Середина літа 1929-го. Ростуть температура повітря, градус політичних настроїв та ідеї. І загалом у світі, і на території підрадянської України панує липень і відбувається всяке.
— Велика Британія і Китай підписують пакт, згідно з яким Британія погоджується допомогти розбудувати китайський флот.
— На 91-шу річницю від дня народження графа Фердинанда фон Цеппеліна, німецького піонера дирижаблів жорсткої системи, Німеччина відкриває у штутґартському замку свій перший великий музей авіації.
— Папа Пій XI служить месу в соборі Святого Петра, а потім виходить на площу перед ним. Це стало історичною подією, бо протягом майже 59 років, починаючи з об’єднання Італії в 1870 році та приєднання Риму до Королівства Італія, п’ять пап (Пій IX, Лев XIII, Пій X, Бенедикт XV і Пій XI) не виїжджали за межі Ватикану і навіть не з’являлися на балконі ватиканської базиліки навпроти площі Святого Петра — на знак відмови визнавати владу італійського уряду над Ватиканом.
— Представники 37 країн підписують Женевську конвенцію, складену Міжнародним комітетом Червоного Хреста як доповнення до положень Гаазької конвенції 1899 і 1907 років щодо гуманного поводження з військовополоненими. Серед наддержав світу, які погодилися з Конвенцією, були США, Великобританія, Франція, Німеччина та Італія. Документ набуде чинності 19 червня 1931 року після ратифікації 14 країнами. Ця конвенція є попередницею Третьої Женевської конвенції, підписаної в 1949 році.
— У Харкові відбувається пленум Всеукраїнського комітету сприяння Дніпрельстану. Обговорюють питання прискорення розбудови Запоріжжя, кількість населення якого за попередніми прогнозами до 1933 року мала зрости до 230 тис. осіб.
— У Харкові при Всеукраїнській академії наук засновано кафедру художньої літератури. Очолити її запросили Павла Тичину і білоруського поета Янку Купалу.
— У Харкові Політбюро ЦК КП(б)У обговорило ідейно-політичне наповнення твору письменника та актора Петра Ванченка «Оповідання про гніду кобилу», опублікованого в журналі «Червоний шлях»: ухвалено конфіскувати нерозпродані примірники № 3 часопису, оголосити догану члену редколегії Івану Кулику, зробити зауваження усьому складу редакційного колективу, доручити Секретаріату ЦК КП(б)У переглянути склад редколегій усіх журналів «з точки зору їх забезпечення дійсно відповідальними редакторами».
— Міська рада Харкова ухвалила створити театр української музичної комедії замість російської оперети. «Російська оперета, — зазначалося в рішенні, — мала нездоровий ухил і обслуговувала переважно чужі нам елементи. Українська музична комедія повинна мати свого глядача — трудящого».
На обкладинці чергового, восьмого, номера «Універсального журналу», або «УЖа», — ілюстрація бойчукіста Івана Падалки: мила пара сидить на травичці під деревом і провадить якусь розмову. Правда, редакція дбає про те, щоб ніхто нічого розпусного не подумав, тому під цією трохи романтичною ілюстрацією ховається зовсім інша, порядніша, а ця — лише друкарська помилка, чесно-чесно, правда-правда.
Через коректорський недогляд на обкладинці цього номера «Універсального журналу» трапилася прикра помилка: хлопець обіймає дівчину! Відбувається ця ідеологічно невитримана дія на тлі нашої столиці з її димарями і радіощоглами під могутній індустріальний ритм будівництва. Хлопець зовні виглядає мов пролетарський елемент. Щодо дівчини, то хоч ми й не беремося за фах літературно-художніх критиків (що з першого ж погляду оцінюють моральність героїнь), проте мусимо погодитися: міщанкувату даму обіймає невитриманий робфаківець на обкладинці «УЖа».
Редакція «Універсального журналу» ніколи б не піднесла своїм читачам подібної сантиментальної страви, й ви, звичайно, не знайдете нічого подібного на подальших сторінках «УЖа»). Але річ у тім, що насправді хлопець виїхав за місто велосипедом і разом із своєю машиною відпочиває на природі. І хоч би комусь і хотілося бачити в обіймах хлопця дівчину, а не машину — ми все ж таки дуже просимо усіх читачів негайно виправити на обкладинці «УЖа» цю неприпустиму друкарську помилку.
До речі, саме ця ілюстрація стала основою обкладинки для антології «Беладонна. Любовний роман 20-х років» від видавництва «Темпора» та упорядниці серії «Наші 20-ті» Ярини Цимбал.
Загадкові загадки
Хоч для цього номера ніхто з авторів журналу рубрику з ломиголовками (або ж головоломками) не підготує, тут все одно багато загадок і запрошень читачів до гри. Наприклад, фотографія із потиском рук і запитанням: «Хто це і з ким ручкається, з приводу чого братається, що йому дав, що собі взяв?».
Цей матеріал дуже пасував би коронавірусним часам. Бо знаєте, скільки біди від потискання рук? Багато! Дуже багато! А редакція журналу дає переконливий перелік проблем. Адже це ручкання двох звичайних робітників чи службовців, однак, якщо використати мікроскоп, стане відомо, що ці дві руки обмінялись бацилами.
— Що? — кажете ви. — Бацили? Але ж бактеріальну війну (ще жахливішу, ніж газову) заборонено міжнародною конвенцією.
Тому редакція застерігає, що через ручкання можна передати шкірні, венеричні, застудні, гострі дитячі, соціальні й паразитні хвороби.
Літературна анкета з одвічним питанням
Традиційно від номера до номера українські письменники відповідають на питання літературної анкети. Цього разу — одвічне питання письменницького життя і всесвіту загалом: проза чи вірші?
Михайль Семенко, майже 37-річний зачинатель українського футуризму, стоячи на фото біля кафе-кондитерської «Красный кондитер», наполягає на «прозі і в поезії, і в прозі». Він наголошує, що вірші треба не тільки писати, а й читати і, що найважливіше, купувати. А ще перелічує силу-силенну прізвищ з рекомендаціями і антирекомендаціями. Якби за кожне згадане прізвище йому платили 10 копійок, то за цю літературну анкету він би отримав півтора карбованця.
Поезія і зараз є авангард культури, незважаючи на В. Поліщука, Т. Масенка, Л. Первомайського, А. Дикого, В. Сосюру й ін., й ін.
Щодо белетристики (романи, оповідання і т. д.), то моя думка відома (див. «Нову генерацію», починаючи з 1927 р.). Наші белетристи, дивлячись на світ очима Толстого, Тургенєва, Гоголя, А. Франса і т. д., — не бачать нашого життя, яке воно є. Щоб навчитися дивитися на життя, а потім ним оперувати в романі і т. д. — нашим молодим треба починати з начерків, репортажних оповідань і т. д., тоді буде пролетарська література, бо вона повинна бути. А наші молоді — починають з романів і хочуть, щоб це ми й називали пролетарським письменством. Отут-то й може таїтися справжня небезпека роззброєння пролетаріату.
21-річний футурист Олекса Влизько з портрета в овальній рамі теж долучається до дискусії. Він пише, що викорчовує зі своїх текстів емоційно насичені та викінчені речі, особливо після поїздки в Німеччину. Водночас не планує писати, наприклад, про будинок Держпромисловості, бо нащо про нього читати вірші, якщо на нього треба дивитися. Хоч Влизько більше схиляється до прози, але поки можна написати вірш, що сильніший за реальне втілення чогось, то і для поезії є місце.
Моє завдання, значить, таке: я мушу, користуючись досвідом Заходу у вірші, застосовувати його тут, у нас, на хохлацькій Україні. І я мушу з деяких причин зробити маленький відступ. Отже, я у вірші застосовую холодну, розраховану базу — тему. Після цього я працюю і роблю поступки нашим читачам, а саме — не відкидаю, як в Європі, зовсім метра. Я його тільки відміняю. Емоцій я не хочу. І з ямбом в мене скінчено. Щоб вірш зацікавив, я вживаю сатири. Я гадаю, що іронічне принаймні вражіння в кожному вірші обов’язково.
До речі, у цьому ж номері є концептуальний вірш Олекси Влизька «Підхід до банана діалектично», який розповідає про численні ідеологічні нашарування нетипового для радянської України фрукта — банана.
Зайшов у крамницю, —
купив банан, —
Банан у рот,—
язик холоне, —
виходить,
банан —
ворожа шпана,
бо він —
банан —
з британських колоній.
Після розмірковувань від двох футуристів 29-річний прозаїк і драматург Антін Дикий спершу трохи іронізує з питання редакції, а потім розмірковує про цінність певних віршів. Тут — критика поезії Михайля Семенка.
Правда, є такі вірші, що від них і мухи перекидаються, і метелик дохне. Ех, наведу один. Нехай сердиться найкращий поет нашої Червоної України. А чого б він сердився?
Цитуватиму уже надрукованого вірша в дуже товстій книзі «Кобзар». Прошу не плутати з другим «Кобзарем» — менш художнім, бо цей менш художній «Кобзар» написав Т. Г. Шевченко, а той, більш художній, — Семенко.
Отже, цитую:
0
00
000
00000
000000
Потім закінчує цього чудового вірша такими словами:
«Павло, попаси корову».
…За таку поезію я дуже любитиму прозу.
У цьому номері «УЖа» також можна оцінити поетичний стиль самого Дикого, адже редакція розмістила у номері аж два його вірші.
Туман густий над селами
Пісні
Пісні
Гармонії веселої
Не чуть мені в вісні,
Тут вулиці, бруковані
І міста чорний дим,
А села ж десь заховано,
Які я так любив.
А от 26-річний автор детективів Юрій Шовкопляс, шукаючи відповідь на одвічне питання, вдається до гри і намагається матеріалізувати свого героя — лікаря Михайла Григоровича Піддубного, і цей момент навіть зафіксовано на фото. Правда, розмова зі своїм же героєм мала доволі незвичні, ба навіть філософські аспекти й однозначний висновок — треба купувати «Універсальний журнал», щоб знайти саме ту поезію (і ту прозу). Пригадуєте, як в одному з попередніх номерів до подібного прийому вдавався автор обкладинки цього номера, художник Іван Падалка — він дав автоінтервʼю, де сам себе розпитував, із собою сперечався і собі ж (або вигаданій протеже) відповідав.
Доводиться звертатися до свого героя — до скромного лікаря Михайла Григоровича Піддубного, досить відомого, смію надіятися, читачам «УЖа». Цей спосіб розв’язування проблем подобається мені ось чому. По-перше, свого героя я знаю значно краще, ніж самого себе: я наперед знаю, що він подумає, що скаже, як поставиться до того чи іншого явища. А чи можу я сказати так про себе? По-друге — і це надзвичайно важно, — автор ні в якому разі не може нести відповідальности за вчинки свого героя. Ну, хто таки спроможеться ототожнити мене з Піддубним?.. Це було б принаймні чудно. Отже, підбадьорений цими міркуваннями, я викликав перед очима привид гладенької людини з ріденькими білявими вусами й, зустрівши його замислений погляд, спитав:
— Михайле Григоровичу, проза чи вірш? Піддубний відповів не відразу. Делікатно посміхнувся й злегка знизав плечима. По тому сказав:
— Я не маю сміливости, щоб відповісти на таке питання. Правду сказати, я не зовсім розумію його. До того, як ставити переді мною таке питання, вам слід було б категоризувати поняття: що таке проза і що таке вірш?.. Справа в тому, — продовжив він, піймавши мій здивований погляд, — що тепер ці поняття трохи змішались: те, що за часів моєї молодости висловлювалось прозою, сьогодні намагаються висловити віршем, і навпаки — лірику й патос я знаходжу лише в прозаїчних творах… Воно, звичайно, цікаво, коли сучасний поет перекладає на вірш формулу квадратного рівняння: ах² + bх + с = 0, але на мене, що знає цю формулу з алгебраїчного підручника, це не впливає емоціяльно.
Хвильовий хвилюється
Пам’ятаєте, як Микола Хвильовий з’явився на сторінках «Універсального журналу»? Так, отого журналу, появі якого він не дуже радів, однак погодився прийти і розповісти у виданні умовних конкурентів про себе. Редакція обіцяла читачам мисливські оповідання письменника, а графік Олександр Довгаль створив ілюстрації. У майбутньому цей художник проілюструє трилогію «Прекрасні катастрофи» Юрія Смолича, перша частина якої — «Господарство доктора Гальванеску» — виходила в перших п’яти номерах «УЖа». Отож перед нами «Мисливські оповідання д-ія Степчука».
Добродій Степчук сидить і розповідає всякі побрехеньки: і про шилохвоста з Лиманської Ямки та купу всяких містичних трафунків з рушницею й не тільки, і про полювання на бекасів у степових болотах та скажену собаку, і про пастушків, які за ним бігли. Навіть вовк траплявся цьому добродію, але зі своїми людьми добре йти на полювання.
Я, запевняю вас, ніколи не заперечую того твердження, що серед мисливців різні бувають стрільці: погані, гарні, середні і т. д. Я, звичайно, не заперечую й того, що гарний стрілець більше вбиває дичини, ніж поганий. Але я рішуче буду відстоювати ту думку, що і вдачі, і невдачі і поганого, і гарного мисливця завжди ідуть під знаком мало не фатального випадку, який з’ясувати можна було б тільки при дуже старанному вивчанні далеких причин, малопомітними нитками зв’язаних з цим випадком. Я сам не раз бачив, як призери стенду і досвідчені мисливці ганебно «пуделяли», в той час як в тих же самих умовах слабенькі «берданочники» без промаху збивали одну за одною по кілька штук качок. Правда, це не більш як випадки, але такі випадки все-таки мають місце в нашому мисливському житті, отже, треба думати, ви не здивуєтесь і тому випадкові, що до нього я нарешті й підійшов.
Не дивно, що Микола Хвильовий написав мисливське оповідання: якщо любиш полювати, то завжди маєш трохи побрехеньок, щоб поділитися з іншими.
Роздуми про пісні
Журналіст Федір Кандиба продовжує писати свої нариси про різні явища і у цьому номері «УЖа» розмірковує про пісні, робітників і прогрес. Спершу — філософські роздуми про пісню та її роль у житті людини, адже з давніх-давен люди використовували спів як інструмент, щоб задавати ритм роботі: удари ніг і похід, удари молота й робота в кузні. Та й перші вірші були робітничими.
Від «Одіссеї» до «Сербіяночки», від невідомого автора «Слова о полку Ігоревє» до вірша тов. Дикого, що друкується в цьому номері «УЖа» — всі вони написані тими ж самими робітничими ритмами.
Автор захоплюється прогресом, тим, що подарує світу нова епоха, співом моторів та конвеєрів, бо людині треба більше і цікавіше.
І пісня нової епохи змінилася. Чепурні підойми без «Дубінушки» миттю підносять та притягають тисячотонні тягарі. Не бурлаки вже тягнуть баржі, а легкі буксирні пароплави, і замість молодиць та дівчат льон, вовну та шовк прядуть та тчуть машини, що співають тисячами веретен та човників. Надто повільний ритм старих пісень для скаженого бігу епохи.
Пісні нові — пісні машин і варстатів співає епоха. Пісні динамо, голосні пісні дротів, ліній високовольтної електропередачі й антен радіостанцій, пісні моторів, що дають кілька тисяч поворотів на хвилину, пісні пари у казанах і нафти в нафтогонах, пісні велетенських домен та мартенів — ось пісні епохи. Поплуталися мелодії та ритми цих пісень, і більшість з них майже зовсім беззвучні, міцніше за всі старі пісні звучить пісня машин.
А далі автор із замилуванням спостерігає за заводами: наприклад, в цеху харківського заводу «Серп і молот» невтомно роблять борони і кожен зайнятий своїм процесом, а в Америці конвеєри добре працюють на заводах Генрі Форда, але там конвеєр, за словами журналіста, іде зашвидко, на межі людських можливостей. У статті багато фото та захоплення заводами, які виробляють щось нове та привчають новину до нового життя. А чи не те саме ми маємо сьогодні з ШІ?
Оце так прогрес!
Пам’ятаєте, як у шостому номері репортажист Олександр Мар’ямов ніби як надсилав відбиток свого пальця, але в журналі натомість розмістили відбиток пальця орангутанга? Редакція «УЖа» має коментар, адже отримала безліч читацьких звернень із вимогою розʼяснити цей випадок. Знову вони там граються зі своїми читачами? Чи можна взагалі комусь довіряти на цьому білому світі?
…дійсно то був палець мавпи (з книжки П. Семеновського «Дактилоскопия», Москва, 1923, ст. 14), а оце нині подаємо для порівняння й палець Мар’ямова. Він-бо, купивши у Владивостоці «УЖа», поспішив повернутись на Україну, щоб спростувати нашу витівку. Вважаючи, що всупереч Марксові особа письменника має велике значення й заслуговує на всебічне освітлення перед читачевими очима (інакше-бо чого ж би наші шановні видавництва друкували б письменницькі портрети та й які б читачки їх купували і вішали на стінку). Редакція «УЖа» охоче дає місце для справжнього відбитка справді великого пальця лівої руки справжнього Мар’ямова. Гадаємо, що нав’язливість читачів цим буде задоволено й нам не доведеться подавати ще й правого пальця, чи, може, всієї п’ятерні…
У цьому номері Олександр Мар’ямов у тандемі з художником Анатолієм Бондаровичем пропонує читачам не подорожній нарис, а новелу «Три наступи Езри Лі» про перший військовий підводний човен, який винайшли і побудували під час Американської революції (після якої США здобули незалежність) і першого американського військового підводника.
Пояснення автора про історію доволі стримане, але інтригує. Марʼямов — репортажист до кінця, а тому працює з історичним фактом і наводить реальні дані, опис човна й імена команди. Оповідь — гостросюжетна: в американського війська не найкращі дні — воно виснажене й оточене англійськими кораблями. Залишилася остання битва, бо більше вони не витримають. Аж тут до командувача Парсонса приходить механік Бюшнель і пропонує модель човна, що йтиме під водою і може знищити блокаду. Механіку знаходять помічника, Езру Лі, який і керуватиме човном. Кілька ночей підводний човен успішно виступав і все мало би вдатися, однак ця історія без гепіенду.
Сержант Лі, рядовий волонтер американської армії, потрапив на дно в закритій «каютці» підводного човна, що його зробив механік Бюшнель для звільнення своєї батьківщини.
Дивне геройство з наказу, потрійний подвиг маленького, вкритого віспою сержанта пішов на марне.
Мідяний човен розчавила вода. Товсте скло луснуло з силою, і стінки затиснули труп сержанта Лі з виряченими від жахливого тиску водяної маси очима й роз’їденими морською сіллю віспинами на обличчі.
Підводний човен механіка Бюшнеля назавжди ліг на дно моря, але з півдня надходили кораблі Марі-Жозефа-Поля Ляфаєта, а в Делаварі формувалися нові загони Вашінгтона, і незалежність молодої республіки почала справджуватися.
Мистецтво
Молодий письменник Юрій Яновський, який тільки-но в 1928 році видав свій дебютний роман «Майстер корабля», розповідає про архітектора, графічного дизайнера, художника та сценографа Василя Кричевського, який був прототипом одного із героїв цього роману: Яновський захоплюється Кричевським і віддає йому належне.
Біографія художника — це не родинні факти його життя. Біографія його — сміливі плавання по ріжних морях. Театральне море, море Кіно, море Малярства, Архітектурна затока, море Декоративної доцільности. Художник, як сміливий конквістадор, відкривав і завойовував нові землі, нові істини. Дати будови полотен художника, дати закінчення архітектурних проєктів, дати піратського плавання по морях Кіно — це його біографія. Коли впорядкувати всі дати, можна здивуватися від кількости роботи, що її переробили людські руки. Роботи вистачить не на один людський вік. Василю Григоровичу вже, певно, більше сотні років віку — коли міряти його життя роботою.
У матеріалі є обкладинки руки Василя Кричевського до творів Миколи Бажана, Юрія Яновського та Олекси Слісаренка. І вони справді дуже красиві.
Обкладинки Миколи Бажана та Юрія Яновського — з матеріалу в «УЖі», обкладинки Олекси Слісаренка та Юліана Шпола — ілюстративні, теж виконані Василем Кричевським
Тим часом на сторінках «УЖа» — театральний шлях акторки Ольги Горської. На сцені вона дебютувала ще у семирічному віці у спектаклі Одеського артистичного гуртка, згодом грала в державному театрі імені Франка в Черкасах, далі — вільне об’єднання молоді театру «Комуна звірів» поставила «Царя Едіпа», де вона зіграла Йокасту. Попереду в неї шлюб з Аркадієм Любченком і ролі в київському театрі Франка.
Переді мною — розкидана, хаотична купа рецензій про Ольгу Горську. Починаючи від зім’ятих пожовклих вирізок минулих часів до сьогоднішніх газет. Між ними я не бачу жодної негативної рецензії. Критики хвалять Ольгу Горську. Та чи потрібно знати це читачеві. Хто буває в Червонозаводському театрі, той знає, що й зараз Ольга Горська невпинно йде вперед, дедалі вдосконалюючи свою артистичну майстерність.
Фото Ольги Горської. Джерело — litakcent.online
Цікаво, що в 1928 році її донька, теж театральна акторка, Тамара Жевченко вийшла заміж за письменника Юрія Яновського, а ще грала у театрі Леся Курбаса «Березіль», зокрема, Улю в постановці «Мина Мазайло».
Обличчя буржуазної преси
Майк Йогансен, письменник і співзасновник «УЖа», продовжує аналізувати закордонну пресу. Цього разу настав час розібратися з Washington Post, яку він транслітерує як «Уошінґтон Пост». Анатолій Бондарович ілюструє і цей матеріал, щоправда, до його ілюстрацій редакція дає примітку:
Проникливий читач, безперечно, не піддається на провокацію художника Бондаровича і не повірить, що статуя волі стоїть в Уошінґтоні, коли вона, навпаки, перебуває в Нью-Йоркові. Але ж, товариші і громадяни, важливо не те. Важливо, що вона, ця статуя американської волі, стоїть над Америкою.
Майк Йогансен одразу звертає увагу на відмінність американської преси від європейської. У цій газеті до 20 сторінок, і вона потопає в новинах, які мають «специфічно американський характер»: кримінальних хроніках і драмах, де є заручини і розлуки, аварії та убивства, порушення сухого закону та расизм. Серед них така новина: студент одного коледжу застрелив у аптеці студента іншого коледжу під час суперечки про американський футбол — це сталося за три тижні перед матчем між цими коледжами. Ще йдуть новини про вбивства, дуже багато новин про вбивства у різні способи. До кольору, до вибору.
Спілки тверезості, нечесні банкіри, королі та ворожки — на сторінках цієї газети точно можна знайти все. Зауважує Йогансен і роль реклами, адже це відома істина: у Америці без реклами нічого продати не можна. Тут і світло, і авто, і взуття.
Навіть святі й пророки не можуть обійтися без реклами. В Washington Роѕt є спеціальний відділ clair-voyants (ясновидці), «зареєстровані штатом Колумбія».
Єдине, що можна з цікавістю прочитати в статті про тримільярдний резерв на випадок промислової кризи, — це одверте визнання, що хоча «Сполучені Штати рішили вже скільки економічних та соціальних проблем, але ледве чи можна чекати, щоб 48 штатів хоч раз зійшлися на якійсь пропозиції, так було тільки тоді, коли нація стояла віч-на-віч з війною».
До речі, дуже цікаво зауважувати, що на газетних сторінках згадують про промислову кризу і резерв на її випадок, якщо знати, що буквально через кілька місяців настане саме той Чорний понеділок і розпочнеться Велика депресія, яка вплине на мільйони людей.
Деталі на фото
На сторінках «Універсального журналу» — безліч фотографій, які надзвичайно цікаво ілюструють добу.
Фоторетроспектива, а саме різні фото від «сестри-жалібниці, що власноручно робила знимки на фронті» нагадують про наймасштабнішу (станом на вихід «УЖа») війну в історії людства — Першу світову. Тут і офіцерський обід на лінії розмежування, і зброя, і вибухи.
У цьому номері є й інші фото. Наприклад, всеукраїнський з’їзд більшовиченят в об’єктиві О. Борисова.
Або кілька фото від РАТАУ: наприклад, жінка на кваліфікованій роботі, чи Шепетівська цукроварня, чи збирання тракторного диференціала у тракторному цеху ХПЗ.
На фото від Робмису (Спілки робітників мистецтва) збирають електромотор для понижувальної підстанції та робітник-коваль Сичов працює біля парового молота.
Тут же кадр зі щоглою високовольтних передач та кістяк залізобетону на будівництві харківського поштамту.
В Горлівці почала працювати найбільша в Союзі шахта № 8 ім. Сталіна. Вона устаткована за останнім словом техніки, повністю механізована і є однією з найкращих шахт в Європі. Даватиме вона понад 40 міл. пуд. вугля. Працюватимуть тут 2–3 тисячі робітників. З повним навантаженням вона працюватиме з 1 жовтня ц. р.
С. Шиманський пропонує не лише фото, але й нарис про роботу інкубаторів та останню квочку на селі!
Інші новини
Рубрика «І т. інш. і т. подібн.» поволі трансформується, цього разу маємо великі фото і короткі тексти-пояснення. Так, тут можна дізнатися новини з усього світу: у Елізабеттоні в штаті Теннессі, США вже кілька тижнів страйкують робітниці заводів штучного шовку; в Туркменії стався землетрус; на території Лаврського заповідника знайшли невідоме підземелля; у Ленінграді будують фабрику технічних сукон для паперової промисловості, щоб зменшити імпорт, і якраз встановлюють там німецькі машини, а ще організували експертну лабораторію та шукають способи зберігання продуктів, що швидко псуються; інженер Московського експериментального технологічного інституту Тагер сконструював апарат звукового кіно.
***
Цей номер «УЖа» закінчується рекламою: «УЖ — бачить усе, УЖ — чує все, УЖ — на все відгукується». Рубрика «Наша система — пʼять хвилин розумової гімнастики щодня» з добіркою ломиголовок тут так і не з’явилася, але й без загадок не обійшлося. Попереду — ще три номери. Не перемикайтесь!
Джерела:
Проєкт «Цей день в історії»
Проєкт proslovo.com
Гриневич Л.В., Прилуцький В.І. «Україна: хроніка XX століття. Рік 1928-1929». Національна академія наук України, Інститут історії України
Джерела ілюстрацій:
Вирізки із журналу «УЖ» та фото книжок — з сайту електронної бібліотеки «Чтиво»
Ілюстрації, повʼязані з кіно — з сайту vufku.org
Обкладинки книжок — uaview.ui та book-ye.com.ua
