Історія української літератури — це плоди діяльности літературознавців, передусім істориків літератури (але не обов’язково), які разом із літкритиками й теоретиками літератури аналізують літературний процес і закони текстів на різних рівнях: поза часом, на певному часовому зрізі чи впродовж різних періодів. Дехто з дослідників амбітно прагне осягнути весь шлях, який пройшло красне письменство, і створює власну «Історію літератури». У статті ми розглядаємо найбільш знакові розвідки, для кого вони написані, за яким принципом, як періодизують літературу та яке значення мають для сучасного читача.
***
Оскільки дослідники літератури наполегливо працювали вже з кінця XIX століття, то спроб окреслити історію всієї літератури є чимало. Серед них — недописана шеститомна «Історія літератури руської» Омеляна Огоновського (1886–1894), бібліографічно-статистичний «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року» (1910) Івана Франка, «Начерк істориї української літератури» (1912) Богдана Лепкого, «Історія української літератури» у трьох томах (1920) Михайла Возняка, «Історія української національної літератури» (1921) Йосифа Застирця та «Історія української літератури» (1947) Леоніда Білецького. На жаль, жодна з них не є повною та доступною для пересічних читачів і читачок. Тому далі вибірково розглянемо «Історії…», котрі будуть найбільш промовистими для читачів сьогодні.
Історія Єфремова на потреби народу
«Історія українського письменства» (перше видання – 1911, двотомне — 1924) літературознавця та літкритика Сергія Єфремова у дусі народницької настанови зламу століть створена для українського народу. Зроблена з допитливістю дослідника-педанта, ця праця буде цікавою ревним шукачам істин, студентам і вченим, однак непідготовленому читачеві буде не по зубах.
Про контексти української літератури XIX століття Єфремов висновує:
«Україна або спольщиться або згине, і полонізація для українців — те саме, що й цивілізація, — таке чули ми з одного боку. Україна — частка російської (“русской”) землі: обрусеніє її — тільки ступінь од варварства до культури; треба забути швидше свої одміни невеличкі й прилучитись до єдиної культурної сем’ї, якій нема діла до дрібних національних перегородок та меж, — такі, на жаль, і досі підшепти чуємо з другого боку. І нікому з культур-трегерів, що з двох боків заходжувались коло України “для її ж користи”, і на думку не спадало дуже просте розв’язання заплутаної справи, яке самим фактом свого існування проказувало українське письменство: спасибі, сусідоньки любі, за впливи, за культуру, цивілізацію й такі інші гарні речі; я їх і візьму по спромозі, але хочу бути нарешті самим собою, а не вічною часткою, чи додатком, чи окрасою, а чи й перлиною навіть для того або іншого сусіда».
Єфремов аналізує літературу в контексті трьох історичних періодів життя народу:
1) доби національно-державної самостійности до з’єднання з Литвою і Польщею (кінець XIV ст.);
2) національно-державної залеглости зі спробами вернути втрачену волю (кінець XIV – кінець XVIII ст.);
3) доба національного відродження (кінець XVIII – 20-ті роки XX ст.).
Вченому йдеться про те, щоб окреслити корені української літератури, тож він вибудовує її тяглість від Київської Русі й до початку XX століття. Єфремов говорить про тексти, які ми знаємо ще зі школи та які досі становлять канон української літератури: поему «Енеїда» Івана Котляревського, повість «Маруся» Григорія Квітки-Основ’яненка чи історичний роман «Чорна рада» Пантелеймона Куліша. Та через певне нехтування естетичним принципом «Історія…» Єфремова має свої огріхи — тут багато (а може, навіть забагато) йдеться про користь для народу і менше — про художню цінність творів.
«Кращі оповідання нашого автора (Олекси Стороженка), як “Матусине благословення”, “Закоханий чорт”, “Дорош”, “Голка”, “Вуси” і т. ін., — і то вже скидаються на гарно й дотепно розказані анекдоти на народні теми. Ще більш анекдотичного в інших оповіданнях (“Вчи лінивого не молотом, а голодом”, “Скарб” тощо), доходячи іноді до крайньої міри, коли очевидно виступає вже прикра тенденція насмішити читача, не розбираючи гаразд і чим (“Не в добрий час”). Оповідання Стороженка читаються залюбки, легко, та легко ж і забуваються, не кидаючи в душі глибшого враження, не засіваючи того зерна плодючого, що має прорости й урожай дати».
Цікаво, що гострослівний критик Єфремов у праці «Дорогою синтезу: Огляд історіографії українського письменства» (1923), м’яко кажучи, не вподобав вищезгадані праці своїх сучасників. Іванові Франкові закидав хаотичність, механічність та відсутність оцінки текстів, Омеляну Огоновському — відсутність внутрішньої ідеї, темпераменту та живого нерва, Богдану Лепкому й Михайлу Возняку — ту ж таки хаотичність і невиразність поглядів.
Естетична історія Грушевського
Шеститомна праця історика й дослідника літератури Михайла Грушевського «Історія української літератури» (1923–1930) створена не для академічної спільноти, а для широкого кола читачів. Це зрозуміло вже з присвяти: «Українському народові показати себе таким же сильним в ділі, яким показав у слові». Попри те що Грушевський-педагог хотів, щоби українську словесність у школі вивчали без «зверхніх дат і формальних обсервацій, котрі не лишають нічого живого й пластичного в уяві», він не прагнув створити підручник.
За Грушевським, його шеститомник — це вогненний духовно-естетичний аналіз, якого вимагав конкретний історичний момент розвою нації. Отож, учений розглядає історію літератури невіддільно від історії розвитку народу й подає розлогі історичні контексти, у яких творилася література. А ще Грушевський — естет, йому важить перш за все «красне письменство» — таке, що має художню й естетичну цінність. Перший том його «Історії…» — це аналіз українського фольклору, який доти далеко не всі вчені вважали частиною історії літератури, а отже, не аналізували на рівні з писемними текстами (це тому, що усні тексти існували у численних варіантах і не було зрозуміло, що з них є першоджерелом). У решті п’яти томах — про літературу від Київської Русі до XVII століття: літописи, поезію, релігійні тексти та оригінальну літературу (написану конкретними авторами). Тобто при цьому дослідник іще навіть не дістався нової української літератури, яку започаткував Іван Котляревський.
Грушевський використовує порівняльно-історичний метод дослідження літератури, тобто через порівняння різних текстів — українських і закордонних — помічає їхні подібності й відмінності. А ще порівнює різні тексти в доробках письменників. Так, наприклад, у шостому томі відгукується про дві збірки текстів полеміста Івана Вишенського: «Книжку» (1600) та другий збірник (1609), який не був виданий окремо, але був сформований як задум:
«Розуміється, коли б ми не мали першого збірника зовсім, то і з другим Вишенський зостався б для нас найбільшим письменником своєї доби. Але коли ми можемо порівняти сі писання з писаннями 1590-х рр., то можемо сконстатувати, що в писаннях 1600-х рр. літературний хист його не сягає верхів попередньої творчості. А розходження з своїм громадянством, так глибоко відчуте під час стріч на Україні, безсумнівно, відбилось і на внутрішній силі переконання в його поглядах і його полеміці, — навіть коли вона зверталась проти латинства або єретиків-протестантів».
Праця Грушевського посіла важливе місце в історичному літературознавстві, однак сучасному читачеві буде складно продиратися крізь текст: тут занадто багато історичних відступів, потрібних, на думку автора, щоби зрозуміти весь шлях літератури. Так, у першому томі в частині «Соціальна і культурна обстанова української творчости» на десяти сторінках Грушевський зосереджується довкола опису розселення давніх слов’янських племен, їхніх звичаїв, побуту й культурних особливостей. Подібні тонкощі мають стосунок радше до соціокультурної антропології (науки, що вивчає культурні організації окремих етносів та суспільств: традиції, мови, економічний та політичний лад, родинні звичаї, стосунки, розподіл праці, релігії, міфології тощо), ніж до історії літератури. Таких широких відступів вистачає і в наступних томах.
Історія стилів Чижевського
Найбільш упізнаваною за принципом побудови сучасному читачеві буде «Історія української літератури: від початків до доби реалізму» (1956) Дмитра Чижевського. Літературознавець орієнтується не лише на літературу краси, а й на «незугарну», або таку, яка несе інші цінності. Створена для наукової спільноти, «Історія…» Чижевського рясніє літзнавчими термінами та різноманітними історичними контекстами, однак написана цілком зграбно, щоби бути зрозумілою і не фаховому читачеві.
Скажімо, розповідь про творчість Олени Пчілки Чижевський веде так:
«Не протестуючи проти поширення кількості народних слів у літературній мові, ця інтелігентна та матеріально незалежна письменниця не виступала проти запозичень з інших — слов’янських, між іншим — мов та не була проти вживання “кованих слів” — неологізмів. Вона справедливо вказувала, що прибічники суто народної мови фактично приводять українську мову до вжитку лише в приватному житті, “для хатнього вжитку”, за що вже дехто висловлювався досить відверто (напр., М. Костомаров). Від Олени Пчілки ми чуємо такі слова: “Нехай буде наша літературна мова і кованою, нехай кована, аби до ладу!”».
Чижевський періодизує історію літератури на основі літературних стилів. Його праця охоплює 7 з 9 періодів розвитку літератури, які виокремив дослідник (розвідку про реалізм учений зробив дещо пізніше, а надрукували її аж у 1999 році):
1) доба монументального стилю (XI ст.);
2) доба орнаментального стилю (XI – XIII ст.);
3) переходова доба (XIV — XV ст.);
4) ренесанс та реформація (кінець XVI ст.);
5) бароко (XVII – XVIII ст.);
6) класицизм (кін. XVIII — 40-ві XIX ст.);
7) романтика (кін. 20-х років — поч. 60-х XIX ст.);
8) реалізм (60-ті XIX ст. – 1917);
9) символізм (поч. XX ст.).
Чи не вперше в історії Чижевський ретельно досліджує літописи у найстаріших списках та оригінальну літературу бароко XVII – XVIII століть. І таким чином вибудовує фундамент української літератури й тяглість літературної традиції. На відміну від вище згаданих праць, «Історія…» Чижевського сконцентрована не на історичному контексті, а на ідейному наповненні текстів. Про настанову творчости Вишенського він пише, порівнюючи її зі Сковородинською:
«Бути “странником”, “пельґримом” (слово, що його часто уживає Вишенський) — це єдине можливе ставлення християнина до світу. Вишенський хотів би сказати про себе те саме, що сказав Сковорода: “Світ мене ловив, але не спіймав”. Бо світ за Вишенським не лише “в грісі лежить”, але перебуває в повній, неподільній владі диявола. Цей невеликий діялог найяскравіше виявляє ставлення Вишенського до “світу” та всякої світської культури взагалі».
Прикметно, що працю Чижевського радянські критики та літературознавці означували як «антинаукову», «буржуазно-націоналістичну» та «антирадянську». Його «Історію…» студенти-філологи вважають однією з найповніших і найкраще складених системних розвідок з-поміж праць XX століття.
Після «Історій…»: дискурси Павличко та Гундорової
Монографія Соломії Павличко «Дискурс модернізму в українській літературі» (1997) стає продовженням попередніх напрацювань з історії словесности. Вона охоплює аналіз текстів не всієї української літератури, а окремої естетичної концепції — модернізму: від 1898-го до 70-х років XX століття. Павличко прагне збагнути внутрішні мотиви літературного розвитку й оживити дискурси (ідеї тексту в єдності з набором позатекстових елементів, які його формують) книжок минулого століття. У розмові про модернізм дослідниця послуговується терміном «дискурс» у широкому значенні — певної полеміки, розмови довкола модернізму крізь різні призми.
Павличко виокремлює низку дискурсів:
1) європеїзму, або західництва;
2) сучасности;
3) інтелектуалізму;
4) антинародництва;
5) індивідуалізму;
6) фемінізму;
7) зняття культурних табу (зокрема, сексуальних);
8) деканонізації;
9) формалізму (у критиці та формі тексту).
«Дискурс модернізму…» — жвава, глибока й доволі складна праця, яка системно аналізує літературу в її різноманітности. Безумовно, вона стане відкриттям для сучасного читача, та чи дасться легко? Навряд чи.
Важливо, що Павличко говорить про модерні тексти зокрема через психоаналітичний дискурс: аналізує «літературу божевілля» й елементи невротичного у текстах Агатангела Кримського, Івана Франка, Лесі Українки та інших модерністів. Павличко говорить про психопатичну основу творчости Миколи Хвильового. У нього герої часто мають двоїсту натуру, як-от головний герой «Повісті про санаторійну зону» Анарх — колишній революціонер, а тепер істерик, якому ввижаються всілякі фантоми. Таким чином, дослідниця вводить нашу літературу в європейський контекст: адже ідеї Фройда та Юнґа й притаманний європейським текстам невротизм зламу століть властивий був і українській літературі також.
«Хвильовий ніколи не цікавився психіатрією, психоаналізом чи фройдизмом. Його прихід до “божевільної” тематики логічний, навіть раціональний. Однак він здійснює власний психоаналіз епохи та свого героя, дійшовши невтішного висновку: обоє — невиліковні».
Услід за аналізом модернізму йде дослідження літератури постмодернізму Тамари Гундорової «Післячорнобильська бібліотека» (2005). Літературознавці досі дискутують про те, коли виник постмодернізм — від Незалежности, смерті Стуса, Бу-Ба-Бу чи все-таки від Чорнобиля? Гундорова натомість веде відлік українського постмодернізму ще від 1946 року. «Післячорнобильська бібліотека» — розвідка про літературу постмодерну, тексти після вибуху на Чорнобильській АЕС у квітні 1986-го. Йдеться водночас про літературу «постапокаліптичного» світу та незалежної України, нового витка існування української нації.
«Переглядаючи всі наявні канони, постмодернізм використовує принципи повторюваности, змінюючи логіку ієрархічности на графіку одночасности. Про що йдеться? Для постмодерністів література не становить ані замкненого канону, ані історично віддаленого в часі процесу, а існує водночас і синхронно у вигляді слідів-графів, себто текстів, сюжетів, імен, утворюючи “архів”, “бібліотеку”, “музей”, “антологію”, “список”».
Гундоровій важливо якомога детальніше описати взаємозв’язок усіляких сучасних реалій та літератури. Так, учена аналізує віртуальність, культурний архів, кризу мови та інші феномени, які у світовій гуманітаристиці визнані ознаками постмодернізму. Далі заглиблюється в найсуттєвіші риси та доробки його представників: іронію літгрупи Бу-Ба-Бу, андеґраунд Володимира Діброви, Богдана Жолдака й Леся Подерв’янського чи фемінізм Оксани Забужко. Закінчується розмова Гундорової про постмодернізм сучасним класиком Сергієм Жаданом, малознаним Володимиром Цибульком та авангардистом Юрієм Тарнавським.
Праця Гундорової окреслює багатоголосу панораму філософських ідей, а література тут постає у контексті еволюції думок світових інтелектуалів. Тому вона може бути заважкою для неозброєного читача.
Шматок історії барокового слова
Харківський медієвіст і палкий дослідник української літератури Леонід Ушкалов спробував окреслити важливі віхи барокової літератури з працею «З історії української літератури XVII — XVIII століть». Це — складна й насичена цитуваннями розвідка про літературу, яку ми ледь знаємо та заледве розуміємо. Матеріалом для книжки стали київські, чернігівські, почаївські, львівські, віленські, краківські й інші стародруки, які літературознавець пильно проаналізував з погляду естетичного наповнення та художньої доладности. Ушкалов зауважує, що головною з-поміж цінностей епохи бароко була свобода, «золота вольность», а її панегіриком називає один з текстів Мелетія Смотрицького — «lustificacia niewinności».
Науковець прагне зануритися в давнє літературне слово, пізнати його суть, а ще спробувати розтлумачити його сучасним філологам:
«Кожне слово чи образ приваблює по-своєму, тож філолог втішається ними, неначе той безтурботний малюк, що, примруживши око, зусебіч розглядає на сонці барвисті камінчики. Поволі слова та образи стають іменами Бога й історії. Вони виринають із прірви небуття крихітними осяйними цятками і примхливо кружляють у безугавному русі, аж поки, скоряючись геть незбагненній “меті без мети” (der Zweck ohne Zweckmässigkeit), не сплетуться в дивні фабули-віночки. Так філолог плекає “світ символів”, аби спитати в нього: “Що є правда?”».
Праця не годиться звичайним читачам і читачкам, однак може бути відкриттям для допитливих студентів і дослідників слова. Для широкого кола читачів Ушкалов протягом 2012‒2013 років у виданні «Україна молода» писав колонки-есеї, які згодом були зібрані у книжку «Що таке українська література?» (2013). Її ми оминемо увагою, адже, на відміну від решти розглянутих праць, вона не претендує на повновимірне зображення літератури та не претендує зватися «Історією літератури».
Сатирична історія літератури для «чітатєлєй»
На перший погляд, геть недоречна у цьому переліку серйозних «Історій…» книжка «Шидеври вкраїнської літератури. Хрестоматія доктора Падлючча. Том 1» Михайла Бриниха насправді опинилася тут не просто так. Це — інакша розмова про літературу: з надмірним суржиком, жаргоном, іронічними випадами та сатиричними коментарями. В автора немає амбіції конкурувати з професійними літературознавцями. Він відкидає стиль високочолих інтелектуалів, бо його ціль — розморозити українську класику й оживити цікавість до неї у звичайного читача, або ж «чітатєля». Таку настанову він і вкладає в уста ліричного укладача цієї хрестоматії — такого собі доктора Падлючча:
«Все діло в удовольствії, дорогі брати і сестри. Пока дитина не пойме, шо морожино — се кайф, вона не знатиме нічого про сатісфекшн. Так і з шидеврами вкраїнської літератури, з яких доктор Падлюччо свавільно сформував цю хрестоматію. Єдиний псевдонаучний принцип, яким він пользувався, — се задоволення від текстів, шо не тіки оказались свіжі після розморозки, але й ожили, запригали й жилають оглушити тебе цією радісною звісткою».
Бриних бере по одному тексту в 13 письменників і письменниць. Серед них є книжки, знайомі нам ще зі шкільної програми, як-от «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького, «Собор» Олеся Гончара чи «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського. А є доволі неочікувані — на кшталт п’єси «Владимир» Феофана Прокоповича чи оповідання «П’яниця» Панаса Мирного.
Кожен розділ має певну структуру, де є вступ, переказ сюжету, спроба розгадати, що хотів сказати автор, розмова про героїв, а ще аналіз стилю та цікаві факти. На завершення — добірка цитат із самого тексту. Дотепні, проте специфічні «Шидеври вкраїнської літератури» будуть зрозумілі ледь не всім, однак є нюанс — треба бути досить іронічним або іронічною, щоби вподобати таке читання.
Очима сучасних дослідників
Фундаментальною узагальнювальною працею від сучасних літературознавців є «Історія української літератури» у 12 томах від Інституту літератури Академії наук України (праця над нею триває від 2013-го і дотепер). Це робота великої спільноти вчених-академіків, які постановили створити найповнішу розвідку про розвиток укрліт. Серед авторів і редакторів — Юрій Пелешенко, Віра та Микола Сулими, Петро Білоус, Віталій Дончик, Леонід Ушкалов, Лукаш Скупейко, Надія Бойко, Микола Корпанюк, Іван Дзюба, Лариса Мороз та інші. Очевидно, що ця складно написана й монументальна наукова праця буде під силу хіба що студентам і науковцям. Навіть найнаполегливішим дослідникам-аматорам доведеться добряче потрудитися над багатотомником.
Ця «Історія…» охоплює аналіз української літератури від раннього Середньовіччя X століття й аж до наших часів. Цікаво, що нині існують лише 7 з 12 томів, і доки вчені підсумовують попередні здобутки літератури, ми спостерігаємо, як з’являється нова література війни. Нам не відомо достеменно, чи проаналізують цю літературу в 12-томнику й чи вдасться взагалі завершити його. Однак постають запитання: яка дистанція потрібна, щоб тексти потрапили в історію літератури? І хто проаналізує сучасну літературу в історії: сучасні ж дослідники, чи це — справа наступних поколінь?
Українська література: пригоди розпочинаються
Найсвіжіша історія української літератури — це книжка «Пригоди української літератури» (2023) літературознавця Києво-Могилянської академії Ростислава Семкова. Це — жвавий аналіз історії нової української літератури — від Івана Котляревського до Сергія Жадана, тобто від 1798 року до найвідомішого на сьогодні автора. На відміну від усіх згаданих праць, книжка Семкова написана для кожного та кожної читача й читачки. Це — водночас грайлива пригода та навігація світом укрліт, де турботливий наратор показує взаємозв’язки між українськими й закордонними текстами та зрозуміло пояснює теорію літератури.
Послуговуючись стильовим підходом у періодизації літератури Дмитра Чижевського, автор вибудовує історію від романтизму до постмодернізму та метамодернізму. Семків осучаснює історичні контексти й робить їх ближчими та зрозумілішими сучасному читачеві. Так, згадуючи про представників давньої літератури, запальних публіцистів Івана Вишенського, Іпатія Потія та Петра Скаргу, каже, що у наш час вони б вели гейтерські блоги. Однак давню літературу Семків залишає тим, хто пройшов фаховий вишкіл. Обираючи з-поміж естетики й суспільної ваги, він наголошує: «…є сенс говорити про тих письменників і письменниць, що говорили потрібні речі, але говорили, вміючи сказати». Ось так просто.
У дусі компаративістики, тобто порівняльного літературознавства, науковець послідовно порівнює українські тексти з іноземними. Наприклад, родинна сага «Люборацькі» Анатоля Свидницького для Семкова — це щось на кшталт британського серіалу «Абатство Даунтон». Українських та світових письменників літературознавець теж ставить на один щабель.
«Англійський готичний роман породив Едґара По, а наша не менш готична проза інвестувала свою образність у Шевченка та Гоголя».
А ще Семків аналізує укрліт у контексті розвитку інших національних літератур та пояснює взаємовпливи. Розповідаючи про антиутопію «Сонячна машина» Володимира Винниченка, він пише:
«…сама антиутопія “казкувата”. Їй бракує жорсткості та сили пізніших Орвелла чи Бредбері, й вона (що логічно) значно ближча до бурлескних антиутопій чеха Карела Чапека й (пізніших) поляка Станіслава Лема. Взагалі Винниченко майже напевне наслідує Чапеків роман “Фабрика абсолюту” (1922): в обох антиутопіях людство деградує, бо знаходить дармове джерело енергії. “Сонячна машина” для читання цілком стравна — там є зубожіла аристократія, зажерливий олігарх, рішучі пролетарі-повстанці й (напів)божевільний винахідник».
У «Пригодах…» українська література постає як самодостатня національна література з багатою традицією та сміливими експериментальними пошуками. Розповідаючи про гігантський багаж текстів, Семків окреслює ті, які зараховуємо до канонічних — їх вивчають діти в школі, читають на книжкових клубах, про них ми бодай щось та чули. Звісно, згодом ця книжка видасться нам неповною та недосконалою, та поки це — найзрозуміліша історія літератури, яку маємо.
***
Отже, починаючи з XIX століття історія української літератури поставала здебільшого в сухих академічних працях та складних розмислах учених, які важко було опанувати звичайному читачеві. Про неї говорили у різних контекстах і крізь усілякі призми, літературу по-різному періодизували. Найбільш показовими є праці тих дослідників, які спиралися зокрема на потреби українців і писали з думкою про українську національну літературу, яка має глибокі корені й міцний фундамент.
Кому потрібна історія літератури тепер? Нам із вами, українським читачкам і читачам, спраглим знань про свою літературу й способи окреслити власну ідентичність. З історії літератури ми отримуємо знання про тяглість української літературної традиції, яка розвивалася всупереч тривалій загрозі з боку імперії та відсутности незалежної держави. Скільки ще нам потрібно таких історій літератури? Безліч. Повні полиці «Історій…» до кольору до вибору, з яких кожен і кожна обере собі привабливі концепцію, формат чи обкладинку. Чи, може, стане нам і однієї доброї книжки?
