Максим Нестелєєв — перекладач і дослідник американського постмодернізму, автор монографії «На межі. Суїцидальний дискурс українського модернізму» та літературознавчих розвідок «Лабіринти американського постмодернізму» у двох томах. У відеоесе проєкту «Конструктив» Максим Нестелєєв пропонує свій путівник українським постмодернізмом із 6 ракурсів, 4 реакцій та 10 персоналій. Про що йдеться — розповідаємо у конспекті.
Український постмодернізм у європейському контексті
Максим Нестелєєв вважає, що постмодернізм — це не просто стиль чи напрям, а цілий світогляд, який сформувався в другій половині ХХ століття. Він зародився у США після Другої світової війни, активно розвивався й отримав теоретичне підґрунтя в працях єгипетсько-американського літературознавця Ігаба Гассана. Згодом ця течія поширилася в Європі, а до України дійшла із суттєвим запізненням — лише наприкінці 1980-х років, взаємодіючи водночас із європейською та національною традиціями.
Якщо звертатися до потужних американських теорій, то за більшістю з них український постмодернізм як явище ніколи не існував, адже йдеться про геть інші контексти. Наприклад, американський літературний критик Фредерік Джеймсон визначає постмодернізм як наступний етап розвитку капіталізму. Оскільки в Україні його не було до розпаду Радянського Союзу, то за цією логікою і постмодернізм тут неможливий. Так само неефективною Максим Нестелєєв визнає і теорію французького філософа Жана-Франсуа Ліотара, який трактує постмодерн як недовіру до великих наративів. Адже сам постмодерн породив стільки нових наративів, що говорити про недовіру доволі дивно. Натомість літературознавець пропонує поглянути на постмодернізм як на постійний сумнів у всьому і підважування нібито усталених концепцій.
Ракурси українського постмодернізму
Максим Нестелєєв зазначає, що однозначного визначення українського постмодернізму немає. Водночас його можна аналізувати з різних ракурсів, зокрема спираючись на матеріали, зібрані у посібнику «Сучасна українська проза. Постмодерний період» Роксани Харчук.
Генераційний ракурс
Літературознавець розповідає, що у радянський період існувала тенденція поділяти літературні покоління за десятиліттями: шістдесятники, сімдесятники (Київська школа), вісімдесятники, серед яких зароджується український постмодернізм (зокрема, група «Бу-Ба-Бу» — перша постмодерна організація в Україні). Далі з’являються дев’ятдесятники (дев’яностики), але вже на початку 2000-х ця система перестає працювати, оскільки нове покоління відмовляється від такої класифікації, символічно називаючи себе «нульовими». Нестелєєв наголошує, що проблема цього підходу полягає в тому, що він лише фіксує час, коли автори розпочали свою діяльність, але нічого не говорить про їхню творчість у часовій перспективі.
Угрупування Бу-Ба-Бу: Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Ірванець. Фотограф: Анатолій Мізерний
Географічний ракурс
Максим Нестелєєв пропонує розглянути український постмодернізм в регіональному розрізі. Наприклад, Володимир Даниленко виокремлює житомирську і галицьку школи, а Наталка Білоцерківець додає до цього київсько-житомирську та галицько-станіславську школи. Також існували харківський і донецький осередки постмодернізму, зокрема журнал «Кальміюс», головним редактором якого був літературознавець і критик Олег Соловей. Однак цей підхід не дає повної картини українського постмодернізму, в якому існували і менші, локальніші культурні осередки.
Топологічний ракурс
На думку Максима Нестелєєва, виділити ключові «топоси» українського постмодернізму складно, але існують різні спроби їх окреслити. Роксана Харчук говорить про «західників» і «ґрунтівців», тобто тих, хто взорується на західну культурну традицію, і тих, хто прагне відродити українську. Ніла Зборовська акцентує на карнавалі та міфології, до яких звертаються постмодерністи. А Володимир Даниленко впорядкував три антології, якими і виокремив три тенденції українського постмодернізму: «Квіти в темній кімнаті» (традиційна), «Вечеря на дванадцять персон: Житомирська прозова школа» (географічна) та «Опудало: Українська прозова сатира, гумор, іронія 80—90-х років ХХ століття» (іронічна). Ці збірки охоплюють знакових авторів і авторок відповідного періоду.
Дискурсивний ракурс
Володимир Єшкілєв у Малій українській енциклопедії актуальної літератури (МУЕАЛ) розрізняє два дискурси в українському постмодернізмі. Перший — занепадаючий заповідально-селянський (тестаментарно-рустикальний), що походить від національно-просвітницької ідеології кінця XIX — початку ХХ століття і видозмінений радянською доктриною «мистецтво належить народові». Другий — власне постмодерністський, який не сформувався в Україні органічно, а радше став віддзеркаленням глобального постмодерного дискурсу.
Організаційний ракурс
Наприкінці 1980-х — на початку 2000-х в Україні активно виникали й зникали різні літературні угруповання. Серед них — «Бу-Ба-Бу», «Нова дегенерація», «ГЕРАКЛІТ» (Голінні ентузіасти рака літерального), «ЛуГоСад», «Пропала грамота». Також у 1997 році була створена Асоціація українських письменників (АУП), яка стала постмодерною відповіддю вкоріненій у радянське минуле Спілці письменників України.
Угруповання ЛУГОСАД: Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садловський. Джерело: esu.com.ua
Стильовий ракурс
Насамкінець, посилаючись на працю Тамари Гундорової «Післячорнобильська бібліотека», Максим Нестелєєв виокремлює кілька літературних стилів у сучасній українській літературі: неонародництво, неомодернізм, постмодернізм, феміністичну літературу і неоавангард. Саме цей ракурс літературознавець називає найпродуктивнішим, адже він вичерпно описав усе те, що є в сучасному літпроцесі.
***
Завершити подорож українським постмодернізмом можна у повному відеоесе Максима Настелєєва на каналі «Конструктив». Сезон відеоесе проєкту «Конструктив» реалізовано за підтримки НаУКМА, Києво-Могилянської Фундації та Гранту пам’яті Євгена Кваскова.
