10 думок засновниці «Осердя» Дар’ї Загоруйко

Дар’я Загоруйко — менеджерка культурних заходів, письменниця, засновниця й модераторка одного з найбільших книжкового клубу Львова «Нісенітниці». Вона розпочинала з відгуків на книжки в інстаграмі, зараз веде ютуб, модерує книжкові події, пише прозу й поезію, популяризує українську літературу. У березні 2026 року Дар’я відкрила мистецько-освітній простір «Осердя».

«Осердя» стане платформою для лекцій із багатьох сфер гуманітаристики, майданчиком з навчання письменницькій майстерності, місцем, яке об’єднує людей, а також функціонуватиме як кав’ярня, коворкінг і галерея.

Ми поспілкувалися з Дар’єю про створення спільноти, популярність книжкових клубів, мету й концепцію «Осердя» та зміни в культурному середовищі в Україні.

Написання відгуків допомагає, навіть дуже. Бо думати ти можеш що завгодно, а щоб викласти це у відгук, треба чітко визначити, що хочеш донести, і вибудувати ці міркування в текст. Думка може змінитися в процесі написання, але тоді прочитане краще відкладається у пам’яті. 

Відгуки — один із способів популяризації літератури, хоча не найкомфортніший для мене, проте я вирішила, що все-таки публікуватиму їх в інстаграмі. Це все починалося з гнівних відгуків, коли я не могла мовчати про деякі книжки, бо це погано написано, там є сексизм чи ще щось таке. А потім почала писати й позитивні, навіть зайнялася ютубом. Спочатку це були відео тільки про українську класику, бо для мене важливо її популяризувати й показувати, що вона досі актуальна. Наприклад, я розповідала про Гоголя, бо хотіла наголосити, що він мав українську ідентичність і не варто викреслювати його з української історії і віддавати росіянам. Було відео про історію української еротики, там я залишила свій відгук на еротику Кобилянської, яка також досі актуальна, хоча пройшло 100 років. А потім у мене стало менше часу, тому свої думки я переважно висловлюю на книжкових клубах.

Спочатку, коли засновувала книжковий клуб, я думала, що він буде про книжки. Я веду його вже три роки, і книжковий клуб виявився зовсім не про книжки, він про людей. Багато хто переїхав, багато хто шукав друзів, подруг, не мав з ким поспілкуватися. Тепер клуб — це місце збору, де всі обмінюються книжками та якимись особистими подіями: хто звідки звільнилася, хто з ким розійшлася, хто заручилася, хто завагітніла. На початку я була здивована, а потім дуже раділа, бо спільнота, виявляється, важливіша. І ця спільнота дуже впливає на популяризацію читання. Дівчата починають радити одна одній книжки, і коли ти бачиш людей, з якими поділяєш цінності та інтереси, починаєш дослухатися і до їхніх смаків. Так у нас викристалізовувалося, що на клубі ми читаємо більше сучукрліт й українську класику.

Я жартую про те, що якби знала, що «Нісенітниці» будуть найбільшим книжковим клубом у Львові, я хоча б назву адеквату обрала. Бо назва була чисто по-приколу. Взагалі мети стати найбільшим клубом чи навпаки зберігати камерність на початку не було. Було бачення платформи, де можна поговорити про книжки, бо, коли «Нісенітниці» засновувалися в 2023-му, таких місць було дуже мало. Тоді переважно діяли книжкові клуби книгарень, наприклад, «Вівату», які збиралися раз на три місяці. Людям не вистачало.

А камерність радше обумовлена тим, що клуби тривають приблизно по дві години. Хочеться, щоб у всіх був час висловитися. Тому ми набираємо обмежену кількість учасників: легше по одній книжці провести три клуби, але менших. Багато людей створюють багато галасу: ми тільки перше коло пройшли, познайомилися, попліткували, а половина часу вже пройшла. Тому це вимушена камерність, яка стала великим плюсом.

Перше, що важливо, це безпека — простір, де людина може почуватися вільно. І це, напевно, було найважчим. Це про довіру, яку ми вибудовували в обидва боки. Бо раніше я думала, що модераторка має бути ідеальною. Ці люди показали, що я можу прийти розхристана, без макіяжу, в поганому настрої, просто сісти й випити пива. І дівчата, які теж можуть прийти випити пива, максимально комфортно почуватися і знати, що вони серед своїх, ніхто не буде косо дивитися.

Літературники для нас — це взагалі спосіб потусити. Ми збираємося, гарно наряджаємося, бо вони в нас тематичні. Це і різдвяні літературники, і на Івана Купала, і на Геловін. По-перше, це ще одна можливість поспілкуватися одне з одним. А по-друге, серед тих людей, які читають, багато тих, хто пише, тож це простір, щоб поділитися своїми напрацюваннями. На готичному літературнику на Геловін багато хто читав свої жахи чи готичні уривки з детективів або трилерів. Усе починалося з того, що ми просто ділилися своїми текстами, а закінчилося тим, що дві дівчини з клубу вже свої книжки видають. Тобто це дійсно переростає у написання великих романів.

Мій перший виступ — це було дуже страшно. І я б не наважилася, якби не подруга, яка теж проводила літературники й запросила мене. І це був підступ, тому що виявилося, що я єдина прийшла зі своєю поезією. У мене трусилися руки, але я отримала дуже багато підтримки. З прозою ще пів біди, вона більш структурована, більш вичищена, а поезія — дуже особиста річ. Мені здається, саме тому в нас стався бум української поезії після початку повномасштабного вторгнення. Це багато емоцій, які ти не можеш опрацювати ніяк інакше, окрім як виписати. 

Чому не подати рукопис в журнал? Так мою новелу «У мулі ночі» опублікували в «Леготі». Дуже неочікувано для себе почала писати прозу в жанрі жахів. Для «Леготу» це був новий досвід, бо вони вперше опублікували горор, а для мене це був перший досвід такої публікації в журналі. Ніколи не забуду, з якими словами до мене підходила головна редакторка: «Я, коли читала ваш твір, скинула його в групу іншим з коментарем “це настільки погано, що воно нам треба”». Я жартую, що далі писатиму ще гірше. 

Ідея новели з’явилася з того, що мене вхопив сонний параліч. У мене була безсонна ніч, тому сіла писати тоді ж. Письмо само перейшло в описи сонного паралічу, я хотіла передати відчуття одного з перших разів, коли ти не розумієш, що відбувається, почуваєшся повністю безсилою. Більшість метафор анімалістичні через те, що я навчалася на біології, і вони просто класно лягали на почуття головної героїні в новелі. Повна безсилість і мовчазність риби.

Найбільш показовою концепцією «Осердя» є його назва. І насправді я думала, що це слово відоме, але за останні декілька днів до мене підходили зі словами: «Я прочитала вашу назву як “середа”, а що таке осердя?».

Я намагаюся максимально українізувати простір, у нас навіть постачальники чаю, какао, винороби — українці. До повномасштабного вторгнення важко уявити такий українізований простір, а зараз це можливо. Коли ми нещодавно зібралися на клуб і говорили: «Американські детективи не такі, от наші детективи!», — я так тішилася, що нарешті у нас зникає комплекс меншовартості. Однією з цілей «Осердя» буде вивести українські твори на міжнародний ринок, щоб там нас побачили, бо ми можемо багато запропонувати.

Мені хочеться, щоб «Осердя» стало простором об’єднання українських митців з різних сфер гуманітаристики. Щоб письменники-початківці змогли тут знаходити своїх редакторів, перекладачів, видавців, училися, переймали досвід. Або могли поновити свої знання з історії, філософії. Хотілося створити центр, де люди будуть об’єднуватися навколо теми, яка їм цікава, і загалом навколо української культури, бо в нас є такі осередки, але в них немає одного спільного центру. Я втомилася їздити на культурні заходи в Київ, тому вирішила, що вони тепер будуть у Львові. 

І ще прагнемо витягувати лекторів, які перебувають у своїй академічній бульбашці, давати їм простір для висловлення. Умовно, з нас промоція, з вас — прийти і розказати. Є багато людей, яким є що сказати, але ніхто не читає їхніх дисертацій і наукових робіт, бо це непопулярно. Наукове й популярне середовища існують окремо, хотілося б їх об’єднати та поширювати знання, аби вони не були втрачені. Але в нас будуть заходи, орієнтовані і на теорію, і на практику, будуть навіть екскурсії. Мені нещодавно написав мистецько-освітній центр Quo Vadis Krakow, тож плануємо співпрацю і з ними.

У нас є укриття, яке зараз облаштовується, щоб воно було максимально комфортним. І коли вчора летіли шахеди, я думала, скільки грошей ми вклали в ремонт, тільки б не прилетіло. Але мій хлопець сказав: один раз зробили ремонт — як буде потрібно, зробимо й другий. І це мені вкотре доводить, що, щоб не ставалося, ми все одно працюватимемо, все одно житимемо. І страшно вже перестало бути. Десь так ми і робимо. Війна вже не зупиняє, бо коли робити, як не зараз? Ми не знаємо, коли буде краще — і краще не буде, якщо ми його не зробимо.

У перший рік повномасштабного вторгнення я приходила в книгарню й знала, що моєю спеціалізацією буде українська література. На той момент водночас виходили «Амок» Артема Поспєлова й «Луни» Пилипа Білянського. І я думала: о, клас, одразу їх обидві візьму й обидві прочитаю. А зараз піти в книгарню й купити всю українську літературу, яка вийшла за цей час, просто неможливо, я її ніколи не встигну прочитати — настільки стало багато книжок наших авторів. 

Змінилася і комунікація людей з авторами, тому що раніше наша література була дуже інтелектуалізована й настільки далека, писали тільки обрані, як Жадан, Забужко. Ну, здається, це була абсолютна більшість книжок, які лежали на нижніх поличках, звідки їх важко дістати. Зараз наша література стає настільки популярною, що не треба агритися на погані книжки, у нас будуть погані книжки, хороші книжки, ще кращі книжки. Головне, аби вони були. 

Сьогодні в нас є можливість проводити книжкові клуби з авторами. Мені здається, що такого рівня комунікації з митцями, як у нас, немає ніде у світі. Наші митці дуже відкриті, ми всі розуміємо, що ми працюємо на одну мету, це об’єднує і зближує.