10 думок письменниці Ярини Каторож

Ярина Каторож — українська письменниця й ілюстраторка, авторка трилогії «Палімпсест» та роману «Алхімія свободи». Пише в жанрах епічного і міського фентезі. Крім письменницької діяльності, Ярина також створює обкладинки до своїх книжок і детальні ілюстрації до розділів.

2015 року її роман «Алхімія свободи» здобув спецвідзнаку «Українське сучасне фентезі» в конкурсі «Коронація слова» від письменниць Дари Корній і Тали Владимирової. А в 2024-му у видавництві «Жорж» вийшло оновлене перевидання цього тексту. У 2018 році Ярина Каторож стала лауреаткою премії «Єврокон» (нагорода «Кризаліс» — найкращому молодому авторові).

Ми поспілкувалися з Яриною Каторож про її погляд на жанр фентезі і власний підхід до нього, обговорили її стиль, а також важливість творчого самовираження.

Коли я починала працювати над фентезі, мені здавалося, що цей жанр, з одного боку, легкий, адже тут необов’язково вивчати конкретну історичну епоху чи матеріальну культуру — ти створюєш світ сам. А з іншого — жанр надзвичайно складний, тому що все вигадане має бути переконливим. Так я бачила фентезі десять років тому, коли писала «Алхімію свободи», і так бачу його зараз.  

Проте за цей час я прочитала значно більше фентезійних творів і відкрила для себе чудову різноманітність цього жанру. У юності він асоціювався в мене з доброю казкою. Тепер, ознайомившись, зокрема, з темним фентезі, я бачу, що воно здатне розкривати глибокі, не завжди приємні сторони людської природи. У цьому жанрі немає меж — усе залежить від майстерності та сміливості автора.

Нині ситуація кардинально змінилася. Ринок наповнився різноманітними піджанрами, і кількість виданих у кожному з них книжок повсякчас зростає. Видавці навіть додають у книжкові описи певні гачки, які допомагають читачам знаходити подібні твори. Це дуже тішить, адже так ми не лише краще орієнтуємося в закордонному фентезі, а й бачимо, як українські автори знаходять себе в різних його напрямках.

Мені теж цікаво тепер відійти від романтичного та епічного фентезі й шукати інші шляхи. Я розумію, що можу бути сміливішою, розвиватися в межах свого жанру й необов’язково звертатися до інших для самовдосконалення.

Найскладніше — зробити так, щоб вигаданий світ був реальним для читача. А для цього він насамперед має бути реальним для мене. Я дуже прискіплива, хоча не належу до авторів, які пишуть детальні плани. У мене сюжет гармонійно вибудовується впродовж написання. Але водночас важливо стежити за його логікою: чи він переконливий, чи захопливий, чи тримає в напрузі. Адже, якими б не були жанрові особливості, скільки б не було в історії магії чи артефактів, найголовніше — це сюжет.  

Ще одна складність — створення персонажів. Оскільки я здебільшого пишу епічне фентезі, у моїх книгах багато героїв, які можуть належати до різних рас, мати різний вік і навички. Це дуже складно, але й захопливо водночас. Це дає мені можливість працювати над власною емпатією, помічати особливості людей і передавати їх у тексті. Також багато часу йде на дослідження, адже важливо надихатися не лише сучасними реаліями, а й історичними подіями та особистостями.

Із кожним роком я відкриваю для себе нові твори — як сучасних авторів, так і класиків. Коли навчалася в школі, для мене найкращим прикладом того, як слід писати книги, став Іван Багряний. Пам’ятаю, що тоді у мене був доволі тужливий період у вивченні літератури (хто навчався в українській школі, той, думаю, мене зрозуміє). І «Тигролови» Багряного стали для мене справжнім відкриттям: вони показали, що про важкі часи можна писати динамічно, героїчно, пригодницьки. Я рада, що прочитала цей роман у шкільні роки, а «Сад Гетсиманський» — уже після тридцяти. Обидва твори прийшли до мене в потрібний час.

Серед сучасних українських авторів мене надихає Дара Корній. Колись вона стала для мене відкриттям, тому що показала, що можна писати про глибоко етнічне, міфологічне, але водночас робити це сучасно. До того ж це людина, яка чимало допомогла мені й багатьом іншим молодим авторам у літературній кар’єрі. Мене вражає, скільки вона пише, як якісно це робить і як презентує себе і як авторку, і як громадянку. Це викликає велику повагу.

Також я читаю твори своїх друзів і колег, скажімо Андрія Новіка, Дарії Піскозуб, Володимира Кузнєцова, Анастасії Нікуліної. В когось я читала один роман, в когось — більше, але з багатьма творами планую ще познайомитися. Ми часто перетинаємося на фестивалях, спілкуємося, надихаємо одне одного.

Зараз мені близький за атмосферою Джо Аберкромбі. Я виросла на книжках про Гаррі Поттера та «Володарі перснів», на історіях про героїв, які долають труднощі, на світлій магії, що перемагає зло. Але зараз, як я вже згадувала, захоплююся й темнішими піджанрами, тому Аберкромбі тут дуже підходить.  

Мені подобається, що його персонажі складні, хоч іноді бентежить в них кількість «сірої моралі». Коли немає чітких меж між добром і злом — сприймаю це важко і неоднозначно. У цьому розумінні мені ближче Толкін, адже у його творах є велике зло, а в Аберкромбі ці межі розмиті. Але він, безумовно, захопливий автор, який розширює уявлення про жанр.

Українське фентезі розвивається динамічно — загалом, як і весь український книжковий ринок. Фентезі, мабуть, один із найяскравіших і найзатребуваніших жанрів сьогодні. Спостерігаю, що його виходить дуже багато, як перекладного, так і українського.

Коли десять років тому я подавалася на «Коронацію слова», то не знала інших шляхів видати книжку. Спілкування з видавцем здавалося мені чимось складним і майже недоступним, бо я ще була студенткою й не мала знайомств у видавничій сфері. Я знала, що можна надсилати свої рукописи, але чула, як часто автори дістають відмови… Конкурсів тоді було небагато, і я знала про один — «Коронацію слова». Мені пощастило отримати там відзнаку, а Дара Корній допомогла знайти першого видавця. Але я знаю, що вона пропонувала рукопис «Алхімії свободи» багатьом, і великі видавництва не хотіли брати молодого автора.

Зараз усе інакше. Дебютантам відкрилися нові можливості: з’явилося багато конкурсів, значно частіше оголошують відкриті прийоми рукописів. Це неймовірний прогрес. Я б навіть сказала, що ми зробили гіперстрибок: український книжковий ринок став значно ширшим жанрово.

Ще одна важлива зміна — розвиток блогерської сфери, зокрема буктоку та книжкових оглядів. Раніше книжкових блогерів майже не було, а тепер вони розподілені за категоріями: скажімо, хтось спеціалізується на фентезі, хтось — на романтичних книгах. Це чудово, тому що допомагає книгам знаходити свою аудиторію.

Також змінилося ставлення до досвідченіших авторів. Видавництва більше інвестують у книжки: краще оплачують роботу, вкладаються в промоцію та авторські тури. Колись я часто їздила на фестивалі за власний кошт або за підтримки батьків. Зараз ситуація значно краща, хоча, звісно, ще є куди зростати. Певна річ, хочеться, щоб ця сфера стала прибутковішою. Написати книгу важко, це займає багато часу, і письменники могли б працювати ефективніше, якби не доводилося поєднувати письменництво з основною роботою.

Наразі українське фентезі непомітне на світовій арені. Є окремі українські автори, чиї твори вже перекладено іноземними мовами, але великої української спільноти в сучасному літературному контексті поки що немає. Якщо говорити про спілкування з іншими авторами або участь у міжнародних проєктах, то ми ще залишаємося в тіні. Утім, порівнюючи з тим, що було п’ятнадцять, десять чи навіть п’ять років тому, тепер відкривається дедалі більше можливостей. З’являється більше міжавторських збірок, літературних проєктів, які отримують грантову підтримку. Українські книжки помітніше представлені на Франкфуртському книжковому ярмарку й інших важливих міжнародних подіях. Це маленькі професійні кроки, які просувають нас уперед. 

Але важливо розуміти, що ніхто нам нічого не винен — ми самі маємо шукати шляхи для виходу на світовий ринок. Їхати за кордон, презентувати себе, надсилати листи видавництвам та літературним агентам, брати участь у міжнародних конкурсах. Усе в наших руках.

Щодо унікальності, то в українського фентезі своя особлива атмосфера. Ми маємо багате історичне й міфологічне підґрунтя. Так, наша міфологія не так широко відома і добре збережена в мистецтві, як грецька чи скандинавська. Але наші міфи передавалися з вуст в уста, багато з них вдалося відновити, і це дає нам автентичний, неповторний матеріал для творчості.

Якщо автори звертаються до історичних мотивів, вони отримують унікальний контекст, відмінний від інших країн. Водночас українське фентезі залишається частиною європейської культури, бо ми сусідимо з народами, які вже давно почали розповідати світу про себе. Нам просто потрібно активніше заявляти про свою літературу. 

Ще один важливий аспект — регіональна різноманітність. Україна велика, тому навіть у межах однієї країни ми маємо різні культурні традиції, діалекти, історичні наративи. Це величезний ресурс, який можна використовувати для створення яскравих, оригінальних світів. Саме завдяки таким відмінностям, завдяки власному стилю і наповненню українське фентезі може виділитися серед світових жанрових традицій. Нам залишається тільки правильно це показати й просувати.

Я дописувала «Алхімію свободи» ще у 2014 році, коли війна вже почалася. Загалом на сюжет це не вплинуло, адже він вже творився і був натхненний моїми знаннями та любов’ю до історії, а не реальними тогочасними подіями. Проте війна, безумовно, вплинула на мене емоційно, навіть якщо тоді я не осмислювала її настільки глибоко, як тепер. Це загострило мої власні відчуття, а разом із ними — й почуття героїв. Тому, можливо, фінал вийшов глибшим, ніж якби ця історія залишалася просто вигадкою.

Коли я перевидала «Алхімію свободи» після початку повномасштабної війни, мені довелося редагувати текст уже в сучасних реаліях. І це було складно. Те, що раніше сприймалося як видовищна сцена — як-от вогняні кулі, що руйнують міста, — тепер стало болючим нагадуванням про реальні знищені населені пункти. Ми з видавництвом навіть обговорювали певні моменти, щоб уникнути надто тригерних сцен для читачів. Але більшість із них залишилася в тексті.

Нині в перевиданій «Алхімії свободи» казкова обкладинка, і написано, що це романтичне фентезі. Насправді ж це романтично-епічне фентезі. І хоча в історії є сюжетна лінія про дівчину та принца, війна посідає у книзі центральне місце. Я вже чула відгуки, що читачі не очікували такої глибини й серйозності теми, бо зовні книжка виглядає легшою.

Зрештою, ця книга — про війну, про страшні речі, які вона приносить, і про те, як люди намагаються триматися в складних обставинах. Про те, як ти можеш опинитися в середовищі, де все — навіть ти сам — ніби проти тебе, але все одно продовжуєш боротися. Якби я писала її сьогодні, можливо, вона була б жорсткішою, але навіть у м’якшій формі вона говорить про важливе.

В «Алхімії свободи» магія досить специфічна. Вона — уособлення давніх традицій. Колись у країні Загір’я, про яку йдеться в книзі, щоб стати чаклуном, треба було народитися з даром і вдосконалювати його. Але згодом із розвитком алхімії, яку міг опанувати будь-хто охочий, магія почала занепадати. Вона залишилася лише в окремих уламках минулого: у чарівному камінні, дивовижному пір’ї птахів, стародавніх артефактах чи загадкових предметах. Люди в часи подій «Алхімії свободи» не завжди розуміють цей спадок, але іноді намагаються використати його у своїх цілях, особливо, коли стикаються з ворогами.

Це і стається з Загір’ям. Коли на країну нападають чаклуни, у головних героїв немає проти них зброї, вони не розуміють їхньої мови і не знають, як із цим боротися. Їм доводиться розшукувати давній спадок у своїй державі, збирати ці уламки минулого й шукати спосіб їх осмислити та використати.

Тому магія в «Алхімії свободи» — це вже не стільки дар чи ремесло, скільки те, що можна віднайти у старих книгах чи під час археологічних розкопок. І головне — зрозуміти, як відкрити своє серце цьому знанню.

Так, я створила основну ілюстрацію до обкладинки «Алхімії свободи». Текстури на неї накладала ще одна художниця — Оксана Домахіна, а летеринг створив Євген Спіжов. Також я намалювала 44 ілюстрації до кожного розділу. Це маленькі заставки, кожна з яких символізує події, що відбуваються в розділі.

У мене був незакритий гештальт із цим питанням, бо, коли я видавала перший варіант «Алхімії свободи» у 2015-му, я ще не була ілюстраторкою, хоча дуже хотіла. Тоді мені не вистачало досвіду, щоб оформити цю книгу, тому видавництво залучило свого дизайнера. А видавництво «Жорж» погодилося працювати зі мною як із художницею. Ми тісно співпрацювали, обговорювали варіанти, я пропонувала ідеї (спершу не всі вони підходили), ми обмінювались референсами і зрештою створили обкладинку, якою я дуже задоволена. 

Це було для мене важливо, це був великий ріст, хоча й не без стресу, адже оформлювати свою ж книгу — це велика відповідальність. Чужі обкладинки — це одне, а коли ти робиш власну, то особливо хвилюєшся, щоб усе вийшло добре.

А фіолетовий зріз зробило вже видавництво, я дізналася про це, коли книжка була готова. Це дуже красиве рішення.

Найперша порада: пам’ятайте, що ви є своїм першим читачем. Якщо ви пишете так, щоб вам подобалося, не роздумуючи про те, що скажуть інші, створюєте історію, яка вам цікава, з логічним розвитком і максимально розкритими персонажами — це вже ваша перемога. Не бійтеся робити персонажів багатогранними, з хорошими і поганими рисами — вони мають бути реальними людьми, а не ідеальними героями. Якщо ви написали рукопис щиро, то є значний шанс, що він сподобається й іншим людям. А потім просто шукайте видавництва, які публікують схожі книги. 

Підбирайте видавництва під свою книгу, не намагайтесь догодити всім. Якщо для вдосконалення тексту хочете користуватися послугами бета-рідерів, то варто шукати людей, які люблять ваш жанр. Вони можуть дати корисні поради, і якщо ті здадуться вам слушними — дослухайтеся до них.

Також важливо мати поруч людей, які вас підтримають, і не боятися діяти, адже без власної ініціативи ви не матимете шансу видати книгу. Та найголовніше — це гарна історія. Пишіть, працюйте над текстом. Це забере багато часу, але на цьому шляху ви маєте думати про свою історію і про те, як вам з нею добре.

Згодом потрібно також вчитися говорити про себе, писати до видавництв — хто ви, ким працюєте, чи готові брати участь у промоції книги, їздити в тури. Видавництва працюють із книгами як із товаром, який треба реалізувати, тому їм важливо, з ким вони мають справу. В усякому разі бажаю успіху!