Автор: sensor

Що ж я виберу в новій книгарні? За кілька сотень метрів від церкви, місця масового поховання жертв російських злочинів у Бучі, я згадую «Отруєні пейзажі» Мартіна Поллака. Книжку есеїв австрійського письменника про оманливість ландшафтів та пейзажів, крізь які пробиваються, мов трава, історії про Аушвіц, Куропати, Горнвальд, Катинь, Бабин Яр… Війна триває, на Алеї героїв поряд імена та портрети тих, хто захищав цю землю, щодня гинуть інші, а на стелі біля поховання — ім’я восьмирічної дівчинки, котра, як і сотні інших, не змогла врятуватися від «визволителів».

Ні, це не забування і не забуття, пане Поллаку, тут щось інше. Коли оптика близька, а життя — щоденне, далеке від спогадів дитинства чи приїзного меморіального вшанування, то «витіснення» допомагає перегорнути сторінку: вдячно пам’ятати минуле, але й цінувати живих, бажано без звинувачень. Шукати таких собі образів-«подорожників», які «зцілили» б краєвид.

У цьому есеї я хочу розповісти про містечка на захід біля Києва, що їхні імена стали всесвітньо відомими в 2022 році через трагічні події російського вторгнення. Буча, Ірпінь, Гостомель, Ворзель — місцини з історичним та мистецьким бекґраундом, який я так само не можу «розбачити», як і скалічені пейзажі, але можу розповісти про людей та їхню цінність.

Я почну з міста, в якому живу, і накладу на Бучу своєрідний індивідуальний трафарет історій та особистостей, котрі мені тут промовляють.

З мистецькою родиною Мурашків товаришували інші київські дачники — родина Булгакових, зокрема й молодий Михайло, майбутній російський письменник. Але які ж протилежні політичні симпатії та бачення майбутнього вони мали! Булгаков із його проросійськими поглядами вирушив з Київщини в мандри, що закінчились у Москві. А українець Олександр Мурашко був убитий 1919 року в Києві, під час іншої російсько-української війни, коли Україна вкотре за історію відстоювала свою суб’єктність. О, знову, виринає уламок минулого, але, на мою думку, пам’ять тут повертає нам головне — чудові полотна художників, vita brevis, ars longa…

Сьогодні біля бучанського парку я люблю зазирати на виставки у галереї сучасного мистецтва Kosenko Art Gallery. Остання була трохи в неоімпресіоністичній манері, часом з ідилічними пейзажами. Чи повинні вони маскувати війну, чи відвертати увагу від неї? Та ні, це просто одночасність тривання: у вас не буде іншого такого життя, тому відмовлятися від виставки, якщо є бажання й можливість її відвідати, не варто. Ми живемо далі, навіть у часи повітряних тривог або й насамперед у такі часи. На наших пейзажах таки мають знайтися «подорожники», щоб хоч трохи розрадити.

Так, для багатьох місцевих і тих, хто приїздить із сусідніх населених пунктів на вихідні — це місце сили та відновлення. Не впевнена, що слід від уламків снаряда на набережній мав би це змінити. Навпаки — ці люди тут, вони повернулися та, живучи в небезпечних обставинах, знаходять сили в тому, що їх надихає. Це вже не теоретичні поради коучів про стійкість, це практика. Ця картинка здатна стати пам’яттю, і то дуже живою, світлою пам’яттю під тегом #BuchaDream, що наповнює літнім світлом та дитячим сміхом у затінку старезного дуба. До речі, під ним розташувалася скульптура, такий собі «Дух парку», і його риси обличчя підозріло нагадують мені знайомого місцевого скульптора.

Звісно, нинішні реалії сприймаються по-різному. Залишений українськими саперами на одному з парканів підпис «Розміновано. Цьом» мене зворушує, гріє якимсь людським теплом, хоч я й не знаю, чи знову його «роз», не перетвориться на «за». Комусь це, навпаки, може бути символом незатишності, загроженості. Тож частина довоєнних мешканців Бучі не стали повертатися додому через цей емоційний момент. Ще інші не повернулися з організаційних причин. Скажімо, мої приятелі, поети та перекладачі Дарина Гладун і Лесик Панасюк зараз не живуть у своєму перевернутому з ніг на голову російськими солдатами помешканні. Але вони «обжили» його заново через мистецтво: тексти та інсталяцію.

Цікава річ: після боїв, окупації та звільнення багато хто з бучанців ще більше почали цінувати своє, місцеве. В одному з найновіших районів міста відбуваються крафтові ярмарки, а торік тут організували фестиваль «Localist» та виставку художників регіону. Саме там я дізналася про кількох дуже оригінальних митців з Ірпеня, про яких і розповім далі.

Вулицями Ірпеня «гуляють» різні книжкові персонажі, і один із найсимпатичніших — це дух ірпінського лісу Оммм, герой серії книжок місцевої авторки та художниці Таші Торби. Він з усіх сил старається загоїти рани міста, допомагає людям і тваринам перемогти темряву. Його також можна знайти у «Лісовій книгарні» в Центральному парку або й в особливому артпросторі «Лісова, 3».

 Цей простір заснували графічна дизайнерка Світлана Гриб і кінорежисер Сергій Спіжовий. Їхні апсайклінг-роботи — просто чудові: люстри, інсталяції, мозаїки з уламків плитки. Вони одні з перших в Ірпені провели серію майстер-класів психологічної підтримки для вимушених переселенців та жителів Київської області. Тут утворилася мистецька спільнота, що організовує різні artist talk та літературні зустрічі. Одна з таких подій — «Ірпінь. Графічні історії», виставка студентів Національної академії образотворчого мистецтва йархітектури, які познайомились із містом влітку 2024-го й кожен розповів про нього свою фактурну історію.

 У Бучі постраждали передусім люди, тут небагато пошкоджень, більшість із яких відновлені, на відміну від Ірпеня, що не був повністю окупований, але став ареною жорстоких боїв, тут і досі багато зруйнованих будинків. На одному з них англійський художник Бенксі намалював гімнастку, що балансує над отвором від снаряда. Будинок знесли й мурал інсталювали в іншому місці як пам’ять та артефакт.

У Ворзелі для мене найбільше зберігся колишній курортний дух. Колишній — бо більшість дач із сепійних листівок початку ХХ століття безнадійно закинуті на територіях занедбаних радянських санаторіїв або перебудовані власниками до невпізнання. Але одній з них дуже пощастило, причому двічі, бо вона вціліла й у 2022 році. Це садиба Наталії Терещенко, представниці відомого роду українських меценатів. Садиба зветься «Уваровський дім», адже Наталія була дружиною графа Уварова. У цьому гарно відреставрованому будинку зі шпилем зараз музей: тут є експозиція про родину Терещенків, кімната, що відображає дачне життя початку минулого століття (може, чи не єдиний в Україні музей дачі), кімната-клас, бо у 1920-х роках тут була школа. Та скромна експозиція, присвячена українському письменнику Валер’яну Підмогильному — класику української літератури ХХ століття (як і багато митців «розстріляного відродження» 1910-1930-х років, він став жертвою сталінських репресій). В історію він увійшов завдяки своїй психологічно-урбаністичній прозі, насамперед роману «Місто» (1928). До речі, нещодавно цей роман вийшов у Польщі в перекладі Марціна Ґачковського, а в Чехії — у перекладі Мірослава Томека.

Відлунням тієї музичної традиції Ворзеля є будинок родини композитора Ігоря Поклада, який також увійшов в історію. 7 листопада в український прокат вийшов фільм «Буча» (світова прем’єра відбулася на Варшавському кінофестивалі). Ключовою у стрічці для мене є сцена, знята саме в цьому будинку. У ній російські офіцери, які вломилися сюди (як у фільмі, так і в житті), ставлять платівку з музикою до мультфільмів про українських козаків. Потім один сідає до рояля, намагається грати, а командир шкодує, що вони відпустили композитора, дозволили йому цілим вибратися з окупації. Адже немає і не повинно бути жодних українських композиторів, та й українців загалом. Підлеглий запопадливо просить старшого зіграти, той грає, звісно, Чайковського, а закінчується все тостом за російську культуру. Перед відступом наприкінці березня в цьому роялі росіяни лишають гранату («хай грають!»). Історія про гранату — не ефектний прийом. Такі сумні «сувеніри» деякі мешканці знаходили у 2022 році у фортепіано у своїх звільнених домівках.

Зараз Ворзель також намагається жити «як раніше», до нього їздять у музей, до тюльпанового дерева, відпочивати у готель біля озера чи працювати в коворкінгу Workit. Літнього вечора Ворзель мені звучить якимось хвойним ноктюрном із ноткою терпкої гіркоти.

Ще коли я не жила в Бучі, то знала, що поряд, у Гостомелі, є аеропорт із найбільшим у світі вантажним літаком з такою милою назвою — «Мрія». Про сам Гостомель я знала небагато, лише те, що з навколишніх міст він найстаріший, заснований у XV столітті, і що там є стара дерев’яна церква біля озера. Тут у 2022-му найбільше постраждало військове містечко біля аеропорту, за який велися запеклі бої.

Тепер цей літак справді у світі уявного. Про нього написали кілька українських художніх книжок. Література наче здатна дати хоч якусь тривалість чи фіксацію. Бо коли ви залишаєте дім з одним рюкзаком, то що зостається, крім історії? Це особливо відгукнулося в активності відомої київської рестораторки Маргарити Січкар, котра останнім часом звернула увагу на книжкову сферу. Вона 20 років прожила у Гостомелі, побудувала тут два будинки й вирішила підтримати своє містечко — відкрила у парку «Щасливий» книжковий простір ВookHub «Віч/на/Віч», місце, що об’єднало й підбадьорило людей. Поміж високих сосон, за кавою, у світлій книгарні відбуваються презентації та зустрічі. Ініціаторка хабу любить повторювати знаменитий вираз: «Роби, що можеш, з тим, що маєш, там, де ти є». І з нею важко не погодитися. Не випадає й сумніватися, що на газонах «Щасливого» парку, поміж трави, росте листя подорожника.

Навесні 2025 року відбулася перша міждисциплінарна резиденція «Уманська 35/20», яка символічно відсилає до адреси Івана Світличного. Як колись помешкання Світличного, резиденція стала місцем, яке створює нові сенси. Однак, тепер у центрі такої рефлексії саме шістдесятництво. Резиденція є частиною ширшої стратегії пам’ятання, яку платформа «Острів» розвиває на Чоколівці. У цьому тексті — передісторія «Уманської 35/20» і роздуми про те, як і для чого вкорінювати пам’ять про шістдесятників на районі.

«Світличник» з’явився в 2020 році, у часі епідемії ковіду. На фото з події ми стоїмо просто неба під будинком Світличного, дехто з масками на підборіддях. На той момент від ухвалення «декомунізаційного пакету» минуло 5 років. Але цього часу виявилося замало, щоб достатньо послідовно втілити нові законодавчі норми в життя. 

Десь, як на вулиці Джеймса Мейса (колишня — Колективізації), лишалися старі адресні таблички. Ніхто не клопотався про їх заміну, і радянська ідеологія продовжувала себе маніфестувати з фасадів будинків. Це сигналізувало про те, що процес переуявлення простору навіть і не почався. Десь, як на вулиці Світличного, нові таблички вже висіли на стінах будинків, але чи прийняли їхні мешканці зміну? Чи співвідносили себе з нею, чи включили нову назву у свій словник? Або ж процес декомунізації залишився для них номінальним?

Вулиця Світличного з’явилася в Солом’янському районі Києва у 2016 році. За рік до цього містяни мали змогу висловити свою (не)згоду з рішенням КМДА про перейменування вулиці Петровського на Світличного, використовуючи ще не дуже популярний, порівняно із застосунком «Київ цифровий», інструмент електронної демократії — голосування на сайті міської адміністрації. Якщо зараз в опитуваннях про перейменування беруть участь в середньому 20-30 тисяч людей, то тоді це було до півсотні містян — стільки приблизно може жити в 25-поверховому будинку. 

Обговорення проєкту рішення свідчило про те, що, хоч радянська візія минулого й була офіційно делегітимізована, не всі могли співвіднести себе із новим історичним наративом. Противники перейменування пропонували свої рішення на сайті міської адміністрації (наприклад: «Краще Світлична вулиця») або й просто заявляли про свою незгоду. Акцентували також на «політичності» рішення про зміну назви вулиці, яке нібито унеможливлює сталість міської топоніміки. 

Нова назва була влучною і доречною: шістдесятник і дисидент Іван Світличний мешкав у цьому районі, на сусідній вулиці, а ім’я одного з творців Радянської України Григорія Петровського мусило піти з меморіального ландшафту. Хоч голоси «проти» не переважали, історична довідка, надана КМДА, не спромоглася пояснити ані зв’язку Івана Світличного з місцевістю, ані достатньо переконливо аргументувати, чому він вартий вшанування пам’яті. Опісля перейменування належної комунікації про нову назву вулиці так само не з’явилося.

Міждисциплінарна дослідницька практика «(Не)комфортна (не)околиця: Чоколівка», яку організував Центр урбаністичних студій, підсвітила проблему непрокомунікованості нових назв вулиць серед мешканців цього вернакулярного району. Ситуація навряд відрізнялася в інших районах Києва та населених пунктах. 

За таких обставин і з’явився «Світличник» до Дня народження Івана Світличного — як подія для сусідів, покликана пояснити логіку перейменування у добре знайомому їм просторі, допомогти новій назві працювати як топонім і як місце пам’яті. А з тим і перепрописати історію у повсякденному словнику місцевих, коли радянська версія минулого втратила свою легітимність. Крім цього, у підсвіченні шістдесятницької історії Чоколівки Світлана вбачала спосіб перетворювати образ цього району в уявній географії місцевих мешканців. Очуднювати його, на перший погляд сірий і непомітний район, напакований типовою забудовою. 

Саме тому наступного року «Світличник» знову відбувся. В основі другої події так само лежало відтворення практик, які колись відбувалися вдома у Світличних, на Уманській, 35. Якщо спочатку це був обмін книжками, прослуховування поезії шістдесятників у авторському виконанні і спілкування за міцним чаєм, то цього разу подія зібрала молодих поетів/ок на вільний мікрофон. У кожному разі це було своєрідне розігрування історії, яка колись мала місце в цьому просторі, з комеморативною метою: пам’ятання про Світличного як співтворця автономного інтелектуального дискурсу і спільноти шістдесятників.

Повномасштабне вторгнення вплинуло на ритм проведення події, яка планувалася як регулярна. Наступний «Світличник» відбувся аж у 2024 році. За цей час з’явилися нові активісти пам’яті, які підхопили і посилили запущену нами роботу з локальною пам’яттю про Івана Світличного і шістдесятників. Серією робіт «Від Іоана 5:35» мисткиня Настя Лелюк запустила осмислення спадщини шістдесятників у мистецтві, а спільнота Los Solomas створила мурал на будинку Світличного. Зрештою на цій події ми змогли перейти від відтворення до осмислення явища шістдесятництва у серії поліфонічних подій. 

Однією з них було відкрите обговорення можливих шляхів чутливого пам’ятання про Івана Світличного. Дискусія оберталася навколо питань: Як пам’ятати? Кого і в якому світлі? Яку вагу має для нас вибір шляхів вшанування? Зазначимо, що наші зусилля на цьому етапі спрямовані вже не на заповнення прогалин, пов’язаних із проблемами політики декомунізації, а на розвиток культури пам’яті. За цей час Івана Світличного не було вшановано хоча би через встановлення меморіальної дошки, тому маркування простору стає низовим активізмом через низьку спроможність державних інституцій. 

Навіщо це потрібно? На наше переконання, історія, матеріалізована в просторі району, легше надається до персоналізації сенсів і цінностей, які вона транслює, і тому спроможна сприяти позитивним соціальним змінам. 

Перед тим, як почати обговорення, Саша накидала на дошці параметри, певні якірці для цієї дискусії, аби вона мала привʼязку до того, що ми дійсно могли б втілити та підтримувати безпосередньо в просторі району. Першими параметрами для стратегій памʼятання є функціональність та самопідтримуваність. Оскільки ми більшою мірою зосереджуємось на конкретному просторовому втіленні памʼяті, то можна розглянути клумбу поруч з будинком як приклад памʼятання. Клумба частіше не є самопідтримуваним об’єктом — як мінімум треба аби хтось її поливав. Має значення також тип засіву та можливість вандалізму. 

Далі на дошці була виведена автономність — наскільки наш спосіб комеморації юридично підпадає під чийсь інший вплив. Адже якщо ми залежимо від інших людей чи організацій легально, наприклад, робимо це з їх дозволу на їхній власності, то є певний шанс, що ми зазнаємо тиску чи впливу, який змусить нас згорнути цей акт. І останнє це символічність, наскільки дійсно обране нами рішення відображає глибину історії, яку хочемо прокомунікувати і наскільки це зчитується.

Це все не кардинально різні речі, проте треба зважати на кілька моментів: деякі з них — про різні втілення памʼяті, а деякі — про методи, які можуть бути обрані на різних етапах прийняття рішень. Наприклад, символічність та функціональність далеко не завжди поєднувані, існує ризик того, що функціональність зводить символічність нанівець. Своєю чергою, самопідтримуваність та автономність виступають радше методами, ефективність котрих може залежати від різних людей у процесі втілення стратегії памʼятання. Проте, звичайно, є ідеї та способи поєднати параметри, наскільки це дозволяє контекст.

На обговорення прийшли учасники креативних майстер-класів «Світличника» й ті, хто прямував на дискусію про Світличного просто з інтересу, — в цілому ми становили невеличку компанію ентузіастів, котрим було цікаво подумати про подальші способи комеморації Світличного. У цьому обговоренні ми поставили питання собі і спільноті: яким чином це найкраще впровадити? Шукаючи варіанти переосмислення та в цілому думання про простір Чоколівки, відшукування та збереження раніше не поміченого в колективній памʼяті. І також щоразу опісля ми задаємося питанням: як цю памʼять утримати та підтримувати у гідній формі? Звісно що ми не пропонуємо універсальних рішень чи проєктів політик, а працюємо точково. 

«Вулиця невелика, але вона є», — ствердно й обнадійливо каже працівниця бібліотеки імені Івана Світличного. І справді, робота з памʼятання та повідомлення про шістдесятницьку історію району спільноті через появу адресних табличок та муралу на будинку Світличного вже до певного рівня була пророблена різними акторами, і її помічають місцеві, щонайменше деякі. Проте є ще багато варіантів, як розвивати та зберегти цю спадщину.

Поговоривши з людьми, які вважають за потрібне вшановувати пам’ять Івана Світличного чи розвивати локальну історію через призму шістдесятництва, ми виводимо своєрідне мереживо сенсів. Вже на початку обговорення стає зрозуміло, що памʼять про Світличного може означати не тільки памʼять про нього, а й бути символом вшанування інших людей або історичних явищ — Світличний стає синекдохою до шістдесятництва (у сенсі частини, що відсилає до цілого), інколи вужчого кола шістдесятників або сімʼї Світличних, або ж спротиву тоталітаризму, або ж просто лагідності та добра, що були йому властиві. Наприклад, на обговоренні прозвучала пропозиція назвати сквер, що навпроти Уманської 35, на честь родини Світличних, виходячи за межі окремої постаті. Або назвати цю зелену зону цитатою з його вірша — «Я — теж вітчизна».

Підсумовуючи основні ідеї з обговорення, ми пропонуємо більш-менш систематизований огляд на віяло варіантів подальшої роботи з памʼяттю Івана Світличного. Деякі з них близькі одне до одного, проте через те, що вони були озвучені різними людьми, ми їх все ж розділяємо. Опцій вшанування є багато, деякі скеровані на вшанування всередині району, тобто це більше про увагу до локальної історії, а деякі передбачають ширший масштаб. Також з варіантів вшанування, що безпосередньо працюють з текстом та не потребують масштабності, була озвучена опція перевидання творів творів Світличного. Деякі ж взагалі фокусуються на онлайн-вимірі вшанування.

Окремим напрямом можна виділити памʼятання, що націлене на більшу увагу до постаті Світличного в школі, запропоноване учителем історії та підтримане більшістю зали. Для ширшого залучення школярів та школярок пасує розробка екскурсій по місцях району, пов’язаних з історією шістдесятництва. Можлива також адаптація аудіопрогулянки, створеної в рамках «Світличнику» для школярів, аби вони могли використати її для позашкільної активності разом з учителем. 

Також на міському рівні можна внести зміни у виховний план, аби включити вірші Світличного «Побрехеньки для Яремки» до програми для молодших класів. Для цього слід написати лист до департаменту освіти КМДА. Також була запропонована опція створення уроку про Івана Світличного для серії «Уроків незламності» від Освіторії. З інтернет-способів вшанування було запропоновано аватаркові кампанії «Світличному 100 років», або «Герої Солом’янки — Іван Світличний». І звичайно ж, класикою є ідея збиратися і відзначати памʼятні дати, пов’язані з історією шістдесятництва, — як у просторі поряд з Уманською, 35, так і, приміром, у місцевих бібліотеках.

Розробки маршруту для екскурсії по району також значною мірою фігурували, але маршрути були запропоновані різні і залежали від особистого сприйняття людьми шістдесятників та персональних мотивів: два чоловіки дискутували, через які вулиці більш доречно було б вести екскурсію, а вчитель історії роздумував, як зробити її достатньо короткою для того, щоб провести як позашкільну активність. Проте під час ретельного обдумування маршруту екскурсії впираємося у практичні питання: екскурсії центром існують, отже доречно орієнтуватись на локальну місцевість поруч, включно з Чоколівкою. Але яку історію ми можемо розказати за 2 години максимум, якщо ми орієнтуємося на школярів, та чиї будинки можуть слугувати маршрутом? Виводити на одну-дві локації?

Багато з ідей стосувалися просторової матеріалізації памʼяті в різних місцях району, і  більшість людей були за роботу з парком або територією поруч з будинком, де проживав Світличний. Додатково лунали пропозиції зробити путівник по району чи допрацювати карту-схему, що була створена під час дослідження «(Не)комфортна (не)околиця: Чоколівка». Проте варіанти інколи різнились за трактуванням того, який зміст нестиме чергове перейменування або ревіталізація простору, а саме прибудови біля будинку Світличного, розумітиметься як спосіб комеморації. Зазвичай втілення памʼятання сприймається загально як відновлення памʼяті, її реконструювання. У такому разі відбувається ось що: якби ми намагались, наприклад, саме відновити памʼять, утримати її, якою вона ніби була, закріпити її іменем чи маршрутом до означеного місця, то все почало б губитись в контекстах та ситуаціях.

Тому ми як команда висунули свій варіант — створення простору, що служив би «простором передачі знань». Нам він здається особливо робочим варіантом, тому що він має стати саме майданчиком, медіатором для різноманітних способів комеморації. До того ж партнерство з КНУБА та попередні взаємодії з зеленою зоною поруч з будинком Світличного уможливлюють це як щось, що може вийти цілком успішно із задоволенням параметрів функціональності, самопідтримуваності, автономності та символічності. 

Попередньо ми обдумуємо ідею соціального кафе, тобто підприємства, що значну частину своєї вигоди скеровує на добробут району. На резиденції «Уманська 35/20» ведеться робота над проєктом багатофункціонального Простору Світличного. Він задуманий водночас як і кав’ярня, і публічний простір для освітніх, культурних та інших ініціатив. Цей простір також можна концептуально назвати та наповнити тим, що, як нам відомо з історичних матеріалів, було важливо і самому Івану. Наповнення простору буде розроблене таким чином, аби вшановувати памʼять Світличного, наприклад там буде поличка для буккросингу (обміну книжками). 

В цілому, книжки та освіта проходять наскрізною ниткою у цій дискусії — спільнота, що твориться через вшанування Світличного, точно високо цінує спосіб комеморації через взаємодію з книжками. Сам Іван Світличний був літературним критиком, тому за життя багато уваги приділяв книгам. Мав одну з найбільших приватних бібліотек у Києві. Саме на книжковому зібранні Світличного виховувалися смаки шістдесятників, які були частими гостями його помешкання.

Водночас цей простір як майданчик для діалогу та місце для втілення різних способів комеморації може надати багато можливостей для плідного діалогу та перетину інтересів між зацікавленими поза темами шістдесятництва. Працівниця бібліотеки влучно описала зацікавлених, як «піонери і пенсіонери». Незважаючи на комічність самої фрази, якщо пригадувати людей з обговорення, то певною мірою ця фраза характеризує спільноту навколо Світличного: переважно збиралися молоді ентузіасти та старше покоління.

Ми хочемо докласти зусиль, аби простір Світличного став місцем для діалогу та перетинів не тільки різних способів комеморації, а й де різні покоління могли б дійсно знайти спільну мову та у діалозі творити памʼять.

Спільнота, що гуртується довкола памʼяті Івана Світличного, досить різноманітна: вчителі, активісти, молодь, бібліотекарі, друзі родини та старші покоління. У їхніх пропозиціях часто порушуються питання освіти та літературного канону. Вочевидь, спільноті довкола Світличного важливо, аби створення нової памʼяті було також і про зміни у сучасному сприйнятті шістдесятників, зокрема постаті Світличного серед них та у локальній історії району. Ця історія готова ставати частиною не лише спільного думання про пам’ять, а й її фізичного творення в майбутньому. Нотатка «Кличте на толоку» поруч з контактними даними учасників дискусії є тому свідченням.

Невдовзі після фестивалю ми зустрілися з друзями «Світличника» знову. Основу цього кола людей заклала ще перша подія у вересні 2020 року. Але щоразу гурт зацікавлених у тому, щоб спільно формувати пам’ять про сусідів з минулого, ширшає і поповнюється зсередини. Когось, як троюрідну племінницю Івана Світличного, наші комунікаційні вияви сягнули лише зараз. Хтось, як дівчина, яка оселилася в «хрущовці», де мешкали Світличні, знайшла в долученні до цієї ініціативи спосіб призвичаювання до нового простору. 

Нагодою зібратися знову стало встановлення стріткодів на вулиці Івана Світличного та його будинку. Це інформаційні таблички з QR-кодами, взаємодія з якими дозволяє дізнатися більше про постать, на честь якої названо ту чи ту вулицю. Ідея маркування такими табличками будівель і вулиць ставить багато питань. Наприклад, чи потрібна «пояснювальна бригада» на кожній вулиці? Або: чи є цей спосіб інформування достатньо доступним для всіх категорій населення? Однак такий спосіб комунікації про (нові) назви точно сягає більшої кількості людей, а отже, є ефективнішим.

Табличку на Уманській монтували разом. Її символічно вгвинчували у стіну представники кількох поколінь, зокрема родичка Івана Світличного і Микола Пономарьов з сім’ї Енгельсини і Генріха Дворків, друзів Світличних. Пам’ять тут втілилася як колективна дія, спрямована в майбутнє — у якому більше людей обізнані з історією, яка творилася в їхньому будинку, на їхній вулиці, в їхньому районі.

Після смерті Івана Світличного вийшла друком книга спогадів його родичів, друзів, колег і таборових побратимів. Вона має назву «Доброокий» — так називав Світличного його товариш Василь Стус. Важко не зауважити, що низка спогадів звертається до метафори світла й тепла: «Світло в темряві», «Його світлість», «Посвіт Світличного», «Літо нашої молодости». Інші спогади акцентують на ролі Світличного як наставника, спільнототворця й морального авторитета: «Садівник», «Двигун шістдесятників», «Наша Говерла». Формула чутливого пам’ятання, яку ми пропонуємо, враховує цей його образ у пам’яті близьких.

«Давайте працювати, але не Іваном єдиним», — один з голосів у дискусії на «Світличнику» звернув увагу на проблему нерівного пам’ятання і небезпеки іконізації окремих постатей з кола шістдесятників та/чи дисидентів. На нашу думку, про це говорити все ж зарано, адже для ревізії потрібне більш-менш усталене популярне знання. Таке знання про Івана Світличного наразі лише твориться — його фігура залишається маловідомою широкому загалу. 

До того ж ми не можемо обмежити перелік значень, яких набуватиме постать Івана Світличного для різних людей. Без сумніву, його ім’я може сприйматися і ексклюзивно — виключно як борця з тоталітарним режимом, й інклюзивно — як співтворця мережі шістдесятників, яку можна осягнути, лише враховуючи увесь комплекс зв’язків; і як виразника позачасових цінностей — агентності, спільнототворення, самодостатності української культури та проактивності; і як людини конкретної історичної доби; може бронзовіти, а може олюднювати історію шістдесятництва.

Розвиваючи памʼять про Івана Світличного на Чоколівці, ми вбачаємо у його біографії точку входу в ширші соціокультурні контексти пізньорадянського періоду. Сприймаємо його як один із вузлових звʼязків у ширшій мережі культурних і політичних діячів-нонкомформістів. Через ініціативи на кшталт «Світличника» та резиденції «Уманська 35/20», втілюємо памʼять безпосередньо в дії — співучасті, яка покликана будувати сильнішу спільноту району. Прагнучи оприявнити її матеріально, маємо на увазі комплекс параметрів, які би поєднували й символічність, і функціональність. Функціональне пам’ятання промовляє про спільнодію, яка колись побутувала у домівці Світличних, солідарність і відкриту спільноту.