Нонфікшн література — це тексти не про вигадане, створене уявою автора чи авторки, а про реальний світ. Це значення закладене і в самому тлумаченні слова “nonfistion”, мовляв, йдеться про не-вигадку. Таке пояснення ніби й здається найпростішим, але саме воно охоплює все те розмаїття не-художніх жанрів, які зараз існують. Відповідно, автори нонфікшну працюють із реальними подіями та явищами і не мають права на містифікації або ж фактологічні помилки. Крім того, якщо художня література передбачає варіанти зумисно ускладненого тексту, в якому письменник заплутує читачів ненадійністю оповідача або невпорядкованістю сюжетних ліній, то нонфікшн зазвичай вимагає передусім чіткості, зрозумілості, структурованості.
Тому автори нонфікшну більшою мірою, ніж письменники художки, тримають у голові образ майбутніх читачів, які мають розуміти написане. Помітно це навіть візуально: якщо художня проза може не мати великих літер, не ділитися на абзаци, а часом і взагалі розповідати різні історії, залежно від порядку прочитання розділів, то хороший нонфікшн часто-густо використовує виділення, підкреслення, винесення у рамочки важливих фрагментів. Тобто, робить усе для зрозумілого читацького досвіду. Проте, це все стосується переважно науково-популярної літератури — текстів, мета яких розповісти простими словами про складні речі. До речі, не варто плутати з академічними (науковими) текстами, які часом можуть прикидатися наукпопом. Там якраз часто є місце складним словам і громіздким конструкціям. Але ж жанрів нонфікшну значно більше: це і репортажі, і біографії, і щоденники, і література для саморозвитку, і збірки есеїв, інтервʼю та критики. Як взагалі визначити, де межа між фікшном і нонфікшном?
Визначити межу не так легко: в англомовній та німецькомовній літературних традиціях вже не одне десятиліття, наприклад, помітна тенденція писати історико-політичний нонфікшн з позиції родинної памʼяті або ж власного досвіду. Тобто у текстах з’являється герой та умовний сюжет (історія життя автора), що часто сприяє легшому читанню. Хоча певною мірою саме такий наскрізний сюжет зближує їх із художніми книжками. Та все ж опертя на справжні історичні документи та свідчення очевидців лишають тексти у межах нонфікшну.
В українській літературі останніх років, особливо після широкомасштабного вторгнення, теж проглядається подібна тенденція: від художніх текстів вимагають більшої фактологічності, документальності, відповідності написаного реальним досвідам, які мають бути проговорені. Напевне, найвідоміший роман, який зупинився на межі фікшну та нонфікшну — художнього тексту із репортажистикою — «За Перекопом є земля» Анастасії Левкової. Авторка обирає художню форму і конструює вигадану реальність, але й не відмовляється від чималої кількості етнографічних пояснень про життя кримських татар.
Нонфікшн часто вважають «серйознішою літературою» за художню, мовляв, він апріорі розвиває, приносить користь та розуміння, як жити це життя. Однак це можуть зробити тільки хороші тексти, тому варто ставити собі запитання для перевірки: автор тексту робить припущення про щось, у чому він менш компетентний, ґрунтуючись на фактах, чи подає все як 100% правдиву інформацію? Якщо перший варіант — перед вами скоріш за все якісна книжка, якщо другий — варто бути уважний, можливо десь у тексті ховаються притягнуті за вуха факти.
Зрештою, закликаємо не ділити літератури на «серйозну» і не дуже за протиставленням нонфікшн і фікшн, бо для плідного і натхненного читання вони мають бути у парі.
