Найближче коло сім’ї Світличних — Іван, його дружина Леоніда та сестра Надія — було тісно пов’язане між собою. Їхні стосунки трималися на постійній турботі й увазі одне до одного.
З часом між ними з’являлася відстань — через арешти, еміграцію чи складні життєві обставини. Але навіть у розлуці цей зв’язок зберігався і лишався важливим для кожного з них.
Роки дорослішання та зустріч Івана й Леоніди
Дитинство Леоніди Терещенко припало на час значних соціальних потрясінь. Після того як батько залишив родину, вона разом із матір’ю мешкала у Флорівському монастирі в Києві. Події 1930-х років — Голодомор, масові репресії, а згодом і Друга світова війна — стали для неї фоном «швидкого дорослішання». У цей період Леоніда взяла на себе відповідальність за хвору матір, поступово переймаючи роль старшої в родині.
У 1940 році, коли Друга світова війна вже тривала, але ще не на теренах Радянського Союзу, вона навчалася на першому курсі Київського інженерно-будівельного інституту. Під час нацистської окупації, у 1943 році, аби уникнути примусової праці в Німеччині, вступила спочатку до Медичного, а згодом — до Гідромеліоративного інституту, які продовжували працювати, на відміну від її вишу, який був евакуйований. У спогадах, які зберігаються в Музеї шістдесятництва, вона пише про життя під час війни:
«Початок листопаду. У водопровідних кранах немає води. Ми влаштували дикий танок — підірвали водогін, німці відступають… Вночі заграва на все небо — горить університет, Володимирська вулиця. Хрещатик згорів ще в 1941 році. Ніч на 5 листопада. З вулиці чути віртуозний мат — так лаятись можуть тільки росіяни, на вулиці радянська армія…».
У цей же час за сотні кілометрів від Києва, у селі Половинкине на Луганщині, дорослішав Іван Світличний. У 1943 році, ще підлітком, він разом з однолітками намагався змайструвати вибухівку, щоб знищити німецьку техніку. Саморобний пристрій вибухнув у нього в руках — Іван утратив верхні фаланги більшості пальців.
Іван Світличний (справа) в дитинстві
Попри травму, він закінчив Старобільську середню школу із золотою медаллю, а згодом у 1952 — філологічний факультет Харківського університету з відзнакою. У студентські роки сформувалися його широкі гуманітарні інтереси й потяг до літературної критики.
І Леоніда, й Іван після завершення Другої світової змогли продовжити освіту. Після повернення Києва під контроль радянської влади Леоніда завершила навчання в Київському будівельному інституті. У 1948 році вона стала дипломованою інженеркою. Через перебування на окупованій території її спершу не допускали до аспірантури, але зрештою вона стала аспіранткою Інституту будівельної механіки. Згідно з професійною характеристикою від старших колег, Леоніда мала шанси для руху кар’єрними сходами.
У 1952–1955 роках Іван Світличний навчався в аспірантурі Інституту літератури імені Тараса Шевченка. Після цього працював у журналах «Радянське літературознавство» та «Дніпро». Уже в цей час вирізнявся уважністю до тексту і глибоким інтересом до літератури.
У період навчання Леоніда часто відвідувала бібліотеку Академії Наук, де в 1953 познайомилась з Іваном Світличним. У спогадах, опублікованих у збірці «Доброокий», Леоніда згадує:
«Якось серед аспірантів Інституту літератури з’явився новачок — чорнявий, сутулий. Ми познайомились — Іван Світличний. Тоді я не звернула на нього особливої уваги… Минув деякий час. Якось, сидячи на лекції, я, замість формул на дошці, побачила… Івана, його образ виник десь з підсвідомості, а потім почав виринати дедалі частіше».
Зовсім скоро їхнє знайомство переросло у стосунки.
Іван Світличний і Леоніда Світлична
Взаємини подружжя Світличних
Одружившись у 1956 році, молодята переїхали до матері Леоніди, яка й далі мешкала в келії Флорівського монастиря. Подружжя прожило там до отримання своєї квартири за адресою Уманська, 35 в 1960 році.
Леоніда розповідала про особливості їхнього тогочасного побуту так:
«Спали на книжках. З дому йшли вранці, поверталися поночі… Робота, бібліотека, концерти, театри (на наше щастя, тоді дешеві); всі гроші, які заробляв Іван, ішли на книжки, харчувалися на мою асистентську платню, з одягу найнеобхідніше, про інше просто не думали».
Взаємини молодого подружжя були просякнуті ніжністю. У листах Іван звертається до Леоніди: «моя незрівнянна Льольця», «Льолічко». Іноді виринають більш патетично-іронічні, однак типові для Івана, прізвиська: «молодожона» та «лягушенція». Сам Іван час від часу підписує себе як «Отець Іоанн», пояснюючи це тим, що давно не голився.
Марія Світлична (сестра Івана), Іван Світличний, Надія Світлична і Леоніда Світлична
Родина Світличних. Леоніда та Іван (в першому ряду), Надія (в другому ряду справа)
У листах Іван не просто ділиться з Леонідою своїми справами — йому важливо почути її думку. «Чому ти нічого не пишеш про мою рецензію?» — питає він в листі у лютому 1956 року. Леоніда читає його тексти, імовірно, коментує, а сам Іван звертається до неї як до людини, яка розуміється і на літературі, і на точних науках. Пишучи про переробляння печі в батьківському домі, зазначає: «Потрібна була твоя консультація з опору матеріалів».
Шлях Надії Світличної до себе
Чи не найперше, що впадає в око у листах Івана, — це постійні списки книг. Їх він або просить купити/позичити, або рекомендує до прочитання. Можна припустити, що обмін книгами — така собі мова любові та турботи для нього. Як садівник, який прищеплює нові гілки дереву, Іван Світличний дбайливо прищеплював близьким нові ідеї та думки — через книжки.
Наприклад, молодша сестра Івана, Надія Світлична, у своїх спогадах до збірки «Доброокий» пише:
«Приїжджаючи на канікули, Іван щоразу привозив повну валізку (саморобну дерев’яну скриньку) книжок, куплених за злиденну стипендію. Я читала книжки без розбору і, як щось подобалося, ділилася з товаришками».
Книги, привезені братом, формували світогляд Надії — і вона щедро ділилася цим із тими, хто був поруч.
Надія здобувала освіту, пішовши слідами Івана, — навчалась на філологічному факультеті Харківського університету. Надалі вчителювала в селищі Антрацит на Луганщині, а на початку 1964 року переїхала до Києва, до брата. Надія згадує:
«Отут почалося моє найбільше, мабуть, щастя. Може, тому я дитинства не пам’ятаю, що воно не було аж таким щасливим. А шістдесяті роки для мене були дуже щасливі, бо братове оточення було надзвичайне, просто рідкісне на той чаc».
Іван та Надія Світличні
Надія Світлична, 1950-ті
Надія Світлична
Під час перебування в Києві Надія працювала редакторкою у видавництві «Радянська школа», перекладачкою з російської в журналах «Легка промисловість» і «Деревообробна промисловість», науковою співробітницею Інституту педагогіки і за сумісництвом — учителькою вечірньої школи в київському мікрорайоні Дарниця. У позаробочий час вона співала в хорі «Жайворонок» та проводила уроки української для Алли Горської та інших охочих.
Проте про свою роботу в спогадах Надія говорить мало, її більше цікавило культурне життя кола шістдесятників:
«Чим я займалася в Києві, крім роботи? Очевидно, що, враховуючи такі “родинні” можливості, я багато читала самвидаву. Читала, бувало, що й редагувала, щось передруковувала. Не бувало, а таки часто, багато доводилося передруковувати різного плану і різного масштабу самвидав, починаючи від віршів Симоненка і кінчаючи більшими речами. Скажімо, редагувала “Більмо” Михайла Осадчого. Воно було потім у мене у звинуваченні, з моїми правками. Редагувала Сверстюкові праці: “Іван Котляревський сміється”, “На мамине свято”, “Собор у риштованні”. Очевидно, що я на Євгена Сверстюка дивилася знизу вгору, мені ніяково було почувати себе редактором такого масштабу критика, але він завжди був вдячний за будь-які правки».
Іван Світличний, Леоніда Світлична, Надія Світлична, 1957 рік
Іван Світличний (крайній ліворуч) з Клубом творчої молоді
Леоніда, Іван та Надія Світличні під час подорожі Карпатами
Іван Світличний та Леоніда Світлична
Надія Світлична активно занурюється в коло нових знайомств, вибудовуючи свої персональні зв’язки. Протягом цього періоду акліматизації в новому середовищі нового для неї міста, вона поступово вибудовує власний простір спілкування, не завжди перебуваючи поруч із Іваном та Леонідою, попри спільне проживання в квартирі на Уманській, 35.
«З художницями, теж на той час молодими, — Галиною Севрук, Людою Семикіною, Аллою Горською — ми зійшлися, звичайно, завдяки Іванові, але потім уже товаришували самі по собі. Алла Горська спочатку навіть казала, що я дуже схожа на Івана, а пізніше — що Іван схожий на мене».
У Києві Надія поступово вибудовує власну присутність, утверджуючи себе як окрему особистість — не лише в нових зв’язках, а й в очах оточення.
Надія Світлична під час створення мозаїки на експериментальній школі №5 у Донецьку, 1960-ті
Надія Світлична та Алла Горська. Жданов (сучасний Маріуполь), 1967
Репресії української інтелігенції
Першого вересня 1965 року, напередодні прем’єри фільму «Тіні забутих предків», відбуваються масові арешти українських культурних діячів за звинуваченням в «антирадянській агітації та пропаганді». Під них потрапляє й Іван Світличний. Його сестра Надія Світлична лишається на свободі.
За день до початку арештів, 31 серпня 1965 року, на Уманській, 35, у квартирі 20 відбувся обшук. Івана вдома не було, він знаходився в потязі до Коломиї, і про його арешт Леоніда дізналась лише через тиждень:
«Декілька днів я прислухалася до кожного кроку на східцях, виглядала Івана — все марно. Лише через тиждень, коли я офіційно звернулася до КГБ, мені сказали, що він заарештований».
Попри виснажливі умови утримання, Іван пам’ятав про важливу для Леоніди річницю їхнього одруження. Попри заборону в листуванні, йому вдалось надіслати до неї листа, про який вона згадує у своєму спогаді «Поруч з Іваном». Іван писав до дружини:
«… День, що наближається, пам’ятаю, тільки все думаю, що за десять років радості було більше в мене, а в Тебе — більше клопоту. Ну, та будемо сподіватися, що в наступну десятирічку все буде навпаки — я готовий зробити перерозподіл радощів і клопотів…»
У слідчому ізоляторі КДБ Іван Світличний провів близько півроку. Був звільнений навесні 1966 року через брак доказів. Надія згадує, яким став Іван після арешту:
«Але він поводився так, як і перед тим: ні перед ким не виправдовувався і нічого не міняв у поведінці. Зрештою ті, хто його знав і хто його бачив до того і після того, бачили зміну хіба що в очах: очі в нього були звичайно чи втомлені, чи напруженіші, ніж раніше. А більше ні в чому він не змінився. І в своєму поводженні він так само не змінився, тільки став трошки обачнішим».
У період між арештами Івана, в 1965 та 1972 роках, життя родини Світличних супроводжували постійна тривога та невизначеність. Однією з форм тиску з боку КДБ була негласна заборона на працевлаштування: Іван тривалий час залишався не працевлаштований, однак продовжував писати та перекладати. Час від часу випускав поодинокі статті під псевдонімами. У цей період сім’я жила переважно на зарплатню Леоніди. Леоніда згадує:
«1965 рік. Іван без роботи. Пошуки — безрезультатні: як правило, попередні розмови про роботу сприятливі, адже Іван відомий і як науковець, і як критик, і як редактор. Та коли доходить до конкретного працевлаштування, виявляється, що вакансій нема, або відмовляють, позичивши в Сірка очей».
Іван Світличний
Леоніда й Надія Світличні в роки масових арештів
Надія теж зіштовхувалася з професійними обмеженнями, однак сказати точно, чи це через її персональну діяльність, чи через діяльність брата, навряд чи можливо. У 1965 –1966 роках вона працювала у видавництві «Техніка», редагуючи журнали, що виходили українською мовою, — втім, отримувала майже винятково російськомовні тексти. Вона згадувала, що за весь час роботи жоден матеріал не надійшов українською, хоча видання, ймовірно, існували лише задля «статистики» україномовної преси. У листі до Алли Горської 1966 року пише:
«Ґвалтую себе нікому не потрібною і осоружною роботою, віддаю своє тепло людям, які мені байдужі, і з’їдаю себе тугою за вигаданим щастям, за радістю творчості».
Попри матеріальні труднощі, Леоніда залишалася уважною й турботливою до спільноти шістдесятників. Її з Іваном квартира на Уманській була гостинним місцем для друзів та однодумців. Правозахисниця Раїса Мороз, яка підтримувала зв’язки з багатьма шістдесятниками, у своїх спогадах згадує про свій перший візит на Уманську та перше враження від Леоніди. Раїса Мороз була вперше в Києві, і їй порадили завітати до Світличних.
«За годину приходить дружина — як каже Іван, «моя половина Льоля». Льоля діловито питає, чи я голодна, і якщо так, то скільки зварити яєць і сосисок. Вимагає точного числа. Мені трохи незручно від такої прямолінійності, і я щось мимрю у відповідь. Пізніше я жартома кликатиму її «тьотя Льоля», але спочатку було трохи страшнувато.” Згодом такою “тьотею Льольою” її пам’ятатимуть більшість гостей Уманської — господарську, рішучу й водночас щиро турботливу».
Після введення радянських військ до Чехословаччини для придушення Празької весни 1968 року серед шістдесятників зросло передчуття нової хвилі репресій. Ці побоювання справдилися: 12 січня 1972 року Івана Світличного заарештували вдруге. Разом із ним тоді ж були затримані й інші інакодумці — Василь Стус, Євген Сверстюк та В’ячеслав Чорновіл.
Після року, проведеного у слідчому ізоляторі, 27– 29 січня 1973 року відбувся закритий судовий процес, на якому Івана засудили до 12 років позбавлення волі — 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. На процес не допустили ні Леоніду Світличну, ні матір Івана.
Тим часом його сестру Надію регулярно викликали на допити: спершу як свідка у справі брата, згодом — уже як підозрювану. Вона розуміла, що її арешт — лише питання часу:
«Я думала тільки, коли мене арештують: чи в тролейбусі, чи після тролейбусу, чи дадуть побачитися з сином, чи не дадуть побачитися з сином? Але вони дали побачитися з сином і ночувати вдома ще цілий місяць — з 18 квітня до 18 травня я ще ночувала вдома і ходила до них на допити так само, як і раніше, тричі на тиждень, але вже з зубною щіткою і з пастою, з піжамою. Правда, в той день, коли вони мене арештували, я була без цих атрибутів — вони таки зуміли мене обдурити».
Надію Світличну заарештували 18 травня 1972 року. Після року слідства, 23 – 24 травня 1973 року її засудили до чотирьох років таборів суворого режиму. У Києві тим часом залишався її маленький син Ярема. Завчасно було узгоджено, що в разі арешту Надії опіку над дитиною візьме на себе Леоніда. Як згадувала сама Леоніда:
«Щоранку Надійка відводила дворічного Ярика до ясел, щовечора о шостій забирала й дзвонила до мене. У разі, якби вона не подзвонила, забрати з ясел дитину мала я».
Та попри те, що жінки домовилися, як діяти в разі такої ситуації, працівники радянських спецслужб виявилися ще більш завбачливими.
Надія Світлична
Після арешту Надії кагебісти забрали Ярему в Будинок дитини у Ворзелі. Радянські спецслужби були проти того, аби опікуном Яреми була Леоніда через «неблагонадійність». Тому за документами офіційно піклуватись про онука мала мати Надії та Івана — Меланія. Однак саме Леоніда домоглась можливості забрати дитину. Вона також опікувалась Яремою до звільнення Надії.
Леоніда розповідає про цей період так:
«Фактично дитина весь час жила у бабусі, яку постійно шантажували, що заберуть дитину, і вона ні на хвилину не відпускала Ярика від себе. Ніхто зі сторонніх, крім мене, не міг послати дитині ані іграшки, ні цукерки, не кажучи про щось істотніше. Я щомісяця надсилала туди гроші… Поки Надійка була в ув’язненні, я намагалася забезпечити Ярему з бабусею всім необхідним і, щоб не давати підстав для провокацій, усе мусило передаватися лише через мене».
Піклування Леоніди про Ярему та його бабусю — матір Надії та Івана, а її свекруху — було глибоким жестом підтримки. Хоч воно й не стосувалося безпосередньо самих Івана та Надії, однак давало їм змогу почуватися спокійніше: вони знали, що про їхніх близьких є кому потурбуватись.
Разом з цим Леоніда часто пише листи, надсилає посилки та намагається добитися побачень з Іваном та Надією. Поки Леоніда тримала зв’язок іззовні, Надія знаходила спосіб дбати про інших усередині табору. Один такий випадок був коли Надія отримала під час побачення передачу:
«Я кажу: “Хотіла б я цитрину на всіх поділити”. А було тоді 26 жінок. Тільки ж як одну цитрину поділити на двадцять шість частин, щоб не було кривди нікому? Вона [Дарія Гусяк] каже ”Ну, спробую”. І вона розрізала ту цитрину на 26 рівнісіньких смужечок», — так згадує про цей випадок Надія в інтерв’ю з Василем Овсієнком.
Турбота на відстані
У травні 1976 року, після завершення ув’язнення, Надія повернулася до Києва. Вже з осені вона почала клопотатися про виїзд за кордон. Причини до виїзду в Надії були очевидні — неможливість вільно жити та розвивати українську культуру. Вона знайшла підтримку в Івана та Леоніди. У листі до матері 16 серпня 1978 року Іван писав:
«А про Надійку дуже не переживайте і не заважайте їй, хай робить, як їй краще, а тут їй навряд чи буде добре… Їй і так добре перепало. Наперед не вгадаєш, де їй житиметься щасливіше».
12 жовтня 1978 року Надія разом із двома маленькими синами вирушила до Рима, а вже 8 листопада прибула до США. Менш ніж за півроку до неї приєднався чоловік. У своїх спогадах вона з подивом зізнавалася, що й сама не розуміє, як їй вдалося виїхати. Згодом припускала, що влада випустила її, розраховуючи на її поразку: мовляв, не витримає емігрантського життя і проситиметься назад.
Надія Світлична з сином Яремою після звільнення, у сукні з вишитим коміром, 1976
У Сполучених Штатах Надія Світлична активно працює: вона є перекладачкою в Гарвардському університеті, співробітницею Українського музею в Нью-Йорку, редакторкою журналу «Віра» та авторкою радіожурналу для жінок «Журнал надії» на Радіо «Свобода».
Вже з еміграції Надія надсилала виклики Івану та Леоніді, сподіваючись, що вони також зможуть виїхати. Проте радянська влада їм цього зробити не дозволила.
У травні 1978 року минав термін ув’язнення Івана Світличного, яке мало змінитися засланням. Уже тоді його здоров’я було сильно підірване. Заслання Іван відбував у селищі Усть-Кан Горно-Алтайської області, де працював сторожем і палітурником у місцевій бібліотеці. Як тільки Леоніда змогла оформити пенсію, вона вирушила до чоловіка і залишалася з ним із червня 1979 року до самого звільнення.
У 1981 році в Івана стався інсульт — він пережив клінічну смерть і переніс трепанацію черепа. У найкритичніші моменти поруч з ним була Леоніда: вона піклувалася про нього, підтримувала й наполягала на активних діях лікарів. Також вона домагалася дострокового звільнення Івана за станом здоров’я. Та попри тяжкий стан, Івана звільнили лише по завершенню всього терміну. Леоніда згадувала:
«Я бачила: Іван — інвалід 1-ї групи, майже нерухомий, не міг ні читати, ні писати — залишався загрозою для наймогутнішої та “найгуманнішої” держави».
Іван Світличний
Після повернення додому в родини були надії на покращення.
«Іван слухав радіо… Часто слухав Надійку по радіо “Свобода” — в той час це був єдино можливий контакт, листи доходили погано. Розмовляти Іван міг лише з однією людиною, з двома-трьома водночас йому було важко… Я намагалась допомагати Іванові добирати відповідні вирази, читаючи його думку по очах».
Та з часом стан Івана дедалі погіршувався. Останні три роки життя він був повністю нерухомим і майже не говорив:
«Лише з виразу очей або потиску лівої руки я могла здогадатись, чого він хоче».
У ті роки, коли Іван уже майже не міг говорити, Льоля була тією, хто «говорив» за нього, вона стала його можливістю для комунікації зі світом. Іван Світличний помер 25 жовтня 1992 року.
Жіночі голоси Світличних серед шістдесятників
Ще за його життя разом з Іваном Леоніда підготувала до друку збірку віршів «Серце для куль і для рим» (1989). Після його смерті вона разом із Надією Світличною активно працювала над упорядкуванням його творчого спадку. Завдяки їхнім зусиллям вийшли збірки «У мене — тільки слово» (1994) та «Доброокий» (1998). Обидві жінки підтримували близький зв’язок: Леоніда кілька разів їздила до Надії в США, а Надія приїздила до Леоніди в Київ.
Наприкінці своїх спогадів Надія так згадує, озираючись у минуле, своєї стосунки з Іваном:
«У мої студентські роки університетські товаришки зі старших курсів, які ще пам’ятали Івана, що закінчив той самий філфак за рік перед моїм вступом, називали мене “Світличеням”, або “маленькою сестричкою великого брата”. Я ж і дотепер, як часом чую, що треба, мовляв, подивитися на Надійку, щоб уявити Івана, — внутрішньо зіщулююся, бо знаю, як далеко куцому до зайця. Завжди відчувала, а особливо тепер, коли нас розділила неперехідна риска, знаю, що попри генетичну подібність і родинну спільність, я — лише хистка Іванова тінь в усьому — інтелектом, характером, гумором, звичками, а головне — світосприйманням. Іван сприймав це як певну мою закомплексованість, хоч зі мною ніколи не говорив про це (взагалі наші взаємини позначалися небагатослівністю, зовнішньою стриманістю і неписаним правилом говорити, про що треба, а не про що хочеш, і нічого не нав’язувати одне одному)».
Такий внутрішній конфлікт є симптоматичним: це не лише про Надію, а про ширший досвід багатьох жінок, чия самореалізація часто проходить крізь сумніви — власні та навіяні суспільством.
Івана Світличного, як і багатьох інших шістдесятників, зазвичай сприймають як уособлення культурного та політичного спротиву радянському режиму. Однак рідко звертають увагу на його особисту історію, зокрема на роль родини. Тим часом для таких постатей сімейне середовище часто є не менш важливим, ніж громадська чи інтелектуальна діяльність. Світличний існує в контексті своєї родини — дружини Леоніди та сестри Надії. Їхні стосунки були не тлом, а діалогом, який впливав на кожного з них.
Леоніда Світлична була активною учасницею інтелектуального середовища шістдесятників. Її діяльність виходила далеко за межі ролі дружини — вона створювала простір для спілкування і взаємопідтримки, організовувала побут, підтримувала зв’язки шістдесятників, зокрема листуючись із друзями Івана під час його арештів. Вона була залучена до його роботи: добирала літературу, перечитувала рукописи, коментувала й дбала, щоб тексти «не залишалися в шухляді». Її коментарі, оцінки та емоційна чуйність не лише підтримували його, а й допомагали формулювати думки, добирати фокус, дошукуватися точності.
На відміну від Леоніди, яка залишалася поруч з Іваном і зосередилася на підтримці родини, Надія Світлична обрала інший шлях.
Ще в Україні вона активно формувала навколо себе жіноче інтелектуальне середовище: викладала українську мову для мисткинь Алли Горської, Галини Севрук, Людмили Семикіної, Галини Зубченко та Лариси Іванової. Після еміграції до США Надія зуміла зберегти й розвинути свою громадську активність — стала редакторкою, публіцисткою, однією з ключових ланок між українським самвидавом і західною читацькою аудиторією.
Іван Світличний об’єднував шістдесятників своєю здатністю підтримувати культурний рух. Однак ця здатність базувалась на підтримці його найближчого кола — Леоніди та Надії, кожна з яких вносила свій вклад у спільну справу. Леоніда опікувалась побутом та організацією комунікацій, Надія — культурною діяльністю та зв’язками в еміграції. Їхня участь була самостійною, а не допоміжною — іншою за формою, але рівнозначною за значенням для існування самої спільноти.
