Нещодавно у видавництві «Ліра-К» вийшла книжка «Ілюзія» від випускниці письменницького курсу Litosvita та авторки каналу про слова й сенси «Гарбузове намисто» Ірини Міщанчук. «Ілюзія» складається з двох окремих текстів-притч, повʼязаних самотністю головних героїв і їхньою відстороненістю від соціуму. Вони обидва про самоусвідомлення, пошуки та прийняття себе. Зрештою, назва «Ілюзія» пасує обом творам, адже на певному етапі світ кожного з героїв викривлюється, а життя змінюється завдяки втручанню магії. Принаймні так здається напозір.
Головний герой роману «Ілюзія» (перший текст з двох, який і дав назву усьому виданню) має вроджену фізичну ваду, яка, як він думає, і є причиною всіх його життєвих страждань та незлагоди у стосунках із матірʼю. Та річ насправді не в цьому, а магія лише оприявнила справжню проблему — нездатність його мами любити його безумовно. А другий роман у виданні — «Черепаха Каретта-Каретта» — це історія про соціопатичного чоловіка, який не памʼятає свого минулого й сахається людей. Утім доля дарує йому нагоду змінитися й повернути собі себе. Досвіди обох героїв промовляють, що абсолютно все можливо, а з будь-якого лабіринту можна знайти вихід, навіть без магії, чи бодай не вона відіграватиме головну роль у пошуках.
У «Черепасі Каретта-Каретта» чимало письменницького автофікшину. Досвід героя часом перегукується із досвідом авторки, а текст стає для неї нагодою проговорити важливе:
«Через його вуста я транслюю свою соціопатичність. Свою інтровертивну сутність. І відчуваю полегкість від того, що так можна. Що можна проговорювати те, що відчуваєш. Можна сказати «я не любив людей» і після публікації дізнатися від читачів, що це і їхнє також. Що це відгукується. А, отже, це потрібно. Завдяки персонажу, який не боїться бути собою, люди розуміють, що вони не самі. Що не обовʼязково бути хорошим і зручним. Що можна «не любити людей», але можна побудувати добрі взаємини з ними, бути їм безмежно вдячним і навіть знайти друзів», — ділиться авторка роману Ірина Міщанчук.
Авторка та видавництво «Ліра-К» надало фрагмент «Черепахи Каретта-Каретта» — третій розділ роману. Саме він є експозиційним, попри те, що третій. У ньому відбитий характер головного героя, його побут, взаємини з людьми та думки. А ще у ньому немає спойлерів!
«Черепаха Каретта-Каретта»: розділ 3
Я не любив людей. Не знаю, чи це вдалий початок історії, яка, власне, для людей і написана. І читатимуть її люди. Та хочеться бути чесним із вами, адже я справді не любив людей. Я жив у спальному районі багатомільйонного мурашника і щодня потерпав від них. Мене бісили сусіди і випадкові перехожі. Бісили касирки й продавці в магазинах. Я міг втратити самовладання і втратити спокій через те, що хтось незнайомий просто звернувся до мене на вулиці, поставив запитання абощо. Я сяк-так зносив дітей, але й особливих контактів із ними не мав, тому не певен, що на це варто зважати. Проте я усміхався їм, а це вже більше, ніж перепадало їхнім старшим родичам.
Я і заняття обрав собі відповідне — виготовляв вироби з дерева. Різноманітні. Міг збити стільця й прикрасити його різьбленням, а міг застругати під новомодні ікеї. До слова, такі зараз мали великий попит. Я міг виготовити набір посуду, міг витесати ложку чи етажерку. Міг змайструвати декоративну фігурку чи прикрасу. Я діставав неабияку насолоду від своєї праці. Ні, я кайфував! Я міг цілісінький день просидіти в майстерні, випилюючи замовлення. А міг годинами дивитися в стелю чи перебирати в руках стружку. Я був вільний, а головне — був сам-самісінький і не чув людських голосів. Хіба лише ті, що лунали з колонки. Ця пані була єдиною жаданою гостею в цьому прихистку самітника — келії одинокого майстра.
Що сказати, я жив як жив і не надто тішив людей, які опинялися в близькому контакті зі мною. Просто мені було добре без нікого — сам собі розвага і цікавий співбесідник. Друзів у мене не було, сусідів я ненавидів, а коли не мав роботи і руки були нічим не зайняті, то завжди багацько й довго думав. Думав не про себе, чи про свою кішку, чи про роботу. Думав про те, що не міг згадати. Про те, чого насправді не мав і не міг дістати із закамарків памʼяті, хоч як не намагався.
Найскладнішими були пізні вечори, коли всі справи зроблено, коли маєш відійти до сну, та от халепа — сон не йде. Знову й знову занурюєшся в тягуче молоко фантомних думок. Бо як іще назвати спомини, про які знаєш, які відчуваєш, а згадати суті не можеш? Жодного персонажа, жодної дії… Лише впевненість у тому, що було добре. Затишна світла кухня, напівпрозорий тюль, крізь який ллється сонячне проміння. Я стаю коло вікна, витягую вперед руки з розчепіреними пальцями і кріпко заплющую очі. Відчуваю проміння — воно не гріє, але зігріває. Мружуся, та враз спиною біжить холодок. І отак мене швердиляє від невидимих споминів до неминучності майбуття, в якому немає нічого, крім, власне, самого майбуття і того, що маю зараз.
Хто я є і ким був? Чи це одна людина, а чи кілька різних осіб? Які я маю секрети і чи можливо зустрітися з ними просто на вулиці?
Зізнаюся, що з надією на це я часто й виходив з дому. Адже потреби у спілкуванні не мав, а мав лише потребу згадати бодай щось. Воно ж має в мене бути? Не могло ж нас із кішкою просто занести з космосу на цю землю. Вона була єдиним створінням, яке я любив усім серцем. Вона чекала мене додому вечорами, була найліпшим співбесідником і терпляче ждала, доки я вдосталь надивлюсь у вікно й викурю потрібну мені кількість цигарок. Уночі вона згорталася біля мене клубочком і, якщо вставала у своїх потребах, то робила все настільки тихо, ніби розуміла: якщо мене збудити, то до ранку я можу вже й не заснути. Так і сидітиму сигарета за сигаретою перед чорнотою великого скла. Емма була моїм найкращим і єдиним другом. Була моєю сімʼєю. Була моїм Всесвітом.
А якось трапилася посеред мого відлюдькуватого життя вона. Світле, акуратно зібране на потилиці волосся, тоненькі губи, що постійно намагалися стиснутися в іще вужчу риску та очі. Великі, бездонні, мов два блюдця з холодною водою. Проте не крижаною, а такою, крізь яку хоча й несміливо, та все ж пробивається сонце. Крізь яку сонце пропускає свої промені, наче занурює руки у воду, і вона одразу ж стає теплою. У ту воду я міг би заглядати годинами й не промовити ані слівця, якби вона не випитувала. Якби не діставала невидимими щипцями з мене мої ж думки.
Моє минуле, якого я не памʼятав. Мої слова, які волів міцно тримати при собі.
Вона приходила пізніми вечорами кілька разів на тиждень. Я бачив її німий, пронизливий подив від того, чому вона не могла б залишитися на ночівлю. Та я й сам не знав. На тумбі коло ліжка лежав гребінець, який я змайстрував не знаю коли, але точно бачив, що він мій. Бо хіба хтось не впізнав би свою роботу хай навіть через роки-десятиліття? Та біда була в тім, що я й гадки не мав для кого зробив його. Де його власниця і чим зараз розчісує своє волосся? Можливо, та жінка давно померла, проте я не смів прибрати гребінець у шухляду. Вважав, що не маю на те жодного права. Адже, якщо вона поклала його тут, як і інші речі, що наповнювали простір квартири, значить, була повноправною господинею.
Що ж до білявки я ніколи не давав їй бодай натяку на те, що вона може тут залишатися або, чого доброго, розкладати свої речі. Ні, вона не могла. Проте, здається, вона й не прагнула почути подібне запрошення. Щоразу, коли вона поверталася додому… Щоразу, коли вона цілувала мене у щоку, а я проводив її до таксі, я думав, ні, сподівався, що вона більше ніколи не повернеться.
Чому? Не знаю. Мені було добре з нею і я б, мабуть, не посмів сказати їй, що не хочу більше бачити. Певно, я сподівався, що вона сама про це здогадається. Вона була не дурною, розуміла все, але продовжувала приходити. Мабуть, думала, якщо я нічого не кажу, значить, їй усе тільки здається. Вона плекала цю німу ілюзію, а я картав себе за те, що не в змозі припинити її волочіння. Обрубати взаємини, які ніколи не переростуть у щось більше, адже я ніколи не впущу її у свій дім по-справжньому. Не дозволю прибрати жіночих речей, що лежать скрізь, лиш оком кинь, і розкласти свої. І я не знаю, направду не знаю, як вона все це витримувала. Не знаю, як могла перебувати серед усіх цих речей…
Вона приходила доти, доки не сталося дещо. Якось перед самісіньким новим роком вона притягла в мій дім сосну. Сказати, що я був шокований, не промовити ані слівця. Якийсь час я стояв у коридорі й лупав на звʼязане мотузками дерево. Здавалося, деревина теж не розуміла… Мабуть, у її світі не заведено, щоб люди мовчки дивилися на святкові деревця без усіляких емоцій. Не розуміла й вона. Не таку реакцію їй хотілося побачити, та що я міг вдіяти? Вона то опускала очі, якось винувато, сторожко, то піднімала їх на мене. Ніби хотіла струсити цю ситуацію зі своїх очей. Можливо, їй здавалося, якщо зайвий раз кліпнути, то ця сцена розтане, мов передсвітанковий сон. Так, ніби перемотається епізод кінострічки, яку вона переглядає.
— У тебе є новорічні іграшки? — вона зрештою зважилася розпочати діалог.
— Ні, — сказав я, не думаючи жодної секунди.
Між нами знову закралася тиша, і тепер вже я був змушений порушити її.
— У мене є гірлянда. Вона була десь, здається, на антресолі.
Я побрів у кімнату й повернувся зі стільцем, щоб дотягнутися до верхніх полиць.
Копирсаючись нагорі й переставляючи речі в пошуках гірлянди, я зачепив щось важкеньке, і воно глухо гупнуло деревом об дерево. Черепаха — я поглянув униз і побачив, як вона несміливо нахиляється, щоб підняти її. Ось вона повільно бере її до рук, зачудовано роздивляється, а тоді спрямовує погляд на мене. Я дивлюся на неї радше з цікавістю, а тоді відвертаюся, щоб продовжити пошуки гірлянди. Коли все ж таки знаходжу і мовчки простягаю донизу, її обличчя сяє, а мені стає ніяково, бо в глибині душі я сподіваюся, що вона образиться й піде додому. Проте ні, й близько ні. Вона нікуди не збиралася, натомість стояла, схрестивши руки, горнучи до себе черепаху й чекала, доки я спущусь униз.
Сосну я поставив у куток кімнати, привʼязавши, чи то пак, примотавши верхівʼя скотчем до карнизу.
Я сидів у кріслі біля журнального столика й дивився на сосну, а сосна зухвало зирила на мене, тягнучи з кутка свої руки-гілляччя з розчепіреними пальцями-голками. Просто я не люблю сосни. От ялини чи смереки дуже люблю, а із соснами чомусь не склалося.
— Тобі подобається? — вона з надією зазирнула в моє обличчя, і від того погляду в мене по спині пішов мокрий холодок.
— Так, — відповів я, і ми обоє зрозуміли, що то неправда. Вона сиділа на кріслі з іншого боку від журнального столика, а на самому столику стояла черепаха.
— Можна мені взяти її? — здавалося, я зроду не чув більшої несміливості впереміш із хоробростю, ніж тоді в її голосі.
Я мовчав. Черепаха була єдиним деревʼяним виробом у домі, якого зробив не я, та вона цього не знала…
Її запитання впало мені кригою за комір — вона ніколи не просила в мене нічого. А я жодного разу не подумав про те, щоб подарувати їй бодай щось за весь час нашого недовгого знайомства. І тепер було соромно за своє невігластво.
— Звісно! Я зробив її для тебе, проте не встиг загорнути… — стало так неспокійно в грудях, обличчя враз запекло… Навіщо я збрехав?
Вона зиркнула на мене з якоюсь недовірою і подивом. Була схожа на вивірку, яку поманили горішками, та вона, навчена людською підлістю, не поспішала їх узяти. А тоді таки простягнула руку й торкнулася різьбленого панциря.
— Вона відкривається?
— Так, це скарбничка, — випалив я і відчув, як гидко мені зробилося від своєї ж брехні. Навіщо я знову збрехав?
Вона взяла черепаху в руки і потягнула за панцир. Він відкрився майже без зусиль, показуючи поліроване нутро.
— Дякую, — тихо промовила вона й обличчя її просяяло вдруге за сьогодні.
Я відвернувся, боячись видати ще якусь брехню й загрузнути в її широко розкритих зіницях.
Вечір не клеївся, тож я був вельми втішений, коли вона відбула до себе. Залишившись сам, я споглядав, як із темного кутка своїм гіллям тягнеться до мене непрохана гостя. А вже через тиждень отакого співмешкання я міг з упевненістю сказати, що ненавидів її. Ба більше, я не міг перебувати в тій кімнаті, де стояла сосна. Наче ця кімната тепер належала їй. І навіть за зачиненими дверима спальні я відчував її присутність.
Якось однієї безсонної ночі, яких мав удосталь, я схопив її за розчепірене гілля, відрізав скотч, яким вона трималася за карниз і жбурнув додолу. За мить я вже був одягнений і звʼязавши так-сяк гілля докупи сміттєвим пакетом, виволочив сосну східцями підʼїзду в темну зиму, залишаючи довгі колючки. Так, наче сосна чіплялася всім своїм єством, щоб залишитися в моєму будинку. Коли я покинув її на смітнику, то йшов, не озираючись, бо мені здавалося, що вона зирить на мене зі смердючої купи своїми невидимими очицями. Свердлить повним докору поглядом. Я ж не бажав його бачити. Вже вдома, відсапуючись на кухні, я скрутив сигарету і затягнувся. Думки мої стрибали, немов якісь скажені жаби, й противно кумкали. Я розумів, що це кінець. Що більше не бажаю, щоб вона приходила сюди, не бажаю, щоб сиділа тут, торкалася мене. Не хочу більше чути її голос. Я розумів, що всю свою ненависть, яку спрямував на ні в чім не винну деревину, відчував насправді до неї. І тепер її не було. Не мало більше бути в моєму житті. Сосна лежала на смітнику, а вона зайняла місце на смітнику моїх споминів, яких я не хотів мати. А все тому, що вони були чи не єдині там. Окрім глибокої рани, що скніла за кішкою, я більше не мав спогадів подібної сили. Хотів би мати, проте зовсім інші, не ці.
Я зайшов до ванної — на гачку коло рушників білів жіночий халатик у сірий кружечок. Я не знав, чий він, але хотів би знати понад усе на світі.
Вона дзвонила потому кілька разів, а я уникливо відповідав. Мені було її шкода, я не міг розірвати наш звʼязок ось так різко, хоча, власне, й сам не знав, чому не міг. Бо ж як інакше розривати звʼязки? Все важливе у цьому житті відбувається з нами неочікувано. Ми завжди беззахисно-голі перед пострілом долі. Вона, мов істинний вояка, що чатує із засідки. Спочатку просто спостерігає, потім бере до рук гвинтівку, дивиться в оптику, а тоді натискає на гачок у той самий момент, коли ми відвертаємося, довірливо зазираючи у вічі безтурботності. Саме тоді й отримуємо підступну кулю в спину. Проте не падаємо. Бо такі кулі завше розраховані не на те, щоб убити, а щоб зробити життя нестерпним. Таким, щоб кожної миті в скронях гуло, а голова, ніби порожній дзбан, відбивала луною ті рівномірні глухі удари.
А якось вона навіть підстежила мене біля будинку. Стояла сірою самотньою постаттю і дивилася собі під ноги. Мені дуже хотілося зробити вигляд, що я не помітив її, та, звісно, я не зміг би так учинити. То лише думки. Думки глибоко самотньої соціопатичної людини, яка анічогісінько не памʼятає про своє минуле.
— Змерзла? — запитав я, підійшовши до неї впритул, без усіляких «привіт» чи «добридень».
— Та ні, — вона підняла на мене свої крицеві очі, повні якогось невимовного нещастя.
Тієї миті я розумів, що і є тим нещастям у її житті. Я бачив себе в її очах замість зіниць. Я легенько обійняв її за плечі, проте вона навіть не поворухнулася.
— Ходімо десь посидимо, — зрештою запропонував я, натякаючи на кавʼярню за квартал від нас.
Вона знічено повела плечима, а в очах зʼявилося ще більше нещастя.
Так, я не міг запросити її додому. Вже не міг. Це означало б повернення до тієї точки, з якої все почалося, тільки навпаки. Це стало б точкою кінця і вона все одно привела б нас до цього холодного в усіх сенсах моменту. Я б волів крізь землю провалитися, так зазвичай кажуть. Та, здається, я вже й так був на останньому рівні.
У кавʼярні я взяв їй капучино й сказав, що між нами все скінчено.
Я все-таки зважився, хоча зовсім нещодавно був упевнений, що не зможу. Я почувався грубим нелюдом у шкурі чоловіка. Ним я, певно, і був. Таким я став після смерті Емми. Життя, яке й до того не мало сенс, якось ураз всохло. Ніби річка, хоча ні, струмок після засухи. Довгої засухи, що виїла його вщент. Водночас я був чутливим до найменшого дрібʼязку і камʼяним до вагоміших подій. Немов усередині мене жила нетесана брила льоду. Час від часу вона підтавала, бо на неї сходила дрібка тепла, а потім падав градус, і той лід намерзав заново. Від того було холодно не лише людям, що оточували мене. Усім, хто так чи інакше взаємодіяв зі мною, ставало тісно й порожньо. Навіть мені самому. Я ніс гіркоту й розчарування. Я сам був тією гіркотою… Проте й не міг вповні відчути провину за це, адже ніколи не прагнув людського товариства, не шукав контактів і взаємин. Я просто жив, а люди чіплялися до мене, чіплялися за мене присосками-пазурами. А коли вони вдосталь вбирали ту гірко-терпку рідину, що сочилася з моєї льодової брили, то самі й відпадали, губилися, буцім їх і не було.
Після смерті моєї любої кішки — найкращого створіння, яке я знав, усе лише погіршилося. Ті поодинокі люди, з якими я перекидався кількома словами стосовно роботи чи просто по-сусідськи, часто казали мені «заведи собі нову тваринку». Вони не розуміли головного — то була не просто кішка. То була моя душа, що жила одразу в двох подобах. То був мій звʼязок із жіночими речами в моїй квартирі. То був звʼязок зі мною колишнім, якого я не памʼятав. Разом із цією кішкою в небуття пішов мій спокій. Я став гірше спати, мені було складно сконцентруватися на якомусь занятті. Я скнів, час від часу розглядаючи квитанцію з крематорію.
— Куди прямуєш?
Ось так безцеремонно зазирали в моє життя десятки людей. І що більше я хотів відгородитися від цілого світу, то настирливіше цей світ зазирав за мури мого існування. От я йду вулицею і нікого не чіпаю. Не встигаю й подумати, як добре, що ніхто досі не приєднався, аж тут у мене летить запитання.
— Куди прямуєш?
Розумію, що такі запитання радше формальність, та все ж таки вона порушує мої кордони. Вона змушує моє нутро стискатися, а мозок напружуватися, бо я направду починаю шукати відповідь, я думаю й добираю слова. А людина, яка змусила мене до цих малокомфортних дій, не чекаючи відповіді, починає розповідати про те, як увесь ранок шукала свій паспорт, а тепер іде… Я закриваю вуха умовними шорами, дістаю невидимі беруші, бо не хочу, не бажаю чути, куди ця людина прямує і навіщо їй той клятий паспорт. Нащо їй цей клятий я, який нічого не відповідає…
Вона дивиться чи то на мене, чи то повз мене, очима повними болю, міцно обхопивши чашку з капучино задубілими руками. Наче тримається за неї, щоб не впасти. Щоб не полетіти в прірву, ляду якої я щойно відчинив. Аж ось вона зважується, її права рука опиняється в кишені пальто й за мить на столі поруч із капучино стоїть та сама черепаха.
— Там усередині напис… я не знаю цієї мови, — тепер її голос звучить впевненіше. Так, ніби вона вже не боїться. Не боїться сказати щось не те, не боїться полетіти у прірву.
Вона піднімається, бере з підвіконня свою сумочку і мовчки йде геть. Я залишаюся наодинці зі своєю брехнею. Залишаюсь із черепахою, що зирить на мене своїм деревʼяним оком.
