Дім горя, божевілля та прийняття в поетичній реальності Ірини Сажинської: рецензія на поетичну збірку «Лемніската»

Ірина Сажинська — письменниця, ілюстраторка, перекладачка та фінансистка (за фахом), лауреатка численних літературних конкурсів. Власне «Лемніската» видана в серії «Лауреати Смолоскипа», адже в 2022 році Ірина Сажинська отримала ІІ премію цього літературного конкурсу (а книжки лауреатів І і ІІ премій виходять друком за кошт видавництва).  Збірка побачила світ навесні 2024 року, якраз перед «Книжковим Арсеналом», і одразу потрапила в компанію поетичних книжок, зокрема, Юлії Мусаковської («Каміння і цвяхи»), Олени Гусейнової («Нічний ефір») і Світлани Богдан («Камені»).

А ще «Лемніската» — уже приблизно тридцятий ілюстраторський проєкт авторки. Тож ця поетична книжка цікава не лише як літературне, а й як мистецьке і навіть математичне явище. Але про все за порядком.

Поетична збірка Ірини Сажинської вражає чіткістю структури: вірші кожного розділу відрізняються за формою, за настроєм, навіть за способом називання текстів. І немає жодного вірша із зірочками замість назви — настільки в цьому маленькому поетичному будиночку все впорядковано.

У передмові авторка зазначає, що книжка містить історії трьох жінок (тобто трьох ліричних героїнь). Але можливо, що жінок набагато більше, — вона не впевнена ні в чому, окрім місць, де були написані вірші. Таким чином авторка водночас підкидає читачеві ключики до розуміння текстів та розв’язує руки — мовляв, множинність інтерпретацій ніхто не скасовував. Тож рецензія може бути одним із прочитань історії під назвою «Лемніската, або Подорожній, коли ти зайдеш у спам».

Перший розділ називається «Нотатки до патологічної літургії». Усі вірші тут записані у формі прозових нотаток, хоча це добротні римовані тексти, що продовжують потужну українську поетичну традицію. Таке візуальне оформлення може трохи збивати з пантелику, адже більшість читачів чекає на риму в кінці рядка. Тут доведеться бути уважнішим. Але разом із тим така форма подачі римованих віршів аж трохи магічна: римування з’являється начебто у найбільш неочікуваний момент.

За ритмікою та системою образів вірші першого розділу нагадують то колискові (бо сон — це маленька смерть), то страшні казки. Саме моторошно-казковими видаються ці історії, де — в залитому холодним нічним сяйвом світі — прекрасна королева «сміється беззвучно і місяця гострить в ніч», а «верби перешіптуються павутинною мовою під протертим місяцем». 

Тож лірична героїня «Нотаток» — на п’ятдесят відсотків носійка міфологічного мислення. Вона, наприклад, згадує бабцю, яка каже, що не варто дивитися на похоронну процесію. Хоча це і не допомагає не думати про смерть. А другі п’ятдесят відсотків належать мисленню християнському, що проявляється в постійному використанні біблійних образів і символів (людський син, лілея, вічний батько, Каїн, Іуда). Подеколи міфологічне і християнське переплітаються. Як у вірші «Брунька»:

Загалом у «Нотатках» багато йдеться про смерть, і ці переживання дуже болісні, наче свіжі рани. І окремі назви («Обстріл», «Блекаут»), а також образи й метафори свідчать про те, що ці вірші були написані про події повномасштабного вторгнення. Так, «Лемніскату» навряд можна охарактеризувати як збірку віршів про війну (адже тут безліч сенсів). Однак авторка не може не писати про те, що відбувається в країні після 24 лютого 2022-го. Саме тому в «Нотатках» зʼявляються добре знайомі слова та реалії, страх і біль — криваві дари війни:

Другий розділ називається «Листи проти течії». Перше враження — він абсолютно не схожий на перший. Почнемо з того, що другий розділ складається з розповідних верлібрів. У них набагато менша щільність образів і метафор, тож цими текстами можна йти набагато швидше, не продираючись крізь поетичні нетрі. 

«Листи» нагадують великий фотоальбом, збірку історій одного невеличкого містечка. Або одного багатоквартирного будинку. Або навіть однієї комунальної квартири. І, здається, всі події відбуваються саме влітку, під час канікул, коли дитина (а частина цих історій має чіткий запах дитинства) може безкінечно довго спостерігати за іншими дітьми та дорослими. А ще — почути родинні легенди та сімейні трагедії. Наприклад, як у вірші «ectopistes migratorius — родина»:

Щоправда, зв’язок із дійсністю цієї історії дуже умовний, адже є тут щось магічно-реалістичне і навіть безумне. І загалом: коли вчитуєшся в другий розділ уважніше (адже перше прочитання може бути швидким через розповідний характер верлібрів), то приходить розуміння, що маємо справу не з комунальною квартирою, а з окремим поверхом психіатричної лікарні:

З цього ракурсу стає зрозуміло, що другий розділ — це логічне продовження першого, коли через біль утрати лірична героїня стає душевнохворою. А як тоді ще пояснити вірш «Галь — Крим», що є проханням до ще не зачатої дитини не з’являтися на цей світ?

Зрештою, історії у цих листах — про травми старших поколінь, що наче передаються у спадок молодшим. І ці травми заважають, муляють, наче «циганська голка в хребті». Не дозволяють бути щасливими. І навіть не дозволяють бути проговореними, адже ці листи лежать у папці «спам». І хіба що випадковий подорожній, наче в якійсь чарівній казці, зможе їх звідти визволити.

«Щоденник пані Голідей» — так називається третій розділ, який віддзеркалює перший за формою віршів, але не за настроєвістю. Це вірші споглядальні, в них немає яскраво вираженого драматизму (як у «Нотатках») чи хворобливого абсурдизму (як у «Листах»). І чомусь уява малює образ уже літньої жінки, що пише свій щоденник восени із чашкою липового чаю. На вулиці дощить, і тому хочеться бути вдома, перебирати спогади і речі. Наводити порядок у шафках — і зокрема на горищі, на якому зазвичай хаос. Як і в голові людини з ментальною хворобою. Знайомтесь — пані Голідей.

З окремих сторінок її віршованого щоденника ми дізнаємося деякі факти з життя ліричної героїні: вона має певні проблеми зі здоров’ям, а тому приймає ліки. А ще в неї була сестра. Або дві сестри — але це не точно.

Пані Голідей дуже побожна. В її щоденнику безліч звертань до Бога. Вона спілкується з ним, як зі старим другом: «господи, ну скажи уже, що не так? ми ж із тобою друзі старі та п’яні». І це також змушує думати, що лірична героїня третього розділу прожила довге життя. Настільки довге, що «перестала боятися і смерті, й життя, бо їх обох не існує». У «Щоденнику» знаходимо багато таких висновків. І хоча афоризмами їх назвати складно, але деякі з них так і кортить цитувати.

Усі ці три історії-поверхи об’єднані однією назвою-метафорою «Лемніската», що своєю чергою має кілька значень. 

Перше — історичне. У Давній Греції лемніскатою називали бантик, за допомогою якого прикріплювали вінок до голови переможця спортивних ігор.  Друге — математичне. Лемніската — це плоска алгебрична крива порядку, в якій добуток відстаней від кожної точки до заданих точок — сталий. Третє — візуальне, адже на вигляд лемніската Бернуллі (а саме її згадано в другому розділі у вірші «Міша — завод») — це добре відомий усім нам знак нескінченності. 

Тож з огляду на всі ці значення можна говорити про те, що поетична збірка Ірини Сажинської «Лемніската» — це історія, з одного боку, про нескінченність. А з іншого — про сталість, певну художню реальність, у якій немає імовірності щось змінити. Закритий цикл. Безвихідь. 

Власне, уявлення про незмінність можна застосувати до поезії загалом, адже поет фіксує певні стани і настрої. Ліричний герой, на відміну від героя прозового твору, не має розвитку, так званої «еволюції персонажа». У цьому сила поезії і її фатальність. 

Однак якщо згадати про історичне значення слова «лемніската», як це пропонує зробити Ірина Сажинська, можна відкинути флер безвиході та просто насолодитися поетичною майстерністю. 

Це ж просто л і т е р и.

Що ж, кожен зможе обрати сам. Поетичну збірку «Лемніската» можна читати як одну велику історію або як три окремих. Розмірковувати, скільки ж насправді сестер було в пані Голідей. Або чому лірична героїня другого розділу ненавидить Павлушу. Чи проживати біль, яким просотані «Нотатки патологічної літургії». 

Та чим справді цікава та унікальна «Лемніската»? У цій книжці можна знайти відлуння драматичної поезії вісімдесятника Ігоря Римарука («Бермудський трикутник») і двітисячідесятниці Єлизавети Жарікової («Мурахи Йоганна Себастьяна»). Відстежити тенденції оповідного верлібру з парадоксальними образами та метафорами, які було закладено збіркою «Осоте» Мирослава Лаюка. І навіть упізнати певну медитативність і спокій віршів Богдани Матіяш у зверненнях до Бога, якими рясніє щоденник пані Голідей. Однак разом із тим Ірина Сажинська має особистий почерк — почерк математичної виваженості та мистецької хаотичності, який навряд можна сплутати ще з кимось у сучасній українській поезії.