«Ластів’яче гніздо» для Простору Світличних

Впродовж десяти липневих днів у Солом’янському районі Києва тривав архітектурно-урбаністичний фестиваль «Chocolocal». Його назва відсилає до Чоколівки — історичної назви місцевості, де й розгортається більшість подій. Для студентів фестиваль створює можливість навчатися через роботу з живим міським середовищем, якої часто бракне в університетських аудиторіях. Це також спосіб дослідити район під новим кутом або познайомитися з ним одразу через глибоке занурення. Для учасників Чоколівка стає домом на час фестивалю — простором для спільної роботи, їжі та відпочинку. 

Як і будь-який інший фестиваль, «Chocolocal» — про інтенсивний досвід, що виходить за межі повсякдення, розмаїття подій і їхнє спільне проживання разом з іншими учасниками. Але відбувається тут щось не зовсім для фестивалю типове. Учасники діляться на воркшопи і далі працюють у вужчих командах, щоб представити свої напрацювання на фінальній події. Хтось досліджує практики добросусідства, хтось дає нове життя використаному пластику, а хтось проєктує інфраструктуру для одного з місцевих дворів чи вигадує, як ревіталізувати зелену зону коло закутої в колектор річки Вершинки. Фестиваль розгалужується районом, щоб створити якусь помітну зміну в кожному місць.

Для одного з воркшопів таким місцем для створення власної зміни став Простір Світличних. Це культурний центр, над запуском якого ми з платформою Острів працюємо вже близько року. Він покликаний зберігати пам’ять про дієвців шістдесятницького руху й розвивати культурне життя Чоколівки. У Просторі Світличних ще триває ремонт, тому проведення тут фестивальної активності сприймається і як обживання, і як програмування майбутньої роботи, і як продовження будування цього осередку. У декораціях незавершеного ремонту майстерня мисткині Анастасії Лелюк створювала інтер’єрне мозаїчне панно, яке отримало назву «Ластів’яче гніздо». 

Як це відбувалося і звідки така назва — у мозаїчних замальовках про роботу воркшопу.

П’ятикласник Андрій любить грати у футбол, зависати в телефоні й хоче стати спецназівцем. Розповідає, що він у Просторі Світличних бував раніше (тоді це місце ще було гаражами невизначеної форми власності з купою мотлоху всередині). Каже, що заліз всередину з цікавості, просто подивитися. Так само Андрій опинився у Просторі й цього разу. Стало цікаво, що в місці, яке йому пам’яталося зовсім іншим, якийсь рух. Він піддався допитливості і зайшов всередину. 

Неочікувано — щонайменше для мене, а можливо, й для нього самого, — Андрія захоплює наша робота. Він розглядає і коментує ескіз панно, цікавиться призначенням інструментів, пробує викладати мозаїку. А я пробую завести з ним розмову. Розповідаю, що ми створюємо культурний центр і скоро тут можна буде робити багато цікавого. Запитую: «Якби ти приходив у Простір, то чим би хотів займатися тут?». Він відповідає: «Цим». Я трактую «це» як «монументальні практики спільнотворення». Так звучить назва цього воркшопу.

Це перша неремонтна подія, яка відбувається у Просторі Світличних. Вона точно вирізняється з-поміж інших, але лягає у канву всього, що відбувалося раніше: тут продовжують працювати разом і поки що переважно руками. Далі в рукавичках і в одязі, який не шкода, але замість лопат і перфораторів — кусачки для керамічної плитки, мартелліна, шпателі, мастехіни. Рух усіх цих небайдужих людей і творить тут культурний простір.

Спостерігаючи за роботою нашого воркшопу, думаю про те, що кращої назви для нього годі було придумати, і дякую Насті Лелюк за неї. Монументальні практики спільнотворення. Робота ця справді монументальна, і її, напевно, важко посилити самотужки за такий короткий час. На майстерні одразу схоплюєш, що монументальне мистецтво — це про колективну роботу. Тому зрештою, крім панно, є ще один твір, який виникає з цієї роботи — ситуативна спільнота. Важко передбачити, що буде далі зі сформованими тут зв’язками, але надіюся, що вони триватимуть.     

В основі нашого панно — глазурована кольорова плитка, що повідпадала з фасадів місцевих будинків. Зелена, коричнева, жовта, синя. В оздобі масиву вона від самого початку, з 1950-х років. Тому, мабуть, втомлюється висіти так довго і відпадає вниз.

Коли тільки розпочиналася робота з Простором Світличних, з’явилися перші ідеї про перевикористання опалої плитки і створення з неї інтер’єрної мозаїки. Тоді ж ми зібрали у дворі будинку на Уманській перші її фрагменти. Це був наш жест віри в те, що колись мозаїка трапиться. Під час воркшопу збирання плитки продовжилося. Місцями виходило дещо інвазивно. Наприклад, чимало кольорових камінців лежало у ямах — хтось вирішив розрівняти ними хідник у дворі. Вибирання їх з ями викликало обурення жительки будинку. Справедиво, бо, хоч опала плитка і не призначалася для рівняння тротуарів, засипав її до ями хтось, і це — його творіння, на яке ми, виходить, сягнули.

У всякому разі наше панно колективне і його творцями, крім учасників майстерні, є і той наш сучасник, який дбайливо заклав плиткою ями, і ті невідомі нам попередники, які майже вік тому її випікали, глазурували й закладали в карнизи хрущовок. Зрештою плитка залишається вдома, на Чоколівці, але набуває іншої форми буття. Жовта стає сонцем, а зелена, блакитна й коричнева просторінню, у якій снують космічні зірки-ластівки. Або ще драконом і хвостом кита, за версією п’ятикласника Андрія.

Панно називається «Ластів’яче гніздо». Саме так Василь Стус, близький друг Івана Світличного, тепло назвав його оселю. У листі від вересня 1976 року, написаному дружині з ув’язнення, він вклоняється вусатому сонечку (Івану), безвусим господарям (напевно, Леоніді і Надії) і пише: «Їй-Богу ж, коли є в Києві найрідніші закамарки, то один з них — там, у ластів’ячому гнізді, під самим дахом». Світличні жили на останньому поверсі хрущовки на Уманській, 35, звідси — таке ніжне порівняння їхнього дому з пташиним гніздом. Усім цей образ відгукується, він відсилає до затишку — дружнього кола — спільноти. Розповідає про близьку нам історію з минулого й водночас закладає ціннісну основу для Простору.  

Викладаючи мозаїку, говоримо переважно мало. Всі заглиблені в роботу. Але мені кортить дізнатися, що на думці у тих, хто працює поруч, тому часом обережно розпитую про щось. Так зав’язується розмова з Владиславом. Він досліджує мозаїки і, один з небагатьох, думає про монументальне мистецтво, витворюючи його. Владислав розповідає про конфлікт за авторство, що колись виник між героями його досліджень. Це були Віктор Арнаутов і Григорій Пришедько, які спільно працювали над панно для маріупольської Головної Пошти. Перший не хотів визнати авторство другого, вважаючи його лише своїм помічником.

У цей момент Катерина показує нам фото з ротонди, що в парку навпроти. Узимку там з’явилися графіті з портретами і цитатами шістдесятників. Її увагу привернув вислів Алли Горської, який ніби ставить крапку в цій розмові: «Виконавців у нашому монументальному мистецтві не існує. Кожний виконавець — митець». Цю думку Горська відправляє листом художнику Опанасу Заливасі, другові й колезі. Пишучи йому, вона виводить таку формулу: «Монументальне мистецтво — мистецтво колективу. Як море, яке створюється річками ”Я”».

Виконавці-митці: Анастасія Лелюк, Анна Зима, Владислава Дяків, Влад Костенко, Дарʼя Вареньє, Ірина Ревтьо, Катерина Бокій, Катерина Сорокіна, Костянтин Кучабський, Ксенія Жидкова, Олена Вахніна, Олександр Завадський, Руслана Ключко, Світлана Довгань, Софія Жолтоновська, Ярина Сухинюк, пʼятикласники Андрій і Георгій, будівничі і жителі Чоколівки.