Нотатки про «Уманську 35/20»: резиденція як прояв турботи

Перший день резиденції. Ми піднімаємося на останній поверх і тиснемо на дзвоник дверей квартири 20 у будинку за адресою Київ, Уманська, 35. Хто ці «ми»? 

Ми — це резиденція «Уманська 35/20», що присвячена шістдесятництву і, зокрема, Івану Світличному. Він мешкав у квартирі за цією адресою. За його життя цей будинок знав багато несміливих кроків і дзвінків у двері, подібних до наших. Але й багато впевненіших. До Світличного приходили й ті, для кого шлях був давно втоптаний, завчений напам’ять. Доїхати 17 тролейбусом до Єреванської, пройтися поміж будинками до кінотеатру «Супутник», а звідти — навпростець до будинку номер 35. Пішки на п’ятий поверх, і там «ластів’яче гніздо» — так дім Світличних називав Василь Стус. 

Ідея подзвонити в двері народилася спонтанно, і не всі з нас встигли до неї звикнути. Ніхто не відчиняє. А якби й відчинили, що б ми тоді сказали?

До Івана йшли з чимось: рукописами, новинами, думками. І йшли коли не було нічого, крім надії на дружнє плече. Зі спогадів друзів, його з Льолею квартира уявляється простором дуже рухомим, багатоголосим, відкритим і теплим. Так точно було між 1960-им, коли Світличні тут оселилися, і 1972-им, коли по Івана прийшли з КГБ. Арешт переріс в ув’язнення, заслання та важку хворобу, яка забрала його життя. 

Уманська, 35 — адреса однієї з домівок шістдесятницького руху. Зараз тут живе хтось інший, далекий. Поки ми вслухаємося в тишу після дзвінка у двері, багато що думається. Як воно — жити у квартирі, яку обшукували? Стіни якої знають голоси Василів — Стуса й Симоненка? Коли господарі засинають, чи сниться їм щось, що колись тут мало місце?

Памʼятаю своє обережне сходження до квартири Миколи Хвильового в харківському будинку «Слово». Тоді ми з друзями так само чекали під будинком, поки хтось відчинить двері і впустить нас всередину — у простір, який вже давно переписаний наново, але є свідком того, що ми звемо історією. Тілесність досвіду перебування у «Слові» сформувала мої перші дослідницькі інтереси. Переживання будинку, в якому мешкали Світличні, дуже подібне. 

Поруч з дверима квартири 9 у «Слові» хтось написав кульковою ручкою «Микола Григорович Хвильовий», тому я вглядаюся в стіни й на Уманській — тут немає нічого.

Уманська 35/20 народилася з бажання пам’ятати. Дослідниця Аляйда Ассман у праці «Простори спогаду» розрізняє накопичувальну і функціональну пам’яті. Кожна з них по-своєму потрібна. Накопичувальна — це про архівні сховища, музейні колекції, увесь об’єм історичних досліджень і спродукованих текстів. Щось, що відкладається, як порода, і формує ґрунт під ногами якоїсь уявленої спільноти. Але це абстракція, бо ми маємо і водночас не маємо увесь цей обшир знання про себе — осягнути всю повноту цього спадку неможливо за одне життя. 

Функціональна пам’ять більше про тут і зараз. Вона активніше стоїть на службі нашого саморозуміння. Це про найважливіші, найвживаніші знаки на позначення самих себе. Жести позачасового зв’язку з померлими, які спрямовані у майбутнє. Причому майбутнє, яке має бути неодмінно кращим за те, що було і є зараз. Так ми пам’ятаємо про злочин Голодомору і тотальність Другої світової війни, щороку нагадуємо собі про ціну незалежності і щоранку згадуємо про полеглих за неї. 

Коли я вирішила створити перший «Світличник» до Дня народження Івана Світличного, мені бракло функціональної пам’яті про шістдесятників. Ім’я Світличного перебувало в репозитарії пам’яті, але було сховане надто далеко (зрештою мене до Світличного привело не його ім’я, а його адреса під час дослідження «(Не)комфортна (не)околиця Чоколівка»). У ході декомунізації з’являлися нові вулиці з неочевидними назвами, зокрема і на честь Івана Світличного. Все виглядало так, наче це ім’я лише для глибоко посвячених, якими можуть бути або соратники, або дослідники. Мені ж здавалося, що це має працювати інакше. 

Хоча би тому, що Іван Світличний, — як один з творців української культури, якою ми знаємо її зараз, — має більше зв’язку з нами теперішніми, аніж імперець Микола Чоколов. Схоже, ім’я Чоколова назавжди з Києвом, бо закарбоване в назві історичної місцевості Чоколівка. Попри імперськість фігури Миколи Чоколова, цією назвою користувалися агрономи 1920-их, листоноші 1930-их, воєначальники 1940-их, архітектори 1950-их. Зрештою, самі шістдесятники, а зараз і ми. Перша вулиця Івана Світличного з’явилася в Україні лише 9 років тому, і дехто вважав це рішення про перейменування «політичним». Епістемічна несправедливість живе довше за імперії, що її створюють.

Під час резиденції ми багато говорили про концепцію турботи, яка походить із феміністичної теорії. Радше про різні її вияви, аніж теорію. Дослідження Анастасії Баклажко, резидентки за історичним напрямом, присвячене найближчому жіночому колу Івана Світличного. Це дружина Леоніда (або Льоля, як її називали близькі) та сестра Надія, які часто залишаються менш помітними за фігурою їхнього чоловіка і брата. 

Турбота — це Льолине варіння сосисок і яєць на всіх, хто вчасно чи ні ставали гостями скромного помешкання на Уманській. Це її опікування середовищем шістдесятників на рівні побуту, тимчасом як Іван опікувався ним ідейно — виступав творцем спільноти шістдесятників, мережуючи всіх одне з одними. Також дбав про знання, що створювалося всередині — редагував тексти, займався створенням і поширенням самвидаву. До цього процесу була долучена і його сестра Надія.

Пізніше їхня турбота одне про одного сягає на більші відстані. Льоля піклується про Івана та Надію, коли вони потрапляють в ув’язнення. Вийшовши на волю й емігрувавши до США, Надія працює на Радіо Свобода. Підсилення голосу тих, кого радянська влада намагалася змусити замовкнути, — теж вияв турботи. Зрештою, після смерті Івана Льоля та Надійка дбають про збереження спадщини їхнього найріднішого чоловіка, який уже в засвітах. 

Ця резиденція — так само прояв турботи. Турботи про конкретних людей і водночас про них як носіїв цінностей, які нам важать. Турботи про Чоколівку, яка насправді ховає в собі більше, ніж про це здогадуються місцеві. Турботи про місто, суспільство, пам’ять — індивідуальну і колективну.