Олександр Мимрук — молодий український поет, журналіст, культурний критик. У його авторському доробку дві книги віршів: «Цукровик», «Річка з назвою птаха», а також розвідка про режисера та військовослужбовця Олега Сенцова з однойменною назвою «Олег Сенцов». У 2017-2018 роках Олександр Мимрук став лавреатом літературної премії видавництва «Смолоскип» та премії НСПУ «Глиняний Кіт» за найкращий поетичний дебют. З 2019-го очолює громадську організацію «Читомо».
У 2024-му році вийшла друком друга книга віршів Олександра Мимрука «Річка з назвою птаха». Вона побачила світ за 7 років після поетичного дебюту «Цукровика». У цій рецензії впритул роздивимось «Річку з назвою птаха» та спробуємо пригледітись до світу Олександра Мимрука крізь його власний поетичний погляд.
Поет Олександр Мимрук
Олександр Мимрук — це поет розчиненої форми, і в цьому він, неодмінно, письменник свого часу. Сучасні молоді вірші — це поезія, що не стурбована питанням форми, ритму, рими. Центральними часто є мотиви авторефлексії, зображення авторського світу через поетичну чуттєвість. У сучасній поезії прозоро і чітко присутній автор: він або сам діє в тексті, або описує сцену, в якій домислюється його присутність. Такою є поезія наймолодших поетів: Катерини Балашової, Надії Косаревич, Богдана Братуся. Меншою мірою, але все ж точно окреслене авторське Я, хоча і вписане у сюжети з помірною авторефлексивністю, є в текстах молодих авторів Дарія Лажневського та Дарини Чупат. Це поезія вільна у широкому сенсі — вкорінення в традиціях не обов’язкове, силаботоніка не обов’язкова, власне — нічого не обов’язкове, окрім відчуття мови та образности.
Ці риси є і в поезії Олександра Мимрука. Одначе, як поету молодому, але все-таки досвідченому, Олександру Мимруку вдається не загрузати в самому собі, а творити дійсності та простори, як, скажімо, це роблять Вано Крюґер, Олег Коцарев, Дарина Гладун. «Цукровик» та «Річка з назвою птаха» за першого наближення відчуваються, як прогулянка містом під музику в навушниках. Це місто старе і радянське, бетонне і холодне, тепле й уквітчане — власне, живе і щире — не одноманітне. Поет є майже в кожному з віршів, однак він не егоїстично займає собою весь простір, а радше існує як лінза, крізь яку світ мислить читач. Олександр Мимрук є найдорослішим з молодих поетів, у текстах якого суголосить юна присутність самого себе зі зрілим поглядом на світ, що рухається, як і будь-яка жива істота, до свого кінця.
Книга віршів
Книга «Річка з назвою птаха» сором’язливо віднесена видавцем, книгарнями, та самим автором до категорії «збірка віршів». Існує багато речей, які можуть спаплюжити художню, концептуальну та поетичну цінність книги, і серед таких — наслідуючи поета, філософа, есеїста, товариша Вано Крюґера — слово «збірка», прикладене до поетичної книги. Такий опис поетичного доробку текстів створює хибне враження механічности укладання книги, нібито за вміщеними до книги текстами стоїть саме лише «збирання» віршів, облишене ідеї, сюжету, та й загалом — будь-якого концептуального осмислення того, що, як, де і для чого у цій книзі міститься.
Поряд з тим, деякі авторські «накопичення текстів» справедливо називати «збірками» — суто механічним скупченням віршів — ба більше, багато з них мають читацький попит. До прикладу: [Той-чиє-імʼя-не-можна-називати]. Проте — і в цьому випадку незрозуміла автолегітимація цієї категорії самим Олександром — «Річка з назвою птаха» не є збіркою. Це книга віршів. А точніше — друга частина поетичного диптиха «Цукровик» — «РзНП». Обидві книги формують та описують однаковий світ, існують за його правилами, розвивають спільну ідею та ведуть єдиний сюжет. Далі — саме про це.
Книга віршів Олександра Мимрука «Цукровик»
Ілюстрація з видання «Річка з назвою птаха»
Період напіврозпаду форми
Найпершою і візуальною ознакою того, що маємо справу не з механічним зібранням текстів, а повносильною книгою, є тяглість фігур в оформленні обох книг: коло-трикутник-квадрат. В інтерв’ю онлайн-журналу Craft Magazine, яке Олександр Мимрук дав наприкінці 2024 року, він розмірковує про «розкладання форми», про роль, яку в цьому було відведено, зокрема, Волту Вітмену, бітникам та поетам Чорної Гори. Олександр Мимрук симпатизує авангардистам ХХ століття, і нібито саме з ними ведуть діалог фігури на обкладинках його книг. Притаманно, це діалог також про поетичну форму, про «очищення від залишків умовного». Олександр іще на палітурці авансом дає відповідь критикам вільної поетичної форми — чи радше застерігає — «забудь про форму кожен, хто заходить».
На цьому геометрично-символічному рівні відбувається мовчазна поезія — розмова про форму та зміст, і позиція автора зрозуміла — річка сама вимиває свою форму в найбільш природній — тобто істинний — спосіб. Однак, поряд з тим, що коло-трикутник-квадрат означають обидві книги, це все ж не однакові за смислом фігури. «Цукровик» заявляє: «існує лише одне правило форми — ніяких правил форми», «Річка з назвою птаха» продовжує: «… і автор наливає їх смислами до межі, де навіть теоретичне значення форми втрачає будь-який сенс. Існує лише зміст — вільний від форми». Це читається у стертих до умовностей контурах кола-трикутника-квадрата з «РзНП» на противагу чіткій геометрії в «Цукровику», у їх прозорому злитті з темно-блакитним шумом палітурки та перших сторінок кожного розділу. Для Олександра Мимрука — форма є лише відбитком змісту.
Другою об’єднавчою ланкою є тяглість образів та ідей поетичного диптиха. «Річка з назвою птаха» є змістовним продовженням — сиквелом «відкладеного [поетичного] дорослішання» — «Цукровика» — де образи відсилають одне до одного, натякають самі на себе та ніби грають з читачем у семантичні хованки. Безумовно, дві книги перебувають в одному змістовому полі, творять один світ пам’яті поета, в якому діють однакові персонажі: місто, річка, сонце, ніч, пам’ять. Є також персонажі домислювані, але від того не менш дійсні: смерть, рух, зміна. «Цукровик» — як і слідує першому твору диптиху — формує правила поетичного світу, знайомить з дійовими особами, описує мізансцену. «Річка з назвою птаха» веде сюжет і приводить його до єдиного природного кінця — до смерті.
Надія з іменем Поета
В тому ж інтерв’ю для Craft Magazine Олександр Мимрук визначив «Річку з назвою птаха» як книгу про смерть, яка є ефемерною. Однак, вписана у двадцяті роки двадцять першого століття, ця книга невідворотно сприймається як книга про смерть реальну і майже невідворотну.
Поетичний диптих розповідає нам історію світу, який помирає. Перший натяк на його смерть читаємо ще в «Цукровику», де річка з назвою птаха розлилась стихією, яка «забирає найслабших», ця ж річка зносить собою усе: тіла, машини, стовпи, сміттєві баки:
«ніхто не зрозумів
звідки взялася вода
чи то сорокаденний дощ
нескінченний
чи річка з назвою птаха
розлилась
народивши нових річок
вуличних пташенят
…
течія
забирає найслабших
відносить тіла та машини
стовпи та сміттєві баки
…
і води
стають червоними
та терпкими
…»
«Цукровик» вийшов друком у 2017 році. Цитований вище текст, вірогідно, був написаний ще раніше, проте мимохіть — і цього вже не позбутись — в ньому український читач не прочитає нічого іншого, окрім огидного і людожерського підриву Каховської ГЕС російськими окупаційними силами 6 червня 2023 року. Тоді, коли цей текст виник, смерть, вписана в нього поетом, була дійсно ефемерною. Плоть та кров вона наростила лише за 6 років. Однак відтоді ця смерть є реальною, як дотик нагрітого карабіна до шкіри. Тут річка з назвою птаха (річка Тетерів?) стає симптомом кінця життя, і саме так інтерпретується історія однойменної книги. Річка, нехай і найбільш повноводна, не здатна змінити усталений хід своєї течії, одначе, вона — як гідно живому тілу — реагує на світ.
Постає питання, якщо річка — лише симптом смерті, то хто ж є її джерелом? Як у доброму детективі, вбивця завжди залишається в центрі уваги — настільки в центрі, що зустрічає читача на палітурці обох книг — сонце. Починаючи з першого вірша «Цукровика» — «я думаю/ нас готували до висадки на сонце/ над цією країною стільки сонця/ що ми є чи не найкращим матеріалом/ уяви тільки/ перші люди сонячної комуни/ першої по-справжньому сонячної комуни» — і до останнього тексту «Річки з назвою птаха» — «не знаю/ чи довго зможу миритись з цим/ серпнева спека висушує очі й долоні».
Мирний атом, як саркастично називає Олександр Мимрук епілог історії поетичного диптиха, резюмує поетичний світ автора. Підводить фінальну риску існування. Термоядерне сонце — у 2025-му році воно читається рукотворним — як
«велика зоря спала з неба
…
і спала вона на третину річок
та на водні джерела
і немовби велика гора
розпалена огнем
була вкинута в море
і третина моря зробилась кров’ю».
Річка як міфічне створіння, що водночас є образом життєдайним та смертоносним — її справедливо можна назвати іменем Тіамат — в останньому вірші «РзНП» зникає. Це натяк на кінець світу, в якому немає вже ні життя, ні смерті, лише річкові ринви, висушені сонцем — архітектором смерті. Однак поет — мудрістю чи випадком — залишає нам надію на порятунок: річку, яку він спіймав у пляшку і яку з цієї пляшки випустить, аби повернути її до життя. Драматургія книги відкривається читачу наповну лише в останньому вірші. У ньому Олександр Мимрук домальовує фінальний мазок уроборосу «Річку з назвою птаха» не лише як частини поетичного диптиха, а як самодостатньої історії, яка починається з річки, спійманої у пляшку, та завершується нею ж:
що ж я накоїв:
«Що ж я накоїв
спіймав річку у пляшку»
річка утікачка:
«адже настане той день
коли я принесу до берега пляшку
щоб розбити її об найбільший камінь
і ріка
що думала ніби втекла
повернеться в русло
знову»
