Написання віршів — це постійне їх віднаходження. Інтерв’ю з поеткою Вікторією Фещук

Вікторія Фещук — українська поетка, перекладачка і редакторка, яка працює в медіа про книжки і книговидання «Читомо». У 2023 році вийшла її дебютна збірка віршів «182 дні» — поетичний щоденник, який вона писала протягом першого півріччя повномасштабної війни з 24 лютого по 24 серпня 2022 року. Збірка була видана в Німеччині. У 2024 році Вікторія випустила другу збірку «Тимчасові адреси проживання», в якій досліджує крихкість часу і простору, історії війни й пам’яті. Книга увійшла до списку найкращих українських видань 2024 року за версією PEN Ukraine. Авторка також має досвід перекладу, зокрема англомовної і польської поезії. 

Ми поговорили про збірки віршів Вікторії, її перекладацьку діяльність і вибудовування творчого процесу.

Думаю, що будь-яка нова книжка чи рукопис, над яким працюєш, змінює твоє бачення письма. Особливо якщо ти експериментуєш із різними форматами або переживаєш кризовий досвід. А війна — це досвід, який змінює все.  

Якщо говорити конкретно, то так, ця збірка вплинула на мій підхід. Коли я писала її, кожен тривірш був ніби щоденниковим записом, який я майже не редагувала. У підсумку книжка складалася з текстів у їхньому первинному вигляді, без суттєвого доопрацювання. Це відрізняється від моєї звичайної роботи над поетичними чи прозовими текстами, де я більше редагую, ніж власне пишу.  

Ця збірка вийшла чимось середнім між художнім текстом, де слова ретельно добираються, і щоденниковими нотатками, які фіксують реальність такою, якою вона є. Коли я працювала над книжкою, мені здавалося, що в ній більше символізму, ніж документальності. А тепер, коли перечитую, помічаю там забагато особистого. Тоді думаю: можливо, варто було розповідати менше? Це стало для мене своєрідною вправою — наскільки я готова впускати особистий досвід у поетичні тексти. Адже коли пишеш про власні переживання, стаєш вразливішим.

Передусім це книжка віршів. Але водночас «ліричний архів» — теж дуже влучне означення. Я збирала цю книжку, ніби створювала скрапбук: коли є певна подія і ти зберігаєш її фрагменти — квитки, фотографії, записи. Добираючи вірші, я вирішила виокремити ті, що пов’язані з важливими для мене деталями.  

Тому в «Тимчасових адресах проживання» так багато художніх деталей: шум редукторів на шостому поверсі, студентський квиток, який летить у річку, птички невеличкі. Це теж своєрідний спосіб пам’ятати. І саме через цю фрагментарність мені важило долучити фотопроєкт Ані Ютченко «Карта пам’яті» як ілюстрований елемент до книги, адже він теж концентрується на деталях і їх пам’ятанні.

Але загалом це просто книжка віршів — з власною темою і драматургією.

Певною мірою так. Наприклад, розділ про польську адресу безпосередньо пов’язаний із моїм досвідом навчання в Польщі. Розділ про Київ містить тексти, написані в різні періоди, а в іншому розділі є історії про село, адже я родом із Рівненщини.  

Але біографічність тут важить менше, ніж шлях ліричної героїні, який я будую у збірці. Це зокрема шлях від загрози до безпечного простору і від безпеки до нової загрози. 

У будь-якому разі я сподіваюсь, що цю книгу читатимуть не лише мої друзі і знайомі.

Переважно інтуїтивно. Іноді в мене може з’явитися певна тема, але мені потрібен час, щоб налаштуватись на певний споглядацький настрій, прожити цю тему, перш ніж вона оформиться в текст. Так було, наприклад, із розділом «Вулиці більше немає» про більш уявну середньовічну війну. Ці образи народилися в мене ще у 2019 році, коли під час однієї з подорожей я побачила скульптуру святої з мечем — здається, це була свята Варвара. Вона вразила мене, і я довго носила її в собі, перш ніж втілити в поезії.  

Буває й так, що вірші пишуться абсолютно випадково, без жодного наміру. З прозою ж усе інакше: вона потребує дисципліни, чіткого плану, бачення. Це схоже на роботу над журналістською статтею: ви маєте спершу окреслити структуру, а вже потім працювати з текстом.

Так, мені важливо створити простір для концентрації. Навіть короткий проміжок часу — наприклад, 40 хвилин без соціальних мереж і поточних турбот — допомагає повністю поринути в роботу. Також дуже сприяють прогулянки, особливо в парку, де можна просто спостерігати за деревами. Якщо ж немає змоги вийти на вулицю, достатньо навіть погляду у вікно. Це дозволяє змістити фокус уваги з побутових дрібниць — думок про робочі листи, чи сходила я в магазин або чи попрала речі, — на щось більш споглядальне, що й відкриває простір для творчості.

Думаю, що найскладніше знайти образ. Наприклад, я часто починаю писати текст із певної художньої деталі, і вже від неї розгортаю оповідь. Тому, коли не вдається знайти її, весь текст наче не складається.

Це може звучати дещо езотерично, але інколи це відчувається саме так.

Так, звісно. Візьмемо сучасну українську поезію, яка відображає реалії війни. Частина таких текстів політичні, адже вони містять певні ідеї і гасла, можуть мати прикладні функції: документувати воєнні злочини, закликати до дій.

Політики також використовують вірші війни. Пам’ятаю, у 2023 році італійська міністерка Джорджа Мелоні у своїй промові цитувала вірші Артура Дроня, перекладені італійською. Якщо подивитися на світову практику, то spoken word poetry (розмовна поезія — мистецтво перформансу, яке виходить за межі письмової форми. — авт.) є політичною у своїй суті. Вона говорить про проблеми дискримінованих, ЛГБТКІА+ спільноти, права жінок і часто є дуже наративною, не завжди легко зрозуміти, чи це вірш, чи щось більше.

Згадую також перформанс на вірш американської поетки Зої Леонард, у якому я брала участь у 2018 році в PinchukArtCentre (у межах виставки Democracy Anew?). Це був вірш «Я хочу президента» 1982 року, написаний під час висування Ейлін Майлз на пост президента. Це очевидно політичний текст, але було цікаво, як у різному його виконанні перформерами цей текст міг мати різні функції, різні відтінки значення.

Оскільки поезія пишеться людьми для людей і про людей, якщо суспільство політично заряджене, то поезія це відображатиме.

Зараз я вже менше перекладаю, тому цей досвід не так сильно впливає. Але раніше, особливо у 2018—2020 роках, це справді впливало. Тоді я багато працювала з молодою польською поезією. У 2018 році я була в Польщі, мене надихав поетичний щоквартальник Kontent. Я багато читала цих текстів, знайомилася з авторами й авторками, пробувала перекладати. Це розширювало мій світогляд, давало нові смисли та можливості для вираження. Це був поглиблений читацький досвід.

У 2019—2020 роках я продовжувала свої перекладацькі спроби разом з іншим поетом — Миколою Гуменюком. Тоді ми створили групу у фейсбуці «Серпень», де публікували переклади здебільшого молодих польських поетів і поеток: Бартоша Попадьяка, Пауліни Підзік, Ілони Вітковської, Марціна Подляського. Ми ставили собі питання, чим молода польська поезія подібна до української і чим відмінна від неї, і шукали відповіді через переклади.

Мене надихають усі поети і поетки, які тільки починають оприявнювати свій голос, які ще шукають своєї інтонації, і цей пошук робить їх непередбачуваними.

Із поетів, які вже видали книжки, мене щоразу вражає Ліза Жарікова. Її тексти зразкові у плані емоційної концентрації та побудови сюжету. Також мені сподобалась інтонація книжки Іри Сажинської «Лемніската», образність Ади Єлагіної у книжці «Вище вогню», а також книжка Сашка Мимрука «Річка з назвою птаха», у якій є ефект начеб рідкого дзеркала, як в «Алісі в Задзеркаллі», і читання її затягує тебе в іншу поетичну реальність.

Серед тих, хто ще не видав книги, я давно чекаю збірок від Ілони Соловій, її кримські історії — це те, чого бракує на моїй книжковій полиці, також чекаю книжку іронічних і ніжних текстів від Василя Соловія. Я читаю в соцмережах вірші Василя Духновського і Сергія Рубніковича, у яких багато і різкості, і особливої проникливості, читаю і чекаю книжки від Ані Ютченко: її метафори одні з моїх улюблених.

Наприклад, куди нас заведе наступна збірка Ростика Кузика або Ігоря Мітрова? Ми не знаємо, і це інтригує.