На початку була Централія: рецензія на документальний роман Максима Беспалова «У пошуках Єви. Історія про чуму, війну та еміграцію»

Чума, війна та еміграція з підзаголовка нової книжки письменника, журналіста та мандрівника Максима Беспалова, що вийшла у видавництві «Локальна історія», — це одночасно «чума», війна та еміграція з початку двох століть. Перші — іспанський грип, Перша світова й пошуки українцями кращої долі у пенсильванських лісах на початку ХХ сторіччя. Другі — своєрідна хроніка того, що нам доводиться переживати останні десять років: від окупації Криму через ковід до повномасштабного вторгнення, коли тисячі людей були змушені покинути свої домівки. Максим Беспалов оповідає про свій пошук історії сторічної давнини, в якій зрештою сам шлях виявляється важливішим, аніж усі знахідки.

Сам автор стверджує, що спершу задумував книжку як художню. Зацікавившись випадково побаченим надгробком української жінки та її доньки в майже вимерлому пенсильванському містечку Централія, він захотів розвідати, ким була та Єва Ориняк з села Сможе, що померла на чужині 1918 року, імовірно, від іспанського грипу. Дізнатись історію її еміграції в американське шахтарське містечко; якщо пощастить, знайти нащадків та розкопати щось про перипетії родини за останнє сторіччя — і зрештою написати роман про українських емігрантів, які полишають бідну й безперспективну під владою Австро-Угорщини Галичину в надії розпочати краще життя за океаном.

Це також міг би бути історичний репортаж, у якому далека подорож, записи в міграційних картках, де імена та дати переінакшувались і плутались, медичні огляди, облаштування на новому місці, важка робота на шахті, повернення із заробленим додому чи рішення ставати американцями та зрештою епідемія «іспанки» організувалися б у документальну історію, а більшість перипетій авторового життя лишились би невидимими для читача. 

Можна було б обрати і третій шлях: поєднати історичний роман із оповіддю про власне дослідження. Так робить, наприклад, Лоран Біне у своєму романі про операцію «Антропоїд» під час Другої світової — «HHHH. Голову Гімлера звуть Гайдріх». Подібний підхід не просто руйнує четверту стіну, відкриваючи читачам частину робочого процесу. Насамперед він стверджує: оповідь — невіддільна від оповідача. І йдеться навіть не про оповідача в літературознавчому сенсі або принаймні не лише про нього, а й про ту людину з плоті та крові, яка шукає, читає історичні праці, риється в архівах і, намагаючись дізнатись якомога більше, все одно бачить історію лише з власної точки зору. А крім того, живе своє життя з його особистими і колективними досвідами. Розповідаючи про історичні події, ми одночасно творимо теперішнє, самі стаємо частинкою історії і не можемо абстрагуватися від цього у своїх оповідях — та це й не потрібно. 

Книжка Максима Беспалова говорить про те саме, але навіть радикальніше. Від художньої частини лишаються хіба що нотатки кількох можливих епізодів та діалогів, а історичний репортаж трохи відступає вбік, щоб дати місце репортажу про збирання матеріалу. Виявляється, що історія сповнена рим: досліджуючи чуму, війну та еміграцію минулого століття, автор стає свідком дуже схожих подій наших днів. І вони водночас заважають і допомагають у створенні цієї історії, але насамперед формують своєрідний погляд, створюють ту історичну паралель, яка надає особливого сенсу подіям минулого.

Так історія про родину Ориняків, що емігрувала з Галичини в Пенсильванію на початку ХХ століття, перетворюється на історію про пошук. Наче риштування, які автор вибудовував для свого твору, самі стали частиною (і то найважливішою) архітектурного ансамблю або ж замість спершу задумуваної художньої стрічки у прокат вийшов лише making-of. Бо саме так варто розказати цю історію.

Анотація визначає жанр книжки як документальний роман. Але сюжет про пошук — старий як світ, міфологічний. Від теоретиків наратології (науки про розповідання історій) — літературознавців, сценаристів, тренерів із літературної творчості — ми сьогодні знаємо, що міф може втілитись у розповіді про будь-що. В «У пошуках Єви» він втілюється в розповіді про Максима Беспалова, письменника і професійного мандрівника, який вирушає у своєрідну дорогу по непевний, але бажаний скарб: інформацію про долю жінки, на ім’я Єва Ориняк, яка народилася наприкінці ХІХ століття в галицькому селі, а померла у 1918 році в Пенсильванії.

Увесь сюжет книжки можна було б розібрати за Кемпбеллом чи Воґлером: перший показав, за якою схемою будуються всі міфи світу, а другий — як міф втілюється в сюжетах, які ми створюємо сьогодні. Хтось міг би зауважити, що так можна розібрати практично кожен текст. Але не кожен піддається цьому так охоче, як «У пошуках Єви», і тим паче не кожен нонфікшн.

Ось поклик до мандрів: Максим Беспалов гуляє покинутим містечком Централія (імовірним прообразом Сайлент-Гіллу), звертає увагу на надгробний пам’ятник із написом кирилицею і відчуває поклик дізнатися про людей, що покояться під ним. Є тут і початкове відкидання поклику: іскра зацікавлення до цієї історії з’явилася 2013 року, але постійно відволікали інші справи й книжки, тож до початку активної роботи над книжкою минуло близько семи років. Є, звичайно, й подолання порога та його вартовий — той, який пробує зупинити героя, але насправді лише прагне впевнитися, що той готовий до непростої мандрівки. Це сам коронавірус, який дуже ускладнив Максимові пошук, закривши кордони й не дозволивши мандрувати в ключові для цієї історії місця, але водночас спинив інші справи і всадив-таки письменника за комп’ютер, спонукавши зробити перші відкриття щодо родини Ориняків. 

Є тут і всілякого роду союзники, вісники, ментори і перевертні — друзі та знайомі, які радили, до кого звернутись по інформацію, давали цінні підказки, супроводжували в поїздках або зустрічалися на шляху; метричні книги в архівах; справжні та гадані нащадки Ориняків в Україні та США; користувачі сайту Ancestry.com — люди та ресурси, які інколи допомагали, а інколи — заводили на манівці. 

Є й головне випробування — те, що сталося після повномасштабного вторгнення: усі страхи, спроби допомогти співвітчизникам, які вибиралися з небезпечніших регіонів, але також нові факти про родину Ориняків від доти мовчазних американців, зустріч із новими українськими емігрантами і, головне, нове відчуття випробувань, які приносить історія, нове співпереживання героям своєї книжки. Зрештою, для багатьох українців дата 24 лютого 2022 року стала ініціаційною.

Що наприкінці? Пазл, що склався. Але, як завжди, найголовніше, що герой виносить зі своєї подорожі, — зміни в самому собі й змога починати нові пригоди. Обіцянка таких майбутніх пригод — ім’я Максимового прадіда на пам’ятному знаку братської могили в Херсонській області. Епізод із волонтерською поїздкою на Херсонщину в листопаді 2023 року ніби зовсім не стосується історії Ориняків. Але стосується справжнього героя «У пошуках Єви» — самого автора.

Неможливо також проігнорувати біблійні алюзії цього тексту. Єва, на пошуки якої вирушає герой, — початок початків, який обіцяє рух вглиб історії, до самих основ. І вершники Апокаліпсису, які знаменують кінець часів — або радше постійні, повторювані кінці, і той, який чекає зрештою окремо на кожного з нас. Максим Беспалов не лише римує дві історичні епохи, він вписує своє, а заразом і наші, як часто здається, малі й буденні життя у глобальний міф. Він не перший, хто робить це в літературі, й точно не останній. Але міф мусить повторюватись — на те він і міф.

Одна з основних тем «У пошуках Єви» — як контекст впливає на наше бачення того чи того. Тому дозволю собі маленький факт зі свого контексту. Читаючи книжку Максима Беспалова, я також редагувала переклад есеїстичної книжки Ольги Токарчук, у якій вона розмірковує, зокрема, про те, як оповіді захоплюють письменника, як персонажі спершу мерехтять, неясні навіть для свого автора, як поступово втілюються і як допомагають вести оповідь, бо хочуть бути розказаними. Так, оповіді хочуть бути розказаними. Тож вийшло так, що я паралельно читала два тексти, які римуються між собою, адже й «У пошуках Єви» — оповідь про те, як твориться оповідь.

Не завжди просто сказати, чому якась тема захоплює письменника, чому якась знахідка, спостереження, образ перетворюються на ідею, яка не дає спокою, змушує копатися в архівах, набридати близьким, входити в життя незнайомців і зрештою писати. Інколи все зрозуміло: йдеться про родинну історію або ж якийсь інший зумовлений автобіографічними фактами інтерес. Інколи ж мотиви туманніші й, можливо, не до кінця зрозумілі навіть для самого автора. Інтерес Максима Беспалова до Єви Ориняк, який зміг протривати ціле десятиріччя і спонукав шукати й писати, — із цих других. Але схоже, що цю історію міг розповісти тільки Максим і тільки в той час і той спосіб, як це зробив.

Для людини, яка багато років жила подорожами і з подорожей, коронавірусний локдаун був, певно, особливо сильним ударом. Тож порятунком, бодай психологічним, могла стати подорож не в просторі, а в часі — не просто в Пенсильванію, а в Пенсильванію української еміграції минулого сторіччя. Як гравець у «Що? Де? Коли?» Максим уміє зіставляти віддалені факти і знаходити між ними неочікувані, але безпомилкові рими — і саме це він робив у своїй книжці. Нарешті, сам він зауважує, що якби почав пошуки вже зараз, у 2024 році, то все сталось би просто й швидко, бо інформації в інтернеті стало більше, — тож сюжету не вийшло б. Натомість якби почав раніше, то теж нічого б не склалося: деякі матеріали ще були б недоступні. Отже, все сталося саме так, саме тоді й саме з тим, з ким мало. І до читача книжка теж приходить у слушний момент: у час, коли сили виснажуються, помічним буває поглянути на власну ситуацію з висоти історії та міфу.

У першому розділі книжки (за словами автора, єдиному по-справжньому художньому) Максим Беспалов використовує простий, навіть банальний прийом: коли він стоїть біля могили Єви, то відчуває чиюсь холодну долоню, чує дихання когось невидимого поряд. Навіщо в документальному тексті цей невигадливий фантастичний елемент? Можливо, справа в тому, що момент, коли автор зустрічається зі своєю темою, зі своєю майбутньою книжкою, якнайточніше може втілити щось саме таке, містичне. Метафора з першого розділу проста, але складні й по-справжньому фантастичні — наші стосунки з історіями, час яких настав.