Конспект презентації есею «Спостереження за болем інших» С’юзен Зонтаґ

У книжковому просторі «Сенс» на Хрещатику відбулася презентація перекладу есею «Спостереження за болем інших» С’юзен Зонтаґ. Книжка вийшла у видавництві ist publishing у серії warning books — це твори, що торкаються питань культури і війни.

У презентації взяли участь перекладачка есею Ярослава Стріха, письменник і журналіст Девід Ріфф, син С’юзен Зонтаґ, який став й автором передмови до видання. Перекладачка розмови — Тетяна Водяницька. Модератор події — головний редактор ist publishing Борис Філоненко. Поговорили про те, як фотографія впливає на наше сприйняття реальності та болю інших, а також про пошук відповідей на питання, чи можна бути етичними, солідарними до страждань.

Далі — текстова версія події.

Борис Філоненко: Я хотів би одразу привітати з відкриттям книгарню «Сенс на Хрещатику». Дякую, що ми робимо цю презентацію разом. Вдячний усій команді книжки, які зробили її можливою, і тим, хто підтримували її вихід — «Міжвухами», Vidnova Fellowship. 

Ми сплануємо розмову так, щоби спершу поговорити про наш досвід роботи над есеєм і перечитування його в доволі новому контексті. Водночас це контекст, який, як пише Девід у передмові, був передбачений Зонтаґ, тому що страждання не закінчуються. Тож наша розмова буде про текст і як ми читаємо його тепер. Також закладаємо час, щоби ви могли поставити свої питання.

Я почну із запитання до Ярослави. Насправді цьогоріч виходять одразу два переклади С’юзен Зонтаґ, дві книжки, пов’язані між собою. Це збірка «Про фотографію» 1977-го та есей, на презентації якого ми зібралися. Ярослава переклала обидві книжки, і друга незабаром має вийти в іншому видавництві — Харківської школи фотографії. Ми чекаємо на неї.

Розкажи про твій досвід перекладу й діалогу між текстами, який з’являвся в процесі.

Ярослава Стріха: По-перше, я дуже вдячна видавництву ist publishing за можливість попрацювати з цим текстом і всім, хто в цей холодний будній день прийшли поговорити про нього.

Я хочу почати з нібито нудного технічного перекладацького питання, яке насправді досить-таки центральне для цієї книжки. Як ми перекладаємо цей “pain of others”? Англійське “others” — ніби ширше й усеохопніше, а от в українській у нас постає питання: чи це ми спостерігаємо за чужими стражданнями — чи ми спостерігаємо за стражданнями інших?

Тому що «чужі» — це все, що не твоє власне, не твоєї групи. А натомість зі стражданням «інших» ми можемо легко сказати, що це інший етнічно, інший географічно, інший релігійно, з яким можуть ставатися різні страшні речі, але це може нам не боліти. Це те, що ми можемо розглядати естетично.

Намагаючись пробитися за межі своїх, ми дуже часто хочемо достукатися найбільш шокуючими зображеннями, які тільки маємо. І це такий аргумент… Ясно, що наші страждання для людей поза Україною — це чужі страждання, так? Ракети прилітають у Київ, Харків та Одесу, а не в Брюссель, Вашинґтон чи Берлін. Це чужі страждання. Але водночас ми намагаємося сказати, що це не страждання інших. І це такий момент, що й у шекспірівського Шейлока з «Венеційського купця». Він неоднозначний персонаж, єврейський лихвар, що висловлює одне з найраніших аргументів на користь рівноправності всіх громадян. І це якраз та теза, яка звертається до нас. Ну хіба ж ми інші? Якщо нас хтось питатиме, так само сміємося. Якщо нас поранити, ми так само кривавимо. Якщо нас труїти — ми так само помираємо.

Але тут є пастка, на яку звертає увагу С’юзен Зонтаґ. У яких випадках ми бачимо графічні зображення страждань? Вона стверджує, що ми зазвичай не бачимо зображення страждань у всій жахливості, ми не бачимо мертвих тіл, коли йдеться про тіла, наближені до нас, тіла з нашої країни. Натомість зазвичай у медіаландшафті, якщо є дуже графічні зображення страждань, ідеться про постколоніальні країни. Ідеться про ті етнічні чи ще якось марковані інші тіла, які можна було виставляти на огляд у кунсткамерах ХVIII–XIX століть, а зараз так само на огляд виставляють їхні страждання в репортажах із воєн, про голод, епідемії. Так ці дуже шокуючі зображення можуть викликати симпатію, але водночас перенасичення ними рано чи пізно створює ефект «ну, це жахливо, ну, вони інші, у тих землях так буває».

Колізія різниці між чужим та іншим, те, як медіазображення страждань допомагають нам маневрувати між цими категоріями, були важливі для мене при перекладі, і я вважаю, що це важливо й для нас у нашій ситуації.

Борис Філоненко: Я продовжу цей роздум питанням до тебе, Девіде. «Спостереження за болем інших» — це книжка про воєнну фотографію, фотографію циклів воєнних страждань. У ній також через текст Вірджинії Вулф ставиться питання про те, як ми можемо зупинити війну і яку роль у цьому відіграє фотографія. Нині, працюючи над видавничою серією книжок про війну та культуру warning books, ми ставимося до текстів, з якими взаємодіємо, трошки інакше, бо перебуваємо всередині війни. Цей пошук зв’язку між нашим контекстом, тобто контекстом, у якому з’являється книжка, завжди дає нову оптику, крізь яку ми наче перевіряємо попередні досвіди читання цієї книжки, наскільки автор чи авторка солідарні з нами й нашою ситуацією, наскільки солідарними вони могли би бути. І наші очікування, коли ми показуємо фотографії назовні широкому світу, — це співчуття, солідарність, підтримка.

У передмові Девід пише, що цей текст Зонтаґ є вироком поняттю співчуття. Співчуття — це не те, що нам допоможе у війні.

Девід Ріфф: Дякую за запрошення, дякую за публікацію цієї книжки. Ми в чудовій книгарні, вона виглядає більше як місце для рейвів, де можна проводити книжкові вечірки. Так що треба зробити кілька фото, щоб усім показати, яка це чудова місцина.

Насправді в нас може бути дві різні розмови. Одна — про що ця книжка, що вона говорить. А друга — про те, що ви всі відчуваєте, і ми можемо просто використати цей есей Зонтаґ, щоб про це поговорити. І щоби ще ускладнити, скажу, що насправді ви відчуваєте кілька речей одночасно. Одне з цих відчуттів, яке у вас, певно, є, — це те, що ви очікуєте, сподіваєтеся, розраховуєте на співчуття від зовнішнього стосовно України світу. Даруйте, я не буду вживати слово «співчуття», авторка книжки його використовує, та я не певен, що зможу відтворити цей контекст і звернутися саме до цього слова. Тому поговорімо про солідарність. Я розумію, що ви хочете солідарності від зовнішнього стосовно України світу.

Це притаманно не тільки вам. Ми завжди хочемо, щоб нас врятували, нам допомогли. Але є й такий момент, що ця агресія абсолютно жорстока та невиправдана. І війна, яку ви ведете, абсолютно справедлива. Це одна з причин, чому я приїжджаю сюди що три місяці. Насправді я не дуже люблю зони бойових дій, хоча й провів у них 30 років, проте ця війна є абсолютно обґрунтованою та справедливою з боку України. Почнімо з цього.

Та водночас ви знаєте й розумієте самі, що не так уже й переймалися стражданнями інших людей поза Україною. Уточнюю, що я не кажу про теперішній час. Ви як люди, що живете в Україні, чий сусід намагається її знищити, намагається знищити вас як націю, не зобов’язані весь час думати про Судан. Але якщо повернутися років на десять назад, більшість людей у цій країні, окрім певної меншості, не мали цього відчуття, що вони зараз знаходяться в стані війни. І ви дуже добре знаєте, що більшість із вас не думали особливо ні про Судан, ні про Бірму, ні про Гаїті. І в цьому проблема.

Звичайно, ви не думали про Судан достатньо, щоби намагатися якось мобілізувати український уряд, аби надати допомогу Судану, наприклад. І тут мені пригадується, як у нью-йоркському метро побачив плакат про безпеку на дорогах. Там було написано, що для іншого чувака — ви інший чувак.

Думаю, у книжці йдеться якраз про те, як можна відчути солідарність незалежно від того, які зображення транслюються назовні. Тому що зрештою настане ця мить, коли навіть найбільш графічні, найбільш жорстокі фотографії не матимуть такого шокуючого ефекту просто тому, що глядач до них звикає. Ми знаємо, і всі дослідження медіа нам кажуть, що неможливо довго втримувати увагу на одній темі, тому що читач або глядач втомлюється, вичерпується та увага, яка є і яку ми можемо приділяти чомусь. Переключатися легше, ніж втримувати концентрацію на одній і тій самій темі. І ті, хто слідкують за міжнародними виданнями, помітили, що після 7 жовтня, коли почалася війна в Газі, увага до українського питання відчутно зменшилася.

І це те, що есей намагається зробити. Я не говорю, що в ньому є відповідь, я взагалі не кажу, що відповідь є. Також жодним чином не думаю, що ця відповідь буде однаковою в різні часи та в різних місцях. Коли ви дивитеся на знімки, що транслюються через медіа на екрані (не важливо, який він, але зазвичай це мобільний), спочатку якісь жахливі зображення повністю захоплюють вашу увагу, і ви повністю занурюєтеся в цю тему. З часом увага до теми вже не така велика, і це власне про те, якими є люди. У цьому немає нічого, так би мовити, особистого стосовно України, чи Судану, чи Вашинґтона, чи Брюсселя, чи Токіо, — це те, як працює медіа, що передає нам ці жахливі зображення. І в книжці робиться спроба говорити про те, що в цьому світі, де є ЗМІ та соцмережі, які забезпечують водночас і моментальний зв’язок між людьми, і певну дистанцію, є більш етичний спосіб дивитися. Порушується питання, що з цим робити, як можна було би по-іншому дивитися на те, що нам показують, щоби бути більш етичними.

Борис Філоненко: Продовжу цю думку. С’юзен Зонтаґ говорить про багато різних зображень, вона вписує фотографію в довгу іконографію страждань, звертаючись, наприклад, до Ґої. У «Спостереженні за болем інших» ідеться особливо про фотографії, що створені в документальному напрямку та інсценовані, але які мають статус документальних. Дивлячись на різні зображення, Зонтаґ пише про погляд глядача, спроби етичного погляду, розмірковує, чи часто ми запитуємо про те, з якої позиції пише той чи інший автор. І тут важливо пам’ятати, що С’юзен Зонтаґ — інтелектуалка, яка в 1994 році їде в оточене Сараєво. Я думаю, не так відомо, що Девід і С’юзен пробули в Сараєво певний період. Про це я й хотів би дізнатися — про Зонтаґ як глядачку, яка була в Сараєво 1994-го.

Девід Ріфф: Я не дуже люблю розповідати факти своєї біографії. Але якщо говорити про це, то я працював кореспондентом у Боснії та Хорватії з кінця 1991-го — і до кінця хорватської війни, на початку боснійської. Ви народилися приблизно в ті роки, та, думаю, знаєте, що фактично тоді розпалася Югославія.

У моєї матері був значний досвід війни. Вона була в Північному В’єтнамі під бомбардуванням американців, на Близькому Сході в 1983-му, і я також був частиною цієї історії. Маючи досвід перебування в таких ситуаціях, вона поїхала в 1993-му в Сараєво та вирішила поставити там п’єсу Беккета «Очікуючи на Ґодо». Власне я не знаю, що тут ще додати. Це була річ, варта поваги, варта захоплення, — те, що вона вирішила поставити цю п’єсу.

Ви пам’ятаєте, що Боснія дуже маленька, а все Сараєво можна було би «вмістити» на лівий берег Києва, і там би ще залишилося місце для пари сотень тисяч людей. Сам факт, що міжнародно відома культурна діячка приїхала до Боснії, — це викликало резонанс. У випадку з Україною, великою державою з розвиненою та відомою культурою, історією культури, такого резонансу не було б, напевно.

Борис Філоненко: Переадресую це питання до Ярослави, посилаючись на попередню розмову про книжки Зебальда та Слотердайка з серії warning books. З цих трьох текстів Зонтаґ до тебе ближча, її позиція як авторки для тебе більш зрозуміла, ніж, наприклад, пошук філософської мови, який здійснює у своїх текстах Слотердайк. Можеш розповісти, що в цьому тексті для тебе важливо?

Ярослава Стріха: Так, напевно, варто розрізняти, що написано в книжці — і як ми це читаємо. Бо в нашій ситуації будемо трішки перегинати з тим, щоб читати цю книжку з думкою про неї «як виживати під час війни з нинішнім медіаландшафтом, шостий пункт вас здивує». Книжка, звичайно, написана не в такому ключі, інакше б вона називалася «10 простих уроків».

А проте є майже нездоланна спокуса читати її саме так. І в цьому полягає відмінність між її ранішим текстом «Про фотографію» (на жаль, він вийде в іншому видавництві пізніше, хоча перекладала я його раніше). Я не готова складати екзамен на знання, бо пам’ятаю його гірше, але цей текст теоретичніший, і він значно безнадійніший. Мовляв, чи є етичне споживання за пізнього капіталізму? Ні, немає. Чи можна бути етичним зі світом, якщо в тебе в руках фотографія? Ні, не можна, каже Зонтаґ.

Якщо раніший текст «Про фотографію» — це такі теоретичні роздуми, як ми існуємо, то «Спостереження за болем інших» — більше спроба вивести реальність на парковку й там з нею розібратися; є надія, що есей може зробити нас кращими й уважнішими читачами новин, показати свідомішу інтенцію з використання фотографій і зробити менш наївно налаштованими на документальність фотографії. Так, ми схильні думати, що фотографія — це дуже об’єктивно, що от там світло падало на якийсь об’єкт перед безживною камерою, отже, вона все документує об’єктивно. Ні-ні, каже Зонтаґ, розбираючи на багатьох прикладах з різних воєн від В’єтнаму до Кримської війни ХІХ століття — першої війни, з якої є фоторепортажі, — явище, яке вона називає спеціалізованими туристами, воєнкорами. Вона аналізує, як відбувається маніпулювання з різними фотографічними та медіастратегіями.

Водночас дуже важливе, на чому наголошує Зонтаґ, — це пам’ятати, що є страждання недокументовані й чому так. Скажімо, у центрі Вашинґтона, каже вона, є великий важливий музей Голокосту, і ми вважаємо, що про це потрібно пам’ятати. Так, про це треба пам’ятати, проте важливо також пам’ятати, яких музеїв у центрі Вашинґтона немає. А немає музею рабовласництва. Власне музею рабовласництва немає ніде в Штатах, якщо не говорити про якісь окремі випадки на кшталт «Підземної залізниці», бо це епізоди, які дають надію.

Тому важливо, що Зонтаґ на цьому наголошує: є те, що ми бачимо, але також те, чого ми не бачимо, і чому.

*** 

Борис Філоненко: Напевно, зараз проанонсую четверту книжку серії, і ви зрозумієте, що ця траєкторія не є очевидною. Наступна книжка — це «The Mushroom at the End of the World» антропологині Анни Цзин, у ній авторка пише про перший живий організм, що з’явився після бомбардування Хіросіми та Нагасакі. Зокрема ця книжка про дуже багато зв’язків, механізмів, що виникають у взаємодії з цим грибом, який у багатьох асоціюється з поверненням до життя після трагедії. Але загалом між усіма цими текстами є зв’язки, виразні для всіх, хто працює над серією. У кожній передмові я нагадую про ці зв’язки та акцентую на них.

Нині я пишу текст про дві роботи — два художні твори, два документальні твори. Перший — це фільм Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі», другий — стрічка художників Андрія Рачинського та Даніїла Ревковського «Цивільні. Вторгнення». Перший фільм знятий Мстиславом у Маріуполі, а другий — це front footages, зняті людьми, які були в центрі дій, зняли все на свої телефони й виклали у вільний доступ. Художники зібрали ці матеріали та зробили з них фільм. Це дві дуже різні стрічки, і вони показують, наскільки оптика, мова авторів, їхня позиція в просторі впливають на те, як ми можемо говорити про війну, про вторгнення та про те, як ми, глядачі, дивимося на зображення.

Наприклад, у фільмі Мстислава Чернова хірург, який керує порятунком дитини, бачить оператора й каже йому: «Продовжуй знімати, це мають бачити». У фільмі Ревковського та Рачинського ми бачимо випадкову людину, що біжить і кричить прокльони на адресу ворога, якого не бачить, але бачить оператора з усього-на-всього телефоном, він не професійний журналіст. Людина біжить і каже йому: «Знімай, братан, знімай, вони мають це побачити».

Коли я дивлюся ці фільми, можу сказати, що й Зонтаґ, і Зебальд, і навіть трошечки Слотердайк є моїми текстами, поруч з якими я думаю. І насправді це те, що об’єднує всю серію: ці тексти з’являються в потрібний момент, коли ми можемо подумати про це в радикальній ситуації.

Із залу: Моє питання складається з двох частин. Перше: ми говорили про звикання до жорстоких зображень, то чи стаємо ми менш людяними, менш людьми, коли дивимося на все це та звикаємо? Друге: війни продовжуються, і продовжуються по всьому світу, історія повторюється. Чи є спосіб, як би ми могли уникнути постання нової диктатури, виховання нового диктатора?

Девід Ріфф: На перше питання відповіді не буде: воно занадто глибоке. Що ж до другої частини питання… Ми говоримо про людей, і відповідь залежить від того, що ви думаєте про людство, яка ваша думка загалом про людей. У цьому питанні я займаю римо-католицьку позицію: усі ми вже впали з раю на землю. І я навпаки дивуюся, коли люди поводяться добре, а не коли вони поводяться погано. Тут справді, перепрошую за мій тон, немає ніякої іронії. Хоча я можу зрозуміти, що в цих словах ви зараз чуєте іронію. Навіть якщо ж повернутися до неоліту, то саме війна, а не мир завжди була нормою в історії людства.

Дійсно, у Європі після 1945 року була ця чи то надія, чи то мрія, що ми відійшли від воєн і історія матиме тепер інший хід. Однак останні 25 років, початок ХХІ століття, показує, що насправді ми повернулися до історично середнього стану.

І тут уже завдання для кожної країни: збудувати такий шлях, який був би бажаний для неї, наприклад, шлях без війни. Якщо взяти Україну, то, обережно висловлюючись, за останні 33 роки найновішої незалежності ви мали досить складну політичну траєкторію, тож маєте будувати таку країну, де місця для поганих людей буде менше, ніж місця для хороших людей.

Якщо ми говоримо про сучасну Росію, то якими б не були так звані звичайні росіяни, Росія — це держава, де багато місця для поганих людей і мало місця для хороших.

Ярослава Стріха: Ну, я можу порадити іншу книжку про спротив тиранії — це 20 простих уроків, як їй опиратися. Вибудовуйте горизонтальні зв’язки; будьте отією міською божевільною, яку ви хочете зустріти на своєму шляху; наодинці з тиранією не поборешся. Розташовуйте своє тіло там, де ваші переконання. Ви в чомусь переконані? Уперед на протест (пункт про горизонтальні зв’язки). Не коріться заздалегідь. Якщо відбувається якась фігня, яка вас обурює, навіть якщо фігня насаджувана згори, — не коріться, намагайтеся чинити спротив (дивіться пункт про горизонтальні зв’язки). «Про тиранію. Двадцять уроків двадцятого століття» Тімоті Снайдера.

Із залу: Я повернуся до способу етично дивитися на чужі страждання. Девід сказав, що, можливо, відповіді на це питання немає. У книжці Зонтаґ немає жодного зображення, але є 30 000 слів. Напевно, вона найбільше довіряє слову, тож це може бути більш коректним способом дивитися на чужі страждання.

Девід Ріфф: Думаю, чи слова були для неї важливіші, і тут ви якраз ігноруєте очевидне: Зонтаґ не була фотографкою — вона була письменницею. І, звичайно, використовувала слова, коли хотіла щось сказати. Якби вона не використовували слова, то була би фотографкою та говорила через зображення. Це питання: чим вона займалася професійно? І кожен митець обирає свій спосіб, свій медіум, з допомогою якого йому добре та можливо виразити те, що їй або йому хочеться та потрібно. Мені здається, так само й у книжці про фотографію. Ми всі давно знаємо, що зображення та обман співіснують. Питання тільки в тому, як у цьому ландшафті знаходити свій шлях. Як жити, розуміючи, що є правда та неправда в тому, що зображене.

Із залу: Дякую спікерам за презентацію. Моє питання натхненне тим, що розповідав Борис, і воно до всіх спікерів, бо вони працюють із зображеннями на воєнну тематику. Наскільки відрізняється те, як ми в нашому контексті намагаємося візуально фіксувати свій воєнний досвід, з тим, як люди, що приїжджають з інших країн і, відповідно, трактують нас як інших, намагаються зафіксувати наш досвід та певні ситуації, що відбуваються з нами. Тобто в чому полягає концептуальна різниця між зовнішньою воєнною оптикою — і внутрішньою воєнною оптикою?

Борис Філоненко: Це стосується того, про що ми вже встигли поговорити: Зонтаґ добре показує, що фотографія сама собою може мати дуже різні інтерпретації. І той текст, який з’являється поруч з фотографією, визначає це. Зонтаґ пише про те, що автору не належить його знімок до кінця, він більше належить тому, хто буде його інтерпретувати.

Цю тему також розвиває Девід у передмові, говорячи, що так, ми можемо уявити, як по-різному дивимося на фотографії війни Росії проти України; що є світлини, які інколи потрапляють в ефіри міжнародних телеканалів, коли увага до України інша. І є погляд людини, що дивиться із зовсім іншого контексту. Тому це зображення сприймається інакше. Це досить загальні речі, але вони важливі для кожного з нас: це про те, якими глядачами ми є і як конструюють наш погляд і наша оптика.

Із залу: Говорять про тягар білої людини, тягар людини з камерою, оператора, який документує та знімає щось, — і згадували про надію, про світ без війни. Девіде, що для цього може зробити людина з камерою? Наявність фотоапарата передбачає нерівність можливостей впливати на щось — це те, про що згадувала Ярослава. Чи вважаєте ви, що можливість впливати на світ розподілена по-іншому, а тому по-різному розподілена й відповідальність?

Девід Ріфф: Думаю, це не новина, що світ — місце, де існує нерівність, несправедливість і жорстокість. Будь-яка людина, яка з двох років уважно спостерігає за тим, що її оточує, уже це помітила.

А якщо ви запитуєте про силу, яку має іноземний журналіст впливового видання, то, звісно, можна говорити про видання із Західної Європи, Північної Америки, Японії, які мають незрівнянно більшу силу. І є редактор, який вирішує, що буде на першій сторінці найбільшим шрифтом, що ви одразу побачите, коли зайдете на сайт цих відомих ЗМІ. Це теж дуже важливо, бо це сила, про яку говорять протягом останніх 50 років. Проте чи можна сказати, що такий розподіл влади призводить до більшої нерівності, ніж нерівність у будь-якій іншій сфері? Ні, я так не думаю, адже можна було би почати з нерівного розподілу багатств. Це була би краща тема для розмови про нерівність. А вплив медіа не такий великий, як про нього говорять, напевно, його трохи перебільшують.

Я не знаю вас, не знаю ваших політичних поглядів, але якщо ви дійсно хочете поговорити про тягар білої людини, то будь-де на Глобальному Півдні люди могли би сказати: «А чому ви взагалі приділяєте так багато уваги Україні? Звичайно, тому що українці — білі люди. Інакше настільки багато про Україну ви б не писали й не говорили». Я не думаю, що це так, окрім тих ситуацій, коли йдеться про глобальне страждання.

Чому я так обережно підбираю слова, говорячи про це? Якщо ми будемо гратися й підходити до питання суто кількісно, вимірюючи кількості людей, яких піддають тортурам, убивають, які страждають, тоді варто говорити про Судан, а не про Україну. У такому разі всі міжнародні журналісти, про яких ви говорите та запитуєте, мають бути в Судані, а не в Україні, тому що там страждає більше людей.

Я був у Судані та Руанді під час геноциду. Якщо ви хочете, то міг би провести якісь паралелі, але не буду.

У більшості воєн, можна сказати, ми підтримуємо жертв з обох сторін. А воюють, починають і продовжують ці війни групи одних гівнюків проти інших гівнюків, і жертви є тут і там. Україна — це якраз виняток із цього правила. Ви ведете справедливу війну, немає жодного аргументу, який би підтримав російську сторону, обґрунтував те, що робить Росія.

Якщо ви хочете, щоби я відповів як гуманітарій, то важко знайти пояснення, чому Україна більш важлива чи так само важлива, як деякі інші місця. Але якщо мислити так, як я власне думаю, зважати на моральну сторону питання, то Україна є надзвичайно й найбільш важливою саме тому, що є винятком із загального правила. І саме через справедливість війни, яку ведуть українці.