Тимчасові адреси на карті пам’яті

«Тимчасові адреси проживання» — друга видана збірка Вікторії Фещук, яка вже понад десять років творить у поетичному річищі. Професійна філологиня, менеджерка книжкового медіа «Читомо»; двічі лавреатка конкурсів «Смолоскип» (2021, 2022), «Гайвороння» (2015) та інших конкурсів для молодих митців; учасниця письменницької резиденції в місті Кассель (Німеччина) і зрештою поетка — у 2024 році Вікторія видала одна за одною дві збірки. Дебютна — 182 Tage («182 дні», видавництво Jenior Verlag) — вийшла німецькою мовою у перекладі Ганни Гнедкової у межах резиденції. Вона є своєрідним експериментальним щоденником українки в розпал війни: від 24 лютого до 24 серпня 2022-го — від дня повномасштабного вторгнення до Дня Незалежности, першого в цілковито воєнних умовах. Під час резиденції, що почалася в липні того року, Вікторія продовжувала писати цей цикл, а Ганна паралельно перекладала. «Тимчасові адреси проживання» — концептуально зовсім інакша історія, а проте образи й теми в ній перегукуються з мотивами першої збірки. У рецензії пропонуємо вглед у поетичну мапу з її тимчасовими адресами та рельєфами. 

Естетично привабливе видання вже з першого погляду на нього запрошує взяти до рук цю… книжку адрес, мапу, нотатник? Одразу виникає бажання погортати цю невеличку книжку, зазирнути у вікна її осель на обкладинці, а відтак сховати її до кишені осіннього тренча. Такий ефект виникає через те, що поезії вдало доповнені візуальним складником: фотографіями та їхніми фрагментами з проєкту Анни Ютченко «Карта пам’яті». Це цілі або пошматовані пікселями знімки побуту, що концептуально доповнюють вірші. 

Візуальне й текстуальне у збірці гармонійно означені фрагментарністю: світлини — ті, що повністю або частково вціліли на пошкодженій карті пам’яті фотографині; поезії — замальовки адрес, що лишилися на ментальній мапі поетки за роки її життя вдома й за кордоном. Зміст подано ніби легенду мапи, і всі його позиції вже з ходу складаються в одну легенду за справжніми адресами — в Україні, Польщі, Німеччині — і навіть у якомусь позапросторі, чи пак воєнному постпросторі, бо десь «вулиці більше немає»… Дев’ять розділів — від найбільшого, за адресою «вул. Івана Богуна» до найкоротшого, лиш на один вірш, безіменного — розгортаються однією мапою з різними масштабами на різних поетичних ділянках.

Попри розмаїту топоніміку, атмосфера збірки часом відчувається домашньою — в настроях, ліричних героях (як-от члени сім’ї), побутових деталях:

Так, автор передмови, Остап Сливинський, дуже вдало зауважує, що ця збірка Вікторії Фещук — ніби «дім, у якому всі місця, призначені для речей, займають лише імена речей…». Симулякр? Можливо, але тільки коли стоїш поодаль від того досвіду, про який пише авторка. І йдеться — не насамперед, але неодмінно опосередковано — про досвід проживання війни, її осмислення, зокрема й метафоричного, та накладання її як фільтра не лише на сьогодення, але й на минуле та майбутнє. 

Авторка проводить нас місцями своєї студентської юности і свого дитинства, охоплюючи відтинок часу, значно дальший за початок великої війни, — вона, однак, усюди настроєво присутня. Таким підсвічуванням воєнної травми — ніби сірниками, які наважуєшся запалити в лихій темряві — збірка подібна до «Сміху згаслої ватри» Ії Ківи — ще однієї з численних поетичних новинок в українському контексті. Отже, тому читачеві, хто зжився з війною, поезії з «Тимчасових адрес проживання» справді можуть відчуватися домом. Зрештою, Остап Сливинський також підкреслює це у вступному слові до збірки: «…щоб могти жити у вірші, ти маєш стати словом».

І поки ми, читаючи, є словами — з чого постає цей дім, на чому він зведений? «Ми тримаєм своїх померлих при собі // їхні голоси стоять стіною», — моторошне співжиття сьогодення. Багато поезій, зокрема ця, звертають до пластів пам’яті, які стали каркасом цього дому буття. Десь, можливо, і нетривким: «Якась з цих кімнат стане кімнатою моєї вразливості…» — але на цих опорах «живуть» безліч кімнат зі своїми характерами. Водночас, попри просторінь образів, світ авторки ніби замкнутий у собі, ніби не допускає появи іншого чи прийдешнього:

Зітканий вулицями, тимчасовими адресами проживання, світ поза домом постає, проте, ледве намацальним або ж відкрито ворожим — «за вікном чути вибух // може два».

Непрямо, але в кожній другій поезії відчутна сакраменталізація дому як прихистку. І навіть «місце окремішного вирію» — передостанній розділ — мислиться місцем зустрічі з домом на «планеті меланхолія»:

Домом, де на тебе, знову ж таки, чигає небезпека втручання іншого ззовні. «Місце окремішного вирію», на відміну від вулиць на мапі, є також місцем великої зустрічі:

Бачимо, що світло в поезії Вікторії Фещук постійно ходить поруч із тінями, — що це, як не мотив вічної екзистенційної загрози? До того ж вона постає чорною тихою тінню, а не явною темрявою, бо несвідомо чи свідомо замовчується:

Ці місцеві — часто з міста, але при цьому у збірці можна простежити переважання рустикальних образів над урбанними, особливо відчутне в розділах, де лірична героїня марить картинами з дитинства, з минулого, що заклякло у теперішньому й не має шансу на майбутнє, як-от у вірші «материзна»:

Прикметно, що за «тимчасовими адресами» проживають виключно ліричні героїні, а не герої. Тут у Вікторії Фещук простежується виразна фемінна й феміністична лінія. Її героїні — це богородиці, що відмовляються плакати; жінки в латах; відьми, знахарки, зільниці, чарівниці, шептухи, що пішли за війною; та, що не могла ховатись за мурами, а також — сестра, прабабця, мама, донька… Виникає відчуття, що вони самі в цьому домі з тінню загрози за вікном. І попри цю детально вибудувану жіночу реальність простежується моментами її неприйняття: «Хочу лишитися тінню дівчинки, що крутить педалі за десять хвилин до падіння». Дуже ймовірно, фемінність у збірці якось пов’язана з тією рустикальністю дитинства, з місцями й часом, коли можна було прихиститися біля поколінь своїх дорогих жінок, і в багатьох поезіях можна знайти підтвердження цій гіпотезі. Цікаво, що така виразна фемінність у зв’язку з рустикальністю властива також збірці «Розламані люди» Катерини Міхаліциної, хоча її поетична мова зовсім відмінна від мови Вікторії Фещук. Богдана Матіяш зауважує м’якість мови авторки збірки «Розламані люди», тим часом поетична мова Вікторії Фещук — це постійна парцеляція, коли кожне словосполучення, а часом і слово, несуть ваготу цілого образу й мають бути вимовленими й почутими окремо, хоч і в межах цілого вірша.

Часом героїня лірична постає героїнею буквальною, героїнею-страждальницею. Віршем з таким образом дуже концептуально починається розділ «вулиці більше немає»:

Можна не так припустити, як заявити цілком ствердно, що це досконалий взірець громадянської лірики, якою вона має бути: субтильною, без гучних і вульгарних рим — але достатньо виразною, аби відгукнулося кожному, кому ця лірична героїня (читай — Україна) болить. Авторка належить до тієї когорти молодих поетів, кому не бракує вправности в ліриці власне інтимній висловлювати інтимне цілого суспільства, зміненого війною. Такими є, наприклад, Олена Герасим’юк, Артур Дронь, Ігор Астапенко й чимало інших авторів та авторок. 

Загалом творчість Вікторії, коли за нею стежити послідовно, виливається в один цілісний наратив, що з кожною збіркою відкривається з іншого боку. Так, «182 дні» є фокусованою замальовкою того життя, що «Тимчасові адреси проживання» розгортають уже панорамно. Це нагадує своєрідний роман у збірках, висловлюючись поза жанровими термінами. Водночас «Тимчасові адреси проживання» є концептуально довершеною збіркою, і вона може слугувати точкою входу в широкий, відкритий на перспективу світ поетки з вулицями у трьох вимірах буття.