Монументальне мистецтво — інструмент пропаганди чи боротьба за національну ідентичність

Неосяжну кількість зусиль, що вкладені незалежними ініціативами та окремим людьми у переосмислення та збереження цього спадку, складно виміряти, але результати видимі та відчутні. Хоча досі немає загальноприйнятої системи поведінки з монументальними пам’ятками (зі статусом чи без), прихильність зі сторони суспільства та представників бізнесу потроху зміцнюється з кожним публічним інцидентом навколо того чи іншого твору.

У цьому протистоянні думок щодо монументального спадку я вбачаю продовження боротьби, що втілена в цих творах, — її можна роздивитися з різних ракурсів. Якщо глянути очима тих, хто вбачає небезпеку в усьому, що було створено за радянської доби, то чи можна нехтувати зусиллями людей які, ризикуючи, покладали життя і через мистецтво говорили те, про що багато хто боявся навіть подумати? Якщо вперше випадково побачити мозаїки на вулиці, можна мимоволі зупинитись і задивитись, запізнитися на зустріч, роздивляючись деталі, повернутися потім ще раз. Якщо дивитись як ті, що бачать цінність монументального радянського спадку, то можна замилуватись композиціями, кольорами, сюжетами та сміливістю тих, хто створював ці роботи. Якщо ці твори побачать іноземці, то, ймовірно, почнуть розпитувати, фотографувати… Якщо дивитись очима активістів, дослідників, діячів, то захочеться врятувати, відмити, почистити, відреставрувати твір. 

З якого б ракурсу не подивитись — монументальне спонукає до дії, до взаємодії.

На той час Михайло Бойчук та його учні були провідними митцями у сфері монументального — перші державні майстерні, численні замовлення розписів та оформлення приміщень, заходів, зʼїздів. Діяльність асоціації охоплювала всі соціальні рівні, впроваджуючи мистецтво в життя та побут нової соціалістичної дійсності. Але попри відсутність сформованого образу радянського в мистецтві та період пошуків, уже в 30-х візуальний стиль бойчукістів та бачення панівної партії перебували у конфронтації. Результат цього трагічного протистояння увійшов в історію під назвою «Розстріляне відродження» (вислів належить Єжи Гедройцю, запропонований як назва антології української літератури 1917-1933 років, в листі до Юрія Лавріненка від 13 серпня 1958 року).

Михайла Бойчука називають творцем національного стилю, попри те що у його цитаті в доповіді на 1-му пленумі Оргбюро Спілки радянських художників і скульпторів УСРР, він стверджує що не мав на меті створювати національний український стиль, а скоріше підходить до мистецтва як до інтернаціональної мови. Звісно що спираючись навіть на чисельні записи чи згадки, складно повністю усвідомити контекст, в якому були сказані його слова, в якому створювалось те мистецтво, що невдовзі буде знищене як «ідейно шкідливе». Хто заздрив бойчукістам, хто доносив на них, хто хотів їхньої смерті потай чи пошепки, до кінця не буде відомо, залишиться в темряві, якою ці дії і були породжені. А спадок «школи Бойчука» не зникне попри фізичне руйнування творів, попри катування та вбивства, попри час, що стирає все, окрім того, що йому непідвладне. 

В українському монументальному мистецтві радянського періоду, однак, можна чітко простежити криваві паралелі між десятиріччями, в яких влада жорстоко знищувала митців та їхню спадщину. На жаль, таке знищення забрало ширше коло діячів, які своїм розумом та талантом створювали те, що радянська верхівка маркувала як спотворення соціалістичної реальності.

Тож із наступною хвилею можливостей для монументального мистецтва посходили нові пагони послідовників «національного українського стилю». Чи можна вважати це випадковістю, що найактивніших мистецьких діячів та діячок періоду 60-х спіткала така сама доля, як і Михайла Бойчука та його оточення у 30-х? Звісно, ні, бо попри зміну керівництва тоталітарний комуністичний режим ненаситно продовжував знищувати людей мільйонами. 

Для тих, хто був проти панівної ієрархії, вираження свого протесту через мистецтво було таким самим небезпечним, як і висловлювання своєї думки в будь-якому іншому вигляді. Чи можемо ми зараз руйнувати те, що пів сторіччя тому було символом і надією на існування незалежної України? Чи можемо ми побачити це у звернені до народних візерунків напівзруйнованих мозаїк на автобусних зупинках, виконаних часто не відомими нам митцями та мисткинями? Можливо, переосмислення на прикладі монументального спадку дозволить побачити, що наша теперішня боротьба за незалежну Україну — це продовження тієї самої боротьби декількох поколінь попередників, що без них не було б і нас. 

Під час резиденції «Уманська 35/20» ми, турботливо звертаючись до індивідуальної та суспільної пам`яті, намагались оприявнити та посилити ці зв’язки між поколіннями, що десятиріччями стирались радянською владою. Разом з резидентами та резидентками відшукували втрачене, промовляли колись не сказане та повторювали забуте, аби вкотре ствердити, що боротьба попередників за свободу була недаремною.