Луцький незалежний театр «Гармидер» втілив на сцені п’єсу «Попіл» сучасного іспанського драматурга і режисера театру Льятцера Ґарсії. Постановка Євгена Карнауха та режисера пластики Гліба Зельгіна отримала назву «Хованка». Теми смерті, самотності, тиші, що виникає від недомовленостей, і вічна — стосунків батьків та дітей щільно сконцентровані у виставі без антракту.
Старіння батьків — невідворотність, що ріже око гостро наточеним ножем. В’янення квітів помітно так само добре. Але ми купуємо чи зриваємо квіти, аби спостерігати за їхньою смертю. Або більше — спричиняємо її. Чи не виходить тепер, що батьки дають життя нам, аби ми спостерігали зворотне — їхнє повільне тління, відходження?
Мені здавалось, що втрата — найшвидший спосіб подорослішати. Свого роду ініціація. Так було в мене. Але потім з’явився Жакоб — він про смерть свого батька забув. І забув розповісти про це своїй сестрі Рут. Багато речей мають забуватися, аби звільнити місце для чогось нового. Питання в тому — чи навмисно ти забуваєш. Чи навмисно забув Жакоб?
Нестабільний, нерідко агресивний, він часто не завершує речення, не доводить справи до кінця (якщо взагалі за них береться, хоч обіцяє), бреше, освідчується дівчині свого старшого брата. Ось Жакоб, головний герой п’єси «Попіл». Драма розгортає перед нами півтора дня з життя юнака: від новини про смерть батька до поховання. І хоч би як я намагалася розгледіти у ній історію дорослішання — марно. Все впиралось у запитання середульшої сестри, з якого починається вистава: «Чому ти не сказав мені, що тато помер?» і відповіді молодшого брата: «Я не знаю».
Фото з артбуку Катерини Лесів I Love You, видання ist_publishing
Коли ми говоримо про втрату чи смерть, то завжди говоримо про пам’ять. Пам’ять як частину ідентичности. Нову ідентичність можна будувати, забуваючи події й людей, викреслюючи їх із минулого. Парадокс історії Жакоба в тому, що, навіть коли він забуває, його внутрішнє Я не змінюється. Можливо, всупереч його бажанню. Якщо це історія не про дорослішання, то що тримає увагу глядачів приблизно півтори години вистави? На відміну від оригінальної п’єси, вона називається «Хованка», і десь тут може ховатись відповідь.
Найщиріше зізнання Жакоба
У камерному приміщенні мистецького простору «Ангар» темно та задушливо. Кілька прожекторів кольорами освітлюють сцену, де немає нічого, крім десятка підвішених за нитки кубків (трофеїв Рут) і старого рудого крісла, що протягом усієї дії повернуте спинкою до глядачів. Хто за ним ховається?
Глядачі особливо нічого не дізнаються про батька. Ні причини його смерті, ні віку, навіть його імені. Смерть спричиняє клопоти, але поміж них: хто з героїв справді усвідомлює й відчуває відсутність батька? Ба більше, когось колись обходила його присутність? Руде крісло як символ одночасної відсутності і присутності людини — точка, довкола якої все відбувається, але яка лишається в тіні до кінця. Хованка триває, та ніхто не звертає уваги на очевидне й важливе, що перебуває прямо перед ними. Інших однозначно більше турбує реакція й емоції Жакоба, які обов’язково мають відповідати загальноприйнятому словнику. Брата, який не з’являється ні в будинку матері, ні на месі, Рут виправдовує тим, що він «приголомшений». Бо ж неможливо насправді забути про смерть батька, так? Неможливо нічого не відчувати після такої новини.
Найщирішим зізнанням Жакоба стосовно своїх почуттів і дій виявляється: «Я не знаю». Він рефреном промовляє цю відповідь на різні запитання Рут та дівчини брата Альби. Засудження, що його він отримує за своє незнання, очікуване, але не виправдане. Хто ж бо з цих людей живе не вперше і знає, як давати собі раду з тим болем?
Подумки відходжу в неосвітлений чорний кут навпроти сцени. Цікаво, звідки в людини береться це бажання повсякчасно й безпомилково знати, що і до чого. Бажання запевнити інших, що ти завше певен, що робити. Навіть якщо, наприклад, твій батько помер. «Невідомо, коли розпочався дощ», — писав український поет Микола Воробйов. Так влучно чотири останніх слова вірша натякають, що не все в житті дано знати напевно. Додам ще лиш, що це також стосується і власних почуттів. Про це, зокрема, говорить Альба, розповідаючи Жакобу про оповідання «Рудий поні» Джона Стейнбека: «Хлопчик осягнув дещо… Ось ці горді гори… це… Слухай, це як відчуття, яке неможливо пояснити. Ось про що насправді йдеться. Про те, як важко пояснити цей біль. Про біль та ностальгію, які невідомо які».
Невідомо якими можуть виявитись і наші батьки. «Ви можете все життя прожити з ними й не знати, що вони за люди: чого хочуть, чого прагнуть», — ділиться режисер-постановник Євген Карнаух. Постать батька у виставі відверто розмита, і це дає важливу підставу називати її універсальною. Так, це перевага.
Контекст і універсальність, що враховує досвід війни
Щодо універсальності, тут має прозвучати теза про діалог культур, адже оригінальна п’єса все ж написана іспанською мовою. Українською драму переклала Олександра Лактіонова 2023 року, а наступного «Попіл» вийшов друком у «Видавництві Анетти Антоненко». Сімдесят сторінок діалогів трьох героїв протягом півтора дня. Одна зрежисована вистава, що здатна будувати культурні містки між двома країнами. Принаймні на рівні цього зрозумілого людського досвіду.
І неодмінно універсальність, що враховує досвід війни. Будь-який мистецький прояв сьогодні так чи інакше опиняється в цьому контексті. Навіть перекладена сучасна драма не може бути поза цим, бо ж адаптації та інтерпретації — інструменти митців. Війна всюди, її постійно приносить вітер. Ми всі певною мірою цей вітер — носії власних історій і страхів. Але тому, можливо, здатні змінювати напрям руху: звертати увагу інших (світу) на те, що болить.
Болить, що смерть перестала бути несподіванкою. Що можна забути про неї не через плани на нову ідентичність, а тому, що теперішня вже складається з сотень імен і назв втраченого. Пам’ятати усе — брехати. Памʼять має свій ліміт, вона вибіркова, і вона ніколи не розповість, що саме вважає важливим. Тобто я, звісно, можу вивчити вірш — змусити її фіксувати потрібне мені, але — що це у порівнянні зі згустками досвіду, з яких ми складаємось? Згустками досвіду, не всі з яких визначаємо.
А «Хованка» провокує збирати розсіяне і фрагментарне у власних спогадах, притрушених попелом. Це трансформація болю через мистецтво. Це частина шляху, котрим ми рухаємось на рівні індивідуальному й так само на рівні суспільства.
