Зібрати і розповісти: Рецензія на книжку «Скарби України: Культурна спадщина нації»

Книга «Скарби України: Культурна спадщина нації» вийшла в жовтні 2022 року в англійському видавництві Thames & Hudson як відповідь на запит закордонної аудиторії дізнатися більше про Україну, а саме про її культуру в розрізі історії. Це щедро оформлений фотографіями текстбук, тобто мистецьке видання для читання (тоді як артбук — artist’s book — це візуальна книжка передусім для розглядання, створена митцем). До видання долучилися вісім дослідників і дослідниць історії й мистецтва з України та з-за кордону: Андрій Пучков, Крістіан Раффенсперґер, Діана Клочко, Максим Яременко, Аліса Ложкіна, Мирослава Мудрак, Олександр Соловйов і Вікторія Бурлака, — а автором передмови став Андрій Курков, добре знаний за кордоном український письменник і тодішній президент Українського ПЕНу. 

Одразу після анонсу текстбук викликав жвавий інтерес (особливо в української аудиторії) не лише тому, що був покликаний познайомити іноземців з Україною, підтримати імідж країни та хоча б частково розвіяти стереотипи про неї, а й через те, що це перша книжка про українську культуру, що вийшла в одному з найпрестижніших мистецьких видавництв міжнародного рівня. У перший рік повномасштабного вторгнення поява цього текстбуку на ринку стала подією та додала впевненості говорити про українську культуру та історію на повен голос.

Різноманітні видання про українську історію, культуру та мистецтво виходили й до 2022 року, але саме з початком повномасштабного вторгнення інтерес до них особливо зріс. «Скарби України» стали першим українським виданням у Thames & Hudson: через місяць після них вийшла праця Костянтина Акінші, Каті Денисової та Олени Кашуби-Вольвач — «В епіцентрі бурі: український модернізм 1910–1930». А вже в липні 2024 року книжка «Мистецтво України» Аліси Ложкіної поповнила серію «Світ мистецтва» в американському підрозділі Thames & Hudson. Це не менш прикметна подія, бо в цій серії видають тексти сучасних світових дослідників мистецтва, і вихід у ній праці про мистецтво України — ознака долучення до світового мистецького контексту. Видавництво ArtHuss уже анонсувало український переклад книжки.

Помітно, що в портфелях не тільки українських, а й закордонних видавництв усе частіше з’являються книги різних форматів, що розкривають тему української ідентичності з погляду мистецтва та культури: дво- чи й тримовні каталоги та артбуки до виставок за кордоном і в Україні («Марія Примаченко: Слава Україні», From 1914 till Ukraine, «Затоплення»), дослідження-документування («Перед майбутнім»), монографії («“Нова ґенерація” і мистецький модернізм в Україні» Мирослави Мудрак), збірки текстів професіоналів артсцени і гуманітаристів, перекладені й видані в співпраці із закордонними видавництвами (We Who Have Changed, «Майбутнє, якого ми прагнемо»). Розмаїття форматів, які обирають автори, аби говорити про українську ідентичність, вражає!

«Скарби України» — видання, в основі якого проста й максимально зручна структура оповіді: автори пропонують розглядати культуру й мистецтво від давніх часів до сьогодення не як явище саме в собі, не через стрижневий образ або концепт, а хронологічно. Такий хід отримав візуальне обрамлення: текст не просто складено за принципом один розділ — один історичний період, а кожен розділ елегантно завершується розгортом із зображенням особливих предметів — побутовими речами з декоративними елементами. Ці вставки — майже як інтертитри у фільмах: вони представляють народну творчість, вводячи її до ширшої розмови про дизайн і культуру України протягом століть.

Завдяки хронологічній оповіді авторам вдається наголосити на важливості історичного контексту. Культура не є і ніколи не була поза політикою — виразно окреслюють цю думку дослідники у своїх текстах. Наприклад, ще в часи Київської Русі, коли йшлося про потребу централізованого вибору світогляду Володимиром Великим, вибір між язичництвом і християнством означав, що частина елементів культури старого світогляду опиниться на другому плані, поки вони зовсім не зникнуть. Щодо цього Андрій Пучков пропонує цікаву думку: а що як відійти від поширеного погляду, що язичництво було викорінене (насильницьки поборене) християнством, а натомість язичницька естетика була гармонійно продовжена та поєднана з естетикою християнства?

З одного боку, щоби простежити заангажованість мистецтва та продемонструвати тяглість, хронологічний підхід спрацьовує. Але з іншого — у кожному наступному розділі він усе більше забирає легкість викладу: якщо весь перший розділ і фактажно довершений, і йому не бракує логічних переходів між абзацами та всередині них, то ближче до кінця книжки стає більше «рубаних» абзаців. Відбувається більше подій, стилі розвиваються швидше, народжуються нові мистецтва, виникають різні рухи й спілки, і щоби розповісти максимум, деталей в абзацах меншає, фактажу більшає, і в поєднанні із занадто дрібним для текстбуку шрифтом читання перетворюється на крутіння калейдоскопа. Нарощуємо темп, сягаємо стакато — і текст уривається. Якби «Скарби України» були музичною композицією, під кінець темп став би неможливо швидким.

Завершує книжку матеріал «Народне мистецтво» Аліси Ложкіної (outro на розгорт із осмисленням, а точніше, описом-ревізією всіх раніше зображуваних декоративно-ужиткових предметів). У цьому тексті речі набувають не лише декоративного значення в контексті текстбуку, а й розповідають про свою постійну присутність у життях українців. Є нагода з дослідницьким інтересом і любов’ю поглянути на предмети, які з’явилися як наслідок бажання прикрашати повсякденне життя; які часом залишаються непомітними, звично-буденними, та все ж винятковими. «Люди прагнули й естетичного контролю над своїм середовищем», — пише про це Андрій Пучков у першому розділі. Тобто текстбук завершується тим, з чого почався, — історією народних ремесел і мистецтва. Виходить обрамлення і на структурному рівні книжки, і на концептуальному. Хоча кінцівка, яка має остаточно причарувати та, можливо, заохотити до подальших пошуків, подарувати піднесення від знайомства з розмаєм української культури, обривається: останній абзац сприймається не як фінальний, а саме як усічений.

Крім того, що текстбук, попри таке обірване закінчення, все ж пропонує шукати далі й дізнаватися більше, він виконує іншу важливу функцію: контекстуалізує українську культуру та — ширше — історію. Виданий у 2022 році, він реагує на події початку повномасштабного вторгнення, хронологічно останньою згадуючи «Виставку про наші відчуття» в Мистецькому Арсеналі в червні 2022 року (текст Вікторії Бурлаки). Книга фіксує настрій періоду, коли її створювали, і, читаючи зараз, наприклад, уміщену на першій сторінці строфу з «Ой у лузі червона калина…», ми згадуємо події лютого-березня 2022-го. Сьогодні цей текст уже менше на слуху, тому пісня залишається асоціацією саме з початком повномасштабного вторгнення. Здається, час, коли вийшло артвидання, лишив слід і на рівні мови: встигнути розповісти, дати більше на майбутнє, вихопити та зафіксувати для історії, адже невідомо, чи вийде зробити це завтра. «Рубаність» абзаців і висока концентрація фактів дуже резонує з умовами перших місяців повномасштабної війни: потрібно встигнути.

Очевидно, що «Скарби України» працюють із віковічними темами: традиція російських крадіжок і анексій, буття української культури колонізованою. Наприклад, у розділі про XIV–XVI століття Діана Клочко пише про нині втрачений для України Київський псалтир (державна власність Росії як правонаступниці СРСР) та сильно пошкоджену росіянами внаслідок «реставраційних робіт» Велику ханську мечеть у Криму 2017 року. А Максим Яременко, розповідаючи про Феофана Прокоповича в частині про українське бароко, описує цілий період, коли українські вчені, випускники Києво-Могилянської академії, ставали розбудовниками освіти й реформаторами в метрополії. 

У частині ж про ХІХ століття та культуру періоду fin de siècle (межі ХІХ–ХХ століть) Аліса Ложкіна говорить про Архипа Куїнджі й Марію Башкирцеву, знайомлячи менш обізнаних у тогочасному українському мистецтві іноземних читачів із проблемою ідентичності: Україна — одна з колоній Росії, і взаємні впливи української та російської культур — великі. Не менш важливим з погляду прийняття ідентичності є й текст про мистецтво періоду СРСР, у якому Олександр Соловйов серед іншого пише про радянські репресії. Так само симптоматичним щодо сутності «червоної» влади є випадок Михайла Бойчука та його учнів Василя Седляра й Івана Падалки: вони виконували мистецькі держзамовлення, але їх стратили «за просування національної ідентичності через стиль і форму, засновану на давніших зразках релігійного мистецтва» (з тексту Мирослави Мудрак про авангард і театр). Отже, небезпечними для Росії були та залишаються неросійська ідентичність і тривала українська традиція, яка перевершує всю їхню історію.

Автори текстбуку на прикладах показують, що російсько-українські відносини не є простими, а у сфері культури та мистецтва взаємні впливи колонії та метрополії призвели як до результатів, що ними користається Росія, так і стали невіддільною спадщиною української культури. Таким чином закордонних та українських читачів підводять до думки, що конкретні артоб’єкти, мистецька спадщина загалом — це така сама ціль політики колонізації, як і люди та їхня земля. А через дуже гострий інтерес Росії до культурної спадщини нам потрібно бути ще більш послідовними у просуванні наших наративів. Адже текст, який вказують у підписах до картин та інших мистецьких форм на виставках, — це швидкий маркер того, в який бік спрямовувати академічний активізм чи інституційну діяльність, на чому ще важливо наголосити і з чим потрібно працювати. 

Зрештою, не всі після виставки будуть досліджувати чи ґуґлити, наприклад, Киріака Костанді — художника, що народився на Одещині в сім’ї греків, навчався в Одесі й Петербурзі, стояв біля витоків Одеського національного художнього музею та був однією з ключових культурних постатей півдня України в часи Російської імперії та після її розпаду. Але короткий текст про походження Костанді з підпису до його картини може запам’ятатися. І від спрямованості наших зусиль (окремих дослідників, активістських і дослідницьких груп, інституцій) залежить, чи умовний данець Альф згадуватиме Костанді як російського художника, чи як грецько-українського митця.

Від російського впливу на українську культуру неможливо відійти повністю. Ми не зноситимемо Андріївську церкву чи Володимирський собор лише тому, що до їхнього створення причетні росіяни, так само як і не скасовуватимемо українських художників, які навчалися в російських майстрів чи товаришували з ними. А от що ми можемо — то це переосмислювати минуле і вступати з ним у діалог. Зрештою, наше мистецтво та культура творяться в країні, яка в різні періоди своєї історії була частиною кількох імперій, втрачала державність і попри це залишалася культурним центром не тільки в історичному контексті, а й в актуальному (приміром, у XVIII столітті). 

До того ж наше географічне розташування в різні часи сприймалося і як дуже вигідне (сходиться багато доріг, перетинаються торгові шляхи — що сприяє розвитку всіх сфер), і як місце буквального зіткнення сходу та заходу (як наслідок територія стає загроженою з обох боків). У будь-яких умовах українська культура працювала, синтезуючи західні та східні впливи, — доводить історик Крістіан Раффенсперґер. 

За рахунок фактів і матеріальних джерел автори текстбуку доводять: так, мистецтво на території сучасної України з’явилося за тисячоліття до появи УРСР; так, Русь із головним містом Києвом була державою тоді, коли про Москву не йшлося; так, українські митці переймали традиції західноєвропейських шкіл; так, вітчизняна культура заснована на широкій і давній мережі зв’язків і впливів, зокрема прадавнє мистецтво українського півдня — частина світової античної спадщини, а Україна віддавна включена в загальноєвропейський контекст. Водночас авторам не йдеться про те, аби ствердити українську культуру через протиставлення, ресентимент до російської (тобто злість як пошук справедливості, за визначенням філософа Тараса Лютого) чи показати більш «європейською», ніж вона була. У «Скарбах України» дослідники фокусуються на причинах і наслідках різних впливів щодо української культурної ідентичності, свідчать різноманіття українського мистецтва, якому є що розповісти, коли не доводиться змагатися із пропагандистськими наративами колонізатора.

Автори текстбуку пропонують прицільний, уважний погляд і максимально концентрований фактаж, аби ми позбулися нав’язаної думки про вторинність нашої культури, згадали про найбільші здобутки й надбання, відкрили самих себе й захопилися тим, що нам є багато чого запропонувати світу й собі самим. Не випадково, що для іноземних читачів «Скарби України» стали особливою книжкою (дізнаємося про це з поодиноких відгуків на ґудрідзі чи амазоні). Цей приклад свідчить, що потрібно говорити про себе, коли культура тривалий час була в обіймах імперії, потрібно заявляти й зацікавлювати — і до цього голосу будуть дослухатися. І, звісно, авторам книжки йдеться не лише про культуру й мистецтво, а про людей та історію України загалом; саме історія, яку творять дієвці, і є справжнім скарбом, усе інше — його безцінні матеріальні й нематеріальні вияви.

«Скарби України» хочеться брати з собою і йти в музеї та галереї: шукати згадані в книжці твори, запитувати про артефакти у сховищах. У виданні такого формату неможливо розповісти про все чи бодай про більшість знакових творів і постатей — це завжди буде суб’єктивна кураторська добірка. Натомість книжка робить іншу важливу справу: у часи російсько-української війни через посередництво англійського видавництва представляє на міжнародному ринку історію української культури — стильно, привабливо і фахово.

Потреба в дослідницьких голосах, які говоритимуть про Україну з нашої позиції (зсередини країни) і ззовні, не зникне. Ця розмова потребує багатьох учасників і особливої оповіді — уважної до предмета розмови та слухачів: що саме, наскільки концентровано та кому ми розповідаємо про себе? чи однаково ми говоримо на внутрішній і міжнародний ринок? чи чути наш голос?