Пейзаж із подорожником

Що ж я виберу в новій книгарні? За кілька сотень метрів від церкви, місця масового поховання жертв російських злочинів у Бучі, я згадую «Отруєні пейзажі» Мартіна Поллака. Книжку есеїв австрійського письменника про оманливість ландшафтів та пейзажів, крізь які пробиваються, мов трава, історії про Аушвіц, Куропати, Горнвальд, Катинь, Бабин Яр… Війна триває, на Алеї героїв поряд імена та портрети тих, хто захищав цю землю, щодня гинуть інші, а на стелі біля поховання — ім’я восьмирічної дівчинки, котра, як і сотні інших, не змогла врятуватися від «визволителів».

Ні, це не забування і не забуття, пане Поллаку, тут щось інше. Коли оптика близька, а життя — щоденне, далеке від спогадів дитинства чи приїзного меморіального вшанування, то «витіснення» допомагає перегорнути сторінку: вдячно пам’ятати минуле, але й цінувати живих, бажано без звинувачень. Шукати таких собі образів-«подорожників», які «зцілили» б краєвид.

У цьому есеї я хочу розповісти про містечка на захід біля Києва, що їхні імена стали всесвітньо відомими в 2022 році через трагічні події російського вторгнення. Буча, Ірпінь, Гостомель, Ворзель — місцини з історичним та мистецьким бекґраундом, який я так само не можу «розбачити», як і скалічені пейзажі, але можу розповісти про людей та їхню цінність.

Я почну з міста, в якому живу, і накладу на Бучу своєрідний індивідуальний трафарет історій та особистостей, котрі мені тут промовляють.

З мистецькою родиною Мурашків товаришували інші київські дачники — родина Булгакових, зокрема й молодий Михайло, майбутній російський письменник. Але які ж протилежні політичні симпатії та бачення майбутнього вони мали! Булгаков із його проросійськими поглядами вирушив з Київщини в мандри, що закінчились у Москві. А українець Олександр Мурашко був убитий 1919 року в Києві, під час іншої російсько-української війни, коли Україна вкотре за історію відстоювала свою суб’єктність. О, знову, виринає уламок минулого, але, на мою думку, пам’ять тут повертає нам головне — чудові полотна художників, vita brevis, ars longa…

Сьогодні біля бучанського парку я люблю зазирати на виставки у галереї сучасного мистецтва Kosenko Art Gallery. Остання була трохи в неоімпресіоністичній манері, часом з ідилічними пейзажами. Чи повинні вони маскувати війну, чи відвертати увагу від неї? Та ні, це просто одночасність тривання: у вас не буде іншого такого життя, тому відмовлятися від виставки, якщо є бажання й можливість її відвідати, не варто. Ми живемо далі, навіть у часи повітряних тривог або й насамперед у такі часи. На наших пейзажах таки мають знайтися «подорожники», щоб хоч трохи розрадити.

Так, для багатьох місцевих і тих, хто приїздить із сусідніх населених пунктів на вихідні — це місце сили та відновлення. Не впевнена, що слід від уламків снаряда на набережній мав би це змінити. Навпаки — ці люди тут, вони повернулися та, живучи в небезпечних обставинах, знаходять сили в тому, що їх надихає. Це вже не теоретичні поради коучів про стійкість, це практика. Ця картинка здатна стати пам’яттю, і то дуже живою, світлою пам’яттю під тегом #BuchaDream, що наповнює літнім світлом та дитячим сміхом у затінку старезного дуба. До речі, під ним розташувалася скульптура, такий собі «Дух парку», і його риси обличчя підозріло нагадують мені знайомого місцевого скульптора.

Звісно, нинішні реалії сприймаються по-різному. Залишений українськими саперами на одному з парканів підпис «Розміновано. Цьом» мене зворушує, гріє якимсь людським теплом, хоч я й не знаю, чи знову його «роз», не перетвориться на «за». Комусь це, навпаки, може бути символом незатишності, загроженості. Тож частина довоєнних мешканців Бучі не стали повертатися додому через цей емоційний момент. Ще інші не повернулися з організаційних причин. Скажімо, мої приятелі, поети та перекладачі Дарина Гладун і Лесик Панасюк зараз не живуть у своєму перевернутому з ніг на голову російськими солдатами помешканні. Але вони «обжили» його заново через мистецтво: тексти та інсталяцію.

Цікава річ: після боїв, окупації та звільнення багато хто з бучанців ще більше почали цінувати своє, місцеве. В одному з найновіших районів міста відбуваються крафтові ярмарки, а торік тут організували фестиваль «Localist» та виставку художників регіону. Саме там я дізналася про кількох дуже оригінальних митців з Ірпеня, про яких і розповім далі.

Вулицями Ірпеня «гуляють» різні книжкові персонажі, і один із найсимпатичніших — це дух ірпінського лісу Оммм, герой серії книжок місцевої авторки та художниці Таші Торби. Він з усіх сил старається загоїти рани міста, допомагає людям і тваринам перемогти темряву. Його також можна знайти у «Лісовій книгарні» в Центральному парку або й в особливому артпросторі «Лісова, 3».

 Цей простір заснували графічна дизайнерка Світлана Гриб і кінорежисер Сергій Спіжовий. Їхні апсайклінг-роботи — просто чудові: люстри, інсталяції, мозаїки з уламків плитки. Вони одні з перших в Ірпені провели серію майстер-класів психологічної підтримки для вимушених переселенців та жителів Київської області. Тут утворилася мистецька спільнота, що організовує різні artist talk та літературні зустрічі. Одна з таких подій — «Ірпінь. Графічні історії», виставка студентів Національної академії образотворчого мистецтва йархітектури, які познайомились із містом влітку 2024-го й кожен розповів про нього свою фактурну історію.

 У Бучі постраждали передусім люди, тут небагато пошкоджень, більшість із яких відновлені, на відміну від Ірпеня, що не був повністю окупований, але став ареною жорстоких боїв, тут і досі багато зруйнованих будинків. На одному з них англійський художник Бенксі намалював гімнастку, що балансує над отвором від снаряда. Будинок знесли й мурал інсталювали в іншому місці як пам’ять та артефакт.

У Ворзелі для мене найбільше зберігся колишній курортний дух. Колишній — бо більшість дач із сепійних листівок початку ХХ століття безнадійно закинуті на територіях занедбаних радянських санаторіїв або перебудовані власниками до невпізнання. Але одній з них дуже пощастило, причому двічі, бо вона вціліла й у 2022 році. Це садиба Наталії Терещенко, представниці відомого роду українських меценатів. Садиба зветься «Уваровський дім», адже Наталія була дружиною графа Уварова. У цьому гарно відреставрованому будинку зі шпилем зараз музей: тут є експозиція про родину Терещенків, кімната, що відображає дачне життя початку минулого століття (може, чи не єдиний в Україні музей дачі), кімната-клас, бо у 1920-х роках тут була школа. Та скромна експозиція, присвячена українському письменнику Валер’яну Підмогильному — класику української літератури ХХ століття (як і багато митців «розстріляного відродження» 1910-1930-х років, він став жертвою сталінських репресій). В історію він увійшов завдяки своїй психологічно-урбаністичній прозі, насамперед роману «Місто» (1928). До речі, нещодавно цей роман вийшов у Польщі в перекладі Марціна Ґачковського, а в Чехії — у перекладі Мірослава Томека.

Відлунням тієї музичної традиції Ворзеля є будинок родини композитора Ігоря Поклада, який також увійшов в історію. 7 листопада в український прокат вийшов фільм «Буча» (світова прем’єра відбулася на Варшавському кінофестивалі). Ключовою у стрічці для мене є сцена, знята саме в цьому будинку. У ній російські офіцери, які вломилися сюди (як у фільмі, так і в житті), ставлять платівку з музикою до мультфільмів про українських козаків. Потім один сідає до рояля, намагається грати, а командир шкодує, що вони відпустили композитора, дозволили йому цілим вибратися з окупації. Адже немає і не повинно бути жодних українських композиторів, та й українців загалом. Підлеглий запопадливо просить старшого зіграти, той грає, звісно, Чайковського, а закінчується все тостом за російську культуру. Перед відступом наприкінці березня в цьому роялі росіяни лишають гранату («хай грають!»). Історія про гранату — не ефектний прийом. Такі сумні «сувеніри» деякі мешканці знаходили у 2022 році у фортепіано у своїх звільнених домівках.

Зараз Ворзель також намагається жити «як раніше», до нього їздять у музей, до тюльпанового дерева, відпочивати у готель біля озера чи працювати в коворкінгу Workit. Літнього вечора Ворзель мені звучить якимось хвойним ноктюрном із ноткою терпкої гіркоти.

Ще коли я не жила в Бучі, то знала, що поряд, у Гостомелі, є аеропорт із найбільшим у світі вантажним літаком з такою милою назвою — «Мрія». Про сам Гостомель я знала небагато, лише те, що з навколишніх міст він найстаріший, заснований у XV столітті, і що там є стара дерев’яна церква біля озера. Тут у 2022-му найбільше постраждало військове містечко біля аеропорту, за який велися запеклі бої.

Тепер цей літак справді у світі уявного. Про нього написали кілька українських художніх книжок. Література наче здатна дати хоч якусь тривалість чи фіксацію. Бо коли ви залишаєте дім з одним рюкзаком, то що зостається, крім історії? Це особливо відгукнулося в активності відомої київської рестораторки Маргарити Січкар, котра останнім часом звернула увагу на книжкову сферу. Вона 20 років прожила у Гостомелі, побудувала тут два будинки й вирішила підтримати своє містечко — відкрила у парку «Щасливий» книжковий простір ВookHub «Віч/на/Віч», місце, що об’єднало й підбадьорило людей. Поміж високих сосон, за кавою, у світлій книгарні відбуваються презентації та зустрічі. Ініціаторка хабу любить повторювати знаменитий вираз: «Роби, що можеш, з тим, що маєш, там, де ти є». І з нею важко не погодитися. Не випадає й сумніватися, що на газонах «Щасливого» парку, поміж трави, росте листя подорожника.