10 думок письменниці Саші Довжик

Саша Довжик — письменниця та редакторка, а з 2024 року директорка INDEX — Інституту документування і взаємодії. Саша здобула PhD з англійської літератури і компаративістики в Birkbeck, Лондонський університет, працює редакторкою London Ukrainian Review. Її статті з’являються на шпальтах таких авторитетних медіа, як New York Times, Guardian, New Lines, CNN, де вона розповідає світові про Україну, війну та культурну спадщину.

Цьогорічний Міжнародний літературний фестиваль Lviv BookForum відбудеться з 3 до 6 жовтня, і його фокус-темою стане осмислення сучасної України в контексті війни та глобальних викликів — «Сила спільної дії». Серед численних подій форуму варто виділити дві, у яких братиме участь Саша Довжик. Перша — панельна дискусія «Книги про Україну в англомовному та іспаномовному світі», яка відкриє форум. Друга — презентація книги Лариси Бабій “A Kind of Refugee: The Story of an American Who Refused to Leave Ukraine”. 

У розмові з Сашею Довжик ми обговорили стереотипи про Україну, її роль у світовій культурі, важливість документування війни та вплив українських письменників на міжнародній арені.

Один із найпоширеніших стереотипів, із яким доводиться стикатися на міжнародних майданчиках, — сприйняття української культури як провінційної та маргінальної відносно добре профінансованого імперського міфу Росії. Це ставлення до України як до культурної периферії, яка, мовляв, не варта вивчення чи заглиблення, не є природним. Його сформувала й профінансувала Росія в рамках її зовнішньої політики.

Наша нинішня робота спрямована на те, щоб боротися з цим стереотипом і показувати важливість українських інтелектуальних і культурних постатей для розуміння європейських та світових контекстів. 

Якби Україна справді стала модною на міжнародній арені, ми всі, напевно, пораділи б такому розвитку подій. Проте в умовах сучасного світу, де увага постійно перемикається з одного питання на інше, люди можуть зосередитися на інших війнах, нових конфліктах або глобальних проблемах.

Це, мабуть, закономірно, адже світ постійно знаходить нові теми для обговорення. Однак постає питання: що нам слід робити, як запобігти тому, щоб Україна не стала лише тимчасовим явищем у культурному та політичному дискурсах? Найважливіше, що ми можемо протиставити цьому, це сталість. Потрібно працювати над тим, щоб важливість України не обмежувалася виключно поточними подіями або війною. Реакція на українську ситуацію не має бути чимось на зразок швидкої допомоги, коли розв’язали проблему й забули.

Нам слід будувати сталі інституційні діалоги, щоб Україна залишалася в центрі уваги й надалі. Розуміння, що Україна важлива для світу не лише в контексті війни, а й як нація з багатою культурною та інтелектуальною історією, має стати основою для довгострокової співпраці і діалогу.

Коли мова заходить про те, що пишуть про Україну за кордоном, важливо відзначити, що українські голоси почали потужно звучати на міжнародній арені. Ми вже не спостерігаємо ситуації, коли журналіст із-за кордону прилітає в Україну на кілька діб, формує враження, а потім транслює його світу протягом наступних років, — парашутної журналістики. І добре, якщо він прилетів саме в Україну, а не до Москви. Зараз ситуація змінилася: маємо власних авторів, які займають важливі позиції на міжнародних майданчиках і можуть доносити до світу нашу реальність.

Чимало уваги почала привертати українська документальна поезія.

Я говорю про Юлію Мусаковську, Олену Гусейнову, Катерину Міхаліцину, які займають активну адвокаційну позицію, поширюючи знання про українську культуру. Ці письменниці не просто літературні діячки — вони стають амбасадорками українського досвіду, розповідаючи про війну та нашу культуру не через зовнішні об’єктиви, а зсередини.

Я говорю про Олександра Михеда, чия книга The Language of War (українською — «Позивний для Йова») вийшла у британському видавництві Penguin Books і вже стала важливим джерелом для тих, хто прагне зрозуміти війну з української перспективи, а не крізь призму стороннього спостерігача з уявленнями, викривленими через власні упередження чи неуважність.

Інакше вона перетворюється на пропаганду. Проте мені здається, що проговорення досвіду війни, а також досвіду спротиву — це те, що буде в полі уваги найближчим часом.

Звичайно, хотілося б, щоб українська література змогла протиставити цій візії щось інше, але наразі це наше теперішнє: зруйнована війною країна, яка мужньо протистоїть великій навалі. І саме цей досвід світ має почути, адже це не лише наша історія — це історія людського опору і гідності. 

Останнім часом я помічаю, що ми досягли певних успіхів у тому, щоб розповісти світові про себе. І це відбулося частково завдяки вимушеній еміграції. Війна змусила багатьох українців залишити Батьківщину, і тепер нас за кордоном багато. Люди, яким довелося тікати, також мають дуже активну позицію, багато говорять і пробивають ці стіни.

Але я також бачу потребу в якихось сталих структурах усередині країни і підтримці людей, які з тих чи інших причин залишаються. Створення таких острівців дозволить думці та дії розвиватися також і всередині країни, давати поштовх нашому інтелектуальному та культурному авангарду. Ми не маємо застрягати в болі та травмі, навпаки, нам слід відкривати нові можливості для розвитку експертизи та інфраструктури: створювати центри, до яких зможуть долучатися наші закордонні партнери та колеги. Приїжджаючи, вони матимуть точку входу в Україну, де їм нададуть супровід для того, щоб вони склали власне враження про нас як суспільство і не були парашутистами, які сюди випадково залітають і не розуміють українських контекстів. 

Мені важливо працювати над інституційними історіями всередині країни, сприяти глибшому розумінню української культури, досвіду та боротьби в умовах сучасних викликів.

INDEX — Інститут документування і взаємодії (Institute for Documentation and Exchange). Інституція, що виникла як відповідь на нагальну потребу в документуванні та осмисленні фактів і явищ, пов’язаних із російсько-українською війною. Ми ставимо за мету не лише документувати факти, а й сприяти збагаченню інтелектуального середовища і формуванню критичного дискурсу щодо війни та її наслідків.

Інтелектуальний обмін — це поняття, яке набуває особливого значення в контексті роботи INDEX.

Що це означає для нас? Насамперед це створення середовища, де українські інтелектуали, культурні діячі та їхні колеги з-за кордону можуть вільно ділитися своїми ідеями, досвідом і баченням. 

Ми організовуємо внутрішні тижневі семінари, на які запрошуємо представників різних професій. Кожен з учасників приносить до обговорення свою роботу чи проєкт, і це стає підґрунтям для міждисциплінарного діалогу. І я бачу, як в цьому обміні народжуються нові прочитання, нові візії, нові думки. Учасники —  люди з різних сфер: художник-ветеран, міжнародна журналістка, дослідниця медіа з-за кордону, український історик. У цьому кроскультурному середовищі люди з різним професійним досвідом і поглядами знаходять спільні теми, і це стає поштовхом для подальшого розвитку.

Особливо цінно, що в центрі обговорень часто постає тема війни, документування її наслідків та важливості збереження цих історій для майбутніх поколінь. І хоча всі учасники дивляться на проблему через призму своєї галузі, саме це різноманіття підходів допомагає глибше зрозуміти значення документування війни, чому ми маємо передавати наш досвід далі.

Коли йдеться про документування нашої дійсності, ми стикаємося з багатьма жанрами і формами, які можна застосувати для фіксації досвіду. Це надзвичайно важливо, адже кожна з цих форм має свою унікальну цінність і спроможність донести інформацію до ширшої аудиторії.

Сьогодні бачимо, як кінематографія, документалістика, репортаж, письмові свідчення, фотографія, усна історія та інтерв’ю переплітаються в нашій культурі. Кожен з цих жанрів відображає різні аспекти реальності і зберігає її для майбутніх поколінь. 

Я можу говорити лише з власної перспективи, проте вважаю, що всі ці варіанти роблять документування важливим і переконливим. Мені як авторці найбільше резонує традиція репортажу, яка стрімко розвивається в Україні. На жаль, маємо безліч матеріалу, який потребує фіксації, адже ми переживаємо складні часи, сповнені викликів і страждань. Тексти, які виникають від болючих зіткнень із реальністю, стають неймовірно потужними. 

Важливо, щоб ми зберігали ці свідчення безпечно та на довгострокову перспективу. Наша мета — створити архів, який слугуватиме для майбутніх досліджень, усвідомлення та розуміння нашого досвіду. 

Ця тема справді дуже резонує з нашим сьогоденням, особливо в контексті 

31-го Міжнародного літературного фестивалю Lviv BookForum, цьогорічна тема якого — «Сила спільної дії». У запитаннях людей, які дивляться на нас із-за кордону, часто звучить тривога: «Коли закінчиться війна?», «Як ви бачите майбутнє цього конфлікту?», «Коли ви переможете чи, не дай боже, програєте?». Ці питання завжди викликають у мені бажання підкреслити, що відповіді не закарбовано на камені. 

Це залежить від наших дій. Якщо ми працюємо разом заради спільної перемоги — це робить її можливою. І це ключовий момент: перемога — результат наших спільних дій.

Тема спільної дії для мене особливо важлива, адже вона наголошує на потребі солідаризуватись і нести колективну відповідальність. Кожен із нас може стати частиною цього, і саме спільні зусилля, готовність працювати разом можуть призвести до змін. Ми здатні не лише спостерігати за майбутнім, а й активно його творити.

Що мене вразило найбільше — це різниця в ресурсах. В Україні часто бракує не лише фінансових можливостей, а й інституційного впливу, який на Заході медіа мають унаслідок тривалої історії розвитку.

Наші журналісти демонструють високу емпатію у взаємодії зі своїми читачами. Коли ми звертаємося до української аудиторії, нам вдається знаходити правильний тон і теми. Проблема не в навичках чи бажанні, а в доступі до ресурсів. Величезні західні платформи мають бюджети й охоплення. 

Медіа не стають потужними гравцями за один день. Це довготривалий процес: видання чи телеканали поступово завойовують довіру, аудиторію, а з нею — і певну владу в інформаційному просторі. Українські медіа ще не досягли цього рівня через молодість нашої країни. А для того, щоб мати справді широкі майданчики і робити матеріали, які читає велика аудиторія, потрібні гроші та влада, яка здобувається довгим розвитком в індустрії. 

Однак саме журналістика є одним зі стовпів української демократії, вона відіграє ключову роль у захисті свободи слова. Слід пам’ятати про цей потенціал. Українським медіа є чим пишатися, їхня роль у сучасній історії країни величезна.

Останнім часом я багато працюю над проєктом «Люди культури, яких забрала війна». Це спільна ініціатива українського ПЕН та The Ukrainians, у рамках якої ми створюємо галерею літературних портретів тих, хто став жертвами повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Це не просто імена, це люди, які своєю щоденною працею формували нашу культуру. Хтось із них відомий, чиї доробки ми вивчаємо і пам’ятаємо, але є й ті, кого мало хто знає.

Однією з таких постатей для мене став бібліотекар із Житомира Віталій Пивоваров. Він не був публічною людиною, його ім’я не звучало в медіа, але його внесок у розвиток культури був важливий. Віталій — приклад тих людей, чиє існування та щоденна праця створюють культурну тканину нашого суспільства, а їхню цінність ми часто не усвідомлюємо. 

Віталій народився у 1984 році і з початком повномасштабного вторгнення пішов на фронт уже в перший тиждень війни. Третього березня він став солдатом ЗСУ. Десять місяців служби він воював, поки не був убитий у січні 2023 року на Донеччині. Він не був войовничою людиною, ніхто не міг передбачити, що саме він вирішить узяти до рук зброю. Але ідея незалежності України завжди була для нього важлива. Він розумів, що в момент загрози треба діяти, і зробив свій вибір.

Такі люди, як Віталій, є невидимими героями нашого часу. Завдяки їх вибору ми маємо змогу жити, працювати та продовжувати розвивати нашу країну. 

Мій творчий процес правдиво характеризують ті книжки, які в цей час опиняються поруч. Давайте я поділюся тим, що зараз лежить у мене на столі.

Передусім тут у мене книжка Creolizing the Modern: Transylvania across Empires. Це текст, який я почала читати нещодавно, і він став для мене своєрідним вікном у роздуми про деколонізацію, про досвід імперій і про те, як ці історичні процеси впливають на різні культури. Книга занурює в румунський контекст, і це для мене важливо зараз, бо я намагаюся вийти за межі суто українських тем, щоб краще зрозуміти, як інші культури довкола нас переживали свій імперський досвід. Прикордонні історії, тобто історії людей на межі різних імперій і культур, відкривають нові перспективи і дозволяють ширше мислити про нашу спільну історію.

Поруч також лежить книжка Олесі Хромейчук The Death of a Soldier Told by His Sister (в Україні опублікована як «Смерть солдата. Історія, розказана його сестрою»). Це дуже особистий нонфікшн, який про втрату брата на війні написала сестра. Ця книга дуже світла, хоча і присвячена такій складній темі. Вона не залишає в тебе почуття глибокого болю, а навпаки — вказує шлях уперед. Це той тип літератури, який допомагає жити з горем і втратою.

Ще одна річ, яку я нещодавно почала читати, — збірка «Казки про дивних» Ренсома Ріґґза. Мабуть, це одна з тих книг, які безпосередньо впливають на мою творчість. Я завжди дуже любила казки, нашарування інтерпретацій одного казкового сюжету. І це особливо важливо для мене нині, коли я намагаюся створювати власні казки, але вже в контексті сучасної України, у контексті війни. Я спостерігаю, як різні культури працюють із давніми сюжетами, і намагаюся зробити щось подібне з українськими історіями, вивільнити їх емансипативний зміст.

Що мене захоплює останнім часом, так це те, як казкова метафора може послужити ключем і вивільнити неочевидні підходи до опису реальності, яка нас оточує. Мені цікаво працювати і з осмисленням нашої великої війни, і з відкриттям досвіду інших культур. Тому ці книги, які зараз зі мною, відображають діапазон мого пошуку: від деколонізаційних тем до роботи з горем і казкових метафор, які можуть указати на універсальне в унікальному і болючому досвіді.