10 думок фентезі письменниці Мії Марченко

Мія Марченко — сучасна українська письменниця фентезі, літературознавиця й перекладачка. Її роман «Місто Тіней» потрапив до переліку найкращих прозових творів 2016 року за версією дитячого літературного порталу BaraBooka, а цього року перевидання твору увійшло до списку найочікуваніших книжок 2025 року, складеного журналісткою та письменницею Ольгою Карі для медіа «Вікенд». Написаний у співавторстві з Катериною Пекур роман «Діти вогненного часу» входить до переліку найкращих книжок 2024 року за версією Pen Ukraine.

На зустрічі з Мією обговорили подальший розвиток української фентезійної літератури, пошуки натхнення, жанр фентезі як інструмент для вираження почуттів і як погляд на актуальні процеси в суспільстві, на повномасштабну війну.

Зазвичай натхнення черпаю з подорожі або з власної цікавості до світу. На написання мого дебютного роману «Місто Тіней» мене надихнула зимова поїздка в Ригу. Одної ночі я заблукала й вийшла на площу, де стояла статуя Роланда — легендарного лицаря, символу надання місту магдебурзького права. Картина була дуже атмосферна: ніч, сніг, зірки, вітер… Я уявила собі: тільки відвернуся, і пам’ятник зійде з постаменту й ходитиме містом, охоронятиме його.

Так народилася моя повість про дівчинку Марту, яка втратила матір і мусить переїхати до незнайомого їй старовинного міста й будувати в ньому нове життя з батьком, якого не надто добре знає. Проте, щоб пережити втрату й примиритися з собою, їй доведеться зустрітися з власною Тінню в місті, уже дванадцять років як захопленому зимою та жорстокими загарбниками, у місті, яке щосили бореться, аби повернути собі дух свята й власну магію, що колись живила його.

Зараз я дописую міське фентезі про старий київський ботанічний сад (Фоміна). Як відомо, у ньому одна частина відкрита для відвідувачів, а друга відведена для науковців, які досліджують унікальні рослини, тож її нікому не показують. На прогулянках уздовж паркана тієї таємничої частини я й замислилась: а що ж там таке, на цій величезній території, засадженій рідкісними рослинами? Що там могло б відбуватися? І ось із цієї щирої цікавості народилась ціла книжка на 750 сторінок.

Коли в мене виникали труднощі у творчості, а під час написання першої книги сумнівів у собі було багато, я звернулась до психотерапії, а також до книги Джулії Кемерон «Шлях митця». Завдяки їй я навчилась приборкувати свого внутрішнього критика, який і досі підкидає мені немало викликів у творчій діяльності. З книги Кемерон мені найбільше придалися вправи на подолання страху чистого аркуша — коли пишеш першу фразу, а тобі здається, що вона неідеальна й через це книга теж вийде не дуже. А ще Джулія Кемерон дає багато порад з «гігієни письменницького життя». Тобто якщо ви хочете створювати оригінальні сюжети, вам треба їх чимось годувати: подорожами, новим досвідом, натхненням від інших книжок. Інакше вам просто забракне сил.

Загалом «Шлях митця» розповідає про милосердя до себе як до творця й людини, про важливість свіжих вражень, творчих побачень та відпочинку, які є необхідною умовою збереження творчого ентузіазму.

Мені вкрай важко закінчувати книгу. По-перше, я завжди дуже розмахуюсь. Нещодавно мені замовили оповідання, та виконати завдання так і не вийшло, бо текст у мене вийшов завеликим, став більш схожим на повість чи маленький роман. Дуже часто я вношу численні правки в роботу: тут щось не так, тут забула про одну деталь, тут треба дещо переписати… І поки я зберуся й таки закінчу твір, попередньо написана частина може навіть встигнути трохи застаріти. Це дуже дратує.

Згодом я зрозуміла причину цього. Якщо це книга, яку пишу для себе, не на замовлення, я привʼязуюсь до неї емоційно. Я поринаю у твір, поки пишу, і проводжу в ньому своє мініжиття. І в якийсь момент мені просто не хочеться з ним розлучатися: «Що ж це, я зараз усім віддам цей сюжет, а що ж тоді залишиться в мене?». Жаднюга я, словом.

Для мене фентезі — це найефективніша можливість дослідити й показати, як працюють певні закономірності і світи, захоплені певними ідеологіями або ідеями, проте в безпечному й нетравматичному для читачів середовищі.

Щодо освітнього складника, я просто ненавиджу когось повчати й казати: робіть так чи інак. Книги потрібні для того, щоб розважитися, щоб вони втішили й підтримали читача, перенесли його в інший, комфортний або ж ні, світ.

Жанр фентезі дозволяє показати певні суспільні процеси й події в легшому форматі. Наприклад, якщо ілюструвати історичні явища, то можна так серйозно не дотримуватися достовірності й щось прикрасити чи вигадати, але ефект занурення в епоху з усіма її перевагами та вадами в читача все одно виникне. У фентезі ви можете створити умовний устрій (постапокаліптичне суспільство, тоталітарне, пригноблене, феодальне — будь-яке), поселити в нього ваших героїв і далі вже роздивлятися, як би вони діяли в тих чи тих ситуаціях.

«Діти вогненного часу» — мій перший співавторський досвід, адже писали ми книгу з Катериною Пекур. І, мабуть, тільки з нею це й могло вдатися, бо їй я довіряю як подрузі і можу підпустити її до твору. До того ж ми схоже думаємо й подібно бачимо розвиток фентезійних сюжетів.

Отож цей досвід був неймовірно захопливим, а спільні зусилля, натхнення та взаємопідтримка допомогли написати книгу доволі швидко.

Для нас було досить неочікувано, що «Дітей…» почали називати воєнним фентезі. Ми просто намагалися розповісти про те, що бачили на власні очі, що відбувалося в Києві, який був тоді в напівоблозі.

Зараз багато речей уже забувається. Починаєш пригадувати, запитуєш у тих, хто теж тоді був у столиці, і бачиш, що хронологія подій у всіх уже дещо переплуталась. Нам здалося, що важливо зберегти ці спогади, тому «Дітей вогненного часу» ми писали як своєрідний щоденник початку повномасштабного вторгнення. Ми хотіли задокументувати події так, як вони розгорталися, використовуючи власні спостереження й збираючи інформацію в людей, які пережили окупацію в Бучі, у Гостомелі.

Сприйняття «Дітей вогненного часу» було різним. Хтось казав, що не може продертись крізь перші розділи, бо їх тригерить тема евакуації. Але були й ті, хто в дуже складних умовах переживали наступ на Київ, і от вони якраз дуже дякували нам за нашу роботу, за те, що книга допомогла їм подивитися на вторгнення збоку. Це, за їхніми словами, виявилося надзвичайно терапевтичним.

Історією дівчинки Каті ми хотіли продемонструвати підліткам, які читатимуть «Дітей вогненного часу», що, попри страшні обставини, занурення в чужий незрозумілий світ, героїня повертає собі контроль над власним життям. Ми хотіли показати, що важливо залишатися собою, ніким не прикидатися, мати владу над своїми рішеннями та вчинками навіть у тих ситуаціях, коли в тебе намагаються цю владу відібрати й зробити тебе жертвою обставин.

Підлітки, особливо молодші, яким 11-12 років, читають книгу здебільшого так, ніби дивляться фільм. У них дуже багато цікавості до тих тем, які дорослі зазвичай замовчують. Їм, навпаки, хочеться про це поговорити. У мене був випадок, коли я прийшла в школу ще зі своєю дебютною книжкою «Місто Тіней» і мене четвертий клас наполегливо розпитував: «Скажіть, від чого все ж таки померла мама Марти?» Ми з їхньою вчителькою були здивовані, що діти хочуть про це поговорити, адже розмова вийшла непроста (довелося пояснити їм усе про рак молочної залози й те, скільки молодих жінок він забирає), але вочевидь для них ця розмова була важлива.

Сьогодні жанр фентезі в українській літературі стрімко розвивається. Ми ще не встигли дописати й видати те, що в нас народилося за цей час. Та й уся українська література переживає бурхливий розвиток. З’являються жанри, які раніше майже не були представлені. Щоб як слід проаналізувати те, що відбувається нині в нашій літературі, ми ще маємо поспостерігати, побачити, які ніші закриті, що не закріпилося в жанрі й чому.

Що ж до західного фентезі, я помітила таку тенденцію: їхні герої-чарівники прагнуть стати людьми, тобто відмовитися від власних магічних сил на користь людяності, любові, доброти. У нас же ситуація зворотна: українське фентезі розповідає про опанування своєї сили, вивчення нашого магічного потенціалу й того, як ним користуватися. А потім постає питання, для чого потрібні ці здібності. Це також про повернення контролю: у нас є магія, й завдяки їй ми можемо захистити себе, свою родину, свою країну від ворога.

Західним творцям є що перейняти в українських письменників. По-перше, західна культура аж надто часто намагається зрозуміти злочинця: у нього ж, мабуть, було важке дитинство, йому боляче, і тому він робить такі жахливі речі. Набагато менше кажуть про те, що, перш ніж посилати злочинця в терапію, його спочатку треба спинити й убезпечити від нього суспільство. 

Нині в західній літературі дещо розмиваються межі добра й зла. Але важливо чітко розуміти: зло — це зло, і з ним треба боротися, а не намагатися його вмиротворити. Наприклад, у ситуації булінгу, як твердять психологи, допомога так само потрібна булеру, як і жертві, бо він, на відміну від тих, над ким знущається, вже втілює у життя нездорові патерни поведінки, від яких сам, імовірно, страждає в родині. Утім, це не означає, що його не потрібно зупиняти.

Окрім цього, українці та українки, а відповідно й персонажі їхніх книжок, здатні чудово будувати горизонтальні зв’язки: тобто коли люди різних професій, з різних регіонів здатні діяти злагоджено, аби перемогти спільну загрозу. Це корелює і з подіями повномасштабної війни, коли абсолютно різні, незнайомі між собою люди об’єднують зусилля, аби врятувати одне одного, надати допомогу постраждалим і протистояти російській агресії. Наприклад, у західних країнах така швидка кооперація на рівні громади викликає щирий подив, адже вони зазвичай усе ж орієнтуються на те, що спустить згори уряд.

З іншого боку, українським авторам, на мою думку, варто вдосконалювати навички професійного складання сюжетів: розмірковувати й шукати інструменти, як зробити історію динамічною, цікавою, такою, що не відпускає читача. Як створити таких героїв, яких читач одразу полюбить, які чимось чіпляють. 

Я би також сказала, що нашому літературному середовищу властива певна зверхність до популярних творів, їх багато хто любить стигматизувати й принижувати, як, до прикладу, «Сутінки». Дуже багато й досі цього дискурсу: мовляв, ото все — чтиво для масмаркету, а ми пишемо високу полицю, і байдуже, що зрозуміти нас можуть не всі. Популярний твір може бути написаний не ідеально, але якщо він зачіпає серця багатьох читачів, це не просто так. Це означає, що автору вдалося описати те, що хвилює багатьох.

Я вважаю, що фентезі від вітчизняних творців стане ще більше, що його активніше видаватимуть і гонорари платитимуть вищі. Сподіваюся, з’являться книжки, які заведено називати масмаркетом, бо вони теж потрібні, зокрема для психотерапії та заспокоєння. Словом, більше козі-фентезі богу фентезі.