміж тим я прочитав усі його новели і якісь коротші оповідання. До речі, у випадку Манна їх варто розділяти, адже його новели — це новели європейського штибу, тобто доволі довгі тексти.

«Будденброки» точно не є поганим романом, ба більше — це хороший роман. Просто тут питання, наскільки ми витривалі для того, щоб читати реалістів. Наприклад, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного — теж хороший роман. Але коли його беруть для читання в школі, це зарано і в принципі складно. Якщо людина любить читати, наприклад, тексти Еміля Золі, то Томас Манн майже напевно зайде. З іншого боку, Томас Манн усе-таки переосмислює традицію. Це не є типова сага, в ній уже потрохи з’являється іронія. У «Будденброках» вона ще ледь помітна, а у «Зачарованій горі» і в ще пізнішому «Докторі Фаустусі» — особливо відчутна.

У «Будденброках» ми розуміємо, що це роман ще дуже молодого автора. Тобто це досить великий роман, а він за нього взявся, ще не бувши сам суто досвідно готовий, щоб написати отакий текст. Тому цей текст дуже прив’язаний до біографії його родини, яку він переосмислює, але з якою він ще не так сильно грається, як це буде у пізнішій «Зачарованій горі». Тут він ще просто хоче розказати історію, яка йому болить, тому що це історія про занепад родини.

Крім того, у «Будденброках» є улюблена, трохи психоаналітична тема Томаса Манна, від якої він не відрікається все життя. Її можна підсумувати так: маленького хлопчика ображають. Цей мотив є і у пізнішому «Тоніо Крегері», і в коротших оповіданнях, і загалом майже в усіх його текстах.  

Життєва проблема письменника чимось суголосна з проблемою Франца Кафки, але у Манна вона подвійна. Кафку не розумів батько, не розумів, чому б його синові не працювати на сімейний бізнес. Тому врешті Кафка поступається і йде працювати страховим агентом. Томас Манн і собі йде працювати страховим агентом з настанови родини. Тобто в обох письменників батьки не розуміли, чим хочуть займатися їхні сини, вважали, що їхні прагнення — це просто якісь дурощі. Але у Манна ще й був старший на чотири роки брат — Гайнріх Манн, — який теж став частиною проблеми. 

На початку письменницького шляху Томаса Манна його брат уже, в принципі, успішний літератор. І до того моменту, як молодший брат дістав Нобелівську премію, саме старший Манн був головним літератором родини. Ба більше, саме Гайнріх здобув повну університетську освіту і займав досить респектабельне положення у суспільстві. Тож між братами мимоволі тривало суперництво.

Зокрема через це Томас Манн конвертує свої досвідні речі в літературу, міксує їх із багатьма інтертекстуальними елементами, з міфологіями, з біблійною символікою, а тоді трошки іронізує — і виходить класно. Саме тому ми читаємо історію родини у «Будденброках», ми маємо пару братів у «Зачарованій горі» і чимало різних братів у «Йосипі і його братах». В останньому Манн бере і пише текст, у якому фактично переказує старозавітну історію. Але чому саме її? Бо з братами не все добре. Як і в нього теж — врешті у нього був не лише старший брат Гайнріх, а й молодший Віктор і сестри. Тому йому дуже легко уявити ситуацію сімейного булінгу. Він осмислює його як певну соціокультурну ситуацію майже у кожній своїй книжці. Тому родинна сага — це досить цікаво.

Тож, звісно, «Будденброків» варто читати, врешті Манну дали Нобелівську премію саме за цей роман. Просто я б з них не починав, а обрав спершу книжку коротких новел, яку видало видавництво «Лабораторія». У ній є все, що треба для щастя: «Трістан», «Тоніо Крегер», «Смерть у Венеції» і «Маріо Чарівник». Якщо прочитати ці чотири тексти, то стає зрозумілою вся проблематика, про яку говорить Томас Манн і яку він згодом просто масштабує у більших текстах. Так, це майже завжди маленький хлопчик, якого ніхто не розуміє, хоча він страшенно обдарований. Тоді — кохання, яке може обернутися смертю і майже завжди обертається. Окремо варто виділити кохання чоловіка до чоловіка — воно заборонене, але теж мусить мати свій шанс, тому воно теж є. А ще — старіння: яким воно буде і як воно змінить людину.

До речі, коли він створює «Смерть у Венеції», йому 36 років, і писати про старшого чоловіка було трошки ризиковано. Але так само, як Юрій Яновський у свої менш ніж 30 років вдало пише «Майстер корабля» про 72-літнього То-Ма-Кі, і Томас Манн пише «Смерть у Венеції». В принципі, на мою думку, ця новела є найсильнішим текстом з усього, що в нього є. Оскільки це невелика форма, то вона дуже майстерна композиційно і концентрує у собі фактично всі характерні для Манна теми.

Між іншим, «Зачаровану гору» Манн теж починав писати як невеличкий текст, а коли зрозумів, що в обсяги новели він не вміститься, то просто відпустив себе. Я думаю, він тоді постановив, що в цьому тексті скаже все, що хоче. Тож у «Зачарованій горі» він може довго розказувати про метеликів чи присвятити кілька сторінок формі термометра. І якщо нам хочеться читати на такому рівні деталізації, то це прекрасний шанс зануритись у реальність швейцарських курортів початку XX століття. Такі книги будуть на вагу золота трохи згодом, коли розвинеться VR-реальність, бо можна дуже детально відтворити побут і вже туди повністю вливатися.

Тож насправді «Смерть у Венеції» — це майже абсолютний текст Томаса Манна, який, утім, не заперечує цінність родинної саги. Окрім своєї репрезентативності щодо всієї творчості письменника, новела ще й запускає дуже серйозну культурну метафору. Цей текст змінює довговічне уявлення про Венецію як про романтичне місто на місто, просякнуте смертю.

Перед розмовою про модерність я ще хочу згадати те, з чого варто було б почати, але нас захопила інерція серйозності, яка мимоволі зʼявляється, коли говоримо про Манна. А хотів я почати із напівжарту, що братися читати Томаса Манна варто з Гайнріха Манна, адже він лайтовий, сатиричний, смішний. От якраз на цьому зіставленні добре помітна модерність молодшого брата. У Гайнріха Манна традиційна просвітницька сатира, яка показує смішними огидних буржуа. Ця романтична опозиція між художниками і філістерами для того періоду залишалася важливою. Тому оце бажання посміятися з огидних, примітивних, мерзенних людей простежується і у його великій трилогії «Імперія», і у, скажімо, романі «Вчитель Гнус, або Кінець одного тирана». До речі, цей текст усі якось не знають, як перекласти, бо досі імʼя вчителя калькують з російської. Німецькою він «Unrat», російською перекладають «Гнус» від «гнусний», а в нас можна було б назвати його «Мерз» від «мерзенний». Українського видання цього роману ще немає, можливо, у ньому на імʼя персонажа якраз подивляться з усіляких сторін.

Тобто Гайнріх Манн робить усе, щоб людям було смішно, це чудово. У нього ще є такі легкі та фривольні «Молоді літа короля Гайнріха IV» і «Зрілі літа короля Гайнріха IV». Там можна знайти і пригоди, і еротику. Він у принципі розважає публіку або сміхом, або легенькими пригодами.

А от модерність Томаса Манна найбільше виявляється в тому, що він зовсім не збирається бавити читача. Він запрошує на серйозний диспут, закликає долучитися до розмови. І сенс його текстів — у сутичках кількох різних позицій. Це було помітно вже у «Будденброках», але особливо це відчутно в пізніших текстах: «Зачарованій горі», «Лотті у Веймарі», «Докторі Фаустусі».

Наприклад, у «Зачарованій горі» є 40 сторінок, упродовж яких Ганс Касторп разом із його братом Сеттембріні та Нафтою говорять, поки йдуть у село із санаторію, потім  — поки вертаються із села, а тоді — ще й поки стоять під санаторієм, бо вони досі не договорили. Протягом чотирьох десятків сторінок вони розмовляють про всяке-різне. Сеттембріні, наприклад, міркує про свої улюблені теми: Італію, історію, давнє просвітництво, античну літературу. Нафта більш апокаліптичний, тому постійно розказує, як усе буде далі, що Європа неодмінно погибатиме. Нафта, до речі, з’являється лиш у другій частині «Зачарованої гори», тому що першу Томас Манн починає створювати фактично до Першої світової війни, а дописує весь текст уже після. І тому згодом зʼявляється ця зловісність.

З іншого боку, Манн іронічний. Фактично для переконаних реалістів, скажімо, для Чарльза Дікенса, Івана Франка, тим більше для Еміля Золя, іронія — це дуже спорадичний трюк. Хтось часом може іронізувати, але загалом вони займаються серйозною справою. Тобто вони пишуть книжки для того, щоб на щось звернути увагу і вплинути, щось змінити, щось проілюструвати. А от Манн не до кінця серйозно ставиться до того, що пише.

Моє друге прочитання «Зачарованої гори» вказало на масу іронічних місць, на які я просто раніше не звертав уваги. Ви знаєте, що там є два столи, за якими сидять русскіє? І один з них для хороших русскіх, а другий для поганих русскіх. Це дуже смішно. І загалом більшість людей там зображає із дещицею іронії, включно із самим оповідачем, який є його альтер-его.

Так, Ганс Кастор цілу сторінку описує, який у нього зручний шезлонг: як він там заокруглений, як те, як те. А потім проходить якийсь час, відбуваються якісь події, і він знову згадує: але все ж таки у мене дуже зручний шезлонг! І він знову цілу сторінку описує, як йому класно в цьому шезлонгу. І він це робить разів, напевне, вісім протягом усього тексту.

Так що Томас Манн — це світ, який розкривається поступово. І я би сказав, що якщо знайти певну витривалість, тому що все-таки це великі обсяги, не поспішати, то воно тоді читається дуже добре. А загалом, усе читання Томаса Манна, якщо почати від «Смерті у Венеції» і далі рухатись через «Будденброків» та «Зачаровану гору», врешті підбирається до найвищого тексту. А це все-таки «Доктор Фаустус». Там в усіх напрямках інтертекстуальність, це дуже багатий текст. І заразом він дуже спірний ідеологічно, бо Манн розглядає у ньому екстреми.

Томас Манн пише «Доктора Фаустуса» якраз упродовж Другої світової війни, і йому це дається складно. Це доволі песимістичний текст, але він ставить питання на дуже серйозних рівнях. Дуже складні питання, важкі, страшні питання, однак дуже важливі. Тобто «Доктор Фаустус» — це верхня точка. А от до неї (але якщо Томас Манн уже подобається) можна починати довгу мандрівку тетралогією «Йосип і його брати».

Найперше я скажу, що не знаю, яке ставлення до Томаса Манна зараз, наприклад, в Ізраїлі. Чи проводяться там якісь конференції чи дискусії про Томаса Манна і будь-кого з німецьких письменників? Натомість знаю про скандал, коли Герберт фон Караян хотів поставити Вагнера десь у Тель-Авіві, то був тотальний кенселінг цієї ідеї. Тому я не знаю, чи можливе порозуміння між народом-катом і народом-жертвою.

На жаль, ми можемо ставити в цьому ключі питання. Але безвідносно до цього ми розуміємо, що Томас Манн усвідомив злочинність німецького режиму — і тут я маю на увазі не тільки влади, а конформізм людей, які підтримують режим, — не одразу. Тому що Томас Манн у ХІХ століття був захоплений ідеями відродження та величі Німеччини, Бісмарком із його гаслом на кшталт make Deutschland great again, симфоніями Вагнера, які всі тоді слухали. Тобто тим, що його брат Гайнріх уже тоді висміював у своїх текстах. Проте Томасу Манну вистачило Першої світової війни, щоб зрозуміти небезпеку замилування цими рухами. Якщо читати новелу «Маріо і чарівник» (1930), то це вже застереження проти авторитаризму. Ніби в символічному ключі, але дуже серйозно. Тобто він як гуманіст не приймає цього, бачить у цьому хибу і починає критикувати. А трохи згодом він, як і його брат, змушений тікати з Німеччини.

Потрапивши вже до США, він розгортає антигітлерівську діяльність. З цього приводу можна порівняти з нашим контекстом, щоб показати ключові відмінності. Багато російських письменників зараз перебувають за кордоном, мають регулярні виступи на BBC чи ще на чомусь, де вони шельмують режим так, як це робив Томас Манн. Тобто він дієво протистояв. Він усвідомив, що оце все збочене і викривлене середовище, захоплене вагнерівською естетикою, ніцшеанською надлюдиною, вилилося в нацистський режим.

Врешті Манн не вибачив німцям, не вибачив батьківщину. Гайнріх помер в Америці, а Томас приїхав до Швейцарії, але в Німеччину ніколи більше надовго не приїжджав, бо Німеччина так повелася зі світом. Це жест, який викликає певну повагу. Брехт, наприклад, після Другої світової війни повернувся в радянську частину Німеччини: йому вдалося уникнути першої ілюзії, тому він антифашист, а потім він усе ж втрапив у другу ілюзію.

Томас Манн уже абсолютно не мав ілюзій, і він не мав їх ще від часу написання «Зачарованої гори». Тож це ми бачимо інтелектуала, якого можна прийняти за його справжні радикальні жести за людяність. І, напевне, ті представники культури окупанта, хто зараз там мовчить, коли варто говорити, мали б якраз повчитися.

Щонайменше всюди люди помирали від сухот. Це був той важливий компонент свідомості, який сьогодні ми зовсім собі не уявляємо. Насправді є набагато більше таких текстів про санаторії, де люди намагаються перемогти хворобу або не перемогти хворобу. Сучасні ми на якомусь рівні впевнені, що медицина нам допоможе, все буде добре. Але це не завжди було так. Сухоти в часи романтизму — це грецький фатум. Тобто він приходить, і нічого вже не зробиш: людині лишається просто рухатися до свого завершення. 

Сухоти — це дуже романтичний образ молодих людей, які приречені; він сумний, він такий, як треба романтикам на початках. А чому текст саме Томаса Манна про цей сюжет став класичним? Тому що Томас Манн його символізує. Він перетворює цей санаторій на зліпок малого суспільства, який відбиває суспільство широке. Він це пронизує різними типами міфології, бо ми ж розуміємо, що зачарована гора — це місце, куди можна прийти, в якому буде німфа, що тебе зачаклує, і ти звідти вже не підеш. Щось подібне Манн уже робив у новелі «Тристан» (1902), де постійно проводив паралелі з «Тристаном і Ізольдою». Тобто Манн розказує сюжет санаторійних буднів на дійсно епічному рівні, підіймає його до загального осмислення.

Микола Хвильовий робить щось подібне. Він також бере санаторійний простір, його герої, хоч і помирають не від сухот (і загалом не зрозуміло, що там до чого із хворобою),  все одно приречені. І цей простір він теж використовує як спосіб поговорити про суспільство і його проблеми ширше.

Санаторійний сюжет — це загалом підстава до самопізнання, тому що персонажі перебувають в обмеженому просторі, де нічого не відбувається. Навіть на 900 сторінках Манна мало що відбувається, так само особливо нічого не стається у Хвильового. Отож, персонажі можуть звертати більшу увагу на внутрішні події, на свої сни, на свої галюцинації, на свої переживання. І це самопізнання до дуже глибинних, часто несвідомих основ. І тому дуже добре до таких сюжетів застосовувати психоаналіз. Наприклад, у «Зачарованій горі» є неймовірний епізод, коли Касторп і його брат пішли на рентген, і Касторп дивиться на свій скелет і думає, що в нього унікальний шанс: він бачить, який вигляд матиме після смерті.

Це закономірно, що вони звернулися до цієї теми в один рік. Але вони розглянули її глибше, ніж інші. Томас Манн — точно, а Хвильовий — щонайменше в нашій літературі. Окрема подяка Хвильовому, що він написав невеликий текст, який реально прочитати всім. Бо «Зачаровану гору» можна прочитати, можна не прочитати, залежно від витривалості, а от «Санаторійну зону» Хвильового треба прочитати так само, як треба прочитати «Смерть у Венеції» Томаса Манна.

Безперечно, причому всі його тексти. Ця тематика присутня, але це ще спільнота, в якій про це не заведено говорити. Так само, як у багатьох вікторіанських романах ми можемо знайти сліди відповідних мотивів, але це ніколи не називається прямо. Манн народився і прожив третину свого життя в Німеччині у синхронні з Вікторіанською добою часи. І там не було набагато ліберальніше, ніж у Британії. В обох країнах говорити чи писати відверто про свою сексуальність було абсолютно неприпустимо.

Звичайно, церква вже мала не такий потужний вплив, як до XVI сторіччя, але вона його зберігала, і, відповідно, в межах релігійного дискурсу неприпустимо було про це навіть згадувати. А в мистецьких полях, які більш ліберальні, можна було натякати. От Манн всюди і натякає. У нього є відповідні моменти фактично в кожному сюжеті. Ну і добре, що зараз про це так говорять, тому що це нормалізує такий підхід. І це дає надію, чи то переконання, що всі гноблені голоси мають нарешті почати промовляти. Чи це етнічно гноблені голоси, чи національно, расово або гендерно.

Дивлячись кого вважати послідовником. Так, у Манна немає відвертих учнів, які до нього приходили і щось від нього «забирали». Але й загалом я не певен, чи може письменник так прямо комусь щось передати. Не радив же, скажімо, Михайло Коцюбинський, як Павлу Тичині краще писати, поки вони чаювали разом. Тому я не знаю, чи в цьому сенсі можна говорити про якихось учнів, але вплив його текстів позначається, звичайно, на всій дальшій німецькій літературі. Крім того, він працює в одному просторі з Германом Гессе, і це якщо не певна конкуренція, то співприсутність.

Його місце в каноні надзвичайне, бо ми, напевне, поміж Гете і Томасом Манном мало кого можемо назвати. Ну, ми можемо когось пригадувати, але це не той рівень, як у цих двох. А взагалі з цікавого про німецький канон: у Берліні можна знайти пам’ятник німецькій літературі. Це такий стосик різних книжок з мармуру чи з бетону: одні товстіші, зокрема, Гете і Манн, інші — менші, наприклад, Шиллер. Усього книжок десь дванадцять, серед них є Гегель, є і Маркс, і от я не памʼятаю, хто з них товстіший, але здається, що все ж Гегель.

У його текстах звучать деякі пророчі інтонації, він ставить питання, на яких немає відповіді. Скажімо, на що людина може піти, якщо хоче творити геніальне мистецтво? Чи готова вона знищити себе і багатьох людей довкола себе тільки для того, щоби створити текст, який будуть вважати геніальним? І це настільки глобальне питання, що порівняно з ним доля Європи — інше глобальне питання — виглядає доволі дрібним. Яка доля Європи, якщо йдеться про вічність? Тож це автор багатьох сенсів гірничої глибини. Я б сказав, що так чи так, але меншою мірою під впливом Гессе, а більшою мірою саме під впливом Томаса Манна розвивалася вся подальша література другої половини XX століття.

Надя Біла — українська письменниця родом з Миколаєва. Працювала викладачкою англійської мови у Миколаївській філії Києво-Могилянської Академії. Мала власну школу англійської мови в Києві. Багато років була перекладачкою в компанії, яка тісно співпрацювала з британцями. Їздила у відрядження до Великої Британії і США, два роки жила в англійському місті Манчестер, а з 2012 року мешкає у Штатах. 

Надя відома як авторка оповідань, повісті «Крута компанія», роману «Ел і Єва». А наприкінці 2024 року у видавництві ARTBOOKS вийшов її новий роман «Закоханий» — історія про раптовий gay awakening київського юнака Антона. Хлопець проходить складний шлях самопізнання: усвідомлення своєї гомосексуальності, спроби будувати стосунки з чоловіками, камінаут перед батьками і друзями, нові університетські знайомства, лікування депресії. Чому ця історія близька авторці, і як їй вдалося так правдиво змалювати життя українського юнака? 

Ми поспілкувалися з письменницею про новий роман, провідні теми її творчості й те, що надихає і допомагає писати.

У дитинстві читання рятувало мене від нудьги. Підліткою я не знала, куди себе подіти: усі книжки в домі перечитала, а три канали по телевізору швидко набридли. Тож я вигадувала й записувала історії, які сама хотіла б читати, такі собі фанфіки. Але писати професійно почала значно пізніше — коли в 2010 переїхала в Британію, а згодом у Штати, і в мене нарешті з’явився на це час.

В активній фазі роботи над рукописом я пишу по 5–8 годин щодня. Це повний робочий день. Я сідаю в окремій кімнаті, бажано в тиші за зачиненими дверима і налаштовуюся. Часто занурюсь у дослідження, перевіряю слова за правописом, переписую речення по кілька разів. За вісім годин перед екраном формується приблизно дві сторінки якісного тексту. Буває більше, якщо пощастить.

Хоча мені не завжди потрібна тиша для роботи. Я можу писати в кав’ярні, навіть якщо вона залюднена, або на дитячому майданчику. Галас навколо іноді допомагає забути про власні побутові проблеми, перенестися у світ своїх героїв. 

Звісно, в мене бувають творчі блоки — вони трапляються через нестачу ресурсу. Банально стрес і фізична втома блокують уяву. Я не можу писати, якщо в голові не крутиться «кіно», яке я маю перенести на сторінку. 

У мене двоє маленьких дітей. Вони заходять у мій кабінет що пів години обійнятися або поскаржитися одне на одного, і це страшенно гальмує роботу. Але в житті повно обов’язків, побутових проблем, невідкладних справ. Це ніколи не зміниться, отже, не варто чекати на якийсь міфічний вільний час. Вийти з дому попрацювати в кафе чи парку, змінити картинку навколо, поспілкуватися з друзями — найкращі лайфхаки для підживлення творчої енергії.

Мої дослідження людей і світу ніколи не припиняються. Це притаманно письменникам будь-яких жанрів. Усе пишеться з життя. Я звичайна людина: бачу, аналізую, роблю висновки. Просто люблю все це записувати.

Я намагаюся створювати героїв, які неначе живуть поряд із читачем. Мене надихають люди довкола: однокласники, колеги, сусіди. Міркуючи про персонажів, я спочатку уявляю їхні руки: які в них пальці, нігті. А потім — у що вони одягнені, які в них зачіски. Другорядні персонажі розвиваються разом з головним героєм, просто їм приділено менше часу. Так само в реальному житті: ми ж не думаємо 24/7 про своїх друзів, уявляючи, що вони зараз роблять. Ми приділяємо їм увагу, коли зустрічаємось. 

Я сприймаю своїх героїв як недосконалих друзів. Отже, вони ніколи не будуть взірцем жертовності або ідеальними харизматичними злодіями. Наприкінці історії вони лише частково визнають свої помилки. Вони не завжди вміють перепросити і не сповідують високих моральних принципів. Бо вони — реальні люди. Так, вони змінюються на краще, зростають, але це непростий шлях.

Життя не буває чорно-білим. Антон — головний герой роману «Закоханий» — усвідомлює це, коли починає знайомство зі собою справжнім. Його дорослішання відбувається через подолання перешкод. А перешкоди дратують, нам хочеться, щоб усе було легко. Буря емоцій спонукає поводитися імпульсивно, не усвідомлюючи наслідків. 

Антон — людина, змалечку звикла до привілеїв. Він зверхній і занадто самовпевнений на початку. Його поведінка дратує читача. Мене вона теж дратує. Але я вважаю, що герої живуть своїм життям, яке письменник лише описує. Письменники не створюють персонажів — герої приходять до нас і просять про них написати.

Найскладніше мені було описувати поведінку Антона з близькими друзями, його намагання бути жорстоким, щоб заглушити власний біль. Я люблю кожного зі своїх персонажів. Уявляю, що моя історія — це залюднена вулиця. На ній вирує життя, ми бачимо емоції, чуємо розмови, відчуваємо рух.

В історії про перше кохання Антона є і мій особистий досвід. Коли більш досвідчений партнер, який уже достатньо поборовся за право існувати у власному тілі, усвідомив свої смаки, стикався з упередженнями та навчився з ними жити, не хоче знову занурюватися в ці переживання, навіть заради коханої людини. Це своєрідний захисний механізм. 

Я брала дещо і з жахливих історій з дитинства моїх друзів, про які вони довго не наважувалися розповісти, хоча ми були знайомі сто років. І я не раз була свідком, а також сама переживала гостинг — це коли друзі чи коханці раптом ігнорять нас без пояснень. Мені здається, люди так поводяться через відчуття власної меншовартості, розгубленість і нерозуміння, як вийти із ситуації. 

Отак добре я вмію пояснити жахливу людську поведінку. Професійна деформація, яка, однак, не рятує від розбитого серця.

Колись подружка в універі розповіла мені щемку історію свого першого кохання. А згодом вона зізналася, що насправді в тій історії йшлося не про «бойфренда», а про дівчину. Чому ж вона не сказала одразу? Тоді я усвідомила, що для неї будь-яке спілкування — це насамперед вірогідність упередження й засудження. 

Я спостерігала, як мої бісексуальні друзі починали зустрічатися з особою протилежної статі після стосунків з людиною своєї статі. І вони стикалися з подивом і недоречними запитаннями навіть від нас, друзів! Так, ми були молоді, недосвідчені, некоректні, але ж тепер ми виросли та можемо впливати на культурну норму. 

Вибір не має бути предметом висміювання. Повага до права вибору кожного, розуміння вибору — це життєва необхідність. Так само і написання «Закоханого» було для мене життєво необхідним.

Ми нарешті почали говорити вголос про самоідентифікацію. Усі стикаються з очікуваннями інших людей — уявленнями батьків, стандартами вчителів, вимогами друзів. Коли нас ідентифікують інші, а ми пасивно приймаємо нав’язане. А самоідентифікація — це усвідомлення себе. Прийняття свого існування у власній свідомості, власному тілі.

Я жила в англійському місті Манчестер. Він трохи більший за Миколаїв, теж колишнє у індустріальне місто. Прайд у Манчестері — це масштабне свято. Рух транспорту в центрі зупиняють, бо на вулиці виходять тисячі людей віком від п’яти до дев’яносто п’яти. Діти сидять на плечах у батьків, усі хочуть побачити парад зблизька. Пам’ятаю, як першими йшли представники ЛГБТК+ спільноти — пожежники, за ними поліціянти, лікарі, вчителі. Лунає музика, люди танцюють, сміються — неймовірна атмосфера. Відсутність страху — це і є свобода.

Я стежу за реакцією читачів на «Закоханого» і переживаю. Наші тексти — це наші діти. Об’єктивно я розумію, що в кожного свої смаки й очікування. Я теж читачка, а не тільки письменниця. Суб’єктивно хочеться, щоб мої книжки подобалися всім, але такого не буває. Я вдячна читачам за будь-які відгуки, однак раджу письменникам читати відгуки не щодня, а хоча б раз на тиждень.

Своїх читачів я уявляю зацікавленими людьми, налаштованими знати трохи більше. Кому не хочеться залізти в чужу голову й дізнатися, що там насправді відбувається? Мені здається, всім хочеться. Може, це ілюзія. Дякую читачам, які поділяють мою ілюзію.

Читаю всіх жанри, крім історичної прози — забагато читала її в дитинстві та юності. У мене є терапевтичні книжки й фільми, до яких повертаюся, щоб заспокоїтися або пережити важкі моменти. Часто рекомендую друзям, які скаржаться на вигорання. Кажу, сьогодні ввечері заварии собі трав’яного чаю і вмикай «Велику маленьку брехню».

Фільми для мене, як і книги, — це нескінченне райське джерело історій. Я люблю дивитися й читати про реальне життя. Надаю перевагу мінісеріалам, де за короткий проміжок часу максимально розкриваються герої. Бо люди ніколи не виявляються тими, ким вони здавалися на початку знайомства: «Ідеальна пара», «Усюди жевріють пожежі», «Мейр з Істтауна», «Дедлок». А ще завжди стежу за новими підлітковими серіалами й фільмами. 

Нетфлікс має досить широкий вибір у категорії ЛГБТКІА+. «Коли завмирає серце» (англ. Heartstopper), наприклад. Я дуже люблю серіал «У пошуку» (англ. Looking). Він не новий, але залишає по собі багато вражень, показує життя героїв у світі дорослих проблем.   

Я раджу писати те, що ви хотіли би прочитати самі. Передусім можна дати почитати написане батькам, вони лагідні критики. Ще один лайфхак — писати для однієї уявної людини. Може, колись ця людина справді прочитає ваш рукопис. Також з мого досвіду: писати треба багато. Практика вдосконалює письменницьку майстерність. 

Критика — це дуже страшно. Але якщо вдавати, що ти звикла до критики, то врешті-решт і правда звикаєш до неї. Отримавши фідбек, я намагаюся не відповідати на нього сьогодні ж. Краще лягти спати, а вранці тотальний осуд магічним чином змінюється на конструктивні зауваження, здатні покращити текст. 

Варто розділяти бета-рідера й читача. Першому ми даємо читати рукопис заради фідбеку і вдосконалення, другому — заради «Вау! Оце в тебе талант!». Не всі близькі люди кинуть свої справи, щоб зануритись у рукопис, деякі навіть не відкриють його. Але це не привід ображатися. Згодом вони обов’язково придбають роман-бестселер, щоб показувати колегам і розповідати, як ходили в дитсадок з його авторкою.