Мороз і морозиво, мандрівка на північ та віяло з Вишнею. Девʼятий номер «Універсального журналу»

авторка Марія Стахів - 03.04.2025 в Культура

Літо в 1929 році виявилося доволі мінливим; серпень, наприклад, був аж надто спекотним. Так само палали пристрасті у світових та радянських новинах. Погляньте лише:

— На початку серпня німецький дирижабль «Граф Цепелін» здійснює перший в історії повітроплавання кругосвітній переліт. Він триватиме менше ніж місяць. Дирижабль подолає 34 тисячі кілометрів, летячи в середньому зі швидкістю 115 км/год. Він зробить лише три проміжні посадки у Фрідріхсгафені, Токіо і Лос-Анджелесі.

— У Палестині, що тоді, після Першої світової війни, була під Британським мандатом, відбуваються заворушення. Вони стаються внаслідок конфлікту через доступ до Стіни плачу в Єрусалимі та призводять до єврейських погромів і жорстоких зіткнень між єврейським населенням, що тоді стрімко збільшувалося, та арабськими мешканцями. Є загиблі.

— Щоб врегулювати репарації, які Німеччина заборгувала за Першу світову війну (26 350 000 000 доларів США), у Гаазі починається конференція для впровадження Плану Юнга. Завершиться все обміном підписаними конвенціями про припинення окупації Рейнської області.

— У Нюрнберзі відкривається 4-й з’їзд нацистської партії. 60 000 людей проходять парадом протягом чотирьох днів.

— У Лондоні створюють Асоціацію пішоходів, яка виступає за безпеку дорожнього руху та права пішоходів.

— Американського спортсмена, двократного олімпійського чемпіона та професора ветеринарної медицини Університету штату Огайо Джеймса Г. Снука визнають винним у вбивстві своєї коханки та засуджують до страти на електричному стільці.

— У Санта-Моніці, штат Каліфорнія починається жіноче повітряне дербі, перші жіночі перегони в історії авіації. 20 пілотес змагаються у тому, яка з них першою досягне Клівленда, штат Огайо. Призовий фонд склав 24 000 доларів.

— Пасажирський пароплав SS San Juan тоне біля берегів Сан-Франциско після зіткнення з нафтовим танкером. Корабель пішов під воду всього за п’ять хвилин, на борту було 69 осіб.

— У Києві завершують роботи з перетворення Києво-Печерської лаври на Всеукраїнське музейне містечко, головне призначення якого — бути центром антирелігійної пропаганди в республіці. Перед Наркоматом внутрішніх справ УСРР порушили клопотання про негайне виселення з території містечка осіб духовного життя, які до цього часу в ньому мешкали.

— В Об’єднаному державному політичному управлінні в Москві видають циркуляр про хлібозаготівельну кампанію. Згодом видають циркуляр «Про заходи щодо посилення хлібозаготівель».

— На Галичині проносяться зливи та град «величиною у куряче яйце», внаслідок чого рівень води у річках різко підвищується на кілька метрів, спричиняючи загибель людей та значні матеріальні втрати.

Без морозу, але з морозивом

Дев’ятий номер «Універсального журналу», або «УЖа», виходить друком у пекельну серпневу спеку. Щоб якось із нею впоратися, редакція шукає порятунку в єдиному сильному холоді, який можна знайти влітку, — у морозиві. Так, на обкладинці цього «Спеціального морозяного номера» щаслива дівчина їсть морозиво і посміхається в обʼєктив О. Борисова.

Шукати прохолоди за вікном марна справа, тож редакція береться робити такий номер, щоб від нього аж тягнуло холодом. Особливо помічні у цьому світлини, що трапляються протягом усього номера. Деякі з них продовжують тему морозива. Скажімо, фотографія, на якій хлопчик із задоволенням їсть вафлю за пʼятак, або ж світлина морозива у вазочці (обидві О. Борисова).

Але редакція не зупиняється на морозиві і пропонує цілу серію зимових фото. Можна заглянути в «Зимову казку» від С. Криги, подивитися на «Ґаву» С. Ясенського або навіть роздивитися сталактити на світлині А. Ренґер-Пацша. Є, звісно, і літні фото, але і тут без снігу не обійшлося, адже на фото М. Геґеле… засніжені вершини.

Редакція дбає і попереджає

Номер розпочинається із колонки, у якій редакція розмірковує про календар, зміну пір року та роль мистецтва у цій круговерті. Мовляв, взимку читання віршів про завивання холодного вітру лише погіршить тугу за теплими днями. Тому редколегія відкидає потребу мистецтва відповідати певному сезону і пояснює, що зимовий номер у серпні — це не примха, а необхідний порятунок від спеки для читачів та читачок. Новий номер — як морозиво у розпеченому літньому парку: навіть ціною схоже — 50 копійок за номер (проти 30 копійок за найгіршу порцію).

«Універсальний журнал»… жадав під теперішню спеку перетворитися в легенький прохолодний вітрець, у вентилятор з вісімдесятьма крилами-сторінками, в грудку звичайного взимку, але коштовного нині льоду, в щедру порцію добірного морозива для полегшення читачевої долі. Чи спроможний на це будь-який літературно-художній твір, будь-який журнал, бодай найкращий в світі «Універсальний журнал»?

У постскриптумі до колонки редакція завбачливо попереджає, що наступний номер може вийти нескоро (затримки у підготовці номерів стали нормою). Імовірно, вони мали на увазі, що вересневий номер вийде десь у жовтні, але насправді читачі та читачки чекали ще довше, аж до грудня.

Р. Р. Ѕ. За наших друкарських умов в зв’язку з мінливістю нашої погоди може трапитися, що, коли цей номер «УЖа» потрапить до читачевих рук, читаченькові зуби вже цокотітимуть від осіннього холоду. Нехай тоді, хоч розсміявшись, зігріється трохи читач.

Редакції вдається навіть виправдатися за коротший, ніж зазвичай, номер. Отак і людей ефективно охолодили, і зекономили сили на кількох матеріалах. От що значить професіоналізм!

Р. Р. Ѕ. Хай не дивуються читачі, що в замороженому номері «УЖа» лише вісімдесят сторінок. Відомо-бо з фізики, що від холоду всі тіла звужуються. Наступний номер матиме знову нормальний для кімнатної температури 15 °С розмір.

До речі, далі у номері редакція ще раз нагадає читацтву, що десятий номер не варто чекати у вересні. Ще й знаходить цьому вигадливе виправдання. «УЖ» впадає в анабіоз і жертвує для цього наукового дослідження кількома номерами. Отак, після морозного серпневого випуску, читачі та читачки опиняться одразу в справжній зимі.

Товариші читачі й читачки! Чи чули ви що-небудь про анабіоз? Невже ви ніколи не хотіли заглянути вперед за кільканадцять десятків років. І, нарешті, невже ви не знаєте, що анабіоз дозволяє вам це зробити?

Багато сили й знання поклали наші вчені, щоб домогтись цього. І домоглись. У наступному номері «УЖ» познайомить вас з цим досягненням науки. А щоб ніхто не міг закинути «УЖеві» обвинувачення в вигадуванні казок, він вирішив офірувати кількома номерами, випробувавши на них те, що вчені назвали анабіозом. Обмеженість місця не дозволяє нам докладно зупинитися на цьому зараз. Але зацікавлений і терпеливий читач не буде на нас у претензії. Він спокійно почекає наступного номера «УЖа», прочитає (насправді ні — ред.) там нарис — «Межі смерти і життя» — і зрозуміє все!

Небезпека в їжі

Доктор Самуїл Лейтес, лікар-ендокринолог і патофізіолог, який у 1929 році якраз працював у Харківському медичному інституті, точно знає, як зацікавити читачів і читачок. Адже спершу незрозуміло, з чим маємо справу: оповіданням чи статтею про хімію. Спочатку оповідь окреслює звичний хаос кооперативних їдалень, де завжди занадто багато людей та дуже повільні офіціанти. А тоді автор підступно підсовує читачам і читачкам раптового співрозмовника — кабінетного науковця. А він, перед тим як розповісти, чому певні люди не можуть їсти певну їжу, занурює усіх у конспірологію.

Чудний же ваш співбесідник прихиляється до вас і таємниче говорить:

— Коли людина обідає, коли вона з апетитом з’їдає тарілку бульйону чи там котлету, вона запроваджує в свій організм низку отруйних речовин, що при певних умовах можуть викликати важке отруєння і навіть смерть.

Ви зовсім розгублюєтесь, але пробуєте заперечити:

— Дозвольте! Адже після того, як я поїм, я не відчуваю нічого, крім задоволення й приємности. Коли ви говорите про недобротні продукти, я можу згодитися, що ними можна отруїтися… Але, здається, ви запевняєте, що наша звичайна їжа є отрута…

Та не переживайте, в «УЖі» не місце антинауковим байкам про білок, який неодмінно спричинить отруєння, а то й смерть. Направду Самуїл Лейтес розлого розповідає, як працює наш шлунково-кишковий тракт, чому різним людям пасують різні раціони, яке мʼясо справді не варто їсти, а також пояснює, що таке алергії, або «вроджені хиби», як він їх називає. Під таким кутом зору деяка їжа і справді може вбивати, але далеко не всіх і далеко не вся.

Людині виснаженій треба рекомендувати достатнє харчування й вуглеводами, й жирами, й білками, бо в її організмі дефіцит будівельного й енергетичного матеріалу, а цей дефіцит треба покрити. При захворюваннях серцево-сосудистого апарату треба уникати харчування м’ясом. Те ж саме при хворобах печінки, нирок, при подагрі. Звичайно, їжа повинна мати вітаміни, добре травитися, не давати великої кількости шлаків, що гниють і шумують у товстих кишках і вкорочують нам віку. Тільки тоді їжа перестає бути отрутою… І тоді я з приємною посмішкою зможу вам сказати:

— Їжте собі на здоров’я!

А що ж буде вишенькою на торті цієї отруйно-корисної статті? Реклама харківської їдальні, певна річ. Ну як їдальні: якби ви тоді пішли за адресою, то знайшли б там редакцію «УЖа».

Замість літературної анкети

Номер журналу крижаний, і літературна анкета теж трохи змерзла від того всього. На цей раз редакція «УЖа» не розпитувала письменників про всяке різне довколалітературне. Натомість додала фото із десятьма тепло вбраними письменниками у хвацьких шапках та капелюхах, а Юрій Смолич тут ще й у своїх звичних окулярах, що на фото здаються футуристичнішими, ніж завше.

А також редакція оголосила конкурс, щоб популяризувати їхню творчість і залучити читачів та читачок у морозяну тему. І не просто конкурс, а з преміями. Треба тільки познаходити у виданих творах цих письменників цитати про зиму та холод. А виграти можна книжки і, звісно ж, передплату на «УЖ» — цінні дарунки.

1 премія — колекція творів українського письменства вартістю в 25 карб.;
2 премія — така ж збірка вартістю в 10 карб. та річна передплата «УЖа»:
3 премія — річна передплата «УЖа».
Крім того, всім, хто дістане премію, буде вислано також хвальний лист від редакції «УЖа» за обізнаність в українській літературі, а копію цього листа буде надіслано до відома Центральної комісії по українізації!

Детективні загадки, шпигунські пристрасті та дещиця гумору

У дев’ятому номері «Універсального журналу» редакція зібрала чимало пригодницьких історій. Знайшлося місце і для добре знайомого детектива, і для анархістських банд, і для школярів, що передчувають початок навчання. 

Юрій Шовкопляс вкотре повертається на сторінки «УЖа», на цей раз з оповіданням «Постріл на сходах» про все того ж лікаря Піддубного, який не може знайти час, аби перепочити від справ, бо ж повсякчас щось коїться. І тут не обійшлося без морозної теми, дії оповідки відбуваються взимку, коли лікаря оповила меланхолія. Воно й не дивно, адже його звільнили з санаторію і довелося повертатися до Харкова. Оповідання загалом дуже міське, адже лікар бродить харківськими вуличками, помічаючи купу дрібничок і деталей. Можна навіть спробувати уявити собі маршрут доктора Піддубного і пройтися ним. Хоча б на ґуґлмапах.

А ще це історія про алкоголізм і домашнє насильство. А також про вбивство та погане освітлення вулиць, одразу в кількох сенсах.

А сталося все через те, що наші околиці надто погано освітлені… електрикою — не можна побачити, що діється за двадцять кроків од тебе.

Культурою ж вони освітлені ще гірше.

До речі, це оповідання Юрія Шовкопляса можна послухати на Радіо.Культура.

Кримінальну тему продовжує оповідання Дмитра Петровського «Сліпець», що розпочинається із загадкового голосу бандуриста, що грає просто на вулиці Харкова, а переростає в гостросюжетну історію, події якої розгортаються в 1921 році. Виявляється, що в одному самобутньому повіті є небезпечна анархістська банда, яку треба зліквідувати. Оповідання напрочуд насичене: і перестрілки, і відступництво, і непокора, і кінематографічні діалоги між представниками обох сторін конфлікту. 

Мало скидалась на бандита ця сива людина з донкіхотським виглядом благородного інтелігента.

Присівши біля його ліжка, я запитав одверто:
— Я чув, що ви вже знаєте про те, що вмрете, і якщо вам все байдуже, розкажіть, в чім справа: заради чого і за що ви боретеся з Радянською владою?
— Так, — сказав він, — ви вірно кажете, так, я вмру. Це мене заспокоїло. Правда, мені легше буде вмирати на очах у мужньої людини, аніж самому чи на очах професіоналів-лікарів та доглядачок.

Я усміхнувся. Мені подобалася його розмова. У відповідь він теж усміхнувся.
— Що то за оаза вільности в лісі? Чого ви домагаєтесь?
— Всі різного! Але там вся справа в бандуристі!
— Як в бандуристі?
— А так! Все це тримається на сліпцеві, право!.. 

І раптом людина ця одкинулась на подушки і вмерла, — цілком нагло!

Серед оповідань цього номера є і чимале нововведення — дитяча пригода від Литвиненка! Оповідка приводить нас на урок у задушливий-задушливий клас: усі діти куняють, розморені спекою, вчитель читає і не дозволяє їм робити із зошитів віяла. Один із учнів — Михась — щиро шкодує, що він у класі й не може вийти та купити собі холодного льоду. Він повертається подумки до зимових спусків на санчатах, згадує вітер, що гуде у вухах, легкий страх зіткнень та круті повороти. А тоді думає про вічну зиму за Полярним колом — особливо бажану в часи такої спеки.

Оповідка має дуже приємний і затишний фінал. Не вірите? Ось, погляньте:

…Довгожданий дзвоник нарешті перебиває одноманітний учителів голос і радісно порушує дрімотливу тишу класної кімнати. Учні не чекають, поки учитель закінчить своє речення, схоплюються й галасливим натовпом вибігають геть. А вискочивши на вулицю, вмить оточують морозивника, він добре знає, де спинити свою тачку.

Михась, звичайно, не відстає від своїх товаришів.

Тема морозива не відпускає авторів «УЖа». Так, Юхим Ґедзь (за цим кумедним псевдонімом захований Олексій Савицький) написав гумореску «Муха в морозиві». А художник Веніамін Брискін намалював до неї ілюстрації. Сюжет оповідання простий і дещо абсурдний, як і годиться гуморесці. Пʼятеро дорослих і поважних чоловіків, яких розморила спека, вирішують взяти собі морозива. От тільки ані першої, ані другої порції їм не вистачає, щоб наїстися, треба замовляти третю. Аж от один із персонажів знаходить у своїй порції муху. Прикра випадковість, подумаєте ви? Ні! Ретельно продуманий план, як вберегти любителів морозива від втрати ноги.

Упадав я коло однієї білявки. <…> Зустрічаю її якось увечері. Бачу — в розпачі… Морозива хоче. Повів до морозивника. З’їла вона одну порцію — дивиться на мене очима молочного теляти… Попросив другу порцію. — Їж. Їла вона, їла, а тоді — а чому ти не їси? І як пристала, як пристала… Мусив просити й собі порцію. Не встиг з’їсти… — Їж і другу. З’їв і другу, а потім і третю… Пішли… Приходжу додому — розболілися зуби. І так розболілися, що місця собі не знаходжу… Від морозива ото так… Борсався я по кімнаті, борсався — не витерплю… Вибігаю на вулицю й лечу до зубного лікаря. Біжу і світа не бачу. Перечіпаюся, падаю і наче потрапляю до морозивниці… Очунююся аж другого дня… без ноги. Трамвай відтяв. Видужав, почепив протезу, одружився з білявкою і записався до інвалідної кооперації… Морозивом оце посадили торгувати… Маню, витри столика!

Чи то у спробі пояснити, як Юхиму Ґедзю спало на думку написати таку гумореску, чи то щоб підтвердити, що зубний біль справді призводить до страшних наслідків, редакція лишила прикінцеву довідку:

Редакція має достеменні відомості, що в автора цієї гуморески, шановного Юхима Ґедзя дуже боліли зуби, саме коли він її писав. Усе.

Не обійшлося в цьому номері і без морозного вірша. Редакція публікує зимовий пейзаж «Біла тиша» письменника та археолога Олександра Лана.

Упала снігова завіса
І відслонила
             далечінь:
Лежить села
             тоненька риса
Мов на папері
             темна тінь.
Вітрець дими тонкі колише
Ніщо й не хрусне
             по снігу:
Здається
             стала біла тиша
І слуха
             таємничий гул.
А гул росте,
             немов заграва,
1 вже ступає на поріг…
— Чи скоро ж
             безгомінь білява
Впаде йому
             до ніг?

Географічні знахідки

Г. Полоцький у тексті «Полюси холоду» пропонує розжареним на сонці читачам запланувати несподівану відпустку. Не піддаватися уроборосу помилкових суджень, а взятися за голову і зробити правильний вибір. Та, звісно ж, як і пасує морозному номеру, радить звернути увагу на північні регіони, де прохолодно навіть у найгарячіший день року. Отак туристичний нарис несподівано перетворюється на захопливу географічну статтю. До речі, з цього тексту можна дізнатися, що полюси Землі українською в 1929 році називали бігунами.

Подивіться на верх карти на ту точку, де перехрещуються всі меридіани на північний бігун. І подумайте: куди їхати — на гарячий південь чи… на прохолодну північ? Ні, ви не дивіться так здивовано й так пильно на бігун. Я зовсім не пропоную вам їхати туди. До бігуна нема зручних шляхів сполучення. Ми можемо лише надіятися, що колись ця важка подорож перетвориться в приємну, розважливу й цікаву прогулянку.

Тут і мапи, й описи звичаїв місцевих мешканців, і барвиста уявна мандрівка затоками та спогадами про авторів, які оспівували ці жорстокі землі. А ще йдеться про течії, про те, що Європа благословенна теплою течією Гольфстріму або, як автор пише у статті — ґолфштормом. А от іншим частинам землі не так пощастило, і на тій же паралелі у інших місцях набагато холодніше. За приклад Полоцький бере Якутію, величезну територію, вкриту густими лісами, льодом, що виблискує, як діаманти, де можна зустріти оленів та їздових собак і навіть розжитися мамонтовими кістками:

Крім того, тут здобувають багато мамутових кісток — на Якутський ярмарок з Верхоянської округи щороку привозять цих кісток приблизно на 10.000 карб.

Та «УЖ» не зупиняється на одному географічному матеріалі. Ґрунтознавець, геоботанік та флорист Дмитро Віленський відходить від наукових текстів і береться розповісти історію двох мисливців, що борються із весняною річкою, що звільняється від криги у глушині тайги. Опріч гостросюжетності, цей текст цікавий візуально, адже протягом всього оповідання прокладене річище річки, що тече і звивається сторінками журналу.

А тимчасом смертельна крижина наближалася. Вона мені тоді здавалася величезною хмарою, що летить на нашу хату й від якої немає порятунку. Хвилі з божевільним реготом пінилися навкруги її, зламані віті звисали по краях, без слів розповідаючи про бурхливий шлях, де чимало зламаних і звалених дерев.

А над тремтячим лісом, над бурхливою річкою, над світом, що їх охопило весняне божевілля, — як великий жовтий камінь, висіло полум’я сонця. І здавалося, що ось-ось впаде воно й розчавить під собою хвилясту поверхню весняної повені.

Хвилинка хендмейду

Поважні читачі та читачки журналу могли трохи знудитися від статей та оповідань, але «УЖ» подбав про все. Щоб позбутися серпневої спеки і нудьги, тримайте віяло з Остапом Вишнею. Навіть люб’язно додано зображення, щоб було ясно, як саме користуватися такою новаторською річчю. Зверніть увагу, що редакція втрималася і не помістила на віяло жоднісінької промоційної фразочки. Але самі очі Остапа Вишні вже правлять за рекламу, от чесно.

Морозне кіно

Гліб Злат написав таку гостру кінорецензію, що може претендувати на нагороду за найрозгромнішу оцінку кіно на сторінках «Універсального журналу». Бо так чітко та безжалісно з кінострічками на цих сторінках не розправлявся ніхто. Не пощастило фільму «В заметах» виробництва Одеської фабрики ВУФКУ, режисером якого є Павло Долина, а сценаристом — Лука Ляшенко. Він вийшов ще у квітні 1929 року, але клубні екрани відмовляються його брати, тому «широке суспільство цього фільму не побачить». Автор рецензії розкритикував і гру акторів, і неуважний монтаж, і слабкий сценарій:

…незважаючи на те, що фільм «В заметах» зачіпає таку тему, як роль партизанів у боротьбі з гетьманом Скоропадським.

Сценарист із цієї теми зробив примітивний і шаблонний сценарій. У лісника невідомо чийого лісу є онука. Дід із собакою ходить, між іншим, на полювання, а онука знічев’я розважається тим, що ліпить із снігу свого діда в усіх виглядах: то з рушницею, то з пляшкою самогону, то з убитою вороною… Обидва задоволені зі свого лагідного життя на лоні природи… Та загуркотів грім революції, дрімучий ліс помалу наповнився партизанами, що не схотіли скоритися Скоропадському. Але так і не відомо, що ж то за партизани: чи вони махнівці, чи петлюрівці, чи зелені, чи червоні. У всякому разі вони перемагають, дідова онука одружується з красенем-партизаном, а її дід кудись зникає. Все.

На думку автора рецензії, дякувати тут можна тільки оператору Олександру Лаврику, бо завдяки його роботі є кілька кадрів, які можна додати до морозяного номера «УЖа». До речі, на сайті ВУФКУ синопсис фільму трохи інакший. Але, на жаль, ми не можемо оцінити, наскільки заангажованим був автор, бо до наших днів цей фільм не зберігся.

Криголамна експедиція

Редакція «УЖа» не стрималася й опублікувала новини про криголам «Сєдов», екіпаж якого, на відміну від бідних харківʼян, не страждає від спеки, а пробивається крізь кригу Північного Льодовитого океану, який у статті називають Крижаним. За час у плаванні вже встигли дослідити землю Франца-Йосифа та побудувати там метеорологічну станцію та радіостанцію при ній. Радянська експедиція тривала до 11 вересня.

Льодова пригода

Крижана тема не полишає редакцію «УЖа», тому вони вирішують розповісти своїм читачам та читачкам про виготовлення штучного льоду. Але це не звичайний нарис з виробництва. Спершу нас наче на мить пускають до редакції побачити, як обирають та визначають теми.

…стовп живого срібла в термометрі редакції «УЖ» бадьоро переповзав 95 градус за Фаренгейтом. Редактор, схиливши свою лису голову, соромливо прикриту мокрим рушником, вирізував звичайнісінькими канцелярськими ножицями білого сіамського слона з аркушів коректури. Спека пливла. 

До редакції влетів нештатний співробітник тов. Златовратарський. Розмахуючи величезним корковим шоломом, він голосно гукнув: «Холод!»

Редактор випростав хобот сіамського слона й мляво відповів:

— Голубчику, спека тепер, а ви кажете холод…

Златовратарський грюкнув кулаком об редакторів стіл і закричав:

— Патроне! Я приніс вам тему! Льод і таке інше! Ви розумієте? Тепер дійсно спека! Ну? Читач шукає прохолоди. Де її взяти в місті? Можна! Він купує «УЖ» за 50 копійок. Читає про льод; справжнісінький льод, і журнал для нього стане за прохолодний напиток, так би мовити, лімонад на льоду! О!

— Самі ви лімонад, єхидно зауважив редактор. — Але дійсно, ідея ваша багата. Гоніть нарис про льод.

Коли текст вже готовий, нас запрошують проїхатися трамваєм, переїхати через річку Лопань та прогулятися екскурсією заводом, що виготовляє штучний лід. Здавалося б, доволі спокійний та звичайний нарис, але розв’язка цього редакційного завдання здатна подивувати.

Редактор скоса поглянув на автора. 

— А ось і фота, пробурмотів Златовратарський, кладучи на стіл чотири фота.
— Не почувається могутности й руху на вашому заводі, — сказав редактор після довгого і пильного розглядання «виробничих знимків», — вся успішність вашого нарису пропадає.

Автор проковтнув слину, що застряла в горлі від хвилювання за долю свого твору, і ніяково

поклав
перед
редактором п’яте
фото:

— Товаришу редакторе, — сказав Златовратарський, — ви маєте рацію. Яка вже тут могутність, коли харківський завод штучного льоду цього літа, на жаль… не працює!..

Зимова мода

Поміж усіх цих матеріалів про мороз «УЖ» не впускає можливості згадати, як змінилася жіноча мода. Звісно ж, щоб наголосити, що стало значно краще. Із ними важко посперечатися, адже їздити на лижах у кількох шарах спідниці, певне, неабияк незручно.

Про зимовий спорт ідеться не лише в контексті жіночої моди; редакція «УЖа» вирішила показати чимало світлин із зимовими видами спорту. Знайшлося місце і ефектному стрибку на лижах від С. Брандта, і знімку О. Борисова з нічного лижного походу, і кільком фото фігуристів, і фото тенісистки, що тренується на вулиці навіть взимку, авторства Трампуса.

Новини

Останні сторінки морозного номера «Універсального журналу» вже традиційно присвячені новинам з усього світу.

Американський мандрівник Річард Берд вирушив на кораблі в експедицію з Нью-Йорка до Південного полюса.

Американський винахідник Гордон Скот винайшов снігольодоводовіз — авто, що може рухатися і снігом, і льодом, і навіть водою.

Літак «Червоний міліціонер України» передали міліції в лютому цього року.

Харківський зоосад нещодавно придбав тюленя, який дуже добре тут почувається.

А на цьому італійському автобусі Scania-Vabis, що має лижви на передніх колесах і гусеничну передачу на задніх, перевозять зимову пошту в деяких місцевостях СРСР.

***

Цей морозний номер також закінчився. Так, він не розтанув на вітринах газетних яток, приніс своїм авторам і читачам достатньо насолоди та втішив і нас цього дня, майже сто років по тому. Гарна штука вийшла.

Джерела:
Проєкт «Цей день в історії»
Проєкт proslovo.com
Гриневич Л.В., Прилуцький В.І. «Україна: хроніка XX століття. Рік 1928-1929». Національна академія наук України, Інститут історії України

Джерела ілюстрацій:
Вирізки із журналу «УЖ» та фото книжок — з сайту електронної бібліотеки «Чтиво»
Постер фільму — з сайту vufku.org

авторка
Марія Стахів

Пулітцерівська премія — 2024: переможці літературних номінацій

авторка літературознавиця Вікторія Беркут - 03.04.2025 в Книжки

Пулітцерівська премія в літературних номінаціях — нагорода, яка від самого початку і до 2024 року вручалася лише громадянам США. Цього року це правило вже втратить свою чинність, проте ця підкреслена американськість і є тим лакмусовим папірцем, завдяки якому ми читаємо американське суспільство. Саме через це нас так хвилюють лауреати Пулітцерівської премії з літератури. Ми з року в рік стежимо за переможними списками, формуємо з них вішлісти, адже ці тексти можуть чи не найкраще розкрити, чим живе американське суспільство сьогодні, увиразнюючи тенденції і, можливо, передбачаючи нові.

Fiction (художня література): Night Watch Джейн Енн Філліпс

Джейн Енн Філліпс уже не вперше звертається до теми воєн. Night Watch — це шостий роман авторки, який разом із дебютним Machine Dreams (вийшов у 1984 році й оповідає про сім’ю під час Великої депресії в Америці, Другу світову та В’єтнамську війну) і пізнішим Lark & Termite (виданий через 24 роки, він про родину, в якій батько воює в Кореї) утворюють своєрідну трилогію. Цікаво, що події всіх трьох романів відбуваються в Західній Вірджинії, звідки письменниця родом, а Night Watch, на відміну від двох інших текстів, за рецензією The New York Times, — уже не зізнання в коханні гористій батьківщині Філліпс: це портрет розірваного пейзажу й таких самих людей, що його сповнюють. (Ви теж почали наспівувати Take Me Home, Country Roads?)

Night Watch — це історія про 12-річну Коналі та її матір Елізу, які після Громадянської війни в США опиняються в Транс-Аллегейнській лікарні для душевнохворих (це реальна лікарня, з 1994 року — музейний комплекс). Пишучи про 1864 рік, часи війни між Північчю та Півднем, і про 1874-й, коли минуло майже десять років після її завершення, авторка послідовно працює з проблемами тривалої травми війни, ПТСР у військових, сирітства та пошуків батька, домашнього насилля щодо жінок і дітей, із расовим питанням, а також з ідеєю, що навіть через десятиліття після закінчення війна все ще триває і для цивільних, і для комбатантів.

Оцінки критиків розділилися, та для Філліпс, досвідченої стилістки, лауреатки престижних літературних премій, професорки англійської філології і викладачки творчого письма, Пулітцер став невипадковою нагородою. Щоправда, читачі на ґудрідзі поставили книжці середню оцінку 3,78 на основі 9500 вражень.

History (історичний нонфікшн):
No Right to an Honest Living: The Struggles of Boston’s Black Workers in the Civil War Era Жаклін Джонс

Жаклін Джонс — почесна професорка Техаського університету в Остіні та експрезидентка Американської історичної асоціації. Цьогоріч Джонс утретє опиняється в списках Пулітцерівської премії і вперше здобуває її. У 1986 році авторку висунули на Пулітцера за дослідження Labor of Love, Labor of Sorrow: Black Women, Work and the Family from Slavery to the Present, у 2014 році її знову номінували за історичний нонфікшн — працю A Dreadful Deceit: The Myth of Race from the Colonial Era to Obama’s America.

У No Right to an Honest Living на прикладі Бостона Жаклін Джонс досліджує неочевидну проблему «вивченої байдужості» (по-простому — лицемірності), яка існувала до Громадянської війни, під час та після неї. Авторка показує, яким неоднорідним був аболіціоністський рух, а бостонці, хоча й начебто перебували в авангарді боротьби з рабством, на ділі не були готові відстоювати інтереси темношкірого населення, коли йому довелося конкурувати за низькооплачувану роботу з білими іммігрантами. Важливо, що Джонс не лише викриває лицемірну політику, а й знаходить в архівах свідчення успішної боротьби: попри все темношкірі містяни відкривали свої бізнеси, аби здобути фінансову незалежність.

Прикметно, що всі три «пулітцерівські» книжки Жаклін Джонс вийшли в одному видавництві наукової літератури Basic Books. Та хоча No Right to an Honest Living відкриває несподівані сторінки в історії США і принесла авторці Пулітцер, праця фактично не вийшла за межі академічних і профільних спільнот, отримавши хай і високі, та поодинокі відгуки критиків і читачів. На ґудрідзі рейтинг книжки 3,98, проте на основі лише 52 оцінок.

Biography (біографія):

Цьогоріч журі обрало двох лауреатів у цій категорії.

King: A Life Джонатан Айґ

King: A Life Джонатана Айґа — не несподівана перемога. Айґ у журналістиці 44 роки, у його портфоліо є тексти для The New York Times, Washington Post; він працював редактором The New Yorker; його книжки пошановані престижними галузевими нагородами, особливо Ali: A Life, біографія Мухаммада Алі, що здобула 2018 року PEN/ESPN Award.

Цю біографію Мартіна Лютера Кінга недарма називають головною: авторитетності їй додає не лише використання доти засекречених архівів ФБР, а й професіоналізм автора та глибина пошуків і відкриттів. Айґ пише про Кінга без надмірної компліментарності, а також розкриває не надто приємні сторони особистості проповідника, зображуючи майже легендарну постать нюансовано.

Але увага до King: A Life була прикута ще до публікації книжки: після того, як Джонатан Айґ поділився архівними знахідками неправдивості критики Мартіном Лютером Кінгом Малкольма Ікса, іншого борця за свободи темношкірого населення Штатів. Природно, що після виходу біографія Кінга отримала найвищі оцінки провідних американських видань, потрапивши в перелік улюблених книжок Барака Обами за 2023 рік. Цікаво, що, на відміну від дослідження No Right to an Honest Living Жаклін Джонс, так само базованого на багатьох архівних матеріалах, книжка Айґа викликала жвавий інтерес як в академічних колах, так і серед широкого читацтва: на ґудрідзі з 8000 оцінок 70% — це максимальні 5 зірочок.

Master Slave Husband Wife:
An Epic Journey From Slavery to Freedom Іліан Ву

Іліан Ву — корейсько-американська письменниця, у доробку якої всього дві книжки. І перша The Great Divorce (2010), і друга Master Slave Husband Wife (2023) — історії американських подружжів ХІХ століття. Але її дебютну наукову працю сприйняли неоднозначно. Авторка обрала важливу соціально-історичну тему: випадок Юніс Чепмен, реальної жінки, яка змінила уявлення про шлюб та права жінок у ньому, зокрема право матері на дитину, виступивши проти свого чоловіка та спільноти шейкерів — протестантської секти. Однак у рецензії The New York Times Іліан Ву дорікали нестандартизованою подачею джерел і відсутністю бібліографії, через що текст складно перевірити на історичну достовірність.

Пулітцероносна Master Slave Husband Wife — теж історія реальних людей. На позір цей текст більше пригодницький, ніж історичний, тому критики часто зосереджуються саме на його формі та динаміці. Головні герої — подружжя Крафтів, які в 1848 році рятуються від рабства: вдаючи білого багатія і його слугу, метиска Еллен та темношкірий Вільям утікають із Півдня на Північ США, а згодом покидають країну, аби не повернутися до колишніх власників через закон 1850 року про рабів-утікачів. Сама собою історія Крафтів вражає, а Іліан Ву, як ідеться в рецензії The New York Times, вдалося зробити її кінематографічною.

Прикметно, що в Master Slave Husband Wife є примітки до джерел і не бракує бібліографії та покажчика. Цього разу авторка задовольнила запити і вибагливих читачів з академічної традиції (навіть університетського пулітцерівського журі), і тих, для кого в нонфікшні важлива сюжетність. Оцінка на ґудрідзі — 3,99 на основі приблизно 14 тисяч вражень.

Memoir or autobiography (мемуари чи автобіографія):
Liliana’s Invincible Summer: A Sister’s Search for Justice Крістіна Рівера Ґарса

У світі протягом останніх десятиліть есеїстика та автофікшн, написані жінками, стають дедалі популярнішими. Зокрема завдяки тому, що ці тексти підсвічують неочевидні жіночі досвіди, стосуються непроговорюваних або рідко згадуваних речей, вирізняються гостротою спостережень, новизною мови та поєднанням жанрів. Останнє, за формулюванням пулітцерівського комітету, і принесло Liliana’s Invincible Summer Крістіни Рівери Ґарси перемогу.

Мемуари Ґарси є великим есеєм і тяжіють до трукрайму. Авторка розповідає історію своєї молодшої сестри Ліліани, убитої 1990 року її колишнім хлопцем, який так і не був покараний за вчинений злочин. Ліліана — одна з багатьох жертв феміциду — вбивства жінок на ґрунті ненависті. Роблячи приватну історію публічною, Ґарса, титулована письменниця та науковиця з багаторічним досвідом у гуманітаристиці, не лише рефлексує досвід утрати, а й показує корумпованість і бездіяльність поліції, вплив патріархату на жінок і чоловіків, досліджує аб’юзивні стосунки. Для Крістіни Рівери Ґарси важливою є не лише історія, у яку вона заглиблюється, відтворюючи події зі щоденникових записів сестри чи незліченних розмов з тими, хто був близький до дівчини, а й мова, якою вона говорить про втрату, її переживання та життя до смерті близької людини й після. У рецензії Washington Post ідеться, що не всі досвіди можна передати словами. І тим ці мемуари важливі: вони повертають здатність говорити про втрату. На ґудрідзі книжку оцінили у 4,33 на основі майже 12 тисяч вражень.

У 2026 році Liliana’s Invincible Summer вийде українською у видавництві #книголав.

Poetry (поезія): Tripas: Poems Брендон Сом

У рецензії London Review of Books ідеться, що з таким сімейним досвідом (дід емігрував з Китаю до США, а бабця походить з етносу чикано і працювала на фабриці мікрочипів на кордоні з Мексикою) Брендон Сом мав би написати як не мемуари чи автобіографічний роман, то нонфікшн про мультикультурну історію обох Америк. Натомість Сом — автор трьох поетичних збірок, який винаходить нові слова та способи їх поєднання, аби передати унікальність історії своєї родини.

Літературознавці відзначають, що Tripas: Poems (з іспанської — «кишки», «черево») — це не лише тонка робота з поетичною мовою, а й із можливостями оповідати цією мовою історії. Якщо між Babel’s Moon (2011) і The Tribute Horse (2014) Сома була невелика перерва й на рівні мови та ідей вони були близькі, то «пулітцерівська» книжка з’явилася аж через десять років і вийшла значно концентрованішою в образах і смислах. У ній Брендон Сом розширює коло рефлексії: на відміну від двох попередніх збірок, він зосереджується не лише на китайсько-американській частині родинної історії чи експериментах у стилі УЛІПО, а й на чикано-ідентичності сім’ї. Для нього важливі історія як history і story та перетворення й винайдення нової мови: аби змогти розповісти саме свій досвід, показати нутрощі своєї спадщини.

Tripas: Poems високо оцінили критики, однак збірка відгукнулася не всім читачам саме через відзначену пулітцерівським комітетом наративність, більш звичну для інших родів літератури. Оцінка на ґудрідзі — 3,91 на основі 182 вражень.

General Nonfiction (нонфікшн):
A Day in the Life of Abed Salama: Anatomy of a Jerusalem Tragedy Натан Тралл

На тлі книжок-фіналісток про природні лісові пожежі в Америці та небезпечний видобуток кобальту в Республіці Конго перемога праці про ізраїльську окупацію західного узбережжя Йордану була доволі очікуваною через гостроту розглянутої проблеми. Ще до оголошення переможців Пулітцерівської премії A Day in the Life of Abed Salama отримала купу схвальних рецензій: видання на кшталт The Guardian писали про майстерність оповіді та поліфонічність, за якою не втратилася важливість персональної історії.

Натан Тралл тривалий час працює з темою Арабо-ізраїльського конфлікту: як директор Арабо-ізраїльського проєкту в Міжнародній кризовій групі він 10 років жив у Газі, а його есеї виходять у провідних світових медіа та перекладаються понад 20 мовами. Якщо перша книжка Тралла The Only Language They Understand: Forcing Compromise in Israel and Palestine — це класична збірка есеїв, то A Day in the Life of Abed Salama — розширена версія есею, уперше опублікованого три роки тому. Тралл звертається до історії палестинця Абеда, якому попри перепони бюрократії потрібно з’ясувати, що сталося з його п’ятирічним сином Міладом внаслідок автокатастрофи. Абедові пошуки стають втіленням несправедливості, якої палестинці зазнають від ізраїльтян і влади в щоденному житті.

Випадок Саламів — один із багатьох прикладів «палестинського болю», як це називає Financial Times, поданий Траллом виважено, без загравань з емоціями читачів, хоча критична позиція автора щодо Ізраїлю виразна в тексті. Цікаво, що книжка вийшла за кілька днів до 7 жовтня 2023 року, коли Хамас напав на Ізраїль. Рейтинг книжки на ґудрідзі — 4,35 на основі понад 6000 вражень.

***

Тогоріч не було несподіваних присуджень Пулітцера: чотири книжки стосуються расового питання (три з них — так чи інакше про Громадянську війну та її неоднозначні результати або ж взагалі відсутність змін), стільки ж зосередилися на історії жінок, дві розповідають про мешканців інших національностей у США, одна — про Ізраїль, країну, яка становить для Сполучених Штатів особливий інтерес. Усі ці теми актуальні для Америки не одне десятиліття, одного року меншою, іншого — більшою мірою.

Є й інша тенденція: лауреати Пулітцерівської премії стало розробляють свої теми. Хай у когось це лише друга книжка, як-от в Іліан Ву і Натана Тралла, важливою є послідовність досліджень та їхня тривалість (це підтверджується навіть у випадку Брендона Сома, лауреата поетичної номінації). Чотири ж переможці премії — це науковці та викладачі. І якщо пригадати, що Пулітцерівка — закрита університетська нагорода, такий вибір ще цікавіший. Тож премія не просто журналістська, а ще й від професорів професорам.

Уже наступного року Пулітцерівська премія з літератури стане доступною не лише авторам з американським паспортом, а й постійним резидентами США і тим, для кого Сполучені Штати є основним місцем проживання протягом тривалого часу. Цікаво, чи вплине це на різноманіття тем і проблематику нагороджуваних текстів?

Обкладинки книжок — з сайту amazon.com

авторка літературознавиця
Вікторія Беркут

Життя у світі, де тебе ніхто не розуміє: рецензія на книгу «Незручні. Відчайдушні. Виродки»

автор Анастасія Чуй - 02.04.2025 в Книжки

«Незручні. Відчайдушні. Виродки» — книга письменниці, сценаристки, кінорежисерки Ольги Войтенко, що вийшла 2024 року. Раніше авторка написала фентезійну трилогію для підлітків «У світлі світляків», яку високо оцінили за висвітлене питання залежності від технологій та важливості особистих взаємин, а також книгу для дітей «Кожна грудочка землі» — спосіб розповісти найменшим про сучасні воєнні реалії. Окрім цього, Ольга здобула відзнаку «Коронації слова» за сценарій «Тимош. Хлопчик, який ніколи не зачісувався» та стала співавторкою сценарію фільму «Уроки української».

У «Незручних. Відчайдушних. Виродках» історія подається нестандартно — через уривки 13 щоденників — 13 розповідей, 13 різних поглядів учнів та вчителів приморської мистецької школи. Це книга передусім для підлітків і про підлітків, але водночас і для всіх, хто хоче зрозуміти, як часом почуваються ті, хто дорослішає у світі, що не завжди готовий їх прийняти. Вона підіймає теми толерантності, «інакшості», підліткового кохання, батьківства та ще безліч інших гострих і актуальних питань, про які далі в рецензії.

Персонажі спочатку можуть здатися непростими для сприйняття, зокрема через складні імена та прізвиська, іноді виникає природне запитання: «Хто це?», і необхідно поєднати шматочки інформації, аби зрозуміти. У 300 сторінок книги вміщено багато сюжетних ліній: розвиток романтичних стосунків між Ендером та Вишнею, Маркелем і Христиною, Дев’ятим та Лєрою, Джейкобом та Еммою. Окрім того, кожен із них має свої проблеми. А ще тут є Смарт, Антон, Май, про яких взагалі майже нічого не відомо. Важливий елемент, що зв’язує усіх героїв на початку, — закриття школи — стає двигуном історії, хоча й не описаний повністю до фіналу.

Конфлікт між особистістю та суспільством

Маленьке приморське містечко, в якому розгортаються події, можна сприймати як метафору традиційного, консервативного суспільства. Його мешканці не розуміють учнів арттерапевтичної школи, сприймаючи їх як «виродків» і небезпечних бунтівників. Хтось із них постійно в навушниках, пише музику і міксує треки; хтось із камерою в руках, за якою ніколи не видно обличчя; хтось створює та публікує комікси. Вони малюють не лише в зошитах, а й на стінах, мають купу пірсингів, рожеве волосся чи дреди. 

«Що вони знають про нас? Що вони знають про те, що ми любимо? Про те, чим насправді займаємось? Що нас цікавить? Про те, що нам болить? Що нас хвилює? Нічого! І найбільша фігня в тому, що навіть не намагаються дізнатися вони просто собі вирішили, що й так усе знають: і оце от «усе» сходиться лише до того, що вони більше прожили і “мають досвід”, а ми — малі інтернет-залежні наркомани з пустими головами…»

Звісно ж, такі підлітки лякають жителів міста. Будь-яка форма протесту чи самовираження викликає агресію, а влада прагне позбутися всього, що порушує комфортний порядок речей. Єдиним місцем, де підлітки можуть бути собою, стає школа — простір, де їх не засуджують за «незручність». Директор роками підбирав учнів, які не знайшли свого місця у звичайних навчальних закладах: дітей із розладами аутистичного спектра, аутсайдерів, диваків, складних підлітків з інтернатів, інших шкіл чи міст. Це єдина школа, яка має команду тьюторів, гуртожиток і свою територію. Тут можна замість алгебри обрати історію мистецтв, а кількість мистецьких дисциплін, які вивчають учні, сягає двадцяти чотирьох.

Один із головних меседжів книги — бути собою, говорити вільно, творити та жити так, як хочеться. Не боятися проявляти власне «я». Здавалося б, ці істини лежать на поверхні, але чому ми так часто про них забуваємо?

Молодь як рушій змін

Світ завжди рухають уперед ті, хто відмовляється мовчати. У романі «Незручні. Відчайдушні. Виродки» саме учні стають головною силою, яка кидає виклик несправедливості. Директор відмовляється зарахувати сина мера, винного у смертельній ДТП, тож школу прагнуть якомога швидше «прикрити». Закриття означає знищення спільноти, в якій підлітки нарешті знайшли своє місце. Їхня зброя — творчість, їхній бунт — мистецтво. Вночі на стінах з’являються обличчя борців за свободу — Махатми Ганді, Мартіна Лютера Кінга, Василя Стуса, Георгія Гонгадзе, Миколи Хвильового. У темних провулках розгортається невидима війна: групи підлітків перетворюють місто на полотно для своїх ідей, графіті стають голосами, які не можна заглушити. Вони діють ризиковано, але продумано — у кожного є своя роль. Хакерка, стратег, художник, режисер, журналіст — команда, яку не можна зупинити. Молодь, яку вважали несерйозною, небезпечною, неконтрольованою, виявляється єдиними, хто має сміливість боротися. Самі ж вони себе порівнюють із митцями «Розстріляного відродження».

«Я тепер тут не головний. Тільки цим малим відморозкам я можу довірити свою школу і бути впевненим у тому, що вони її втримають».

Домашнє насильство

Дім — це місце, де має бути безпечно. Але що, коли він стає пасткою? Клімт знає відповідь на це запитання. Його справжнє ім’я — Костя, але ж він найкращий художник у школі, тож бути Костею, напевно, надто просто і буденно, а от Клімт — інша справа. Як і його знаменитий тезка Густав Клімт, він не хоче вписуватися в запропоновані рамки. Тож Клімт — це не просто псевдонім, це заява. Це вибір на користь мистецтва, яке не ховається, а кидає виклик.

Але вдома він не художник, не творець, не Клімт. Удома він — син, який має мовчати, не суперечити, бути таким, як треба. Костя знає, як це — заходити додому і відчувати не тепло, а страх. Хлопець живе за правилами, які не вибирав: приходити додому непомітно, не дивитися зайвий раз у бік батька, не давати приводу для вибуху. Але привід завжди знайдеться, й один із вечорів стає переломним. Клімт повертається додому, не змивши макіяж. Без спроб сховатися, без страху, що його помітять. Це його маленький акт свободи. Удар за ударом, батько вибиває з нього «неприпустиме». Розмазує помаду разом із кров’ю, залишає синці на обличчі та зап’ястях. Немовби силою можна стерти те, що йому не подобається. Немовби можна зламати того, хто не вписується у звичну картину.

Рідного дому більше не існує. Клімт переїжджає до друга, у нову сім’ю, але чи так просто навчитися жити по-іншому? Тут запитують, як він почувається. Тут ведуть у магазин за новими речами, ніби це звичайний день. Тут можна просто зайти на кухню, не боячись почути крик. Та замість полегшення приходить розгубленість.

До чого легше звикнути: до болю чи до турботи? Чому життя у страху здається звичнішим, ніж життя у спокої? Домашнє насильство у романі — це не просто фізичні удари, це спроба стерти особистість, вкласти її у зручні рамки, зробити «як треба». І навіть коли жертва виривається, минуле не відпускає одразу. Клімт утік. Але скільки тих, хто досі мовчить, бо знає: наступного разу може бути гірше?

Життя з РАС

Люди, які мислять інакше, часто залишаються непочутими. Тихий, Маркель, Дев’ятий — вони живуть у світі, де емоції складніші, ніж здається, а спілкування — це не просто слова, а цілі схеми, символи, образи. Для більшості суспільства розлади аутистичного спектра — це мовчання, відстороненість, дивакуватість. Але для них це інший спосіб відчувати світ. Вони не вміють брехати, не розуміють підтекстів, не люблять несподіванок. А ще — відчувають набагато більше, ніж можуть висловити.

«Всі думають, що люди з РАС нічого не відчувають. Насправді ж ми відчуваємо багато. Забагато. Більше, ніж можемо витримати».

Більшість людей спілкується інтуїтивно, легко зчитує невербальні знаки. Але для когось це неочевидно. Комусь довелося вчитися розпізнавати емоції по міміці, рухах, голосу роками. Маркель розуміє світ через малюнки. Він  аналізує людські почуття, розкладає їх на схеми. Так, як інші вчаться математики. Тихий не любить несподіванок. Не переносить, коли його торкаються. Для нього важливо знати, що буде далі, що на нього чекає. Для Тихого особисті кордони — це кордони, які порушувати не можна взагалі. Коли хтось намагається їх зламати, усе всередині сигналізує: «Небезпека!» І світ перетворюється на хаос, у якому єдиний вихід — закритися, закричати, зникнути. 

В українській сучасній літературі книги, що висвітлюють досвід аутистичних персонажів, практично відсутні. «Незручні. Відчайдушні. Виродки» займають цю нішу та відкривають читачам світ РАС так, як його бачать самі люди з РАС. Водночас, в Україні діють проєкти на кшталт «Дитина з майбутнім», Happy Today, які допомагають краще зрозуміти людей із особливостями розвитку та інтегрувати їх у суспільство.

Проблема вибору та криза дорослішання

Підлітковий вік — це період сумнівів, бунту та постійного пошуку себе. Маркель опиняється в ситуації, знайомій багатьом підліткам: його змушують ухвалювати рішення, що нібито визначить усе його життя, тоді як він сам ще не готовий до такої визначеності. Суспільство накладає на підлітків величезний тиск: вони мають обрати «правильний» університет, побудувати «успішну» кар’єру, відповідати загальноприйнятим нормам. Нав’язані очікування не відповідають прагненням Маркеля і його бажанням. Його відштовхує ідея вступати в університет і слідувати стандартним життєвим шляхом (освіта, кар’єра, сім’я). Для нього важливо не потрапити в систему, де він буде змушений жити так, як це «нормально», згідно з батьковими уявленнями про успіх.

«Ти не в Америці, і тут не окей кілька років після випуску працювати в забігайлівці!»

Маркель розуміє, що для батька і для більшості людей у  світі це — норма. Суспільство вимагає, щоб підлітки після школи відразу йшли до університету, щоби будували кар’єру, отримували стабільний дохід і не збивалися з наміченого шляху. Та замість того щоб жити за чужими стандартами, хлопець воліє сам вирішувати, чим йому займатися. Він хоче віддати себе творчості, бути чесним із самим собою і жити так, як відчуває серце. Навіть якщо це означає ступити на шлях без чітких гарантій і стабільності, але йому лише 16, а «коли тобі 16 — ти живеш у пітьмі. Ніхто ні чорта не розуміє, і ти сам себе ні чорта не розумієш, але відчайдушно намагаєшся це приховати».

«Незручні. Відчайдушні. Виродки» — це не просто підліткова проза, а книга, що торкається важливих соціальних тем. Вона говорить про прийняття інакшості, проблему насильства в родинах, боротьбу молоді за свої права та цінності. Роман не пропонує готових відповідей, а змушує замислитися: як суспільство ставиться до тих, хто не вписується у загальноприйняті норми? Чи справді мистецтво може бути формою боротьби? І чи можна змінити систему, якщо не мовчати?

Ця книга — голос тих, кого не чують. Вона про всіх, хто бодай раз відчував себе зайвим. І про те, що знайти своє місце у світі — можливо.

Ілюстрації — фото unsplash
Обкладинка до тексту — фото авторки з сайту book.artarsenal.in.ua; мокап книжки з сайту yakaboo.ua
Матеріал створений в рамках студентського стажування.

Фестиваль-воркшоп «Прописи» запрошує молодих авторів та авторок до участі

авторка Софія Богуславець - 02.04.2025 в Книжки

«Прописи» — це подія для тих, хто цікавиться творчим письмом, хоче зрозуміти, як транслювати свої думки через слова, вибудувати цікавий текст і вдосконалити навички. Фестиваль-воркшоп поєднує формати панельних лекцій і майстеркласів за участі українських письменників/-иць, критиків/-инь, видавців/-чинь, літературних менеджерів/-ок. Співорганізовує фестиваль український ПЕН та програма промоції читання «Текстура» від платформи «Тепле місто». Тож це можливість для молодих авторів й авторок дізнатися більше про творчу кухню, отримати корисні й практичні поради, а ще — безпосередньо долучитися до співтворення. 

Медіа про культуру «Сенсор» — інформаційний партнер події, а тому опублікує есеї учасників й учасниць за підсумками заходу.

Умови воркшопу

У 2025 році фестиваль-воркшоп проведуть з 28 до 31 серпня в Івано-Франківську. Фестиваль матиме публічну програму, відкриту для відвідування, а також професійну — для десяти учасників й учасниць. Заявку можна подати до 30 квітня. До участі запрошують молодих письменників і письменниць, а також критиків і критикинь віком від 18 до 35 років, чиї художній чи критичний матеріал уже опублікований на онлайн-ресурсах або у друкованих збірках, але хто власних виданих книжок ще не має.

«Прописи» відбуваються вже втретє й пропонують учасникам й учасницям не тільки поглибити свої знання й навички, а й опублікувати власні тексти. Зокрема підсумком фестивалю буде друкований альманах. А ще, долучившись до проєкту, учасники зможуть спробувати себе в написанні текстів для медійних майданчиків — одним із таких стане «Сенсор».

Теми фестивалю

Власне, теми взаємодії з медійними платформами, а також видавництвами, питання захисту авторських прав, роль творців у відстоюванні права за свободу слова стануть ключовими для цьогорічного фестивалю. У центрі подій також література й театр як інструменти для самопрезентації й вираження. Куратор фестивалю — поет, перекладач, член ПЕН Остап Сливинський, а координаторка — проєктна менеджерка ПЕН Аліса Бондаренко.

«Ми переконані, що література — це територія свободи, без свободи вона неможлива, як і будь-яка творчість. Але також література — це ефективний інструмент виборювання свободи, саме тому, що вона публічна і працює з ідеями, зі смислами. Одне з гасел фестивалю: “Як писати — це важливо, але ще важливіше — навіщо писати”. Тому ми завжди акцентуємо на цій ціннісній і етичній складовій письма. Такими є засади ПЕН, такими є і засади “Прописів”.

Чому є акцент на захисті авторського права і правових засад взаємин між усіма учасниками літературно-видавничого ринку? Не лише через практичну важливість цих тем для авторів-початківців, але й тому, що ми віримо: література може виборювати свободу для інших лише тоді, коли сама внутрішньо буде етичною і керованою засадами права і взаємоповаги», — ділиться Остап Сливинський.

Публікація

Фестиваль «Прописи» стає не тільки способом самовдосконалитися й почерпнути необхідні знання від професійних менторів. Це й про спосіб узаємодіяти: через тексти — з іншими учасниками літературного й медійного процесу та з читачами медійних платформ. Минулоріч учасники й учасниці проєкту «Прописи» поділилися своїм досвідом у текстах, які опублікували на сайті медіа «Сенсор»

Зокрема «Спочатку була крапка» Анни Ютченко — це матеріал-рефлексія про те, як письменницькі звички й уявлення (що починаються з вибору записника) впливають на їхні способи вибудови — початку — тексту. У тексті «От, пуста мова любові, що торгується із надією» Анфіса Дорошенко розповідає про особливості поетичної мови: що різниться не тільки те, як нею спілкуються, а і що закладають в основу сказаних слів. Або ж текст «Як перебувати у двох місцях водночас» Юліани Лесняк — репортаж-дослідження, у якому через власне професійне зацікавлення авторка поміркувала про особливості роботи з перекладом поезії, адже ця тема була у фокусі фестивалю 2024. Минулоріч також говорили про воєнну репортажистику, і це лягло в основу матеріалу «Ракурс української реальності: між екзотикою та дегуманізацією» Вікторії Климчук-Длугач, яка пише про те, яким важливим стає погляд у тексті й те, як висвітлюють ті чи ті події через слова. 

«Літературне письмо — це, крім усього іншого, ремесло, але таке, яке втрачає смисл, якщо не мати широкого погляду на індивідуальне, соціальне, політичне. Тому ми хочемо поєднувати ці дві перспективи, мікро і макро. З одного боку, техніки письма: мова, композиція, побудова персонажа й так далі. З іншого боку: великі теми сучасності, дебати, цінності. Ми хочемо разом із нашими молодими авторами робити літературу ще більш реактивною і проактивною: щоб вона не лише реагувала на дійсність, як найточніший кардіограф, але і впливала на неї всіма доступними їй способами. А ще — нам важливо будувати нову літературну спільноту, більш солідарну і дружню до інших, ніж та, що є. Можливо, це утопічна мрія, але з утопічних мрій часто виникають хороші речі», — куратор Остап Сливинський.

Відкрити себе через текст як письменників і відкрити важливість тексту як територію свободи — те, що залишається в основі фестивалю-воркшопу «Прописи» протягом цих років. Ще один крок — відкрити себе через узаємодію з читачами й медіа, що транслюють авторські думки в матеріалах. Тож участь у фестивалі — нагода розповісти про себе на таких майданчиках і зокрема стати постійними авторами й авторками таких медіа, щоб удосконалюватися й розвиватися.

Віжуали й фото надані Українським ПЕН, фотограф Антон Сорочак

Нація-легенда: хто такі караїми?

автор Анастасія Никифорова - 02.04.2025 в Культура

Караїми — один з найменш численних корінних народів України, проте він має дуже довгу та непросту історію, особливі традиції, культуру та малодосліджену історію. 12 березня у книгарні «Сенс» на Хрещатику пройшла лекція «Караїми Центрально-Східної Європи: культура, релігія, ідентичність» історика Юрія (Аміра) Радченка за модераторства Олексія Савченка, історика та дослідника польсько-литовських татар. Це перша зустріч історичного клубу Польського Інституту в Києві у 2025 році, тож вільних стільців майже немає.

Про караїмів останнім часом згадують та пишуть усе більше, і головне — з наукової точки зору без міфів та легенд (а оскільки історія нації заходить своїм корінням у VIII століття, то їх немало). Та недарма їх назвали нацією-легендою: джерел для вивчення історії небагато, а кількість караїмів надзвичайно мала. 

Юрій Радченко описує 1000 років життя караїмів: від витоків до сучасності — і звичайно, не оминає ключові події їхньої історії: появу їх у Криму, окупацію півострова Російською імперією, політику коренізації у Радянському Союзі, Другу світову та Голокост. Важливим аспектом розмови стали не тільки періодизація чи цікаві факти (наприклад, про атрибути побуту, чому караїми їздили на конях, а не на віслюках, та як вони пов’язані з работоргівлею), а й розвінчання міфів. Особливої атмосфери додає караїмська мова, фрази якою періодично звучали від спікера, а презентація візуалізує, про що і кого говоримо.

Тож хто такі караїми? Корінний народ Криму, який від кримських татар та кримчаків відрізняється в першу чергу релігією — караїмізмом. Вони заперечують доповнення до Тори (Старого Завіту), тобто Талмуда в юдеїв, та вважають, що кожен має читати першоджерело і самостійно його трактувати. 

З чого все почалося?

Із міфу. VIII століття, Багдад, Анан бен Давид боровся за посаду голови єврейської спільноти зі своїм братом і програв, тож у знак помсти заснував нову течію — караїмізм, за яку його могли стратити через відступництво від юдаїзму. Юрій Радченко зазначає, що це всього-на-всього легенда, проте Анану бен Давиду дійсно приписують зародження цієї релігії, хоча сучасні вчені вважають, що як окремий напрямок він зародився вже у X–XIII століттях.

То як же караїми потрапили в Крим?

На півострові їхні громади були вже у 70-х роках XIII століття, прийшли вони з Візантійської імперії через міграції, торгові справи та сприятливі умови півострова.

«Перші громади євреїв у Криму як явище, культура та релігія з’явилися ще в першому столітті до нашої ери разом із греками, потім з римлянами, візантійцями. Але тут питання розділення течій караїмів і рабанітів, бо саме з XIII століття документи виділяють їх окремо з правової та богословської точок зору, тож вважатись окремим народом вони почали тоді ж. Проте цей кордон був умовний, перехід туди-сюди, в принципі, дозволявся. 

Одне з питань — чому відбувалось це переселення на територію Криму. Османи почали насильно переселяти до Константинополя (нині Стамбул) і християн, і юдеїв. А євреї тоді масово поїхали в Арабський Халіфат, бо там були сприятливі умови, але в Стамбулі не всі хотіли жити, тож вони і формують населення Криму; і пізніше, за два-три століття після того, утворюється окрема держава Кримське Ханство», — говорить Юрій Радченко.

То чи є караїми корінним народом Криму?

Корінний — не обов’язково той, що з’явився на цій землі. Побутова культура, яка вже майже повністю занепала, утворилася саме в Криму, як і література й караїмський націоналізм. Там вони сформувались і не мають іншої держави та Батьківщини.

Вглиб Європи

З кінця XIV століття караїми розселяються і в інших регіонах України, Польського королівства та Великого Князівства Литовського. Великі громади були в литовському Тракаї, Луцьку, Галичі. Але Юрій зазначає, що їхали вони туди не на запрошення князя Вітовта, як багато хто вважає, і не через військовий обов’язок; було багато політичних, демографічних й економічних чинників.

Статус караїмів

У Кримському ханстві вони мали «статус рая» — підданих зі своїми обов’язками та правами. Після окупації Криму Російською імперією у 1783-му бути караїмом було важко, і до 1863-го вони боролися за те, щоб відокремитися від євреїв-рабанітів, не платити подвійний податок та не служити в армії.

Who are you?

У середині XIX століття Російська імперія поставила це запитання кримським караїмам.

«Хто ви? Who are you? Цю відповідь вирішив сформувати Абраам Фіркович. Він почав обґрунтовувати те, що караїми кримські і що не брали участі в розп’ятті Ісуса», — говорить Юрій Радченко.

«Це для Російської імперії було дуже важливо, тому що це була одна з причин ідеологічних гонінь євреїв. Для них це спосіб виправдатися й визначити свій правовий статус, а в той час релігійна ідентичність дорівнювала юридичній», — модератор Олексій Савченко.

Жовтневий переворот і Голокост

Під час революції 1917 року караїми закріпились як окрема національність, була створена Караїмська націонал-демократична партія. У 1921-му після проголошення Кримської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки радянська влада визнала їх як корінний народ Криму, що врятувало життя багатьом у період Голокосту.

«Прийшов Голокост, прийшла окупація, смерть за єврейство. Тут тебе вже не обмежують податками, а вбивають, тягнуть до газової камери чи до Яру. А після січня 1942-го року караїмські документи, зрозуміло, що підроблені, почали рятувати життя євреїв», — розповідає Юрій.

Менора

Після розповіді Юрій Радченко показує відео молитви з кенаси (молитовного будинку) караїмською мовою, звертає нашу увагу на менору — семистовбурний свічник. Зустріч закінчили відповідями на запитання залу про тест ДНК, мову, імена, чисельність нації, навернених у караїмізм і самоідентифікацію. А також планами спікера на наступні лекції, зокрема в Будинку Актора (який розташований якраз у караїмській кенасі), про більш вузькі теми караїмської культури, історії та релігії.

Фото — Польський Інститут у Києві.

Українська сцена Лейпцизького книжкового ярмарку: голоси спротиву та гідності

авторка Марина Губіна - 01.04.2025 в Книжки, Культура

З 27 до 30 березня тривав Лейпцизький книжковий ярмарок — одна з найбільших зустрічей для діячів німецької та європейської загалом видавничих галузей. Цьогоріч Україна була представлена на ньому окремим стендом, на якому зокрема розташована сцена для панельних дискусій, презентацій перекладів книжок і читань поезії сучасних авторів та авторок. Лейпцизький ярмарок зазвичай збирає на своїх подіях широку читацьку спільноту, тож це чи не найкраща нагода для наших культурних діячів та діячок проговорити важливі тези на розмаїту закордонну аудиторію.

Програма української сцени та також подій за участі українців на інших майданчиках Лейпцизького ярмарку була зосереджена довкола тем, безпосередньо повʼязаних із війною: ідентичності, виживання, стійкості та культури, яка в різний спосіб має осмислити всі ці складні досвіди. Тому серед цьогорічних спікерів були письменниці Оксана Забужко, Катерина Міхаліцина, Наталка Сняданко, режисерка Ірина Цілик, журналісти Павло Казарін, Алім Алієв, Севгіль Мусаєва, а також колишні політвʼязні — правозахисник Максим Буткевич та журналіст Станіслав Асєєв.

Крім цього, презентували німецькі переклади українських книжок, що проговорюють досвіди війни, тривалої російської окупації та боротьби проти неї, а ще прокладають світоглядну межу між українською та російською культурами. Йдеться про переклади «“Світлого шляху”: історії одного концтабору» Станіслава Асєєва, щоденника Вікторії Амеліної, книжки «Мустафа Джемілєв. Незламний» Аліма Алієва та Севгіль Мусаєвої, «В правильному місці» Максима Буткевича, «Дикий Захід Східної Європи» Павла Казаріна.

Розуміти загроженість

Від початку повномасштабного російського вторгнення міжнародні культурні майданчики дають більше простору для українських голосів, проте вони не завжди були вповні почутими. Знадобився певний час, щоб очевидні для нас тези стали такими ж для європейської та світової аудиторії. Проте сьогодні, коли відчуття загроженості охопило світ, розмови про свободу слова, права людини та рішучість, яку треба мати світовій спільноті, щоб ці цінності щось іще важили, стали особливо значущими.

Презентація книжки «“Світлий шлях”: історія одного концтабору» Станіслава Асєєва — це також розмова, зокрема про ці цінності, точніше про те, що стається, якщо частина світу їх підважує, а решта стає спостерігачем, а не опозицією. І якщо раніше дискусія про концтабір в окупованому Донецьку не знаходила повного розуміння, навіть якщо її розпочинала людина, яка вижила в ньому, то сьогодні все змінилося.

«Сьогодні німці значно більше стурбовані ситуацією з Росією, не лише в контексті України. Вони сприймають Росію як реальну загрозу Європі, передусім країнам Балтії, що може рикошетом ударити і по Німеччині. Раніше, у 2021 і навіть у 2022 році, мені було дуже складно говорити про “Ізоляцію” в Німеччині, адже коли ти кажеш про концтабори, це завжди сприймалося проблематично. Здавалося, ніби в німецької історії монополія на концтабори, що це було тільки в них і тільки вони в цьому винні. А тепер розповідати про “Ізоляцію” в Донецьку і про Седнаю — табір смерті в Сирії — стало значно простіше. Тепер німці переконані, що росіяни здатні на це і що Росія — це далеко не та велика культура, про яку вони думали до 2022 року. Це відчувається і у якості питань, і у підтримці з боку німців, які були на події», — ділиться спостереженнями Станіслав Асєєв.

Придивитися уважніше

Готовність розуміти поширилася не лише на загальнолюдські цінності, що унаочнюються в дискусії про російсько-українську війну, але й на локальніші контексти. Так, цього року на Лейпцизькому ярмарку відбулося одразу декілька подій, повʼязаних з історією Криму, його тривалою російською окупацією ще з часів експансії Кримського ханства у XVIII столітті та міфами про півострів, що за цей час поширилися. Територією для розмови про тяглість спротиву кримців стала презентація книжки «Мустафа Джемілєв. Незламний» — історія життя національного лідера кримських татар, над якою працювали Алім Алієв та Севгіль Мусаєва. А центром іншої дискусії стало Чорне море як територія, що віддавна є як місцем зіткнення різних культур, так і полем бою.

«І на презентації німецькомовної книги “Мустафа Джемілєв. Незламний”, і на дискусії про Чорне море підіймали теми російських міфів щодо півострова як “ісконно русской зємлі”, а також ключової ролі кримських татар у їхньому руйнуванні. Через це і сьогодні Росія як імперія намагається реколонізувати півострів та його корінний народ через системні репресії, намагання знищити ідентичність і політику заміщення населення. Тому в дискусіях про півострів украй важливий ширший контекст, який деколонізує знання про Крим, і, наприклад, через постать Мустафи Джемілєва ми оприявнюємо історію кримських татар з початку XX століття до сьогодні», — розповідає Алім Алієв.

Чути та відповідати

Напевне, одним із найважливіших наслідків подієвої частини Лейпцизького ярмарку може бути усвідомлення, що нас почули, можливо, так, як ніколи до того, і нам відповідають. У різний спосіб: долучаються до дискусії із нами про нас, перекладають книжки, читають їх, врешті, приходять на читання поезії про, здавалося б, чужі досвіди. Як ще, як не в супроводі живого голосу автора чи авторки, осмислити ці неблизькі контексти чи навіть чуттєво долучитися до них. Цьогоріч на українській сцені ярмарку можна було послухати поезії Ірини Цілик, Христини Козловської, Катерини Міхаліциної та Галини Петросаняк.

«Дуже важливо і приємно бачити, що люди на читання збираються буквально залами: я вдруге на фестивалі, й ані їхня кількість, ані цікавість до української теми не зменшується. Аби тебе почули, важливо знайти “ключ” до слухача, певну точку контактного входу — і поезія, гадаю, це вміє. У нашому випадку, коли йдеться про досвід життя у війні, особиста присутність автора/авторки теж важить, бо тоді те, про що говориш, перестає бути просто фактами з новин, стає шкірним і намацувальним. Я дуже вдячна перекладачкам своїх віршів німецькою, Клаудії Дате та Христині Назаркевич, за можливість бути почутою тією аудиторією, а Українському інституту книги й Goethe-Institut в Україні за такий цінний і добре підготовлений майданчик для виступів і комунікації. А ще мене страшенно зворушив Андреас Ростек, німецький видавець книги Вікторії Амеліної “Looking at Women Looking at War” і мій співпанеліст на її презентації: не приховував хвилювання, говорив про Віку з таким великим внутрішнім теплом і повагою, що вони передавалися публіці. І це було не для галочки, а максимально щиро», — ділиться Катерина Міхаліцина.

Літературну програму української сцени сформував Goethe-Institut в Україні у співпраці з Українським інститутом книги, Мистецьким арсеналом, Meridian Czernowitz, Українським інститутом, а також Федеральним центром політичної освіти та translit eV.

Український стенд підтримується містом Лейпциг та Саксонською державною канцелярією. Події програми відбулися за підтримки Уповноваженого уряду Німеччини з питань культури та медіа. Частина заходів фінансується та проводиться Федеральним центром політичної освіти та translit eV.

Фото — Віра Думке

авторка
Марина Губіна