Картинки мінливого світу

Навесні 2025 року мені випало щастя взяти участь у резиденції про спадщину шістдесятництва «Уманська 35/20». Робота відбувалася на платформі «Острів», що неподалік будинку, де жив поет Іван Світличний. Як художниці зі Сумської області, мені було цікаво переплести у своєму дослідженні локальні контексти Києва із місцем, де я народилась. Зокрема, я вирішила зосередитися на постаті Михайла Осадчого як одного із найбільш яскравих письменників-шістдесятників родом із Сумщини. Тож поїздка на малу батьківщину стала важливою частиною резиденції і значною мірою вплинула на мої творчі пошуки. Під час подорожі я вела щоденник.

Плацкарт Київ-Шостка окутує задухою і запахом міцних цигарок. Після вчорашнього обстрілу Сум балістикою столичний вир життя відчувається ще більш абсурдним, можливість радіти видається цинічною, але я лежу на своїй верхній полиці і тішуся тому, що цілий тиждень проведу вдома, у Хуторі-Михайлівському.

Згадую розповіді бабусі про те, як вона у дитинстві збирала вишні. Їй вішали на шию великий кошик, і вона лазила навіть на найвищі гілки, щоб збирати ягоди. Потім їх сушили на зиму і варили киселі. Бабуся казала, що клей із вишень був її найбільшим «лакомством», це було найсмачніше, що вона їла. Інші люди дозволяли їй заходити у свої садки, щоб поїсти цього клею.

Після Конотопу людей у вагоні меншає, і можна злізти вниз, щоб дивитися у вікно.  Де-не-де видніються маленькі постаті, схилені до землі. Людське тіло не досконале, воно не пристосоване до роботи в саду. Ідеальний садівник мав би ноги, як у жука, щоб йому не сідати навпочіпки, і крила, щоб він міг ширяти над своїми грядками. Добре було б на чомусь підвіситися і гойдатися над своїми посадками. Або мати принаймні чотири руки плюс голову, і на цьому все. Для чого садівнику взагалі спина? Здається, тільки для того, щоб час від часу випрямлятися зі словами: 

— Уууух, як же поперек ломить!

Тіла садівників нічим не відрізняються від недосконалої організації решти смертних, тому їм доводиться нахилятися задом до сусідів та проїжджаючих повз потягів і продовжувати свої садівничі справи. 

Подруга написала, що терміново треба відкривати збір на сумський напрямок. Збираємо на старлінк та екофлоу. «Сумщина — це не тил. Це справжній фронт. Область тримає величезну ділянку кордону з Росією. Обстріли тут — на рівні найгарячіших точок Донеччини…» 

За вікном сліпить сонце, зеленіє трава, у ставках відблискує блакить нескінченного неба, і на мить здається, що в цьому раю не може бути місця для війни, що це не тут, не у нас, не в цьому житті.

Познайомилась із жіночкою, яка теж їде до Шостки. Вона ледь не істерично споглядає за драконячими зубами, що засіяні через все поле і шепоче про те, що їх аж три ряди. Добре, що вона не бачила укріплені райони та блокпости, які я через пару годин проїжджатиму на машині.

У Шостці сфотографувала дітей, які сиділи на танку біля краєзнавчого музею. Як хочеться, щоб танки були тільки в музеях. 

Увечері хату трухнуло від вибуху — це був вихід ракети, що полетіла в Суми. На цей раз по околиці міста. Без жертв.

Слово «парадіс» було запозичене з давньоперської, так називали огороджені сади для ловлі звірів. В англійській мові paradise означає рай, Едемський сад. Сама мова закарбувала в собі те, що для наших предків вдале полювання було синонімом ідеального життя. Мисливське мистецтво полягає не в тому, щоб умертвити здобич, бо це зробити нескладно, а в тому, щоб вона далася в руки. Наші давні предки вважали, що успіх у полюванні пов’язаний із чимось магічним, божественним.

Полювання, у свою чергу, — не тільки про достаток і благополуччя, це ще й підготовка до війни. 

САД

Бабуся засаджує город, дід у неї напохваті. Так люди облаштовують рай. Спочатку вони розповідатимуть, що це для того, щоб їсти домашнє, без хімії. Потім казатимуть про запаси на зиму. Але ми розуміємо, що це не відпочинок, не вирощування, а пізнання раю.

Садівники — люди, які завжди працюють через благоговіння від того, що перед ними відбувається, через благоговіння перед самим життям.

Чистий четвер. Із шостої ранку немає світла, тому замість того щоб мити вікна і прати штори, я намагалась читати Вітгенштайна. Після обіду почалися робочі зідзвони, у мене по класиці жанру зник зв’язок, і довелося бігти поближче до телевежі. Сиділа на березі третього заводського ставка (той, що зі смішним острівцем посередині), дивилась на відблиски сонця у воді, думала про клумби, які будемо садити біля будинку Світличного. 

Із кущів вибіг якийсь чоловік і похвалився, що піймав отаку щуку (тут ви маєте уявити характерний жест руками). А закидував він на карася!

У перерві між дзвінками зайшла до баби Галі. Якщо не буде світла, то не буде паски. Бабуся показує розсаду і жаліється на те, що погано зійшли перці. А от помідорки гарні, як солдатики.

Зранку бачу записку: «Руся! Треба забрати у бабусі паски». Поруч лежить красивий пакет і три новенькі кульочки. Виходить, бабуся всю ніч пекла. 

Як мене не відмовляли гуляти по Чуйківці через загрозу дронів, але впертість бере своє. Пішла в садок. Пам’ятаю, як декілька років тому, коли я ще вчилась у школі, то приїхала сюди на велосипеді на свій день народження. Сиділа під деревом, їла яблука прямо із землі. Поруч паслась кобилка. Думаю, ми розділяли з нею досвід екзистенційної самотності. Тепер моя дача зовсім поруч із цим садком, і на цей раз я прийшла зі своїм собакою Лордом. Ми теж зустріли конячку, правда, вже іншу. Поки я намагалася зробити вдалий кадр, вийшов господар, сказав, шо я хочу викрасти його кобилу, і завів її у двір. Люблю людей із почуттям гумору.

Ввечері знову відключили світло. На цей раз по всьому району.

Нарешті вдалося домовитися про подорож в Курмани — село, де народився Михайло Осадчий. Гріх буде поїхати і не прочитати його найвідомішу повість «Більмо»:

У 1965 були заарештовані і Осадчий, і Світличний, але другого відпустили за браком доказів. Осадчому ж таки пришили звинувачення в українському націоналізмі і заслали у Мордовію на два роки. Після звільнення у 1968 році Михайло написав «Більмо» і спитав думку про нього в Івана Світличного. Після прочитання той сказав, що книга дуже цікава, але потребує літературного опрацювання. У 1972 знову арешти обох письменників. Цього разу кожен отримав таборовий термін.

Я не пам’ятаю Великдень 2022 року. У 2023 я вперше в житті побувала на церковній службі, а потім ми з друзями влаштували пікнік в Чуйківському лісі. Тоді в ньому було ще більш-менш безпечно гуляти, і ми цим користувалися. Хоч і комарів багато було. Минулого року на Великдень відбувся досить сильний обстріл міста. Звісно, що я сходила на місця прильотів. Слава богу, без жертв. А потім ми з друзями поїхали у березовий гай,  що біля Довжика. Там ще недалечко цвіла найкрасивіша яблуня, яку я бачила у житті. 

Цьогоріч знаходжу себе в електричці до Кролевця. Ті ж самі друзі, тільки рівень травмованості інший. Іра розповіла про те, як всю їхню родину ледь не вбило від прильоту fpv-дрона, як вони ховалися у погребі, а рашисти знову і знову добивали будинок. Ми наїлися пасок та яєць і пішли на річку. Цьогоріч купальний сезон відкрився на диво рано, — на березі цвіла абрикоса, а ми полізли плавати. Так повертається щастя від інтенсивності проживання життя. Перші декілька заходів шкіру аж пекло від холодної води, потім звикаєш. Сонце — вода, сонце — вода, сонце — вода, перекус пасками, знову вода. Познайомилися із місцевими дітьми, навчили їх ловити жаб. Увечері верталися розморені, але щасливі. 

Подорож до Курманів почалась із запитань про те, що ми робитимемо в тому селі, чи підготувала я промову, щоби впевнювати людей у доброчесності своїх намірів, хто взагалі такий цей Осадчий і чого він мені треба. Руся, вважай це було тренування з друзями перед тим, як відповідати на всі ті ж самі питання від місцевих. 

Встали ми рано, сонні висипали у двір і виявили, що в Яріка були трохи спущені колеса, тож довелось чекати поки він з’їздить до батьків за насосом і підкачає їх. Спойлер: у Ромнах йому ще й пробило колесо, довелось заїхали на СТО. Але про все по черзі.

Коли вже подорожувати, то на повну, тож наш водій вирішив прокататися рідними селами, показати річки, в яких він купався, хату в якій провів дитинство, і водонапірну вежу, на яку лазив із друзями. А головне — повітря. Хоч зранку було прохолодно, але в нас були відкриті всі вікна, щоб дихати повітрям із дитинства Яріка. 

Проїхали чудове село Дубки (Саня сказав, що тепер хоче там жити), оленячу ферму в Козацькому, завезли Іру в Конотоп, бо їй треба було поприбирати на могилках у родичів, і полетіли в сторону Ромнів. Покружляли там, нарешті знайшли дорогу в Курмани. Найперше і найголовніше — заїхати в сільраду познайомитися зі старостою. Але застали ми фельдшера Романа, який заскочив з нами у машину і показав дорогу до хати, в якій провів дитинство і юність Осадчий. Зараз на тій землі живуть старенькі бабуся з дідусем, тримають господарство, пораються на городі. Але будинок у них окремий, а хата Осадчого виглядає, радше як давно закинутий сарай. Всюди якісь інструменти, мотлох, провалений дах… А втім, нам дозволили зайти у двір, подивитися хату, вийти в садок, знайти там хрести. Роман каже, що раніше це була звичайна справа — ховати родичів у саду. Хрести металеві, пофарбовані зеленою фарбою, але без підписів.

Повернулися ми у центр, чекали старосту. Поки сходили за морозивом, він уже приїхав із двома поліцейськими. Після перевірки документів і декількох запитань про те, хто ми такі, що там знято на камері і для чого ми сюди їхали двісті кілометрів, староста сказав, що знає, кого нам треба тут шукати. І не прогадав. Знайомство із Сергієм Миколайовичем було найкращим, що могло статися. Виявилось, що він є щедрим господарем, умілим садівником, людиною широкої душі та сином однокласниці Осадчого. Повів нас до себе в садок, під яблуньку свого діда (їй більше ста років), де вони колись сиділи із Михайлом Григоровичем. Випили за упокій Осадчого, бо так годиться. Потім за зустріч і за здоров’я. 

Між тостами пан Сергій розповідав про те, як його мати сиділа за однією партою з Осадчим, як вони, однокласники-голодранці, поступали в Київ. У Ніни не було на те грошей, то вона ходила в Суми на заняття пішки 80 кілометрів. У одній полотняній сорочці та батькових кирзових сапогах. І як їй соромно було за свій вигляд… А Михайла з його однокласником не пускали в потяг до Києва, бо надто вже  обідрані вони були. Все ж доїхали до столиці вступати, та не набрали достатньо балів. Михайлові, однак, пощастило пробитися у Львів, бо там був недобір. Розповідав про те, як у селі збирали посилки для Осадчого до мордовського селища Явас, на Печори, 14, як майже нічого з того не доїжджало — ні м’ясо, ні сало, — мало сенс класти тільки цибулю, часник да трави різні: іван-чай, ромашку, липу, глід… Мати його вкладала записки із церковними молитвами та проханнями не чіпати посилки, але все одно після перевірок мало що лишалося. Ну і Бог їм суддя… 

Розповідав про те, як у 1987 році Сергій Миколайович поїхав до Осадчого в гості до Львова. Як під час тої зустрічі Чорновіл пророкував ще дві війни в Україні, казав, що громадянську війну треба буде пережить. Як за Осадчим був глаз да глаз, але у квартирі в нього дуже здивувала наявність телефона і копірувальної машини.

Розповідав, що після звільнення Михайло частенько приїжджав у Курмани, казав що в ув’язненні усі були: татари, таджики, росіяни, латишів багато… Різні національності, бо кожна людина хоче на своїй землі жить без ярма без того. Сергій Миколайович каже, що Осадчий людиною добродушною був, кругловидий українець, як і всі українці: пики кругловиді, а шиї нема!

Останній раз, як приїжджав у село перед подорожжю у Канаду, то дружину свою привіз, і всі у Курманах дуже дивувалися тому, що в неї подвійне ім’я — Марія-Оксана. Жінка перша його контакти не дуже підтримувала, як Осадчий був у засланні, та і боялася сильно, за роботу свою трималася. То вони потім і розійшлися. Згадали ми і Михайлового брата Володьку, якого вбили і кинули в кар’єр.

Про всяке ми говорили: і про репресії тридцятих, бо з Курманів чимало людей в Сибір заслали; і про голодомор, бо були випадки канібалізму; і про повномасштабне вторгнення, бо у 2022 село було окуповане 45 днів. 

Дорогою назад Ярік вижимав під 200 на трасі, бо за розмовами та гостинністю Сергія Миколайовича і його дружини ми ледь не забули про час і ризикували запізнитися на електричку до Хутора. Але навіть при тому всьому Ярік встиг викопати нам зі свого саду пару саджанців абрикосів, тож додому ми приїхали не з порожніми руками.

День перед від’їздом із дому — це день коли робляться всі справи, які б мали бути зроблені поступово протягом усієї поїздки, але збилися в останні 24 години.

Знову в путь: машина, потяг, метро — і от я у своїй квартирі в Києві. Кожен раз так страшенно не хочеться проживати цю дорогу, але я навчилась любити Київ з його скаженим ритмом, багатоповерхівками, повітряними тривогами і заторами в час-пік.

Цієї ночі пережили масовану атаку на Київ. 10 загиблих, 70 поранених. Але також 120 вибухів по прикордонню Сумщини, з них 4 Герані по Курманах. Пошкоджено 5 будинків, 2 агропідприємства, двоє людей поранених. Нудота підкочує до горла.

Цифри, цифри, цифри…

Хрести розцвітають у садах.