Місяць: Квітень 2025

«Тінь за тобою» — це третій роман письменниці і кандидатки історичних наук Лілії Черен (справжнє ім’я — Лілія Чорна). Як науковиця вона спеціалізується на темах повсякденного життя Києва 1920–1930-х років, історії культури та побуту київської інтелігенції і Розстріляному Відродженні. У своїх художніх творах авторка звертається до історії, поєднуючи реальні події з вигаданими.

Так, у своїй дебютній збірці містичних новел «Обійми сукуба» авторка розкриває таємниці взаємин чоловіків і жінок. Заголовна новела «Обійми сукуба» досліджує магічний вплив жінки на чоловіка, відкриваючи приховані механізми цієї взаємодії. А в романі «Марта» Черен розповідає історію молодої жінки, яка мріє про кохання і кар’єру в умовах складних історичних подій 1918—1934 років в Україні, зокрема війни і соціальних катастроф Києва.

У «Тіні за тобою» авторка знову звертається до періоду 1920-х і використовує історичні джерела, щоб передати атмосферу того часу аж до погоди і міських пейзажів.

Сюжет книги розгортається в Києві влітку 1925 року, в часи, коли радянська влада вже міцно закріплювалася, але відгомін визвольних змагань у місті все ще відчувався. 

Головний герой Корній Левицький, худорлявий юнак з обпеченими руками, працює у карному розшуку. Його переводять із Харкова до Києва, де він отримує першу справу — розслідування вбивства Сави Петровича. Прибувши до оселі загиблого, Корній із подивом розуміє, що це місце колись, до приходу більшовиків, було його власним домом. Там він зустрічає загадкових жінок: Мусю, Леонілу й Аду, які разом із Савою Петровичем мешкають у старій комуналці. Зібравши свідчення сусідів Сави Петровича, Корній складає звіт, який його колеги зустрічають сміхом. Виявляється, всі три жінки, яких він бачив напередодні, давно мертві. 

Ці померлі жінки обернулися на сирен — духів, здатних впливати на людей і змінювати реальність. Та разом з цією надприродною силою вони отримали і прокляття, бо покинути той дім вони самі не можуть. Лише уклавши на деякий час угоду з людиною, вони зможуть вийти звідти, але все одно будуть приковані до тієї людини. Саме тому сирени і погоджуються допомогти Корнію розкрити справу в обмін на звільнення з тенет будівлі.

Сирени відрізняються від звичайних привидів тим, що можуть, навіть не усвідомлюючи цього, уявити чоловіка — і він відразу ж з’явиться перед ними. Проте їхній вплив на людей жахає: коли вони з’являються поруч, пілоти втрачають контроль над дирижаблем, а ті, хто опиняється з ними в одній кімнаті, поступово втрачають розум — адже сирени витягують назовні найпотаємніші людські страхи та гріхи. Чомусь лише Корній здатен витримати їхню присутність і не з’їхати глузду.  

У місті тим часом відбувається серія жорстоких убивств жінок, усі вони були задушені, а потім зґвалтовані. Коли Корній разом із сиренами прибуває на місце чергового злочину, вони бачать привид убитої дівчинки, який перелякано ховається в кущах, ніби його хтось іще може помітити. Після короткої розмови з ним Муся підходить до Корнія і тихо каже:  «Я знаю, хто її вбив».

У книзі важливу роль відіграють події Української революції 1917–1921 років. Сюжет помережаний флешбеками, які переносять читача в різні періоди революції і знайомлять із різними персонажами. Розповідь подається фрагментами, передаючи події, думки й емоції головних героїв.

1918 рік став для Києва роком двох радянських наступів, які принесли місту смерть і руйнування. Спочатку в січні більшовицькі війська під командуванням Михайла Муравйова вперше захопили місто, а в грудні Червона армія розпочала новий наступ. Обидва вторгнення супроводжувалися терором, розстрілами цивільного населення, артилерійським вогнем та голодом.

У грудні 1918 року після відновлення Української Народної Республіки Директорією більшовицькі сили на чолі з Михайлом Муравйовим знову рушили на Київ. Цього разу вони діяли більш організовано, поступово захоплюючи українські території. Багато добровольців вступали до війська, щоб захищати столицю. Це відбилося в історії однієї з сирен — Леоніли. Її коханий Євген залишив її заради боротьби за Україну. А дівчина прийняла його рішення і відпустила, не знаючи, чи повернеться він живим.

На тлі цих подій розгортаються особисті трагедії Корнія та інших сирен — простих киян, які виживали в умовах війни та насильства. Артилерійський обстріл Києва забрав життя сім’ї Корнія: їхня квартира згоріла у вогні, а хлопчик залишився сиротою, отримавши опіки на руках, коли намагався врятувати батьків. Аду спіткала не менш страшна доля: більшовики вбили її батьків у власному домі, а потім зґвалтували її. Її дім став місцем жорстокого насильства, а потім — її пасткою навіть після смерті.

Крім терору, війна принесла голод, який став окремим випробуванням для мешканців міста. Продовольство було в дефіциті, люди виживали коштом випадкових запасів, а холодна зима лише посилювала страждання.  

На початку ХХ століття життя жінки все ще визначалося соціальними обмеженнями. Суспільство окреслювало жінкам чіткі ролі: дружина, мати, домогосподарка. Вони мали дуже обмежений простір для вибору, а будь-які амбіції чи прагнення до особистісного розвитку сприймалися як порушення норм. Авторка через своїх героїнь показує, як жінки того часу були змушені боротися з нерівністю, знеціненням і несправедливістю.

Леоніла працювала наймичкою в домі заможних людей. Господарі ставилися до неї зверхньо і зневажливо, вона не могла захистити себе — адже праця наймички була чи не єдиним способом вижити для дівчини з бідної родини. Її історія – це історія боротьби за гідність і мрію про інше життя, в якому вона могла б сама обирати свою долю.  

На початку ХХ століття більшість жінок не мали фінансової незалежності. Вони або працювали в чужих сім’ях на низькооплачуваних роботах (наймички, пралі, швачки, прислуга), або залежали від чоловіків. Навіть заможні жінки не мали повноцінного контролю над своїм життям, оскільки законодавчо їхні права обмежувалися: без згоди чоловіка або батька вони не могли навчатися, працювати на деяких посадах чи навіть розпоряджатися майном. 

Іншу долю мала Муся. Вона виросла в родині, де її думка нічого не важила. Спершу суворий дід не відпускав її з дому, а потім чоловік перетворив її життя на ув’язнення. Він не сприймав її як рівноправну партнерку, а лише як служницю, яка має мовчки виконувати накази. Його маніпуляції, психологічний тиск і зневага тримали Мусю в стані постійного страху. А якби вона спробувала відмовитися від шлюбу, це викликало б соціальний скандал.

Домашнє насильство на початку ХХ століття було поширеним явищем. Закон не передбачав жодної відповідальності чоловіка за побиття дружини, а розлучення було майже неможливим, особливо для жінки без власних статків. Дружина мала терпіти чоловіка, яким би він не був, і, навіть якщо він знущався з неї фізично чи психологічно, суспільство очікувало від неї смирення.

Аделіна (Ада) втілює інший вимір жіночої долі — той, що формувався не лише соціальними умовами, а й війною. Її життя розкололося в момент, коли більшовики зайшли в її дім. Вижити їй вдалося лише дивом. Під час війни жінки були особливо вразливими: вони ставали жертвами насильства, втрачали родини, зазнавали знущань. Акт насильства над жінкою загарбники часто сприймали як символ привласнення захопленої території. Ада — одна з тих, хто опинився в цій пастці. Вона пережила не лише втрату родини, а й фізичне насильство, що зробило її замкненою, сповненою гніву та недовіри до світу.

Крім персональних трагедій, через жіночі образи роман показує ширші суспільні виклики епохи. Жінки не мали вибору, який сьогодні здається очевидним: вони не могли вільно кохати, обирати професію, розпоряджатися своїм тілом. Багатьох із них навіть заміж віддавали без їхньої згоди. 

На початку ХХ століття українки здобували освіту лише в окремих випадках, якщо родина була достатньо заможною та прогресивною. Здебільшого ж жінок вважали передусім майбутніми дружинами та матерями, їхня роль у суспільстві була чітко визначена: берегти сімейне вогнище, підкорятися, терпіти.

У книзі сирени Ада, Леоніла та Муся мають здатність викликати з глибин людських душ їхніх «демонів» — те, що люди намагаються замовчати або приховати від оточення. Однак в одному з розділів, коли Корнію доручають допит злочинця, виявляється, що сирени не можуть впливати на тих, у кого темних рис більше, ніж світлих.

Водночас вони здатні зняти з людей зовнішню оболонку, відкриваючи їхню справжню сутність, внутрішнього демона. Це можуть бачити лише Корній і самі сирени. . Так, під час допиту злочинця сирени змусили говорити його демона, який видав місце, де ховаються спільники. При цьому сама людина нічого не відчуває, бо в її душі переважає злість і темрява.

Істинна природа людини не завжди збігається з образом, який вона демонструє навколишнім. Сирени виступають як каталізатори правди, оголюючи внутрішній світ кожного. Ті, хто все ще зберігає у собі хоч трішки добра, можуть боротися зі своїми демонами. Але ті, кого повністю поглинула темрява, залишаються незмінними: їм уже нічого втрачати, адже вони живуть у своїй справжній сутності.

Отже, «Тінь за тобою» Лілії Черен — це детективний роман, за пригодницьким сюжетом якого стоїть глибоке дослідження соціальних і психологічних травм українського суспільства 1920-х років. Книга поєднує реальні історичні події з елементами містики і психологізмом, створюючи складну картину впливу революційних змін на людські долі.

Євгенія Бабенко — сценаристка серіалу «Секс, інста і ЗНО» і співсценаристка кіноальманаху «Двері», журналістка, авторка телеграм-каналу What a story, Mark! та письменниця. «Усі мої тривожні дзвіночки» — її дебютний роман, що вийшов у 2024 році у Vivat і ввійшов до шортлиста премії «Своя полиця» від «Книгарні Є» в категорії «Реалісти». І хоча роман усього на 128 сторінок, він  містить страшні травми, справжню дружбу, історію дорослішання, щасливі миттєвості і те, що зазвичай ховається в темних кутках. 

Звичайно, про переживання дитячих травм уже писали до цього, наприклад у творах «Говори» Лорі Андерсон, «Якою я була» Ембер Сміт, «Тільки нікому про це не кажи» Ірени Карпи, «Привіт, це Чарлі! або Переваги сором’язливих» Стівена Чбоскі. Євгенія Бабенко зображує сучасні українські реалії очима підлітки. Про що ж ця маленька книжка Євгенії Бабенко із, здавалося б, невигадливою анотацією?

Життя 18-річної Христини комусь може здаватися ідеальним: вступ в омріяний виш (КНУ Шевченка) на бажану спеціальність (французька філологія), сусідка і за сумісництвом найкраща подруга, класні одногрупники, нове місто та початок справжнього дорослого життя. Вечірки, посиденьки в гуртожитку, найкращі студентські роки — живи і насолоджуйся, та вона не може. Бо є дещо, що вщент руйнує ідеальну картинку: коли їй було вісім, її зґвалтував рідний дядько. Дівчинка не наважилась нікому розповісти, тож із наслідками цього вчинку і травмою вона живе вже десять років. А вони відлунюють у всьому: її думках, станах, діях. Але ці «дзвіночки» варті окремого абзацу.

Тож у центрі сюжету дівчина з тяжкою травмою, її спроби, невдачі і бездіяльність. І тільки периферичним зором ми спостерігаємо за її буденним життям, навчанням, любовними переживаннями та іншими персонажами з їхніми власними труднощами. Навіть кривдника Христина майже не згадує, бо це історія про неї. Не про насильство, а про життя після, не про ґвалтівника, а про жертву. Бо ми не знаємо, чи він колись у своєму житті згадав про це, а для Христини цей день розділив існування на «до» і дуже затуманене та непевне «після».

Проте цей текст — не безпросвітна тьма: поряд із важливою та складною темою в книзі є й позитивне, і смішне, і обнадійливе. В один день може статися як найгірше, так і найкраще — або ж це може бути та сама подія. Бо таке і є життя — поєднання комедії з драмою. Завжди можна знайти проблиск світла, головне — помітити його за завісою темряви.

Скільки таких перших ластівок ми звикли ігнорувати в житті своєму і близьких? Аліна, сусідка Христини, яка стала її найкращою подругою, намагається знайти свій шлях, вимотує себе роботою та навчанням, занадто піклується про інших (але не про себе) і досліджує свою сексуальність. Даша — староста, має багато клопотів, а на посвяті напивається до втрати свідомості. Богдан — друг Христини та Аліни, у нього «на хаті» постійно відбуваються тусовки з «грибами». Макс — одногрупник, у якого безтямно закохується головна героїня. Про нього ми дізнались так само небагато: переїхав з Донбасу до Києва у 2014-му, його батько загинув в АТО, але він не звик жити із цим досі. Якщо такі дзвіночки лежать на поверхні навіть у другорядних персонажів, то що ми могли б знайти, якщо копнути глибше?

Щодо Христини, тут копати вже не доведеться, бо ми бачимо її дії, чуємо думки, відстежуємо найменші рухи й сигнали. Депресія, тривожний розлад, нав’язливі думки, намагання втекти від реальності, нерозуміння себе, своїх емоцій і бажань, хронічна втома, безрозсудні та імпульсивні вчинки на шкоду собі, відсутність відчуття безпеки буквально будь-де, селфхарм. А про людське око — стандартне «нормально» й «у мене все добре»

Повномасштабна війна загострила всі наші проблеми, і такі сигнали вже неможливо ігнорувати. Постійні обстріли і недоспані ночі, підвищений рівень стресу, ПТСР, втрата близьких та дому. Це все розхитує внутрішній світ, позбавляє відчуття опори, контролю, стабільності, захищеності, ми все частіше переживаємо вигорання, втому, зневіру.

Наскрізне питання тексту. Хто я? Перед Христиною воно постає в двох площинах. По-перше, як звичайне питання для кожного підлітка і людини загалом. І на початку і в кінці книжки її відповіді відрізняються.

Але протягом року вона проходить трансформації, які змушують переосмислювати життя і шукати шляхи зцілення та порозуміння з собою. У відповідях з’являється більше впевненості, надії і спокою.

По-друге, «хто я поза своєю травмою?» Крім неї, якщо вона заполонила життя і перекрила доступ до світла? Що від мене залишилось? Після карколомної події, яка стала останньою краплею в цій чаші, Христина йде на терапію — до речі, безкоштовну, в психологічній підтримці для підлітків. До цього спробувала кілька платних спеціалістів, які їй не підійшли. Тільки знайшовши по-справжньому свого психотерапевта, вона усвідомлює важливі речі, навчається не уникати своїх емоцій і проблем, а переживати їх, щоб урешті-решт пережити. Вона розуміє: що б з нею не ставалось, які б погані події не відбувалися, вона більша за це, і тільки вона має боротися за себе і за своє щастя. Минуле буде з нею, поки вона сама не захоче його позбутись. І насправді травма її не визначає.

І поки дівчина перебуває у пошуках, до неї звертається її бабуся (яка тільки-но вийшла на пенсію) з такою самою проблемою: «Христя, я не знаю, хто я». На жодному етапі життя ми не знаємо, хто ми. Тільки в дитинстві, найімовірніше, скажемо: «Я хороша людина» — і сподіватимемося, що нам вдасться такими залишитись і надалі. Виходить, що життя — це безперервний пошук себе у світі, повному болю, жорстокості, несправедливості і невизначеності, з відсутністю ідеалів, але купою вимог та очікувань.

Людям зазвичай важко прийняти страшну правду, особливо про своїх близьких, тому потерпілим ставлять багато запитань, піддають сумніву їхній досвід, ще більше роз’ятрюють рани. Те, що жертва ніколи не винна у злочині, скоєному над нею, зрозуміло. Що б вона тоді не вдягла, як би не поводилась, коли б це не трапилось. Це має бути однозначно, але самі потерпілі не завжди це розуміють. А кого звинувачувати у власних проблемах, якщо вони твої, історія — твоя, і ти не можеш дозволити собі поставити в центр подій кривдника? Тож і виходить, що повісити провину та покарання немає на кого, на сцені — тільки ти.

А якщо провина лежить на тобі, то чи захочеш допомогти винному? Час лікує, Христина сподівалась, що час допоможе і їй. Але він тільки змушував повертатися у той день, у кімнату, де все пішло не туди. Вона дозволяла цьому болю заполонити свою свідомість, покірно слідувала за ним, давала контроль над думками та діями. Вона дала йому змогу вимкнути її голос. Замкнуте коло. Що може допомогти вибратися звідси і повернути контроль над власним життям?

Немає універсальних ліків і розв’язання проблем (особливо коли вам немає куди звернутися), тож ніколи невідомо, яка дрібниця може вас урятувати. Коли вам погано, психологи радять спиратися на прості і зрозумілі речі. Коли Христина приходила додому зі школи, по телевізору йшов мультсеріал «Гей, Арнольде!». Він став її опорою в житті.

Мультик через дитячих персонажів, буденні ситуації передає глибокі меседжі. Арнольд живе з дідусем і бабусею в пансіоні «Сансет-Армз», яким ті володіють, і спостерігає за життям його мешканців. Джеральд — найкращий друг головного героя. Він емоційний і запальний, проте і дещо скептичний, Арнольд — спокійний мрійник з купою ідей та авантюр в голові. Разом вони врівноважують один одного і вчаться знаходити компроміси. Хельга — однокласниця хлопців, яка потайки і невзаємно закохана в Арнольда, «холодна злюка, яка таїть в собі тендітну і крихку натуру». Разом вони стикаються з усіма неприємностями світу, як-от бідність, несправедливість, проблеми в сім’ї та взаєминах з іншими, самотність, нерозуміння і пошуки себе в цьому світі.

Христина ніколи не знала батька, нікому не може довіряти і відкритись, тож ніхто не зрозуміє її до кінця. Їй складно будувати стосунки з людьми, вона закрита і не знає, що казати. Але дружба з Аліною їй допомагає, бо та, навпаки, комунікабельна і може заговорити з будь-ким, завжди відкрито проявляє емоції і не боїться говорити про почуття. Христина невзаємно закохана в одногрупника Максима. Вони не можуть бути разом, але вирішили залишитися друзями і обидва цінують цю можливість: спілкуватися й надалі, спостерігати, як інший змінюється, а в чомусь залишається таким самим. Нам не обов’язково бути закоханими чи перебувати в стосунках, щоб бути щасливими, бути в гармонії зі світом, іноді достатньо самих себе. Разом герої стикаються з дорослим світом і проблемами і намагаються знайти себе та свій шлях, але й не подорослішати занадто рано, щоб насолодитися студентським життям.

Євгенія Бабенко робить акцент на психологічному світі головної героїні, тож навколо нього обертається сюжет, а живі діалоги і стрімкий розвиток подій допомагають йому розгортатися швидше. Та іноді варто зупинитись і пригледітись, бо орбітою рухається ще й студентське життя з прогулянками після пар та любов’ю до Києва. 

Христина й Аліна відвідують літературні вечори, ходять на ранкові сеанси в «Жовтень», купують пиріжки з вишнею в «Ярославі» (на Ярославовому Валу), зустрічають світанки на Поштовій площі та напиваються у «П’яній вишні» й «Алхіміку». Вони орендують велосипеди на ВДНГ, катаються Голосіївським парком, сидять на холодному піску Труханова острова і проводжають сонце. Дівчина описує свої вечірні прогулянки Володимирською гіркою, шлях від Андріївської церкви до Софії, красу Національної опери та Золотих воріт. У справах їздить між станціями метро «Сирець», «Червоний хутір», «Лісова». 

Христина любить вафлі «Артек», вечеряє хотдогом, запиваючи його «Живчиком», так само любить мультик свого дитинства, дивиться «Друзів» і слухає «Димну суміш» — усе це викликає ностальгію за студентськими роками, зближує читача з героїнею і переносить нас у мирні часи до комендантської години із прогулянками до ночі, відсутністю повітряних тривог та планами на майбутнє без сумнівів, що щось їх може зруйнувати.

«Усі мої тривожні дзвіночки» — як дружнє нагадування про важливе, яке не для всіх очевидне: ви самі маєте турбуватися про себе і своє здоров’я; не буває маленьких проблем, коли вони псують ваше життя; у злочині винний тільки злочинець, а ніяк не жертва; зло — не щось абстрактне чи узагальнене, воно існує насправді і для кожного має свої чіткі форми та втілення. А ще — що в житті завжди є надія на краще, навіть якщо вона крихка, за неї варто вхопитися, бо тільки ми можемо її зміцнити.