Такі, які ми є: Рецензія на книжку «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд»

Українці прагнуть волі та свободи, але не вміють користуватися ні тим, ні іншим; ми шукаємо лідера-месію, але обираємо не того президента; ми звикли багато працювати, але наша робота залежить від особистих зв’язків; ми проти корупції, але не здати гроші «на подарунок учительці» — вияв неповаги і до вчительки, і до батьківського комітету. Усі ці приклади — незначна частина того, про що пише Марина Стародубська в книжці «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд». Це перша книжка авторки, ад’юнкт-професорки Києво-Могилянської Бізнес Школи (kmbs), викладачки кількох європейських бізнес-шкіл і консультантки з 15-річним досвідом у сфері кроскультурної взаємодії.

Про українців побутує чимало стереотипів як усередині країни, так і зовні. Якісь із них позитивні, якісь — негативні, і для всіх них є пояснення. Щоправда, у цьому ми не самотні та не унікальні, адже без стереотипів не обходяться уявлення про жодну країну. Марина Стародубська пропонує шукати ключі до розуміння суспільства в найближчому та очікувано найосяжнішому для нас контексті — українському. І ці ключі, що відмикають двері до роботи з нагальними та одвічними темами й питаннями українського суспільства, заховані в нашій національній культурі — менталітеті.

Теми на кшталт срачів і питань, які часто обговорюють на кухні у вузькому колі, винесені в анотацію книжки й одразу зацікавлюють. Це те, що нас давно хвилює, болить нам і просто змушує замислитися, що робити в ситуації безвиході, коли, здавалося б, від себе не втечеш, а з цими — часто негативними — проявами українськості треба жити, бо наш менталітет — саме такий. Нині, коли ми десять років перебуваємо в стані війни, з них три — у повномасштабній фазі, піднявся рівень соціальної напруги, виросли «негативні» стовпчики та рядки в результатах опитувань, а неоднорідність у суспільстві увиразнилася ще більше, потреба аналізувати актуальний контекст усередині цього-таки суспільства загострилася. До того ж, пише Марина Стародубська, з початком повномасштабного вторгнення виникла й інша велика потреба: збагнути, чому росіяни діють так, як діють, зокрема — воюють із «братнім» з їхнього погляду народом. Тобто є запит як на розуміння своєї національної культури, так і на розуміння ворожого менталітету. І саме в цих питаннях внесок кроскультурної науки є вагомим серед інших суспільних і гуманітарних наук.

Важливо, що авторці залежить не на тому, аби вдаватися в жалі та скарги хоча б через те, що за типом моралі ми схильні довіряти «ближньому колу» (родині, кільком найближчим друзям і партнерам) і не довіряти «чужим» (до яких належать як окремі люди поза своєю «бульбашкою», так і інститути загалом), що в суспільних відносинах є кумівством (непотизмом). Дослідниця пояснює, які механізми працюють у цих та подібних ситуаціях і як про це можна говорити з погляду головно соціології, антропології, політології та психології; за якими принципами будуються робочі й не лише стосунки в інтернаціональних колективах. Звісно, ці переліки не є вичерпними: кроскультурний підхід передбачає, що спільноти (а отже, і ті ж срачі чи «вчительські подарунки») досліджуються з позиції різних наук, а досліджуваними спільнотами можуть бути як давно наявні великі суспільні групи, так і малі чи нещодавно утворені.

Сама авторка визначає тип видання як «популярний експлейнер (пояснювальник) простою мовою, але з науковим підґрунтям». Хоча цей нонфікшн не є академічним дослідженням, поріг входження в текст — середній: попри спрямованість на широку аудиторію, книжка не зовсім легка для читання й вимагає певної підготовки чи готовності вдумливо читати й аналізувати, передбачає інтерес до теми. І те, як текст структурований, це підтверджує.

Уже в першому розділі авторка перекидає гачки до всіх наступних. Початок — своєрідний концентрат того, що буде далі. З одного боку, це плюс: є вступна частина-мапа, де шукати потрібну інформацію (наприклад, у якому розділі на якій системі аналізу зосереджується дослідниця та які питання розглядає). З іншого боку, це передбачає певний рівень повторюваності. У кожному розділі є теоретичні частини та умовно практичні, у яких дослідниця на багатьох прикладах пояснює різні підходи в кроскультурному аналізі.

Усій книжці не бракує «бази»: підкріпити фактами й за допомогою фактів розвіяти неправдиві, стереотипні судження — принцип видання. Авторка послуговується профільною термінологією та працює з вісьмома системами аналізу національних культур, детально пояснюючи їх і наводячи приклади з досліджень в Україні та за кордоном, нещодавні кейси, переліки країн відповідно до різних соціологічних рейтингів. Усе це — аби показати Україну контекстуалізовано та ствердити: хай якими незбагненними чи хаотичними ми здаємося самим собі та представникам інших культур, раціональний підхід теж про нас.

Марина Стародубська пише про український менталітет не як про щось унікальне (саме в собі, непридатне до аналізу, метрик, показників і категорій, а від того й незбагненне), а як про один серед багатьох. Це продуктивний підхід, адже часто ми стикаємося з тезою, що саме українці надміру емоційні (дослідження свідчать, що ми такі і є — емоційне для нас важливе та превалює) і через це безладні, непостійні й ненадійні. Видається, що кордоцентризм (життя за покликом серця, емоцій і душевних поривань, одна з парадигм національного менталітету) не просто в основі всього, а притаманний лише нам. Відповідно, сильний фокус на емоціо в українському менталітеті виключає можливість його раціонального осягнення. Натомість, доводить Марина Стародубська, емоційний складник хоча й переважає, не стоїть на заваді аналізу та розумінню себе через чіткі заміри, а є одним із аспектів досліджень.

Інший важливий вимір, на якому зосереджується авторка, — це відносини України та Росії. Дослідниця присвячує весь останній розділ фронтирному статусу України (тобто перебуванню на межі). Саме в цій частині ми впізнаємо та пригадуємо найбільше прикладів з історії (від давньої до новітньої), коли прірва між національними культурами двох країн ставала наріжним каменем конфліктів, загарбань і воєн. Авторка професійно, з великим завзяттям, посилаючись на соціологічні дослідження, розвінчує наратив про «братні народи». Хай українці та росіяни в певних проявах національних культур і є близькими, це не є підставою Україні й далі бути сферою впливу Росії — а саме таку позицію РФ досі насаджує через пропагандистські та «відкриті до співпраці» медіа, замовні дослідження й рейтинги на своїй території та за кордоном).

Добре розуміти менталітет — це не просто застосувати провідні системи класифікації та аналізу національних культур на кшталт системи Герта Хофстеде чи Гаррі Тріандіса, щоби поставити результати, отримані в українському контексті, поруч із результатами інших країн. Це не лише спостерігати за переміщенням України в різних соціологічних рейтингах. Один із аспектів роботи з національною культурою — це також враховувати, що попри історичні й політичні зв’язки, близькість на континенті, сусідні кордони чи сусідні позиції в рейтингах, Україна, як і будь-яка інша країна, має притаманний лише їй набір проявів національної культури, тобто рухається власною траєкторією.

Наприклад, за рівнем прояву взаємозалежності (коли суспільні інститути та системи працюють, лише маючи за основу плетиво суспільних відносин і зв’язків, коли без «знайомого» довідку не отримати, а вибиватися з колективу не можна) Україна сусідить із країнами Південної Америки, Близького Сходу та Росією. А от за рівнем уникання невизначеності (чи прийнятна для суспільства майбутня невизначеність; чи суспільству важливий контроль) Україна сусідить із Бельгією, Німеччиною, Японією та Південною Кореєю. Така строкатість країн-сусідок у різних проявах національних культур свідчить про те, що лише один прояв не є надійним визначальним фактором, а національний менталітет — це завжди про цілий комплекс факторів. Тобто робити висновки про той самий менталітет надійніше, враховуючи різні його аспекти.

Через це працюють або не працюють і реформи. Приміром, те, що виявилося ефективним у Норвегії, без належної адаптації може не спрацювати в Україні лише тому, що Норвегія є країною з середньо-низькою довгостроковою орієнтацією (суспільство, гнучке до змін, для якого важливі результати роботи), тоді як Україна — країна з високою довгостроковою орієнтацією (важливо слідувати традиціям, неписаним правилам і робити «як заведено»). Впроваджувати успішні принципи один-в-один — нерезультативно ні в малих спільнотах, ні в великих, якщо ми не враховуємо розбіжності національних культур, хай якими близькими вони є за менталітетом чи хай як сильно ми на них взоруємося.

«Як зрозуміти українців» — один із небагатьох текстів на українському ринку, у яких ідеться про кроскультурну взаємодію. Ми можемо пригадати, що у 2020 році вийшов український переклад нонфікшну «Культурна карта. Бар’єри міжкультурного спілкування в бізнесі» Ерін Меєр, і фактично ці дві книжки — ледь не все, що є українською, якщо йдеться про дослідження менталітетів. Як і Ерін Меєр, Марині Стародубській залежить на тому, аби розмова про національні культури та їхні спільності й відмінності була жвавою і заохочувала цікавитися темою далі, а не просто згорнути книжку й забути. І це помітно: живий інтерес до того, про що пише дослідниця, виникає і в нас — читачів. Стає очевидно, що однієї науково-популярної книжки про український менталітет замало, як і бракує академічних розвідок з цієї теми.