Страшно бачити в очах іншого байдужість. Переважно страшно. Але часом дивишся — і зустрічаєш не байдужість, а співчуття, та що од того? Жодних змін. Співчуття є що? Який їхній прояв? І хто ми такі, аби зазіхати на чужий біль своїм співчуттям?
Виходити з театру зі схожим посмаком — дивний, хоча цікавий досвід. Ти ніби щойно доклала руку (тобто око) до творення справжнього зла. Вистава нагадала про частину твоєї людської природи. Хоча так само нагадала, що ти як людина завжди можеш робити вибір.
Мова йде про «Дзяди» режисерки Майї Клечевської у Франківському драмтеатрі. Тільки уявити: польська режисерка (у 2023 році) інсценізує однойменний текст (1823 року) польського класика Адама Міцкевича в Україні, опрацьовуючи його драму так, що вірші звучать не з вуст студентів міста Вільно, а військових Маріуполя. Але можна не уявляти. Можна сходити на виставу.
Для чого звертатись до тексту польської класики?
«Дзяди» боляче вражають своєю актуальністю. Міцкевич писав їх в першій половині ХІХ століття, коли Польща називалась Королівством Польським і була автономною державою у складі Російської імперії, а поет перебував у вигнанні. Як дати раду з тим, що антиімперіалістичні маніфести виголошували ще дві сотні років тому, а відгук в аудиторії вони знаходять дотепер? З іншого боку, так працюють шедеври: складний текст спонукає читачів до інтерпретацій та переосмислень, пошуків відповідностей зі своїм часом. Втілити постановку такого тексту на сцені — задача відповідальна. Майя Клечевська впоралась з нею двічі.
Її називають однією з найвизначніших сучасних режисерок у Польщі. Вона — лавреатка Срібного лева за новаторство в театрі на 45-му Міжнародному театральному фестивалі у Венеції. У 2021 році Майя вже ставила «Дзяди» у театрі імені Юліуша Словацького в Кракові. «Це п’єса про Польщу», — вказують на сторінці театру. «Інспектори з Малопольського управління освіти обдзвонюють школи та інформують, щоб діти не йшли на “Дзяди” Майї Клечевської», — пише того ж року Gazeta Wyborcza.
Наступні «Дзяди» в івано-франківському театрі спричинили не менший резонанс, але тепер аудиторія глядачів мусила розширитись чи не на всю Європу. Прем’єра відбулась у 2023 році, коли особливо нагальною була потреба створити меседж до тих, хто казав «це не наша війна».
«На мою думку, ці польсько-українські “Дзяди” є універсальними, оскільки вони — про фундаментальний досвід людини, на чию свободу зазіхають. І це досвід не лише Польщі чи України, чи Міцкевича, це може бути досвід будь-кого», — пояснює Майя, яку цитують на сайті Гданського Шекспірівського театру.
Майя Клечевська на прем'єрі
Що відбувається (не лише) на сцені
Темно всюди. Глухо всюди. Це зачинається вистава.
Тоді на сцені опиняються… Ні, не актори. Власне, вона ще до початку зайнята глядачами. Актори ось там, трохи нижче, в ямі під нею, а позаду них — порожній театр. Глядачі спостерігають за полоненими з Азовсталі. Над ними — білі полотна, на які транслюють те, що фіксують дві камери, розташовані по обидва боки ями з військовими в режимі онлайн. Глядачі спостерігають.
Головний герой — ув’язнений поет Конрад, роль якого виконує Роман Луцький — опиняється сам на сам із простором, що його оточує, що обмежує його волю, а його побратими губляться у пітьмі. Але він готовий: «Я мушу свій вірш розказати». Глядачі спостерігають. Він звертається до Бога, запевняє, що якби мав хоч частку його сили — усіх зробив би щасливими, але Бог мовчить. Глядачі спостерігають. На тлі (порожньому театрі) з’являється Дух Конрада, цей образ втілює балетмейстер Дмитро Лека. Він звивається у болючому танці, проте Бог мовчить. Конрад лютує, гнівається, кричить, а Бог все ще мовчить. Глядачі спостерігають?
Коли монолог Конрада обривається, коли Бог так само мовчить, починає говорити третій: актор Юрій Литвинов у ролі патріарха Кирила проводить обряд «очищення» (читайте «тортури») над полоненим. Бог спостерігає? По завершенню цього акту глядачі проходять повз тіло виснаженого Конрада. Їх запрошує Янгол — вони спускаються зі сцени й переходять у фоє. Тут на них чекають декорації Каннського кінофестивалю, тут усі сміються, фотографуються, позують. Глядачі стають натовпом, який має зустрічати оплесками так званих зірок; серед них росіяни, росіяни говорять російською; глядачі — натовп, який спостерігає.
Спостерігати й бути причетним
Яка дистанція необхідна для того, щоби вважати себе спостерігачем? Щоби казати «ми співчуваємо»? Наприкінці вистави стає зрозуміло: її цільовою аудиторією мали б бути саме ті, хто думає «мене це не стосується», називаючи «цим» жорстоку війну, яку росіяни розпочали проти української нації. Коли безтурботний вечір у Каннах перериває акція — на червоній доріжці жінка зриває свій одяг, аби привернути увагу на тіло, розфарбоване у кольори прапору і залите кров’ю – тоді ці перші декілька шарів сенсів, які заклали автори дійства, здаються очевидними для українського глядача. Відтак цей глядач сьогодні може почати копати ще глибше. І є куди.
«Доки ми співчуваємо, нам здається, що ми не співучасники того, що заподіює страждання», — писала американська критикиня та письменниця С’юзен Зонтаґ у своєму есеї «Спостереження за болем інших». Це короткий, але концентрований текст-роздум про природу війни й (не)здатність фотографії запобігати насильству. Важливою для осмислення вистави «Дзяди» з цього есею, власне, є думка про те, що, коли ми зблизька вдивляємось в реальне жахіття, то відчуваємо не тільки шок, а й сором. Це прицільно те, що можна відчитати в деталях, пригадуючи події й рухи акторів.
Коли на початку вистави перед очима, окрім основної перспективи споглядання за військовими, з’являються трансляції камер спостереження — хтось зловить себе на думці: чи я не та чи той, хто спричинився до їх ув’язнення, бо ж тепер так безсоромно за ними підглядаю? Коли Конрад виголошує монолог, апелюючи до (совісті?) Бога, чи ж не так само я мовчу у відповідь, як і він? А коли проходжу повз його тіло, яке, здається, ледве дихає… Не тільки шок, а й сором.
Це все, звісно, риторично, все обумовлено самою суттю театру, у якому є актори і є глядач. Але навіть це, виявляється, може стати метафорою, якщо майстерно застосувати, скомбінувати тему, гру, простір. І це важливо зокрема і для українського глядача. Попри всі жахіття, які доводиться переживати, не варто сподіватись, що наше суспільство навчилось по-особливому реагувати на страждання людей з інших кутків світу. Тому такою цінною є універсальність «Дзядів», про яку говорить режисерка.
Причетність кожного — завершальний важливий сигнал цієї історії. І те, що польська команда — Майя Клечевська, художник Войцех Пусь, художник костюмів Конрад Пароль, хореографиня Кая Колодзейчик та композитор Цезаре Духновскі — працювали над цією виставою саме тут, в Україні, коли бойові дії тривають і небезпека з повітря загрожує й тиловим містам, ось це приклад солідарності, якої може не вистачати у самозакоханому світі.
