Сьогодні в Україні маємо втіху бути свідками пожвавлення інтересу до української поезії, зокрема шістдесятників. Один із найяскравіших представників цього покоління митців — Василь Симоненко. «Ти знаєш, що ти людина? Ти знаєш про це чи ні?» — ці риторичні запитання автор поставив своїм читачам у 1962 році. І сьогодні, понад 60 років потому, вони не лише спонукають замислитись про унікальність кожної людини та швидкоплинність життя, а й відкриваються у нових, несподіваних контекстах.
Людяний донат
Мова йде про благодійний проєкт «Обличчя людяності». Його першочергова мета — збирати донати на допомогу пацієнтам Superhumans з комплексної реконструктивної хірургії та реабілітації. Та окрім практичного виміру, проєкт покликаний змінювати ставлення суспільства до людей, що отримали травми обличчя через війну.
Про гостроту проблеми свідчить статистика: станом на 2023 рік щонайменше 50 тисяч українців потребували реабілітації та протезування. При цьому кожен третій, хто фізично постраждав від війни в Україні, має поранення обличчя та голови. На жаль, з кожним днем ця цифра лише зростає.
Водночас у суспільстві існує бар’єр: травма обличчя сприймається як щось менш критичне, аніж, втрата руки чи ноги. Хоча саме обличчя — фундамент нашої ідентичності та самобутності. «Втрачаючи» обличчя, людина ніби втрачає себе, свою унікальність. Для команди проєкту рядки Василя Симоненка стали знахідкою, адже вони якнайкраще доносять сенси кампанії.
«Ти знаєш, що ти — людина.
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні»
Василь Симоненко
«Придумувати креатив для зборів непросто, адже сьогодні інфопростір переповнений комунікаційними кампаніями для їх підтримки. А це значить, що черговий збір може просто загубитись у потоці інших. Ще один челендж, що стояв перед нами — чутливість теми. Ми хотіли, аби наша кампанія збору не була маніпулятивною, але водночас була, як то кажуть, catchy. Дякуємо Василю Симоненку за геніальні рядки, які надихнули нас на ідею, а також його онучці Мирославі за згоду на те, аби задум побачив світ», — зазначає Дар’я Тарасевич, креативна копірайтерка агенції Postmen, яка займалась розробкою та втілення проєкту.
Людяний сторітелінг
Травма спонукає закриватись як людину, що травмована, так і людину, яка стає свідком травми. Це рефлекторна, перша реакція. Формувати емпатичне, відкрите суспільство, що не відвертається від видимих слідів війни, — довгий шлях та велика внутрішня робота, яку ми лише починаємо. І на цьому шляху важать дрібниці: яка межа між відкритістю та провокативністю, співчуттям та жалістю, естетикою та штучністю? Креативникам, що працюють з чутливими темами, варто не забувати про ці «етичні лінії» на всіх етапах роботи — від розробки вордінгу до створення візуальної концепції та продакш-процесів.
«Цей відеоманіфест — про те, щоб бачити людину, а не її травму. За шрамом — усмішку, за болем — силу, за змінами — унікальність. Бо кожне обличчя заслуговує на те, щоб у ньому бачили світло, красу і життя», — зазначає Олена Горобець, артдиректорка Postmen.
У відео використано проєкцію рядків вірша Василя Симоненка — і вони з’являються не випадково. Команда хотіла не просто процитувати митця, а зробити його присутнім у кадрі візуально. Для цього дослідили рукописи поета, вивчила зразки його почерку, і на їх основі дизайнерка Олександра Боса вручну відтворила стиль написання.
Сам прийом проєкції народився як інтуїтивна відповідь на рядки вірша:
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Цей момент — точка кульмінації, яка не показує травму буквально. Натомість розповідає про те, що відкривається після неї — загострене, глибоке відчуття життя. Саме тому на тілі героїв з’являються образи природи: політ птахів, плесо води, коливання трав, зорі. Це візуальне нагадування: не проспати, поспішати жити, поспішати кохати.
У фінальній сцені камера не намагається приховати травми героїв. Навпаки — вона відкриває їх глядачеві та запрошує до співпереживання цього моменту, в якому зустрічаються людина з травмою та людина, що є свідком травми, і народжується людяність та простір для зцілення.
«Ми хотіли, щоб після перегляду відео глядачі насамперед побачили красу й силу героїв, а не біль, і щоб замість жалю залишалось відчуття надії та піднесення» — зазначає Ольга Михалець, креативна продюсерка Postmen та режисерка відео.
Зробити людяний донат пацієнтам Superhumans — за посиланням.
