10 думок письменниці Наді Білої

Надя Біла — українська письменниця родом з Миколаєва. Працювала викладачкою англійської мови у Миколаївській філії Києво-Могилянської Академії. Мала власну школу англійської мови в Києві. Багато років була перекладачкою в компанії, яка тісно співпрацювала з британцями. Їздила у відрядження до Великої Британії і США, два роки жила в англійському місті Манчестер, а з 2012 року мешкає у Штатах. 

Надя відома як авторка оповідань, повісті «Крута компанія», роману «Ел і Єва». А наприкінці 2024 року у видавництві ARTBOOKS вийшов її новий роман «Закоханий» — історія про раптовий gay awakening київського юнака Антона. Хлопець проходить складний шлях самопізнання: усвідомлення своєї гомосексуальності, спроби будувати стосунки з чоловіками, камінаут перед батьками і друзями, нові університетські знайомства, лікування депресії. Чому ця історія близька авторці, і як їй вдалося так правдиво змалювати життя українського юнака? 

Ми поспілкувалися з письменницею про новий роман, провідні теми її творчості й те, що надихає і допомагає писати.

У дитинстві читання рятувало мене від нудьги. Підліткою я не знала, куди себе подіти: усі книжки в домі перечитала, а три канали по телевізору швидко набридли. Тож я вигадувала й записувала історії, які сама хотіла б читати, такі собі фанфіки. Але писати професійно почала значно пізніше — коли в 2010 переїхала в Британію, а згодом у Штати, і в мене нарешті з’явився на це час.

В активній фазі роботи над рукописом я пишу по 5–8 годин щодня. Це повний робочий день. Я сідаю в окремій кімнаті, бажано в тиші за зачиненими дверима і налаштовуюся. Часто занурюсь у дослідження, перевіряю слова за правописом, переписую речення по кілька разів. За вісім годин перед екраном формується приблизно дві сторінки якісного тексту. Буває більше, якщо пощастить.

Хоча мені не завжди потрібна тиша для роботи. Я можу писати в кав’ярні, навіть якщо вона залюднена, або на дитячому майданчику. Галас навколо іноді допомагає забути про власні побутові проблеми, перенестися у світ своїх героїв. 

Звісно, в мене бувають творчі блоки — вони трапляються через нестачу ресурсу. Банально стрес і фізична втома блокують уяву. Я не можу писати, якщо в голові не крутиться «кіно», яке я маю перенести на сторінку. 

У мене двоє маленьких дітей. Вони заходять у мій кабінет що пів години обійнятися або поскаржитися одне на одного, і це страшенно гальмує роботу. Але в житті повно обов’язків, побутових проблем, невідкладних справ. Це ніколи не зміниться, отже, не варто чекати на якийсь міфічний вільний час. Вийти з дому попрацювати в кафе чи парку, змінити картинку навколо, поспілкуватися з друзями — найкращі лайфхаки для підживлення творчої енергії.

Мої дослідження людей і світу ніколи не припиняються. Це притаманно письменникам будь-яких жанрів. Усе пишеться з життя. Я звичайна людина: бачу, аналізую, роблю висновки. Просто люблю все це записувати.

Я намагаюся створювати героїв, які неначе живуть поряд із читачем. Мене надихають люди довкола: однокласники, колеги, сусіди. Міркуючи про персонажів, я спочатку уявляю їхні руки: які в них пальці, нігті. А потім — у що вони одягнені, які в них зачіски. Другорядні персонажі розвиваються разом з головним героєм, просто їм приділено менше часу. Так само в реальному житті: ми ж не думаємо 24/7 про своїх друзів, уявляючи, що вони зараз роблять. Ми приділяємо їм увагу, коли зустрічаємось. 

Я сприймаю своїх героїв як недосконалих друзів. Отже, вони ніколи не будуть взірцем жертовності або ідеальними харизматичними злодіями. Наприкінці історії вони лише частково визнають свої помилки. Вони не завжди вміють перепросити і не сповідують високих моральних принципів. Бо вони — реальні люди. Так, вони змінюються на краще, зростають, але це непростий шлях.

Життя не буває чорно-білим. Антон — головний герой роману «Закоханий» — усвідомлює це, коли починає знайомство зі собою справжнім. Його дорослішання відбувається через подолання перешкод. А перешкоди дратують, нам хочеться, щоб усе було легко. Буря емоцій спонукає поводитися імпульсивно, не усвідомлюючи наслідків. 

Антон — людина, змалечку звикла до привілеїв. Він зверхній і занадто самовпевнений на початку. Його поведінка дратує читача. Мене вона теж дратує. Але я вважаю, що герої живуть своїм життям, яке письменник лише описує. Письменники не створюють персонажів — герої приходять до нас і просять про них написати.

Найскладніше мені було описувати поведінку Антона з близькими друзями, його намагання бути жорстоким, щоб заглушити власний біль. Я люблю кожного зі своїх персонажів. Уявляю, що моя історія — це залюднена вулиця. На ній вирує життя, ми бачимо емоції, чуємо розмови, відчуваємо рух.

В історії про перше кохання Антона є і мій особистий досвід. Коли більш досвідчений партнер, який уже достатньо поборовся за право існувати у власному тілі, усвідомив свої смаки, стикався з упередженнями та навчився з ними жити, не хоче знову занурюватися в ці переживання, навіть заради коханої людини. Це своєрідний захисний механізм. 

Я брала дещо і з жахливих історій з дитинства моїх друзів, про які вони довго не наважувалися розповісти, хоча ми були знайомі сто років. І я не раз була свідком, а також сама переживала гостинг — це коли друзі чи коханці раптом ігнорять нас без пояснень. Мені здається, люди так поводяться через відчуття власної меншовартості, розгубленість і нерозуміння, як вийти із ситуації. 

Отак добре я вмію пояснити жахливу людську поведінку. Професійна деформація, яка, однак, не рятує від розбитого серця.

Колись подружка в універі розповіла мені щемку історію свого першого кохання. А згодом вона зізналася, що насправді в тій історії йшлося не про «бойфренда», а про дівчину. Чому ж вона не сказала одразу? Тоді я усвідомила, що для неї будь-яке спілкування — це насамперед вірогідність упередження й засудження. 

Я спостерігала, як мої бісексуальні друзі починали зустрічатися з особою протилежної статі після стосунків з людиною своєї статі. І вони стикалися з подивом і недоречними запитаннями навіть від нас, друзів! Так, ми були молоді, недосвідчені, некоректні, але ж тепер ми виросли та можемо впливати на культурну норму. 

Вибір не має бути предметом висміювання. Повага до права вибору кожного, розуміння вибору — це життєва необхідність. Так само і написання «Закоханого» було для мене життєво необхідним.

Ми нарешті почали говорити вголос про самоідентифікацію. Усі стикаються з очікуваннями інших людей — уявленнями батьків, стандартами вчителів, вимогами друзів. Коли нас ідентифікують інші, а ми пасивно приймаємо нав’язане. А самоідентифікація — це усвідомлення себе. Прийняття свого існування у власній свідомості, власному тілі.

Я жила в англійському місті Манчестер. Він трохи більший за Миколаїв, теж колишнє у індустріальне місто. Прайд у Манчестері — це масштабне свято. Рух транспорту в центрі зупиняють, бо на вулиці виходять тисячі людей віком від п’яти до дев’яносто п’яти. Діти сидять на плечах у батьків, усі хочуть побачити парад зблизька. Пам’ятаю, як першими йшли представники ЛГБТК+ спільноти — пожежники, за ними поліціянти, лікарі, вчителі. Лунає музика, люди танцюють, сміються — неймовірна атмосфера. Відсутність страху — це і є свобода.

Я стежу за реакцією читачів на «Закоханого» і переживаю. Наші тексти — це наші діти. Об’єктивно я розумію, що в кожного свої смаки й очікування. Я теж читачка, а не тільки письменниця. Суб’єктивно хочеться, щоб мої книжки подобалися всім, але такого не буває. Я вдячна читачам за будь-які відгуки, однак раджу письменникам читати відгуки не щодня, а хоча б раз на тиждень.

Своїх читачів я уявляю зацікавленими людьми, налаштованими знати трохи більше. Кому не хочеться залізти в чужу голову й дізнатися, що там насправді відбувається? Мені здається, всім хочеться. Може, це ілюзія. Дякую читачам, які поділяють мою ілюзію.

Читаю всіх жанри, крім історичної прози — забагато читала її в дитинстві та юності. У мене є терапевтичні книжки й фільми, до яких повертаюся, щоб заспокоїтися або пережити важкі моменти. Часто рекомендую друзям, які скаржаться на вигорання. Кажу, сьогодні ввечері заварии собі трав’яного чаю і вмикай «Велику маленьку брехню».

Фільми для мене, як і книги, — це нескінченне райське джерело історій. Я люблю дивитися й читати про реальне життя. Надаю перевагу мінісеріалам, де за короткий проміжок часу максимально розкриваються герої. Бо люди ніколи не виявляються тими, ким вони здавалися на початку знайомства: «Ідеальна пара», «Усюди жевріють пожежі», «Мейр з Істтауна», «Дедлок». А ще завжди стежу за новими підлітковими серіалами й фільмами. 

Нетфлікс має досить широкий вибір у категорії ЛГБТКІА+. «Коли завмирає серце» (англ. Heartstopper), наприклад. Я дуже люблю серіал «У пошуку» (англ. Looking). Він не новий, але залишає по собі багато вражень, показує життя героїв у світі дорослих проблем.   

Я раджу писати те, що ви хотіли би прочитати самі. Передусім можна дати почитати написане батькам, вони лагідні критики. Ще один лайфхак — писати для однієї уявної людини. Може, колись ця людина справді прочитає ваш рукопис. Також з мого досвіду: писати треба багато. Практика вдосконалює письменницьку майстерність. 

Критика — це дуже страшно. Але якщо вдавати, що ти звикла до критики, то врешті-решт і правда звикаєш до неї. Отримавши фідбек, я намагаюся не відповідати на нього сьогодні ж. Краще лягти спати, а вранці тотальний осуд магічним чином змінюється на конструктивні зауваження, здатні покращити текст. 

Варто розділяти бета-рідера й читача. Першому ми даємо читати рукопис заради фідбеку і вдосконалення, другому — заради «Вау! Оце в тебе талант!». Не всі близькі люди кинуть свої справи, щоб зануритись у рукопис, деякі навіть не відкриють його. Але це не привід ображатися. Згодом вони обов’язково придбають роман-бестселер, щоб показувати колегам і розповідати, як ходили в дитсадок з його авторкою.