Олександра Екстер — українка в авангарді мистецтва. Рецензія на книжку Анни Лодигіної «Історії українських митців. Олександра Екстер»

Нонфікшн «Історії українських митців. Олександра Екстер» — дебютна книжка журналістки та дослідниці Анни Лодигіної, яка працює з темою деколонізації українського мистецтва. Подкаст Back to the Roots та статті на «УП. Культура» — Лодигіна не вперше звертається до постаті Екстер, але цього разу розповідь про художницю, яка фактично привезла авангард в Україну, набуває особливого значення та ваги, адже з історії «амазонки авангарду» починається нова серія візуальних видань про українських митців, яку створюють і втілюють спільно команди Projector Publishing, Projector Foundation та Фундації ЗМІН.

Вибір Екстер як першої героїні серії прикметний і тим, що чотири наступні книжки будуть про чоловіків: графіка-оунівця Ніла Хасевича, монументаліста й засновника національного стилю Михайла Бойчука, театрального художника і книжкового ілюстратора Анатоля Петрицького, графіка-кераміста Якова Гніздовського. Цікаво, чи в «Історіях українських митців» ще з’являться мисткині? Приклад Екстер заохочує до цього.

Попри те, що деякі біографії митців виходили давно чи не додруковуються, читачам є з чого вибирати: наукові видання, науково-популярні й популярні, зокрема каталоги до персональних виставок в Україні й за кордоном, біографії для дітей. І, звісно, великі розвідки на кшталт знаних монографій «Малевич» Жана-Клода Маркаде чи «Михайло Бойчук та його школа» Людмили Соколюк. А з нових видань — збірки есеїв, як-от: «Поглянь, що ти пропустив. Нові способи бачити світ крізь мистецтво» Вілла Ґомперца чи «Автопортрети тринадцяти українок» Діани Клочко, у яких дослідники діляться майже приватними спостереженнями про творчість чи окремі епізоди з життя митців. Та що там, більші чи менші мистецькі біографії з’являються і в періодиці: історія Василя Кричевського в «Літописі українського дизайну», нарис про Галину Севрук у «Локальній історії», цілий випуск «Антиквара» про Михайла Жука.

За останні роки українською про Олександру Екстер виходило кілька книг: каталог до персональної виставки Українського Музею в Нью-Йорку «Олександра Екстер: сцена — це світ» та монографія «Олександра Екстер» російсько-українського мистецтвознавця Георгія Коваленка, яка вважається ключовим дослідженням життя і творчості мисткині. Екстер є прикметною фігурою і у виданнях «Авангардне мистецтво в Україні, 1910–1930. Пам’ять, за яку варто боротися» Мирослава Шкандрія та «Столиций Київ», а Дмитро Горбачов, мистецтвознавець, який у 1962 році віднайшов у сховищі Національного художнього музею України картини Екстер та повернув їх до життя, відводить художниці особливе місце у працях «Український художній авангард: маніфести, публіцистика, бесіди, спогади, листи» та «Лицарі голодного Ренесансу».

Здавалося б, певна кількість публікацій про художницю вже є, про неї навіть записують подкасти. Але коли йдеться про інтерес широкої аудиторії, монографії та каталогу, поодиноких есеїв замало: для роботи з монографією вже потрібен певний рівень знань, а візуальне видання та кілька коротких дослідницьких текстів у доступі хоч і знайомлять із постаттю, не передбачають широкого погляду на її біографію. У цій ситуації книжка Анни Лодигіної — необхідний і вдалий компроміс між публіцистичним текстом та академічним дослідженням, а ще — запрошення до власних пошуків. До цього заохочує й бібліографія, вміщена наприкінці: у джерела цікаво зазирнути хоча б тому, що сама Екстер не лишила щоденників чи мемуарів, про які було б відомо, а більшість її листів — єдині письмові свідчення мисткині — перебувають у російському архіві.

Цікавий нонфікшн — це завжди питання структури. Біографії ж зазвичай компонуються за однаковим принципом — хронологічним. Рідше дослідники виокремлюють наріжні теми й мотиви в житті персонажа-постаті, як-от Фолькер Вайдерманн накреслює мариністичну лінію біографії Томаса Манна в «Людині моря».

Анна Лодигіна працює з послідовною оповіддю: дослідниця конструює портрет Олександри Екстер від народження до смерті, але з одним цікавим акцентом — замість розділів чи частин у книжці чотири акти, а на початку — перелік дійових осіб. Це делікатний і уважний реверанс Екстер, яка була не тільки живописицею, кураторкою, книжковою ілюстраторкою чи колекціонеркою народних виробів, а й театральною художницею. З цього погляду життя Екстер набуває ще більш драматичних вимірів: боротьба старих і нових стилів як зміна сценічного світла, різнопланові співпраці наче контрастні кольори, подорожі та життєві перипетії — немов зміна ролей і мізансцен. Воістину шекспірівський світ!

Є й інший прикметний хід, який додає журналістському дослідженню ваги: розділи супроводжуються короткими теоретичними вставками Оксани Баршинової — мистецтвознавиці та рецензентки видання. По суті, ці «віньєтки» спрощують читання: потенційно проблемні місця про стилі та напрямки мають пояснення, але додаткова інформація не перевантажує основний текст. На додачу коментарі Баршинової є такими собі містками між подіями й періодами в житті Олександри Екстер.

Олександра Екстер була неймовірно діяльною жінкою, і розповісти про неї — це почати розмову одразу на кілька тем, вартих окремих видань: про артдирекцію, творчі тусовки Києва та Парижу, Петербурга та Москви, кураторство, сценографію і дизайн — одягу, предметів побуту та книжковий. У різні періоди життя Екстер багато експериментувала, а тому називати її лише художницею, зводячи творчу діяльність до однієї ролі, не випадає.

Ми читаємо про знайомство Екстер із подружжям Давидових та роботу художньою керівницею вишивальної артілі в селі Вербівка на Черкащині. Дізнаємося про організовані нею виставки нового мистецтва, як-от «Ланку», на якій свої роботи представили Казимир Малевич, брати Володимир і Давид Бурлюки, Володимир Баранов-Россіне, Євген Агафонов, Олександр Богомазов та Євгенія Прибильська. Читаємо про сценографічні експерименти на батьківщині й у Франції, дві війни й наслідки Жовтневого перевороту, досвід еміграції і перипетії стосунків, майстерню Пікассо, доступ до якої мало лише коло обраних, і Екстер — серед них.

Досі знаючи не так багато історій мисткинь, ми читаємо про Олександру Екстер із захопленням і навіть подивом. Авангардистка Екстер, по суті, втілила принцип ренесансної людини: постійно в пошуках, творча, зацікавлена й видима в різних сферах.

Над іменами діячів, що жили в часи підневільної України, дослідники й широке коло зацікавлених постійно схрещують мечі з носіями переважно проросійських наративів. І авангард — одне з найдискусійніших явищ.

Авангардистські товариства — у всіх сенсах динамічні. Митці й мисткині постійно рухалися: подорожували всередині країни й за кордоном, випробовували стилі й підходи в роботі.

Хтось, як Малевич, називав себе українцем і зафіксував це в автобіографії. Або ж, як Екстер, збирав зразки кустарних предметів побуту та працював із колористикою народних виробів, був залюбленим в етнографію, переймав і творив нову українську мистецьку традицію. Та попри це про український авангард не йшлося. Тривала імперська політика, зокрема русифікація, мала свої наслідки, і за цим наративом у колонії не було права на власне мистецтво. Походження, місце проживання, самоідентифікація — усе це можна проігнорувати, якщо йдеться про привласнення дієвців світового масштабу. Тим паче, якщо вони ще й певний час жили в метрополії, крутилися в столичних мистецьких колах і визначали свою ідентичність у контексті міста, а не нації.

У цьому підступність Росії і щодо Екстер. Використати мистецьку дифузію для поповнення колоніального пантеону було легко: Олександра багато подорожувала, часто відвідувала Москву та Петербург. Наприклад, разом із братами Бурлюками брала участь у виставках товариства «Дзвінковий валет» (Москва), а з Казимиром Малевичем, Володимиром Татліним та Іваном Пуні — в експозиції «Трамвай В» (Петербург). Але чи дружба та співпраця з російськими митцями, тимчасове проживання в метрополії дають підстави вважати Екстер російською мисткинею, якщо в основі її творчості — не російський первень, а пов’язані з українською культурою та вітчизняними дієвцями проєкти, західноєвропейська авангардна традиція? Для нас відповідь очевидна, для Росії — теж. Щоправда, відповіді ці абсолютно протилежні.

Повернути Олександру Екстер українському мистецтву та представити її як нашу мисткиню для всього світу — завдання не на одне десятиліття. І йдеться не тільки про процеси, запущені в 1970-х роках із відкриттям виставки Tatlin’s dream, чи про дослідження останніх років. Це й заглибитися у сховища та архіви, як сталося понад 60 років тому з головним зберігачем Київського державного музею українського мистецтва Дмитром Горбачовим. І хоча багато джерел зберігається по російських архівах та колекціях, що унеможливлює доступ до них українських та закордонних дослідників, працювати з наявним матеріалом — не менша розкіш і відповідальність.

Історія Олександри Екстер, яку розповіла Анна Лодигіна, максимально привітна до читачів найширшого кола, а ще — дуже потрібна в умовах, коли ми, по суті, відкриваємо нашу культуру. До того ж це просто зграбна книжка, яку приємно тримати в руках і дарувати друзям: задизайнене Глібом Капоріковим видання виглядає лаконічно і стильно — це пасує яскравій Екстер. Книжка може швидко затиратися, обкладинка брудніє та дереться, але корінець так само аж світиться жовтим. Таке дизайнерське рішення дуже промовисте: якою б виразною та яскравою не була культура, мистецтво, історія — наша спадщина, — стирання не уникнути. Але від нас залежить, чи вона вихолощиться. Зрештою, це той формат книжки-як-об’єкта, з яким варто працювати, якщо ми прагнемо говорити про українську культуру з інтересом і пристрастю, легко і драйвово.