Фаворит кінофестивалів першої величини — документальний фільм «20 днів у Маріуполі» впевнено крокує до оскарівської статуетки. Нагорода виглядає логічною після здобуття премії BAFTA, призу глядацьких симпатій на Sundance, премії Гільдії режисерів Америки, які вже на рахунку творчої команди. Але про що саме цей фільм? Окупацію мирного українського міста? Долю його жителів? Спротив? Жах війни? Про все водночас і ніщо з переліченого.
«20 днів…» створено на основі відзнятих матеріалів групи репортерів інформаційної агенції Associated Press відеографа Мстислава Чернова, фотографа Євгена Малолєтки та продюсерки Василіси Степаненко, які стали останніми міжнародними журналістами, що залишилися у Маріуполі після його оточення російськими військами.
Кореспонденти передавали уривки відео та фото, зроблені у лікарні та місті на початку вторгнення, а з отриманих записів, що дивом вдалося вивезти, змонтували фільм, автором якого став Чернов. Його монолог протягом півторагодинного хронометражу надає контексту зафіксованим кадрам. Образність доповнює драматична музика, створена композитором Джорданом Дікстром. Без цих двох чинників показане на екрані важко було б зрозуміти, як цілісну картину.
Емоції
Емоційне наповнення — це одночасно сильна і слабка сторона стрічки, номінованої на «Оскар» у категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм». Автори, які опинилися в центрі подій, намагаються показати переживання людей. Співрозмовникам ставлять прямолінійне запитання: «Що ти відчуваєш у конкретний момент?» Про подібне цікавляться у чоловіка, який розвантажує трупи загиблих містян; у лікарів, які борються за життя поранених; у мешканців, домівки яких знищила авіабомба. Що вони можуть відповісти? Більшість не знаходить слів для доречного опису. Відеоряд показує вбитих немовлят, згорьованих батьків, переляканих дітей, трупи, вибухи, тварин… «Чутливий контент» зрозумілий будь-кому на планеті і без словесного опису, тому що жах універсальний для всіх.
Ніби для підвищення напруги, автор пригадує про власну сім’ю та дітей, просить американських редакторів, з якими вдається на короткий момент зв’язатися, передати, що він їх любить. Прохання зрозуміле для кожного, хто далеко від рідних та може їх більше не побачити. Але співпереживати герою складно, тому що фінал відомий — з ним все буде гаразд, інакше цього фільму не існувало б.
У матеріалах журналістів показано переважно наслідки бомбардувань, жертви та метушня на вулицях. Присутня швидка нарізка з новинних сюжетів, в якій український глядач впізнає кадри з ракетного удару по Харківській ОВА, влучання у київську багатоповерхівку, обстріл телевежі та інше. Також пригадують десятиліття АТО/ООС, битви за Донецький аеропорт та, звичайно, міжнародний рейс MH17, збитий біля Донецька, — відому та болючу для західної аудиторії тему.
У фільмі немає солдатів-окупантів, яких ще стримують на околицях, але присутнє відчуття кільця, що стискається, западні та невідворотності. Перші танки прориваються до центру, ворожі літаки скидають бомби на житлові квартали, звуки кулеметних черг наближаються… Емоції переважають над фактами та документалістською стриманістю.
Журналістика
«20 днів у Маріуполі» — це не кіно про долю мирного міста, яке окуповує агресор, як може здатися на перший погляд. Але якщо ні — то про що ж? Відповідь криється у самій назві — це фільм про кореспондентів американського інформаційного агентства, які майже місяць, перебувають на основному напрямку вторгнення та, не зважаючи на небезпеку для себе, продовжують виконувати свою роботу, аби донести до вільного світу реальну картину. Історія саме про них, на тлі розпалу війни, а не навпаки. Наприклад, долі більшості тих, хто потрапив у об’єктив журналістів, залишені невідомими, що з ними сталося після — не вказано, це лише підтверджує — вони не головні в цій розповіді.
З трейлеру та рекламних матеріалів може скластися враження, що кіно про масштаби руйнувань приморського міста, незалежну оцінку подій постфактум від безпосередніх свідків. Власне, буде дана відповідь, як подібне взагалі могло статися і чи можна було уникнути таких наслідків? Натомість у фільмі задокументовані власні переживання, думки та припущення журналістів. Тому воно сприймається як тривалий репортажний сюжет, а не виважене документальне кіно.
Тут варто згадати аналогію з іншим, щоправда, художнім фільмом 2019 року — «Ціна правди». Стрічка про журналіста Ґарета Джонса, який розповів світу про Голодомор 1932–1933 років, викликала суперечливі відгуки в українських глядачів. Ті, хто очікував побачити злочин держави проти народу і його викриття, критикували фільм за фрагментарний показ масштабів трагедії, слабкий сюжет та пафосну драматичність. Але кіно було присвячене саме історичній постаті, яка опинилася у вирі події, її рішенням, переживанням та власним зусиллям протистояти їм. Провал у вітчизняному прокаті — частково заслуга саме зміненої назви, яка не виправдовувала очікувань. Водночас у міжнародному прокаті, де фільм презентували саме як Mr. Jones, сприйняття виявилося значно теплішим.
Постер до стрічки, де показано журналіста на фоні розрухи, також натякає — кореспонденти головні герої розповіді.
Журналісти своїми зусиллями роблять подвиг, показують події зсередини, але ворог атакує і їх. Росія ставить під сумнів кадри з Маріуполя у міжнародних ЗМІ, відкрито звинувачуючи у брехні, постановочних кадрах і акторах замість жертв. Інформаційна війна насувається паралельно реальній і змушує останніх західних власкорів не лише боротися за власне виживання, але й доводити, що знищення портового міста російською армією — це не фейк. «20 днів…» — це саме той інструмент, який потрібен для такої місії.
У чому важливість та феномен?
Для української аудиторії, звиклої за останні три роки до війни у новинах, стрічка радше виглядає як черговий сюжет про буденність, в якій прокинулася країна після 24 лютого 2022 року, ніж одкровення. Так, вона дуже болюча, щемна та викликає відчуття паніки від лиха, що насувається, але українці навчилися жити в цій реальності та боротися, не дозволяючи страху паралізувати протистояння проти окупантів. Глядач в Україні знає про воєнні злочини Росії, обстріли мирного населення, звірства та вбивства, бо переживає подібне щоденно. Водночас жителі Європи, Сполучених штатів Америки та іншого цивілізованого світу — ні (або воліють їх не помічати). А документальний фільм, в якому група журналістів американського інформагентства потрапляє в оточене місто, фіксує наступ на нього, загибель мирних мешканців, дивиться на все власними очима, щоб потім вирватись з лещат смерті, аби в деталях показати — це голос власного повноправного представника, якому можна вірити.
Світовий тріумф «20 днів у Маріуполі» виправданий і водночас надважливий. В умовах, коли світ вагається, чи продовжити допомагати Україні. Коли фермери блокують кордони. Коли піддається сумніву сама доцільність боротьби проти сильнішого супротивника — емоційні кадри мовою жаху, зрозумілого будь-кому на планеті, слугують холодним ляпасом, який здатен розбудити від летаргічного сну цілі країни, народи, людей, що ухвалюють рішення.
Проєкт Мстислава Чернова заслуговує бути на всіх можливих фестивалях та майданчиках за кордоном: Berlinale, Нобелівська премія, «Еммі» — байдуже. Що більше заспаних очей прокинеться, то краще. Він здатен прорвати оточення інформаційної війни, в яке взяла світ російська пропаганда.
Фільм про журналістів, які пробули 20 днів у Маріуполі на початку війни, ніби говорить до цивілізованої частини Землі: «Ось вам правда, добуваючи яку ми ледь не втратили життя. Зробіть щось, знаючи її».
Ілюстрації — кадри з фільму «20 днів у Маріуполі».
