Поки «Універсальний журнал», або «УЖ», аж до грудня 1929 року насолоджувався анабіозом, анонсованим у серпневому номері, світ разюче та невідворотно змінювався. Дещо було очікуваним: пілоти били рекорди швидкості, Німеччина продовжувала виводити війська з Рейнської області, тільки й лунало про стратегії роззброєння, десь відбувалися протести, тонули кораблі, вмирали відомі люди, народжувалися ті, хто стане відомим у майбутньому.
— На американських біржах обвалилися ціни на акції, це набуло катастрофічних масштабів. «Чорний четвер» — 24 жовтня 1929 року — став початком краху американської економіки. Наступного дня курс проданих напередодні на Нью-Йоркській біржі 13 мільйонів акцій впав на 90 %, що викликало паніку в Нью-Йорку та інших містах світу. Цей день увійшов у історію як «чорна п’ятниця» і став початком Великої депресії, що згодом охопила економічно розвинуті держави світу.
— За ініціативою короля-диктатора Олександра I Королівство сербів, хорватів і словенців перейменували у Королівство Югославія.
— Великобританія відновила дипломатичні відносини з Радянським Союзом.
— На території УРСР тривав курс на колективізацію, а НЕП доживав свої останні дні. З початку 1929-го Укрколгоспцентр почав використовувати примусові засоби. У листопаді 1929 року в газеті «Правда» та на сторінках центральної і республіканської преси опублікували статтю Сталіна «Рік великого перелому. До XII річниці Жовтня». У ній той констатував значні успіхи, «докорінний перелом» у розвитку сільського господарства, масову підтримку селянством ідей колгоспного руху.
— У нью-йоркському видавництві Scribner’s вийшов друком роман Ернеста Гемінґвея «Прощавай, зброє».
— У Харкові під час проведення ремонтних робіт обвалилася стеля у приміщенні театру «Березіль». Кілька робітників постраждали. Обласний і міський виконавчі комітети ухвалили рішення асигнувати 250 тис. руб. на ремонтні роботи будівлі театру, зобов’язавши робітників завершити їх до 5 жовтня.
— За підтримки родини Рокфеллерів у шести залах офісної будівлі на Мангеттені в Нью-Йорку заснували Музей сучасного мистецтва (МоМА).
— Американський пілот Річард Берд з трьома компаньйонами першим у світі перелетів Південний полюс літаком.
— У Великій Британії оголосили, що лондонські автобуси будуть червоними, оскільки, за результатами випробувань, жовто-червоні автобуси виявилися непопулярними.
— На Донбасі тривала епідемія черевного тифу. Серед причин: житлова криза, погане і неякісне водопостачання, неякісне громадське харчування, проблеми з медичним обслуговуванням тощо. Згодом Секція охорони здоров’я повідомила про епідемію черевного тифу в інших регіонах УРСР.
— У Львові в день відкриття щорічних Східних торгів (ярмарків) у різних районах міста пролунали чотири вибухи, які призвели до пожеж і поранення людей. Польська поліція арештувала українців, підозрюваних у вчиненні терористичних актів.
— Відбулося вручення Нобелівської премії. Нагороду в галузі літератури отримав німецький письменник Томас Манн, головним чином за роман «Будденброки».
— У Харкові Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило конфіскувати № 15 журналу «Червоний перець» і оголосити в пресі постанову ЦК «з різкою політичною кваліфікацією карикатур, вміщених у журналі». Зміст часопису характеризувався як «пасквіль, скерований проти творчої роботи, що її веде партія та робітнича класа, будуючи соціалістичну Україну». Також ухвалено переглянути весь склад редколегії журналу.
— У Львові Союз української націоналістичної молоді провів біля приміщення радянського консульства демонстрацію протесту проти переслідувань і арешту українських діячів в радянській Україні. Демонстранти співали гімн «Ще не вмерла Україна» й вибили шибки у вікнах приміщення. Консул Георгій Лапчинський був змушений стріляти з револьвера у повітря. Поліція заарештувала до 10 осіб.
Грудневий, десятий, номер «УЖа», вийшов уже не в тому світі, в якому засновувався. Але все одно на сторінках останнього номера (тільки тихенько, редакція про це ще, певне, не знає) є що почитати та подивитися. До речі, обкладинку до номера намалював Дмитро Шавикін — учень Миколи Бурачека та Федора Кричевського. І чи не вперше обкладинка номера має свою назву — «Повітряні маневри».
Увага, стовпчики!
Ще з п’ятого номера «УЖа» було зрозуміло, що редакція серйозно ставиться до міста та урбаністичних ідей, як зробити його більш орієнтованим на людей. У десятому номері віддають належне важливості навігації і навіть розміщують стовпчики для організації руху у всьому журналі, про що й попереджають на самому початку.
ПОВІДОМЛЕННЯ
Щоб нормалізувати вуличний рух, у Харкові встановлено скрізь на перехрестях такі стовпчики. Пропонуємо користуватися з них і під час читання «Універсального журналу».
Тож рушаймо за стрілочкою та уважно вчитуймося, що ж пропонує останній номер «Універсального журналу». До речі, ілюстратор Веніамін Брискін намалював цілу карикатуру на вочевидь доволі кепську організацію руху в Харкові 1929 року.
Подорож у часі
Відкриває десятий номер «УЖа» розлога стаття Валентина Бородкіна. Це ідилічна мандрівка з Харкова до Києва, а тоді у Херсон, Одесу, Маріуполь та Донецьк. Спершу текст дивує: невже це відбувається вже в 1929-му? Але потім розуміємо, що то мрія, бачення майбутнього від автора. Прогноз на 1933 рік, якщо попросите. Який реальність жорстоко змінить, адже ми знаємо всі спойлери.
Редакція відкриває всі карти у нотатці.
Пильнуючи інтересів своїх читачів, кожна редакція завжди має напоготові журналіста надіслати його на льодоломі до Крижаного океану або з торговельною експедицією до жарких пустель Арабії. […] Проте цього, звичайно, мало. Мало для «Ужа» і для його читачів. Тривимірні кореспонденції надто бліді і нединамічні в нашу добу соціалістичних чотирирічок.
«УЖ» визнав за потрібне перейти з кореспонденцій у трьох вимірах до виміру четвертого, як це колись лише несміливо мріяв світовий фантаст Гербер (Велс, автор роману «Машина часу» — ред.), та вислати нашого співробітника до Одеси чи на Кавказ, отже, редакція вирядила його у майбутнє. Таким чином ми підносимо нашим читачам подорожні нотатки під час мандрівки по Україні в 1933 році, відбутої на машині часу індустріалізації радянської країни.
Бородкін наче мандрує тою країною, де виходять нові автівки, знімають нове кіно, літають нові та вдосконалені версії літаків, переосмислюють роботу конвеєра, ремонтують дороги, з’являються нові заводи, змінюються порти, київський вокзал тішить світловою навігацією, на пароплавах можна від Києва дістатися до Маріуполя, а на Донеччині все глибше та інноваційніше врізаються в землю по корисні копалини. І навіть подолали бюрократію.
Навіть в установі, куди я зайшов показувати свої папери, ніхто не примусив мене чекати, кожен службовець точно знав свої обов’язки. Я перевірив за годинником — все тривало рівно вісім з половиною хвилин. Європейська швидкість.
Сила-силенна мистецтва
У десятому номері редакція «УЖа» випустила одразу декілька матеріалів про постатей мистецтва. Наприклад, на одному з розворотів читачі та читачки можуть познайомитися з актором Йосипом Гірняком.
Ви кажете, Йосип Гірняк не має біографії? Помиляєтесь — він має її не одну, він має їх кілька, він має їх безліч. Якраз стільки, скільки чудових постатей створив він на кону театру, і ще матиме стільки, скільки створить у своїх дальших роботах.
Типаж у Гірняка напрочуд різноманітний, чіткий і незабутній. Серед цілої серії образів, що створив Гірняк, не знайдеш жодного подібного на раніш створений. Гірняк не любить повторюватися, і це примушує завжди з нетерпінням чекати нової роботи артиста. Він зосереджує на собі увагу далеко раніш, аніж буде вистава. Такий Гірняк.
У Йосипа Гірняка була доволі цікава карʼєра. Він встиг пограти і в «Руській бесіді» на Галичині, і в київському Театрі імені Франка та Молодому театрі, і в харківському «Березолі», де здобув особливу увагу аудиторії. До речі, виставу «Мина Мазайло» із Гірняком у головній ролі Микола Куліш анонсував в одному з номерів «УЖа». Сьогодні ми можемо більше дізнатися про те, чим жив і за якими принципами працював театр Леся Курбаса, саме завдяки спогадам актора Йосипа Гірняка (у 2022-му його «Спомини» перевидало видавництво Олександра Савчука).
Вирізки із «УЖа», фото Йосипа Гірняка з сайту openkurbas.org та обкладинка книжки з сайту savchook.com
Також на сторінках «УЖа» з’являється матеріал про акторку Поліну Самійленко, одну з основоположниць Молодого театру — театральної трупи, заснованої Лесем Курбасом у Києві. Так-так, це саме той театр, який і досі запрошує глядачів на вулицю Прорізну.
«Молодий театр» жив недовго, але він вивів наш театр із етнографічно-селянського закута на шлях культурного театру з великими соціальними темами, з оригінальними й гострими формами постав. В історії революційного театру на Україні «Молодий театр» залишив нестертий слід.
Репертуар Молодого театру дав змогу Поліні Самійленко зіграти у класичних пʼєсах античного театру, зокрема виконати роль Йокасти в трагедії «Цар Едіп» за Софоклом. Це стало плідним підґрунтям до всіх її подальших ролей, адже, на думку редакції, саме ці постановки під керівництвом Леся Курбаса дали акторці розуміння форми та відчуття стилю.
Тепер за Самійленковою вже лежить шлях інтенсивної й багатої на наслідки діяльности. Яскраві образи жінок найрізноманітніших характерів, станів і епох складають її творчу галерею, де в кожному експонаті бʼється пульс гарячого художнього життя. До революційного репертуару, що зʼявився тільки в останні роки, театр йшов довгими складними шляхами — на підступах до нього він мусив пройти через пʼєсу психологічну, романтичну та класично-героїчну. На кожному з цих етапів Самійленко мала по кілька сильних, майстерно зроблених ролей.
Фото основоположників Молодого театру. Джерело: openkurbas.org
А ще вперше на сторінках журналу — харківська прима-балерина Валентина Дуленко. Виявляється, вона вчилася в першій українській гімназії, де її «катував […] латинськими вокабулами сердитий професор Майк Йогансен». Поміж купою компліментів, що ними редколегія щедро обдарувала танцівницю та її ноги, не обійшлося і без шпильки в бік класичного балету.
Ви скажете, що ви були вражені прикро, побачивши В. Дуленко «класичкою» — примою класичного, непоступового балету? Ні, ви трохи помиляєтеся. Ми так само, як і ви, скептично ставимося до класики в сучасному балеті, до канонів, статики і ілюзорної естетности архаїчних піруетів. Але ми повинні нагадати вам, що класика для сучасної балерини — це й є її школа, її студія, виховання. І те, що В. Дуленко — така прекрасна класичка, що вона так досконало опанувала культуру хореографічних віків, саме це запоручує їй високе майстерство, дальший плідний розвиток, ріст і удосконалення.
Завершує розповіді про митців розгорт про художника Василя Седляра та його вплив на мистецтво. Поворотним моментом його творчості в «УЖі» називають зустріч із Михайлом Бойчуком, який згодом став його вчителем та змінив ставлення до завдань мистецтва.
Замість безглуздого висижування — критичний підхід до мистецьких завдань — радісне усвідомлення їх. I ось Седляр з початківця серед своїх товаришів неймовірно почав рости, поширюватися, підвищуватися, збільшуватися і, нарешті, вийшов «великим планом». Перевага школи проф. М. Бойчука над старою школою та, що вона намагається користатися з певних визначень мистецьких понять, узагальнень та порівнянь. Певною мірою це вже справжня наука.
Редакція зазначає, що Василь Седляр вдосконалюється, його малюнки теж мають надзвичайну силу, його «почерк» енергійний та точний. У ньому немає фальшу, а сила окреслення форм відповідає найкращим зразкам минулого та сучасності.
Основна форма ніколи не здрібнюється нагромадженням здорових сприймань; вміло подані деталі тільки підкреслюють її. Лінія, як мистецький матеріал, використовується з надзвичайною економією. Жодного зайвого штриха. Але щоб зрозуміти все це, треба насамперед відмовитися од шкідного переконання, що малюнок (і взагалі образотворче мистецтво) конкурує з фотографією. Натура, що її Седляр переніс на папір, починає жити своєрідним життям, але завжди яскравим і переконливим. Це не в’яле уподібнення, що розм’якшує і присипає глядача, — навпаки, тут панує залізна воля і переконлива логіка.
Картина Василя Седляра «Стрільба». Джерело: сайт wikiart.org
Шал кіноманії
У десятому номері «УЖа» знайшлося місце і для критики. Письменник Олександр Копиленко у матеріалі «З жахом чи без» споглядає тодішній кінопроцес і лишає свої ремарки. Спершу він описує, як знімають кіно, як готують сцену, як працюють з гримом і як часом складно порозумітися режисеру з акторами.
Коли вже режисер, перед самою зйомкою, по-військовому чітко наказав приготуватись, нервуючись, що в артистки не виходить ця сцена, вона хутко, майже байдуже спитала режисера:
— Скажіть, з жахом, з мукою чи без жаху?
Режисер секунду подумав і відповів:
— Так, давайте з жахом…
І вони спробували ще раз, потім кілька разів перезнімали, бо артистка грала з жахом…
А далі автор надає листи з архівів Одеської кінофабрики, якраз від людей, які всім серцем прагнуть потрапити на екран. Копиленко дещо іронізує з їхніх адресантів, але закликає облишити цю одержимість кіно, адже не всім варто ставати акторами, хай навіть усі друзі та близькі спонукають завалювати кінофабрику листами.
«Шановний товаришу директоре!
Може, це для вас є дрібниця, тоді вибачте мені, будь ласка. Бо для мене це життя або смертний приговор, ваша відповідь на цього листа. Справа в тім, що я хочу стати кіноартисткою. Для цього я дивлюся всі картини, що показуються у нас в кіно — «ім. тов. Карла Маркса бувшого Боммер». Я граю в наших драмгуртках майже головні ролі і в живих картинах. Всі мої знайомі кажуть, що я зіграла б не гірше од ваших артистів у картинах, що показуються у нас.
Я прошу вас взяти мене на фабрику, я умоляю вас спробувати мене в ролях кінокартин. Всі кажуть, що я создана для екрана, а доводиться працювати в установі і заривати в землю свій талант. У мене крім того дуже фотогенічні очі і взагалі.
Дуже прошу вас, товаришу директоре, спробуйте мене! Я українізована цілком і свідома українка. Нетерпляче чекатиму вашої відповіді. До побачення.
Маня Моликийчук. До цього прикладаю свої фотографії в українському костюмі і так, і в ролях»
Далекі краї та мандри
Олександр Мар’ямов, невтомний мандрівник та репортер, який раніше вже був і в Ірані, і в експедиції на криголамі «Ф. Літке», додав у цей зимовий номер трішки тепла, радощів та морських берегів у нарисі «Води короля Єгора». Він подорожував на пароплаві Червоним морем, вздовж узбережжя Ємену. Мандрівка вельми цікава, але й непроста: розпечене повітря, здавалося б, примушує час плинути повільніше, тож дістатися до єменського міста Аден — це ще той виклик, особливо для незвиклих.
Простояти тригодинну кочегарську вахту — великий подвиг. Цієї тяжкої науки вчить мене молодий і завзятий подолянин, Сергій Сенченко. Важким кочегарським залізним кийком треба ворушити і підламувати розпечений вугіль. Широкими лопатами треба додавати масткої й чорної їжі котлам. Одкриваючи дверцята печей, треба звикнути, треба наважитись приймати на себе оскаженілі подихи червоного вугля і лютого, чадного вогню.
В Адені — невеликому місті, що затиснуте між морем та спустошеними горами, — команда корабля зустрічається з місцевим населенням. Марʼямов має час роззирнутися довкола.
Малий його центр зветься Крещент. Мимоволі це нагадує Хрещатик.
Назви готелів подібні у всьому світі. Отже, посеред будівель Крещенту стоїть готель «Гран-Рояль», світлий, з зеленими жалюзі від сонця, з чергою автомобілів, вишикуваною перед дверима. Трохи далі — «Hotel-d’Europe». Навкруги двох готелів — будинки компаній. Перед Крещентом — малі клумби довгого квітника, і далі — океан.
А ще, вже за традицією, Олександр Мар’ямов спостерігає за людьми та детально описує їх. Цей нарис згодом увійшов до книжки «Береги дванадцяти вод», що вийшла друком 1931 року, і була «рідкісніша, ніж “Буквар” Федорова», бо її наклад знищили, залишився тільки сигнальний примірник. А у 2017 році у видавництві «Темпора» вийшло однойменне перевидання текстів Марʼямова:
Аден заселюють, крім кількох тисяч арабів, ще й чотириста європейців. Майже всі вони англійці чи мальтійці. Ці останні привезли з собою до Південної Арабії задерикувату чорноту волосся, бучні й гарячі спірки та ще багато пляшок к’янті, вина червоного, як руда, і гарячого, як тутешнє сонце; вина, оплетеного в товсті солом’яні кошики. Дружини англійських клерків і адміністраторів ходять гуляти до малого бульварчика над берегом. Чоловіки й жінки — англійці вдягнені однаково: білий колоніальний костюм і білі «тоббі» — тропічні шоломи з білими чи зеленими вуальками.
Ще одна історія про далекі краї — від географа та письменника Юрія Платонова. Він не просто написав нарис про Афганістан, або ж «Авґаністан», як тоді його було заведено називати, а ще й доповнив фотографії до матеріалу своїми ілюстраціями. Що ж, редколегія у нотатці прокоментувала, що Платонов не художник, але його малюнки точно допоможуть читачам і читачкам знайти Афганістан на мапі земної кулі. Не можемо з цим не погодиться.
Платонов повільно і розважливо запрошує до оповіді, за його словами шелестять сторінки книжок та піски пустель.
Ми на порозі Сходу. Тут ходить десь чабан з ґирлиґою, женучи барашка до тирла. Тут десь карасабанить дядько, стукотить колесом стрічна гарба, світить з неї каре дівoчe око. Чи пахнуть вам, читачу, оці усі слова? Чи викликають вони в вас якісь асоціації? А якщо пахнуть — нам по дорозі!
А коли читачі та читачки вже поринули в атмосферу східної країни, Юрій Платонов береться сплітати натхненні описи територій з історичними фактами та політикою Афганістану. Все ж «УЖ» піклується про ерудицію своєї аудиторії.
У 1920–1930-х роках журналістам та письменникам часто спонсорували відрядження у дуже різні краї СРСР, так би мовити, для «обʼєднання» країни рад, яку, як того монстра Франкенштейна, зібрали з дуже різних культур та національностей. Результатом одного з таких відряджень є нарис А. Панова «У наметі над Дніпром» з фотографіями автора. Хоча автор так експериментує з жанром, що, здається, маємо справу радше з оповіданням. Ось двоє друзів збираються в одну і ту ж мандрівку: просто один хоче ще фотографувати, а інший — спокійно половити рибу і щоб від нього відчепилися з отим вашим фотоаматорством. Потім до них доєднається ще третій учасник пригоди. І вони всі разом вирушають ловити легендарного ляща на берег Дніпра
З пароплавів заздрять, безумовно, і нашому наметові, і нашій рибальській каші (до речі — мистецтво зварити в одному казані з мінімальною затратою енергії три страви — нескладне: пів казана риби, вода, сіль і т. інш., риба зварюється й виймається, кидається картопля і т. інш., вариться, одливається, у решту юшки кидається пшоно, вариться, поливається смаженим салом, обкутується теплим пальтом і упріває — обід, якому можна позаздрити). А ще як після цього та нарвати ожини тут же, та нагріти чаю (мій прекрасний примус усім страшенно заважає і нікому не потрібний), і влізти до води, і пити кисло-солодкувату запашну рідину…
А часом автор матеріалу нікуди не їде, натомість їдуть його персонажі. Так, публіцист Євген Черняк у статті «Спаржа» пропонує простежити, як спаржа потрапляє з поля до аристократичних столів. Один з молодих мешканців села збирає товариство, аби їхати на заробітки в Німеччину. Все дуже таємничо, але дуже спокусливо, адже:
Країна, в якій за 10 марок можна купити костюм, за 5 марок револьвер, за 2 марки чудову таємничу палицю, здавалася хлопцям якоюсь казкою.
Але загадкова пригода виявляється звичайним збиранням спаржі. Та цей процес, виявляється, аж ніяк не простий. У матеріалі чимало фотографій, тож читачі та читачки «УЖа» мали нагоду побачити, як росте цей «аристократичний» овоч. А ми з вами — дізнатися, що спаржу, яку ми сьогодні знаємо ще як аспарагус, збирачі у 1929 році називали дещо менш вишукано — шпарглями.
Мовні питання
У матеріалі «Чужинці в своїй одежі» редакція «УЖа» вирішує поговорити про мовні запозичення, яких назбиралося чимало, адже «кожен народ присвоює собі те з чужого, що йому здається схожим на своє, і присвоївши, цупко те присвоєне добро тримає». У статті редакція наводить барвисті приклади про походження різних вже звичних фраз і обґрунтовує свої твердження історіями. Навіть якщо йдеться про дитячу лічилочку:
Дівчатка й хлопчаки з Петинки, гадаючи, кому бути квачем, вимовляють таємничу, магічну формулу з заумних слів:
Оне, дуне, рес
Квінтер, квантер, жес
Оне, дуне, раба
Квінтер, квантер, жаба.
[…] І не тільки ці дівчатка, а й дорослі, згадуючи цю гру, мабуть, ніяк не догадуються, що це справжнісінька латинська лічба, «Unus, duos, tres, quattor» […] що позагубляла по дорозі на Петинку закінчення, трохи утрусилася і зімнялася, але все ж таки не втратила свого староримського характеру.
Прим. ред. — редакція «УЖа» припустилася невеликих помилок у написанні латинських чисел. Так, замість «duo» у журналі «duos», а замість «quattuor» — «quattor».
У текст вдалося навіть вписати згадку «УЖа». Що ж, ми вже засвоїли, що редколегія була майстерна у ненавʼязливій рекламі.
Таким-то способом, приростаючи до чужого ґрунту, перероджуються слова і зовсім інакшого набувають змісту. Взяти хоча б російське слово «уж». Є це не дуже велика змія, що мешкає по вогких місцях і ловить жаб і всяку іншу водяну животину. Мешкає вона в Росiї i по партацьких віршах, де має назву — поетичний уж.
На українському ґрунті це слово набуло зовсім інакшого значення. Це вже не змія і не поетична перлина, а блискучий «Універсальний журнал». Умови передплати на нього на українському радянському ґрунті такі:
Правда, здається, щось з версткою пішло не так, бо самих умов передплати ми не бачимо, тільки великий знак питання. Можливо, це повʼязано із передчуттям того, що історія цього медіа добігає кінця?
(Авто)біографія
Мистецтвознавець Павло Кельвер знову на сторінках «УЖа» і знову з чимось цікавим. Цього разу він написав автобіографію, або, якщо точніше, біографію авто. Взявши форму доволі зрозумілого літературного жанру, автор пропонує читачам та читачкам історію появи автомобілів від імені того самого автомобіля. А ще у цьому тексті стільки фото красивих автівок, очі розбігаються, адже хочеться і вдумливо дочитати, і пороздивлятися машини.
З гордістю признаюсь, що моє народження було спророковано аж сім сторіч тому славетним ученим, філософом Роджером Беконом. Тим самим Беконом, якого церковники запроторили до в’язниці, бо вважали його за чаклуна, що продався бісові. Він сказав:
— Настане час, коли люди збудують візки, що рухатимуться без тваринного тягла і з неймовірною швидкістю.
Але лише за пів тисячі літ по цьому я спробував народитися.
Багряна романтика та море
На сторінках «УЖа» ексклюзив: Іван Багряний публікує повість під назвою «Біля гори Мітрадат». У майбутньому вона мала б стати частиною книги «Листи Бродяги», але цьому не судилося статися. Події відбуваються у Криму, двоє молодих, химерно вбраних чоловіків — «герой» та «просто свідок» — зустрічаються в Керчі й рушають у мандрівку півостровом. Історія зігріта теплом літнього сонця, тремтінням закоханих сердець та кумедністю ситуацій, що у них потрапляють персонажі. Ілюстрації до неї намалював Дмитро Шавикін, автор обкладинки цього номера.
Словом, було весело, було радісно, було безтурботно (порожня кишеня — то така дурниця проти повного серця). Було багато пережито, але ніщо ані на йоту не змінило Толевих поглядів; ба, ні, вони навіть ще зміцніли; Толь залишився також букою в романтиці, як і в політиці, і був так твердо переконаний в абсурдності всяких «любовей» і мелодрам на цьому ґрунті, і сміявся з шукачів всяких глибин і висот в цьому круглому, заялозеному слові як з милих, втішних чудаків, і лаяв їх, як найбільших злочинців.
Морську тему продовжує історія англійського письменника Вільяма Джейкобса в перекладі Бориса Ткаченка (до речі, співупорядника українського правопису 1928 року). Тоді у Державному видавництві України якраз мала виходити збірка оповідань «Три моряки на суші», то чому б одному з них не з’явитися на сторінках «Універсального журналу»? Тим паче з ілюстраціями художника Брискіна.
У всіх 10 оповіданнях збірки йдеться про тих самих моряків у різних ситуаціях. В «УЖі» розмістили історію, як три моряки представилися капітанами, коли залицялися до власниці однієї крамнички. Здається, їх не зупинить нічого, окрім… девʼятьох дітей жінки від попереднього шлюбу. Що ж, певне, не про справжнє кохання йшлося.
У пошуках тлумачення слів
Останній матеріал в останньому номері «УЖа» — гумористично-сатиричний твір «Nomina-Omina» (що в перекладі з латини означає «Імена-Ознаки»). По всьому тексту розміщені цікавезні харківські вивіски, а сам автор розмірковує про слова і чому вони такі. У всіх нас часом буває мить, коли думка спиняється і починає кружляти довкола тези «яке дивне це слово двері. Як комусь на думку спало, що двері — це саме двері. Дуже підозріле слово. До речі. Де словник, треба перевірити, чи так воно пишеться».
Колись я знав одну бабусю, що сильно вразила мій чотирикласницький розум одним запитанням. Вона запитувала: «Чому оця штука зветься “ніж”; “н-і-ж”. При чім тут “ен”, “i” та “ж”. Чому вона, ця штука, не зветься хоча б “Іван” або “канделябр”».
Майк Йогансен віддає належне логічності таких слів, як «гупати» або «дзенькнути», адже вони і справді фонетично подібні на те, що позначають. Проте довго на суто мовознавчих колізіях він не зупиняється і береться критикувати евфемізми, які буцімто допомагають нам триматися правил чемності:
Так само я не згоден розуміти, чому деякі стоси друкованого паперу взиваються «романами», а не, приміром, так: «халтурні-вправи-аби-швидше-одержати-гроші-й-старшим-догодити». Така назва була б, правда, трохи довша, зате ж видко було б, до чого там діло.
Йогансен проходиться навіть назвами перукарень. ДАМЕС його не влаштовує, бо розрахована передусім на поціновувачів всього імпортного, бо ж утворена від запозиченого слова «дама». «Своя праця І. Щетіна», на думку письменника, натякає на якісь середньовічні картини людської самопожертви, де майстри беруть для щіток свою власну щетину. Погодьтеся, фантазії в Йогансена було чимало, але ж і поголитися десь треба. Тож прискіпливий погляд письменника зупиняється на останньому варіанті:
ПЕРУКАРНЯ
В.Е. Семенко
Як і всякий свідомий лопансбуржець, наш городянин достоту ознайомлений з історією українського футуризму і добре розуміє, що не про Михайля Семенка іде мова на вивісці.
Перша п’ятирічка. Фото
У десятому номері «УЖа» чимало промислових фото, присвячених першій п’ятирічці. Знайшлося місце і світлині домни № 4 на Макіївському заводі, і Веселоподільській цукроварні на Кременеччині, і Харківському паровозобудівельному заводу, і атмосферному індустріальному фото, зробленому Овзером.
Реклама
А ще у десятому номері «УЖа» вже традиційно зустрічаються рекламні врізки, які, на жаль, пропонують те, що вже не збудеться, не вийде, не опублікується.
***
Останній, десятий номер «Універсального журналу» вийшов десь більше збентеженим, десь — стрункішим, десь — у передчутті змін, десь — звичним і знайомим. Ще була реклама, ще нагадували про передплату, але далі — нічого. Потім у спогадах Юрій Смолич згадає, що офіційна причина припинення діяльності — брак паперу. Але чи можна так стверджувати і не кривити душею? З літнього анабіозу до номера не повернулися ні літературна анкета, ні рубрика з ломиголовками, зате прийшли дуже стрункі тексти й очікування.
Хоч це останній номер «Універсального журналу», та це не останній наш матеріал про це видання. Бо підбити підсумки все ж треба. EdEra і Сенсор мають для вас ще дещо цікаве в межах цього проєкту. Тільки трішки почекайте. До зустрічі!
Джерела:
Проєкт «Цей день в історії»
Проєкт proslovo.com
Сайт Нобелівської премії
Гриневич Л. В., Прилуцький В. І. «Україна: хроніка XX століття. Рік 1928-1929». Національна академія наук України, Інститут історії України
Санченко Антон. Повернення Марʼямова — мандрівника, що знався на «випендрьожі» і сортах бичків. Читомо.
Джерела ілюстрацій:
Вирізки із журналу «УЖ» та фото книжок — з сайту електронної бібліотеки «Чтиво»
Ілюстрації, повʼязані з кіно — з сайту vufku.org
