Автор: sensor

Цьогоріч 6 червня відзначаємо 150-ліття з дня народження Томаса Манна — одного з найвизначніших класиків німецької літератури. Він жив на зламі ХІХ і XX століть, писав на зламі реалізму та модернізму і був «не зовсім ідеальним, але, безумовно, найчеснішим німцем», як згодом про нього відгукувався угорський письменник Шандор Мараї. 

У матеріалі зібрали кілька цікавих фактів про німецького класика. А щоб дізнатися більше про письменника та його літературний доробок, приходьте 30 та 31 травня на Книжковий Арсенал — на локації «Літературний Сад», яку організовує Goethe-institute в Україні, одразу кілька подій про Томаса Манна.  

Томас Манн — автор «Зачарованої гори» та «Доктора Фаустуса» — одних із найвизначніших романів ідей XX століття. Ба більше, він був почесним доктором та лектором у Гарварді, Оксфорді, Кембриджі, Принстоні і ще в багатьох найшанованіших університетах світу. Майже парадоксально, що при цьому письменник так і не здобув систематичної вищої освіти. Так, у 19 років Манн отримав атестат про середню освіту, а після цього лише спорадично відвідував певні лекції.

Томас Манн протягом усього життя був повʼязаний із морем. Його матір у дитинстві жила в бразильському місті Параті на атлантичному узбережжі. А сам письменник народився в німецькому місті Любек, що має вихід до Балтійського моря. У юнацтві він подорожував узбережжям Середземного моря, а в часи еміграції жив у Каліфорнії, на березі Тихого океану. Любов до моря він навіть передав у спадок: його донька стала океанологом. До речі, біографія Манна, яку написав Фолькер Вайдерманн, так і називається — «Людина моря». 

Томас Манн став лауреатом Нобелівської премії у 1929 році. Це не стало для нього несподіванкою, адже тоді вже кілька років як ходили чутки про це, але рішення комітету врешті обурило письменника! Річ у тім, що сам Манн, як і велика частина літературної спільноти, зокрема його брат Генріх Манн, вважав, що нагороди передусім вартий його роман ідей «Зачарована гора» (1924). Але Нобелівський комітет вирішив інакше і відзначив перший великий текст письменника — родинну сагу «Будденброки» (1901), яку Манн написав ще у 25 років.  

Томас Манн вів щоденники протягом усього життя, проте не був у них таким  стилістично й тематично вивіреним, як у довгій та короткій прозі. Письменник навіть лишив примітку, мовляв, ці тексти не мають художньої цінності, і врешті заборонив публікувати їх перші 20 років після його смерті. І зробив це не дарма, адже коли щоденники все ж вийшли друком, їх назвали пихатими та нарцисичними, а ставлення до письменника погіршилося.

Томас Манн був різким щодо німецького суспільства: не лише часів нацистського режиму, але й після нього. У 1933 році він емігрує з Німеччини, і навіть після завершення Другої світової війни навідується до рідної країни лише зрідка. З повоєнною культурною спільнотою Західної Німеччини в Манна теж були складні взаємини, адже письменник відверто говорив про колективну провину німців і справедливу ціну, яку вони мають заплатити.

«Будденброків» та «Зачаровану гору» Томаса Манна часто протиставляють, це почав робити ще брат письменника Генріх Манн. Мовляв, перший текст — це багато в чому автобіографічна родинна сага, яка ще відгомонить ХІХ століттям, а другий — уже зріле, майстерне переосмислення роману виховання. І хоча справді між цими двома текстами помітна еволюція письменника, центральні мотиви і гострий, іронічний погляд на суспільство та його ідеї суголосні в обох текстах.

Томаса Манна часто називають найбільшим німецьким письменником XX століття, часом навіть ставлять в один ряд із Ґете та Шиллером. Водночас Манн не залишив по собі літературних учнів, що, здається, є обовʼязковою ознакою класиків. Ба більше, він не належав до жодної естетичної школи або угруповання.
Це питання стурбувало літературознавців, коли вони відзначали 100-літній ювілей письменника. Тоді германіст Петер Пютц зауважив, що впливовість Манна не в наступництві, а навпаки — у контрпозиції до традиції.

«Будденброки» Томаса Манна не тільки лишилися в історії Нобелівської премії, але й вплинули на стоматологію, точніше на назву одного із захворювань. Так, біль у нижній щелепі, який часто помилково можна визначити як запалення зуба, а насправді є виявом хвороби серця, назвали Синдромом Будденброка. Чому так? Адже подібний біль став фатальним для одного з персонажів роману.

1924 рік неочікувано обʼєднав українську та німецьку літератури, адже саме тоді вийшли друком «Санаторійна зона» Миколи Хвильового і «Зачарована гора» Томаса Манна. Обидва тексти у свій спосіб зображають закритий світ санаторію, в якому зібралися персонажі, крізь яких промовляють симптоми повоєнного (пореволюційного) суспільства.

Київський текст — це текст, де місто не просто декорація, а повноправний учасник подій. Воно спостерігає, допомагає і навіть карає. Романи про Київ дозволять подивитися на нашу столицю очима людей з різних епох, відчути, як їм жилося в лихоліття, зрозуміти, що досвід сьогоднішньої війни — унікальний і водночас — у низці дуже схожих. Київські тексти відкрили мені одну неймовірну особливість улюбленого місто: воно як фенікс — що б не відбувалося, завжди повстає з попелу та руїн, і кожного травня ми вшановуємо його стійкість, невмирущість та силу опору. 

Навесні місто потопає у свіжій зелені та цвіті каштанів, і найкращим йому від вас подарунком буде подорож реальна, яку ви здійснили, перегорнувши останню сторінку обраної книги про Київ. 

Роман Нечуя-Левицького — рідкісна можливість подивитися, як жили кияни у ХІХ столітті. Дочки головних героїв училися в Інституті шляхетних дівиць (Теперішній Міжнародний центр культури і мистецтв), прогулювалися терасами, що вели до  пам’ятника князю Володимиру, та шукали серед студентів, які бешкетували на тих самих пагорбах, свою долю. Окрім побутових деталей, для мене «Хмари» цінні тим, що оповідають про боротьбу за українську ідентичність, яку вже тоді вів наш Київ.

Киянин Стефан Бойко не хоче брати участь у війні, яку розпочала Російська імперія наступом на Австро-Угорську, він не розуміє, чому українці мають гинути через завойовницькі амбіції їхніх поневолювачів. Але йому не щастить закохатися в дочку професора з Печерська Жанну. Його суперник підлаштовує все так, що Стефан опиняється в окопах чужої йому війни. А от професорська дочка сама зголошується до екзотичного утворення — жіночого батальйону. Це лірична оповідь про важкі роки і з найкрасивішими, на мою думку, описами осіннього Києва.

Цей текст став хрестоматійним та визначальним для Києва. У 1920-х роках закінчилися національно-визвольні змагання, нові можливості перетворили місто на магніт для селянської молоді. Завойовувати Київ приїздить і Степан Радченко. Починається така знайома мільйонам «понаїхавших» боротьба «Хто кого?». Але на сторінках тексту Підмогильного Київ — не ворог, а лиш сильний суперник, який може перетворитися на друга. Якби в нас був іспит на право вважатися киянином, то до нього обов’язково треба було би включити «Місто» Валер’яна Підмогильного.

Короткі роки економічних свобод, названих більшовицьким режимом НЕПом, минули. Київ потроху скочується в темні часи гебешного свавілля. Молодий слідчий Корній Левицький відправляється на своє перше завдання — дізнатися обставини смерті заслуженого більшовика. На місці події Корній зустрічає привидів. Жінки-сирени розказують йому свої історії, а крізь них повстає літопис цілого київського покоління. На відміну від попередніх, ця книга написана нашою сучасницею — дослідницею історії міста Лілією Черен — і повниться вражаючими деталями побуту киян цього часу.

«Мар’яна раз-у-раз виходить на балкон — переконатися, чи справді війна розпочалася», — так починається роман Докії Гуменної. Як і її головна героїня, авторка зустріла німецьких загарбників у своєму київському помешканні. Як і для Мар’яни, для Докії Гуменної гітлерівський та сталінський режими мало чим відрізнялися. Обидві жінки — вигадана та справжня — перш за все вболівали за Україну, а тому намагалися спілкуватися з українськими силами, що прийшли до Києва разом з нацистами. У романі згадується чимало реальних діячів історії та культури України, а ще такі болючі сторінки, як підрив Хрещатика та розстріли в Бабиному Яру. Нам теперішнім роман може видатися тригерним: бомби, страх, прощання з батьківщиною, але, з іншого боку, книга — парадоксально життєствердна. Страждання минулого не знецінюють наші випробування, але показують приклад стійкості та тимчасовості всього, що ми переживаємо.

Микола Порубай приїздить завойовувати місто у 1960-тих. У цей час інститут прописки — один зі стовпів Радянського Союзу. Навіть маючи роботу, Микола змушений крутитися й домовлятися, щоб напівлегально оселитися в кімнатці на Андріївському узвозі. Життя в місті будується на зв’язках та «стукацтві», квартирне питання перетворюється на спонуку до одруження. Для Миколи Порубая така норма є неприйнятною. В його болях зчитується ставлення до радянської дійсності самого Григора Тютюнника, який оселив героя там, де мешкав і сам. Тепер на стіні будинка за адресою Андріївський узвіз, 34 висить меморіальна табличка, присвячена письменнику. Попри закоханість у село, Григір Тютюнник з неймовірною любов’ю описав реалії Подолу: зйомки фільму про війну під його вікнами, балакучих перекупок з Житнього базару, схід сонця над Андріївської церквою.

1947 рік. Головна героїня роману Марини Гримич 26-річна Клавка працює секретаркою у Спілці радянських письменників України. Її очима ми побачимо сварки, розправи та закулісні ігри тодішніх класиків. Разом із Клавкою читач  зазирне до письменницького будинку Роліт, що на Богдана Хмельницького, пройдеться галасливим Євбазом (сучасна Галицька площа), пробіжить Афанасьєвським яром (зараз це вулиця В’ячеслава Липинського) і відчує життя киян у перші роки після нищівної війни, коли так хотілося жити, але водночас доводилося виживати, лавіюючи між голодом та новою хвилею сталінських репресій. Продовження роману «Клавка» — «Юра» та «Лара» — розповідають про сина та онуку Клавки і розгортаються в декораціях кінця «відлиги» та Чорнобильської катастрофи. 

На пригодах Яви та Павлуші виросло кілька поколінь українців. У повісті «Незнайомець з 13-ї квартири» друзі приїздять з рідної Васюківки на канікули до Києва. Тут на них чекають нові карколомні пригоди: участь у зйомках на кіностудії імені Довженка, поїздки на метро, футбол на стадіоні «Динамо» та детективні пригоди із загубленим годинником, а головне — пляж на Трухановому острові, який у 1960-ті роки переживав свій черговий пік популярності. Цей текст став моїм першим вікном у світ Києва, ще до того, як я опинилася в місті над Дніпром.

Роман вийшов у 2013 році і змальовує Київ 2004 року. Автор уже знає, яким розчаруванням завершиться Помаранчева революція. Текст повниться песимістичними передчуттями, які в реальності вилиються у Революцію Гідності. А проте Майдан 2004-го — це драматично-оптимістичний карнавал і водночас початок відчайдушної боротьби України за свою тожсамість. Герой Павла Вольвача зі штабу політика на Чоколовці, з ньюзруму радіостанції офісу над станцією метро «Хрещатик», з богемної пивнички на Пушкінській спостерігає за життям столиці та країни, переконуючи себе та нас, що, попри всі відкати, Україна змінюється.

Ви здивуєтеся, але це історія про блекаут. У ХVI столітті робітничий Поділ потерпав від заборони запалювати свічки. Формальним мотивом такого обмеження стала протипожежна безпека, справжнім — гроші від штрафів за порушення заборони. Цей сюжет Іван Кочерга зв’язав зі старовинним ритуалом женити свічку, яким відзначали переходу літа в осінь та початок ярмарків. У драмі обурені кияни вийшли виборювати своє право на світло. Драматична поема «Свіччине весілля» — унікальна можливість зазирнути в життя Києва тих маловідомих часів.

Принагідно згадаю і про свою книгу, на яку мене надихнув сам Київ. Це урбан-фентезі, побудоване навколо детективних сюжетів, справжніх історичних подій початку ХХ століття та топоніміки нашої столиці. У романі разом з героями ви побуваєте на Трухановому острові, у Міській Думі (що стояла на сучасному Майдані Незалежності), на аристократичних Липках, у Першій чоловічій гімназії (сучасний Навчально-науковий інститут філології КНУ ім. Т.Шевченка), у Стрітинській церкві на Львівській площі, у Києво-Печерській Лаврі та в Кирилівському монастирі.

А завершивши подорож сторінками, обов’язково прогуляйтеся Києвом реальним. І передайте вітання від усіх, хто в різні часи ходив його вулицями.

Книжковий Арсенал для багатьох став доброю традицією, що щороку на зламі весни та літа обʼєднує тисячі читачів та читачок. Воно й не дивно, адже фестиваль приваблює не лише книжковим ярмарком, але й безліччю дискусій, що точаться на аж девʼяти сценах як у середині Мистецького арсеналу, так і на вулиці. Тож, якщо цьогоріч збираєтеся відвідати фестиваль вперше, не поспішайте одразу заходити у приміщення, на подвір’ї вас також чекатимуть дві подієві сцени, галявина для відпочинку та смачна їжа, куди ж без неї.

Фокус-тема цьогорічного Книжкового Арсеналу: «Все між нами — переклад». Тому й у програмі фестивалю зібрано чимало дискусій, що з різних ракурсів дивляться на переклад, а також професійних подій, орієнтованих на перекладачів та перекладачок. Крім цього, велику увагу приділено культурним, соціальним та етичним викликам, що їх продовжує висувати війна. Також, як і торік, окремі події будуть присвячені темам фронтиру, перепрочитанню української класики та звʼязкам між Україною та світом, які теж не можливі без перекладу.

З Книжковим Арсеналом у багатьох повʼязані певні ритуали та звички.  Для родин це ще один привід провести разом вихідні і взяти автографи в улюблених, як дитячих, так і дорослих авторів та авторок. Для представників та представниць культурної сфери — це місце щорічної зустрічі та платформа для обговорення ключових тем. А для команди медіа «Сенсор» — ще й підстава поміркувати, що цікавить кожну з нас саме зараз і які події допоможуть відповісти на питання, які нас бентежать. І тоді, звісно ж, поділитися своїми переліками дискусій, що їх точно хочемо послухати на Арсеналі.

Відвідую Книжковий Арсенал щороку з моменту заснування. За цей час я встигла побувати у безлічі різних ролей: організаторкою подій, запрошеною кураторкою, модераторкою, спікеркою, працівницею видавничого стенду, відвідувачкою. І щоразу арсенальна пригода особлива і по-особливому запамʼятовується. Бо є ті, з ким ми зустрічалися біля фонтану, але кого забрала війна, є ті, з ким ми говорили в один мікрофон і чийого повернення ми ще чекаємо. У цих весняно-арсенальних спогадах є дві дірки — ковідна 2020 і повномасштабного вторгнення 2022, тому страшенно хочеться надолужити: почути, сказати, набутися разом, продуктивно поміркувати про літературу та читання, підтримати і отримати підтримку навзаєм. Я ставлюсь до Книжкового Арсеналу як до фахової події, тому час на Арсеналі — це час роботи.  

Це мій план на літні канікули! Минулого року у серпні я уже читала цю британську авторку, її  «Книга для дітей» захопила мене, я оселилася у маєтку Веллвудів й уважно спостерігала за дорослими, які коїли дурниці, дітьми, які виростали, злам століть й суспільно-політичні зміни, які накочувалися на життя Англії високою хвилею. «Одержимість», за яку авторка отримала Букерівську премію у 1990-му — моя прийдешня літня пригода. Тим паче, що можна принагідно послухати епізод сенсорівського подкасту «Висока полиця» з перекладачкою Ясею Стріхою про цей текст. 

Скільки живу в Києві — стільки він мене дивує: архітектурними деталями, меморіальними дошками, історіями про місто й містян. Чим жила українська інтелігенція, де гуртувалась, куди ходила, про що говорила — найцікавіші київські сюжети. Так, поруч із вигаданими світами «Невеличкою драмою» чи «Записками Китрпатого Мефістофеля» стає й література факту про ті часи.

Двомовне видання творів, які дарують надію, творів різних жанрів, творів яскравих українських авторів й авторок. Як і перший том, це видання прекрасний подарунок — красивий і змістовний. Із ілюстрацією Миколи Толмачова на обкладинці, з історіями знакових письменників й письменниць під обкладинкою. Хочеться уже почитати тексти, побути в цих історіях.

Цьогоріч буде мій другий Книжковий Арсенал. Як і багато українців, я йду туди гортати красиві книжки та спілкуватися з друзями про наші читацькі плани, а може, навіть випити келих пива! Оце я здивувалася, що на книжковому фестивалі можна і таке. Планую, як і минулого року, підібрати та відправити книжку на фронт. А також — на кілька годин загубитися серед стендів із зінами та професійною літературою в пошуках новинок. Книжковий Арсенал — це місце натхнення. Дивитися, як захоплено люди навколо обирають і купують книги, — вселяє віру в наше з вами світле майбутнє.

По-перше, її написала моя подруга Анастасія Євдокимова — головна редакторка медіа «Сенсор», літературознавиця, культурна менеджерка, а в минулому ще й вчителька української літератури, яка вміє говорити про складне легко, з гумором і любов’ю.

Хочеться мати її під рукою — як натхнення, як приклад влучної популяризації, як можливість ще раз закохатися в українську літературу.

Мені подарували перші дві частини, відповідно тепер мені потрібна наступна. Та я ставлю собі челенж! Хочу зібрати увесь літопис як подарунок, тож шукаю охочих подарувати мені третю частину. Просто придумала, що це весело і тепер дотримуюсь цілі, а хто сказав що так не можна?

Досі не маю цієї книжки, планую купити її. Вважаю що презентація не найсильніша моя сторона та постійно працюю над цим. Сподіваюсь ця книжка поглибить і систематизує знання, як працювати зі словом у різних форматах, сценаристикою і сторітелінгом.

Для мене Книжковий Арсенал — це вже понад 5 років привід щороку чекати кінець травня. Раніше це був час, коли навчання можна було поставити на паузу і провести кілька днів в оточенні книжок, розмов про літературу і їхніх спікерів та спікерок, які так цікаво розповідали про свою дільність, що мимоволі хотілося стати такою ж, як вони, коли виросту. Сьогодні Книжковий Арсенал — це також про можливість побачити тих, з ким протягом року все ніяк не виходило здибатися на каву, або тих, з ким встигли втілити якісь спільні проєкти, але досі не зустрічалися наживо. А ще на Арсеналі завжди випадає нагода послухати суголосні часу дискусії, які допомагають впорядкувати думки. Головне обрати саме ті події, що цікавлять вас просто зараз.

Чекала на цю книжку ще від перших анонсів і все ніяк не виходило нарешті придбати собі примірник. Це і спогади, і автобіографія, і культурна критика під одною палітуркою. Дії відбуваються у переповненому людьми, сенсами та мистецтвом Нью-Йорку, які багато в чому визначають головну персонажку, але не роблять її менш самотньою.

Віктор Петров (він же В. Домонтович) мав страшенно цікаві погляди на літературу. Його, як і Юрія Шевельова, не розуміли тогочасні колеги, а для сьогоднішніх нас змісти та стиль його міркувань лишаються актуальними. До того ж у мене вже склалася звичка читати Шевельова, коли треба трохи творчої наснаги, тепер чергуватиму його есеї із текстами Петрова.

Дуже чекаю на збірку Михайла Коцюбинського «На острові», яка вийде у липні. А поки готуватимуся до теми літніх вакацій в українській літератури, читаючи новий для себе роман Нечуя-Левицького. Місцем дій у ньому є Одеса кінця ХІХ століття — велике місто зі строкатими мешканцями та ще більш строкатими туристами, тож без світоглядних конфліктів не обійдеться.

Книжковий Арсенал у мене асоціюється зі змінами: уперше я побувала на фестивалі у 2021 році, коли якраз закінчила бакалаврат, а попереду — приємна, але й трішки лячна невідомість. А ця подія стала для мене способом повернутися у знайоме середовище, адже це про людей, які цікавляться культурою і літературою, про книжки, нові зустрічі і цікаві думки. Цьогоріч у мене також відбулося багато змін, тож очікую, що Книжковий Арсенал знову стане для мене чудовою нагодою побачитися з друзями й зануритися у світ культурно-мистецьких івентів і взаємодій — через тексти і, власне, переклади, адже це фокусна подія фестивалю 2025.

Авторка — жінка, що самотужки вирушила в подорож світом, текст — один із перших українських тревелогів, а оповідь зосереджується на Китаї 1930-х. Які ще причини придбати книжку? Уперше познайомилася з письмом Софії Яблонської, читаючи її «Чар Марока», тому хочу продовжити мандрівку як текстом, так і простором, а ще — досвідом авторки.

Про цей роман я вперше почула в одному з епізодів подкасту «Районна бібліотека», у якому авторка проєкту ділиться своїми дослідженнями і рефлексіями, на які її надихнув той чи той твір або постать. Тож тепер, коли цей роман вийшов у нас, мені цікаво: на які пошуки і міркування він наштовхне мене? Сюжет насправді досить незвичайний (принаймні для мене), а це, як виявилося, одна з категорій, за якою добираю собі книжки — тож чом би й ні?

Продовжую відкривати і добирати для себе нонфікшн, а цьогоріч це — книжка, що досліджує геополітику сучасного Близького Сходу. На прикладі 10 гарячих точок автор розповідає про локальні контексти, а ще, як зовнішні сили впливають на ці країни. Мені цікава ця тема зараз, тому планую придбати і читати найближчим часом.

Мені страшенно цікава тема цьогорічного Книжкового Арсеналу. Я вважаю, що переклад — це значно глибший та всеохоплюючий процес, ніж пошук лінгвістичного відповідника однієї мови в іншій, і він усюди, навіть там, де ми не замислюємося про цей процес, навіть у межах однієї мови. Коли я вчила перекладознавство в університеті нам часто повторювали, що перекладати означає прокладати місток. Мені подобається ця метафора, але сьогодні я більше думаю не про те як будувати цей місток, а що ми через нього пронесемо. Тож на подіях фестивалю я шукатиму цікавих думок та сміливих ідей, а вони є там, де є книжки!

Зазвичай не люблю детективи, тому що у гонитві за розгадкою я пропускаю повз очі усі  супроводжуючі обставини історії й тим паче художні засоби. Проте на цей детектив я звернула увагу, коли на «Сенсорі» виходив матеріал. Думаю, що це буде приємна подорож, коли заздалегідь знаєш, що розгадки немає, є лише шлях (і трохи вуличок Парижа). А ще я страшенно радію бачити, як книжковий ринок рясніє видавництвами і бажаю йому не збавляти темпу, а купити книжку у малого видавця — це найкращий спосіб підтримки.

Чомусь мені здається, що ця збірка може мати ефект турботливого дружнього плеча: ми всі живемо за цих обставин, ми відчуваємо те, що важко вкласти у складнопідрядні речення, але важливо проговорити хоч якось. За цікавим збігом обставин я вже чула кілька віршів зі збірки, але у перекладі англійською, тому хочу скоріше виправити цю ситуацію і почитати ці вірші в оригіналі.

Чому увага до книжки-конспекту? Бо травень — місяць, коли у комплекті з натхненням на купу активностей йде енергія на самодисципліну, тож її треба використати з користю і задоволенням. А ще травень — це кінофестивалі SunnyBunny, DocuDays. Звідси й інтерес до драматургії.

Я ніколи не бувала на Книжковому Арсеналі, і цьогоріч це буде мій перший досвід та справді особлива подія для мене. З нетерпінням буду чекати на можливість поринути у цей світ книг, відкрити для себе нових авторів та видавництва, а також відвідати цікаві дискусії та презентації. Буду сподіватися, що цей візит принесе мені багато нового та стане джерелом натхнення!

Ця книжка одразу ж потрапляє до мого списку бажанок і вже чекає на придбання. Вважаю надзвичайно цікавим, що Алі Гейзелвуд вирішила спробувати себе у жанрі фентезі.

«Безсердечний мисливець» Крістен Сіккареллі — новинка, що одразу привернула мою увагу і зайняла місце у планах на майбутнє читання. Особливо чекаю на складність стосунків між персонажами – їхню ворожнечу, довіру, зраду та кохання, які, сподіваюся, залишать сильне враження від читання.

Новинка, яка мене зацікавила своєю актуальністю, адже сьогодні це є проблемою для багатьох. Ця книжка обіцяє читачу допомогти не лише здолати свої внутрішні тривоги, а й глибше зрозуміти себе, свої емоції та потреби, що є ключем до якісного особистого розвитку.

Ніколи раніше не відвідувала Книжковий Арсенал, проте все буває вперше! Цьогорічна тематика хвилює мене так само сильно, як пориви вітру хвилюють море. Дізнатися тонкощі перекладу – це як віднайти філософський камінь, що супроводжуватиме тебе у популяризації текстів\праць\книг та допоможе зберегти їх сенси, жарти й культурні особливості. Адже переклад — це не просто зміна мови. Це мистецтво, в якому кожне слово має вагу, а кожен вибір перекладача може або збагатити, або спотворити первісний задум автора.

Ця книга зацікавила мене, адже авторка охарактеризувала її, як спробу заповнити не лише інтелектуальні, а й освітні прогалини. Щось на кшталт збирання пазлу з інформації, якої часом бракує. Це збірка нонфікшн-текстів, написаних протягом трьох років повномасштабної війни, у якій будуть представлені есеї, передмови до книжок європейських авторів та мемуари. Оксана Забужко веде уявний діалог із письменниками, філософами та мислителями, як живими, так і тими, хто вже відійшов, з якими хотіла б обговорити важливі теми, але не мала нагоди.

Доля кримських татар — це моя римська імперія. Чомусь люди не часто згадають про їх трагічну історію, тому я щиро радію, коли зʼявляються книги, що можуть розказати про долю півострова та його жителів. Ця книга розкриває людську сторону опору. У ній зібрано листи, щоденники й виступи, які показують, як ці люди навіть у неволі залишаються вільними духом. Більшість героїв — представники корінного народу Криму, який вже не вперше у своїй історії переживає репресії — цього разу від російської окупаційної влади.

Еверетт — це одним із найцікавіших американських письменників та цьогорічний лауреат Пулітцерівської премії, який створив політично-соціальну сатиру, що змальовує США без прикрас. Показує їх такими, якими вони є — або бояться бути. Роман затягує у тему расової ненависті, а події відбуваються за першої президентської каденції Дональда Трампа. Тож у всьому є історичний контекст, який я люблю куштувати на сніданок, обід та вечерю.

Для мене цьогорічний Книжковий Арсенал — це про перший досвід відвідування книжкового фестивалю у цілому, тому він є вкрай бажаним та особливим. Завжди хотілося стати частиною цього дійства тому, що воно про відчуття спорідненості із незнайомцями, які так само щиро готові цілий день слухати про навкололітературне. Мій особистий фокус — події, що перетинають літературу з іншими вимірами людського життя: правом, історією чи кінематографом, бо це більше змушує мене думати про те, яку роль відіграє література для мене щоденно.

Ця книжка не може пройти повз, бо я банально не знайома зовсім із гватемальською літературою. Конкретно цей текст може стати хорошим ( а то й найкращим!) провідником у світ цієї літератури, бо написаний переможцем Нобелівської премії з літератури і працює з магічним реалізмом, який для мене завжди є не тільки хорошим способом ескапізму, але й створює бажання бачити реальний світ особливішим.

Це репортаж, який водночас є автобіографічною історією. Це текст про дорослішання, втрату ілюзій, бачення деталей, які раніше не помічались. Здається, цей досвід автора може стати близьким до досвідів українців, а тому й близьким для мене теж. Мені складно сформулювати певні очікування щодо цієї книжки, бо вона сама балансує між репортажем та автобіографією, але цим вона стає тільки цікавішою.

Ця збірка поезії не є новинкою Книжкового Арсеналу цьогоріч, але є важливою частиною формування теплих спогадів для мене. Катерина Калитко даватиме публічне інтервʼю під час Арсеналу, а її поезія є однією з найсильніших збурювачів емоцій для мене. Хочу підкріпити враження про розмову з нею її ж крайньою збіркою. Це посилить ефект від події і дасть мені змогу краще зрозуміти фокуси у поезії крізь фокуси, які  Катерина Калитко розставлятиме у розмові.