7 Містичних місць в українській літературі

У кожного міста своя особлива історія: про його заснування, про його почесних і не дуже жителів, про тих, хто проходив повз, і тих, хто залишиться в ньому назавжди. Йдеться не лише про легенди чи містифікації, які створюють особливу атмосферу й формують загальний образ місць, обов’язкових для відвідування туристами. Тексти українських письменників про рідні або ж близькі серцю місця роблять ці простори не просто химерними, а по-справжньому страшними, переповненими вигадливими істотами або ж переносять їх за межі реального світу і його історії.

Пропонуємо заглибитись у бентежну подорож текстами про українські містичні місцини.

Інколи магію місцю автор дарує сам. Так і до Рівного з легкої руки Максима Кідрука перекочовує, якщо вірити самому роману, корейська міська легенда про подорожі між реальним і потойбічним за допомогою ліфта. І хоча зараз нам важко уявити, що Кідрук згоджується на просто загадкову історію замість деталізованої й науково обумовленої візії майбутнього, у «Не озирайся і мовчи»  колективна рівненська галюцинація, вона ж простір сновидінь, постає прозоро містичною. На позір надуманими стають спроби раціоналізувати такий простір, особливо з уст школяра, залюбленого у фізику. 

Таємничий ліс на пагорбах, між яким розкинулося не озеро, а цілісіньке море — певно, кожен захотів би обміняти останній поверх багатоповерхівки на такий чарівний краєвид. Особливо, коли ти чотирнадцятилітній хлопак і потерпаєш від нестійких і незрозумілих стосунків із дівчатами та звинувачень у мимовільній причетності до низки смертей. І все це на рідних локаціях: ось тут ти збираєшся на побачення в кінотеатр «Україна» і тонеш в журбі, тиняючись вулицею Соборною під пісню Light Up The Sky Анни Тринчер, яка якраз тоді, у 2016 році, була доволі популярною. А потім подумки оцінюєш шанси потрапити в паралельний світ, скориставшись ліфтом власного будинку на вулиці Квітки-Основ’яненка. Звісно, не обійдеться без ритуалів: треба обовʼязково лічити поверхи й не обертатися, хоч би й на поклик на ім’я. Чим не сходження в Пекло, а то й навіть втеча Орфея з нього, адже вихід з острівця спокою вимагає дотримання тих самих правил.

Абсолютно інакшим представлений містичний Львів початку XX століття у серії Андрія Новіка, першою книгою якої став «Медальйон трьох змій». Місто, яке на той час ще називали Лембергом, перебуває у вирі пригод, реальної й вигаданої визвольної боротьби. Шукачі алхімічних артефактів, які мало нагадують людей, бо в них замість облич порожнеча, зруйнували твою домівку, тож мимоволі залишається лиш приєднатися до команди музейників, які краще знають, як давати собі раду з третьорівневими — узагальненим образом маргіналізованих міфічних істот чи тих, чиї можливості вже вийшли за межі людського. У міру власної зміненості вони можуть постати незрозумілою дикою силою або такими ж людьми, які потребують відповідних прав.

І все це поруч із робітничими страйками, бюрократичним пеклом у сварках із місцевими чиновниками, боротьбою за самостійність (хто ж знав, що навіть у встановленні стосунків із третьорівневими доведеться налагоджувати притомну комунікацію і захищати власну автономність, співпрацюючи з польськими та австрійськими організаціями). Тож не вийде уникнути ані сутичок на національному ґрунті, ані інших небезпек цього виснажливого періоду. Львів тут не лише фантастичний, він хилиться в бік справжньої історії, а ти маєш можливість спуститись у води львівської підземної ріки і в такий спосіб розслідувати справу, пов’язану з легендарним єврейським големом і навіть із філософським каменем.

Постапокаліптичний роман Світлани Тараторіної охоплює не окреме місто, а весь півострів, об’єднуючи тканину власної фантазії з історичним минулим та міфами, які вкорінювалися на цій землі разом із прибуттям їхніх носіїв — кожного народу, що ступав на цю територію. Справжнісінький боді-горор відкривається у зіткненні з Кримом-Дештом, де в межах майже пустельного, але не геть спустошеного простору ховаються ті, кого він змінив, перетворивши їхнє тіло на місиво зі шкіри й випадкового мотлоху, та ті, хто вже давно є частиною Дешту: жіноцтво з містичним, близьким до телепатичного зв’язком, чаклунка-людожерка й химерні рештки після ритуалів, які здійснювали, щоб здобути владу над цією дикою землею.

Тож тепер містичне не в подорожі в потойбіччя і не в природній зміні власного єства (хоча й не без цього), а в невідомості природи власного часу. Попри епічний жанр головна битва не відбувається, адже перемога уже в тому, що світ, у якому починається історія, взагалі існує, як і ти в ньому. Але що то за існування, яке не виходить підтвердити ані конкретним минулим, бо не пам’ятаєш, ані окресленим очікуванням майбутнього, бо його неможливо знати? Якщо твої обриси підійдуть будь-кому, то чому б не вписати себе в легенди: про Мамая чи Золоту Колиску?

У кожного світу є певний центр, і, хоч можна сперечатися, де той самий центр містичної України, жонглюючи Конотопом, Диканькою чи Прип’яттю, втім, жодне місце не збере стільки містифікацій, як столиця. Цього разу Таня Калитенко у своїй драмі-фарсі «Агонія» зробила Київ містом живих памʼятників. Загрозлива княгиня Ольга постає жінкою в любовній кризі й відмахується від апостольського флірту Андрія Первозваного. Куди ж такому сюжету без Миколи Гоголя, звинуваченого у дволикості, який, утім, власними руками нищить залишки російського в Києві. Поліфонія, а місцями все ж таки какофонія із завивання сирен, пісень усіма доступними варіантами української й переклику мемами та стереотипами звучить як життєво необхідне діонісійське дійство, яке дозволить зустріти кінець світу не в агонії, а в екстазі.

Чи є в цьому Києві місце людському, чи божественні постаті його остаточно поглинули? Ми знаємо, що люди були: співали «Києве мій» в метро, закладали мішками пам’ятники, інколи забували прибрати постаменти з-під повалених хибних ідолів, тож ті мали можливість повернутися до своїх зловорожих діянь. Але схоже тепер настав час іконічним героям української історії зодягнутися в простих людей і в тривозі перед кінцем вигадати власну «Щекавицю».

Важко повірити, але досі залишаються люди, які ще не прочитали найбільш обговорюваний і продаваний містичний текст за останні кілька років — «Я бачу, вас цікавить пітьма» Ілларіона Павлюка. Не перша і не остання в цьому переліку подорож «човном» на той світ примушує героя цього роману опинитися не у фіналі свого життєвого шляху, а на межі життя та смерті.

Буськів Сад тут місце досить специфічне. З одного боку, воно нагадує ті самі кінематографічні маленькі містечка, які споконвіку тероризує незрозуміла нечисть, а головний герой, володіючи відповідними характеристиками й навичками, розслідуватиме вбивства. І от наш місцевий Нео, ветеран АТО, вистежуючи маніяка, знаходить цілий ріг достатку зі згадками всіх моторошних, загадкових, потойбічних і фантастичних об’єктів та істот, що їх може згенерувати людська свідомість, якій пощастило бути добре обізнаною в культових надбаннях світової попкультури. І ось, проковзуючи між магічним числом «сім», баром «Мінотавр» та готелем «Сяйво», вгадуєш деформовані затуманеною свідомістю місцини Миколаївської області.

Відсутність пам’яті дозволяє єднатися з усіма можливими просторами, адже жоден тебе не втримує, і ти маєш можливість зосередитися на подібностях між ним та своїм єством, збудувати себе як його частину. «Згори вниз» Тані Малярчук — це містична подорож карпатською землею, яка примушує бути собою, висмикуючи з рук будь-які спроби завчити, що це має означати. І нехай село Дземброня Івано-Франківської області неодноразово згадується як місце дії героїв роману, воно радше нагадує нульову точку, якої треба дістатися, а тоді вже рухатися в потрібному напрямку, до гірських вершин чи до озера Несамовитого.

Лиш тоді мандрівка попри брак розуміння матиме значення, з усіма її котами в гуцульських костюмах, перекиданнями на вовків чи польотами між гір, кожна з яких має своє обличчя. І лиш тоді, сповнений відчуття безсмертя й позачасовості, яке здобуваєш у присутності гір, у хаосі, який попри відмову від звичного ходу часу зберігає життя, ти приймаєш, що фіолетове світло може однаково належати як потойбічним чарам, так і звичайному проявленню фотографій. Зрештою фіксувати існування миті — справа не з найпростіших.

Відчуття містичного з’являється від невідповідності, присутності того, що не вдається одразу ж пояснити й чого не має бути. Найбільшими просторовими загадками стають місця, у які складно потрапити, перебувати в яких означає ризикувати життям. Сергій Жадан у своїй драмі «Хлібне перемир’я» не називає конкретного місця українського Сходу, у якому пролягає межа між світом живих і потойбіччям, з якого вже не вдасться повернутися.

На жаль, сьогодні кількість топонімів, які можна підставити в цю апокаліптичну картину, значно зросла. Мова йде не лише про символічне, а й про фізичне прикордоння, світ, який звузився до одного будинку, останнього притулку, з якого в жоден бік не здолати вогонь і мертві води, аби повернутися до попереднього буття. Хоча в самому тексті відсутні атрибути чи найменування, які вказували б на містичний сюжет, утім, сама історія занурює в по-справжньому інфернальний простір зі своєю річкою Стікс, за якою опиняються люди. У такому оточенні герої поступово починають грати за правилами, вони вимушені обернутися мертвими, бо живим тут не місце, а місця в човні на той бік для всіх не стане.