Тексти про Київ, де місто — один з героїв

Київський текст — це текст, де місто не просто декорація, а повноправний учасник подій. Воно спостерігає, допомагає і навіть карає. Романи про Київ дозволять подивитися на нашу столицю очима людей з різних епох, відчути, як їм жилося в лихоліття, зрозуміти, що досвід сьогоднішньої війни — унікальний і водночас — у низці дуже схожих. Київські тексти відкрили мені одну неймовірну особливість улюбленого місто: воно як фенікс — що б не відбувалося, завжди повстає з попелу та руїн, і кожного травня ми вшановуємо його стійкість, невмирущість та силу опору. 

Навесні місто потопає у свіжій зелені та цвіті каштанів, і найкращим йому від вас подарунком буде подорож реальна, яку ви здійснили, перегорнувши останню сторінку обраної книги про Київ. 

Роман Нечуя-Левицького — рідкісна можливість подивитися, як жили кияни у ХІХ столітті. Дочки головних героїв училися в Інституті шляхетних дівиць (Теперішній Міжнародний центр культури і мистецтв), прогулювалися терасами, що вели до  пам’ятника князю Володимиру, та шукали серед студентів, які бешкетували на тих самих пагорбах, свою долю. Окрім побутових деталей, для мене «Хмари» цінні тим, що оповідають про боротьбу за українську ідентичність, яку вже тоді вів наш Київ.

Киянин Стефан Бойко не хоче брати участь у війні, яку розпочала Російська імперія наступом на Австро-Угорську, він не розуміє, чому українці мають гинути через завойовницькі амбіції їхніх поневолювачів. Але йому не щастить закохатися в дочку професора з Печерська Жанну. Його суперник підлаштовує все так, що Стефан опиняється в окопах чужої йому війни. А от професорська дочка сама зголошується до екзотичного утворення — жіночого батальйону. Це лірична оповідь про важкі роки і з найкрасивішими, на мою думку, описами осіннього Києва.

Цей текст став хрестоматійним та визначальним для Києва. У 1920-х роках закінчилися національно-визвольні змагання, нові можливості перетворили місто на магніт для селянської молоді. Завойовувати Київ приїздить і Степан Радченко. Починається така знайома мільйонам «понаїхавших» боротьба «Хто кого?». Але на сторінках тексту Підмогильного Київ — не ворог, а лиш сильний суперник, який може перетворитися на друга. Якби в нас був іспит на право вважатися киянином, то до нього обов’язково треба було би включити «Місто» Валер’яна Підмогильного.

Короткі роки економічних свобод, названих більшовицьким режимом НЕПом, минули. Київ потроху скочується в темні часи гебешного свавілля. Молодий слідчий Корній Левицький відправляється на своє перше завдання — дізнатися обставини смерті заслуженого більшовика. На місці події Корній зустрічає привидів. Жінки-сирени розказують йому свої історії, а крізь них повстає літопис цілого київського покоління. На відміну від попередніх, ця книга написана нашою сучасницею — дослідницею історії міста Лілією Черен — і повниться вражаючими деталями побуту киян цього часу.

«Мар’яна раз-у-раз виходить на балкон — переконатися, чи справді війна розпочалася», — так починається роман Докії Гуменної. Як і її головна героїня, авторка зустріла німецьких загарбників у своєму київському помешканні. Як і для Мар’яни, для Докії Гуменної гітлерівський та сталінський режими мало чим відрізнялися. Обидві жінки — вигадана та справжня — перш за все вболівали за Україну, а тому намагалися спілкуватися з українськими силами, що прийшли до Києва разом з нацистами. У романі згадується чимало реальних діячів історії та культури України, а ще такі болючі сторінки, як підрив Хрещатика та розстріли в Бабиному Яру. Нам теперішнім роман може видатися тригерним: бомби, страх, прощання з батьківщиною, але, з іншого боку, книга — парадоксально життєствердна. Страждання минулого не знецінюють наші випробування, але показують приклад стійкості та тимчасовості всього, що ми переживаємо.

Микола Порубай приїздить завойовувати місто у 1960-тих. У цей час інститут прописки — один зі стовпів Радянського Союзу. Навіть маючи роботу, Микола змушений крутитися й домовлятися, щоб напівлегально оселитися в кімнатці на Андріївському узвозі. Життя в місті будується на зв’язках та «стукацтві», квартирне питання перетворюється на спонуку до одруження. Для Миколи Порубая така норма є неприйнятною. В його болях зчитується ставлення до радянської дійсності самого Григора Тютюнника, який оселив героя там, де мешкав і сам. Тепер на стіні будинка за адресою Андріївський узвіз, 34 висить меморіальна табличка, присвячена письменнику. Попри закоханість у село, Григір Тютюнник з неймовірною любов’ю описав реалії Подолу: зйомки фільму про війну під його вікнами, балакучих перекупок з Житнього базару, схід сонця над Андріївської церквою.

1947 рік. Головна героїня роману Марини Гримич 26-річна Клавка працює секретаркою у Спілці радянських письменників України. Її очима ми побачимо сварки, розправи та закулісні ігри тодішніх класиків. Разом із Клавкою читач  зазирне до письменницького будинку Роліт, що на Богдана Хмельницького, пройдеться галасливим Євбазом (сучасна Галицька площа), пробіжить Афанасьєвським яром (зараз це вулиця В’ячеслава Липинського) і відчує життя киян у перші роки після нищівної війни, коли так хотілося жити, але водночас доводилося виживати, лавіюючи між голодом та новою хвилею сталінських репресій. Продовження роману «Клавка» — «Юра» та «Лара» — розповідають про сина та онуку Клавки і розгортаються в декораціях кінця «відлиги» та Чорнобильської катастрофи. 

На пригодах Яви та Павлуші виросло кілька поколінь українців. У повісті «Незнайомець з 13-ї квартири» друзі приїздять з рідної Васюківки на канікули до Києва. Тут на них чекають нові карколомні пригоди: участь у зйомках на кіностудії імені Довженка, поїздки на метро, футбол на стадіоні «Динамо» та детективні пригоди із загубленим годинником, а головне — пляж на Трухановому острові, який у 1960-ті роки переживав свій черговий пік популярності. Цей текст став моїм першим вікном у світ Києва, ще до того, як я опинилася в місті над Дніпром.

Роман вийшов у 2013 році і змальовує Київ 2004 року. Автор уже знає, яким розчаруванням завершиться Помаранчева революція. Текст повниться песимістичними передчуттями, які в реальності вилиються у Революцію Гідності. А проте Майдан 2004-го — це драматично-оптимістичний карнавал і водночас початок відчайдушної боротьби України за свою тожсамість. Герой Павла Вольвача зі штабу політика на Чоколовці, з ньюзруму радіостанції офісу над станцією метро «Хрещатик», з богемної пивнички на Пушкінській спостерігає за життям столиці та країни, переконуючи себе та нас, що, попри всі відкати, Україна змінюється.

Ви здивуєтеся, але це історія про блекаут. У ХVI столітті робітничий Поділ потерпав від заборони запалювати свічки. Формальним мотивом такого обмеження стала протипожежна безпека, справжнім — гроші від штрафів за порушення заборони. Цей сюжет Іван Кочерга зв’язав зі старовинним ритуалом женити свічку, яким відзначали переходу літа в осінь та початок ярмарків. У драмі обурені кияни вийшли виборювати своє право на світло. Драматична поема «Свіччине весілля» — унікальна можливість зазирнути в життя Києва тих маловідомих часів.

Принагідно згадаю і про свою книгу, на яку мене надихнув сам Київ. Це урбан-фентезі, побудоване навколо детективних сюжетів, справжніх історичних подій початку ХХ століття та топоніміки нашої столиці. У романі разом з героями ви побуваєте на Трухановому острові, у Міській Думі (що стояла на сучасному Майдані Незалежності), на аристократичних Липках, у Першій чоловічій гімназії (сучасний Навчально-науковий інститут філології КНУ ім. Т.Шевченка), у Стрітинській церкві на Львівській площі, у Києво-Печерській Лаврі та в Кирилівському монастирі.

А завершивши подорож сторінками, обов’язково прогуляйтеся Києвом реальним. І передайте вітання від усіх, хто в різні часи ходив його вулицями.